Мягкоход Юрій Володимирович СПОСОБИ ЗАХИСТУ ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; зазначається мета, завдання, об’єкт, предмет, методологічна та теоретична основа дослідження, визначається наукова новизна одержаних результатів, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, а також апробація результатів дисертації, вказуються відомості щодо публікацій автора, а також щодо структури та обсягу дисертації.
Розділ 1 «Поняття, система, значення та класифікації способів захисту земельних прав» складається з трьох підрозділів, у яких аналізується поняття способів захисту земельних прав, їх система та значення, класифікації, а також співвідношення способів захисту суб’єктивним земельних прав з суміжними та пов’язаними категоріями.
У підрозділі 1.1 «Поняття способів захисту земельних прав, їх система та значення» автором зауважено, що поняття «спосіб захисту суб’єктивного права» є надзвичайно важливою складовою усього механізму захисту суб’єктивних прав. Поміж тим, ані цивільне, ані земельне чи інше законодавство не дає визначення цього поняття. Аналізуються наукові підходи до визначення цього поняття.
Перелік передбачених законом способів захисту є настільки широким, а способи захисту є настільки різноманітними та відмінними один від одного, що досить важко навести універсальне визначення способів захисту, яке б враховувало усі їх особливості. Питання при цьому ускладнюється й непростою правовою природою усього механізму захисту, співвідношенням захисту права із його охороною.
На підставі аналізу усіх цих питань дається визначення способу захисту земельного права через певну умовну матеріально-правову модель захисту як примусової реалізації суб’єктивного земельного права, в межах якої визначається потенційна можливість застосування до правопорушника примусових заходів, вчиняються дії осіб – учасників матеріальних правовідносин та/або компетентних державних чи недержавних органів, спрямованих на відновлення порушених суб’єктивних земельних прав учасника правовідносин, та настають правові наслідки у вигляді відновлення порушеного права.
Досліджується також питання про співвідношення закріплених цивільним законодавством способів захисту прав з тими його способами, що закріплені земельним законодавством. Зроблено висновок про те, що, виходячи з завдань земельного законодавства та співвідношення його із цивільним законодавством, необхідним є визначення у земельному законодавстві лише тих способів захисту земельних прав, які відображають їх специфіку у порівнянні із захистом прав у цивільних правовідносинах. Ті способи захисту земельних прав, які є загальними як для захисту прав у земельних правовідносинах, так і суб’єктивних прав у будь-яких інших, насамперед, цивільно-правових відносинах, повинні бути відображені у положеннях цивільного законодавства, наприклад, у ст.16 ЦК.
Наголошується також на тому, що земельне законодавство повинне передбачати альтернативність способів захисту земельних права там, де це об’єктивно є можливим та необхідним. Виходячи з засади диспозитивності земельних відносин, законодавство повинно надавати можливість особі, права якої порушені, самостійно обирати можливі способи захисту прав з метою досягнення найбільшого ефекту у реалізації земельних правовідносин.
У роботі також аналізується питання про значення способів захисту земельних прав. Вказано, що воно може бути матеріально-правовим та процесуально-правовим.
Матеріально-правове значення способів захисту земельних прав полягає в тому, що вони сприяють реалізації мети та завдань земельного права та земельного законодавства, як тих, що зазначені у ст.4 ЗК, так і тих, що у ній не зазначені, але напрацьовані наукою земельного права. Способи захисту земельних прав сприяють процесуальній економії і це є процесуальним значенням способів захисту.
У підрозділі 1.2 «Співвідношення способів захисту суб’єктивних земельних прав із суміжними та пов’язаними категоріями» аналізується співвідношення поняття «спосіб захисту» земельних прав з поняттями «засоби захисту» та «форми захисту».
Вказується, що у науковій літературі, присвяченій дослідженню питань захисту суб’єктивних прав, зокрема, й земельних, поряд з терміном «спосіб захисту» вживається й інша термінологія, насамперед, «засоби захисту» та «форми захисту». Досить часто у ці терміни вкладають різне за своїм змістом значення. Тлумачення цих термінів ускладнюється й тим, що питання захисту прав знаходяться на стику матеріального та процесуального права, а відтак, одна і та ж термінологія вживається у матеріальному та процесуальному праві в різному значенні.
Проаналізовані різні наукові підходи до поняття «форми захисту» та надано власне визначення цього поняття. Формою захисту земельного права автор вважає різновид (самостійний порядок) юрисдикційної діяльності або ж діяльності суб’єкта порушеного права, спрямованої на захист земельного права у цілому. Фактично критерієм розподілу усієї діяльності із захисту порушених прав на форми є той суб’єкт, що здійснює діяльність щодо захисту.
В науковій земельно-правовій літературі вказується на існування судової, адміністративної та громадської форми. Автор вважає такі підходи неповними, вказуючи на існування також нотаріальної форми захисту та самозахисту. Аналізуються окремі з зазначених форм захисту.
Досліджуються наукові підходи також до розуміння поняття «засоби захисту», дано авторське визначення цього поняття. Проаналізовано також окремі засоби захисту земельних прав у різних формах цього захисту.
У підрозділі 1.3 «Класифікації способів захисту земельних прав» аналізуються як існуючі у правовій науці класифікації способів захисту, так і пропонуються власна кваліфікація за одним з критеріїв.
Вказується, що способи захисту земельних прав можна поділити за різними критеріями: 1) особливостями характеру земельних правовідносин, у яких застосовуються способи захисту (речово-правові, зобов’язально-правові та спеціальні способи), 2) сферою застосування (загальні (універсальні) і спеціальні (специфічні) способи захисту), 3) відповідно до усталеної класифікації позовів (способи захисту земельних прав, в основі яких лежить визнання, присудження чи перетворення), 4) за формою реалізації (юрисдикційні, позаюрисдикційні та змішані способи захисту), 5) за критерієм особи, уповноваженої на застосування способу захисту (судові, адміністративні, нотаріальні та третейські способи захисту суб’єктивних земельних прав), 6) за критерієм конкретно-цільової спрямованості (припинювальні, відновлювальні та компенсаційні способи захисту земельних прав), 7) залежно від можливості та характеру поєднання з іншими способами захисту (виключні, альтернативні та похідні способи захисту земельних прав).
Запропоновано також власна класифікація способів захисту суб’єктивних прав загалом та земельних прав, зокрема, на правові та неправові. Правовими способами захисту права є ті, використання яких дозволено законом при захисті суб’єктивних прав у окремих правовідносинах; неправовими способами захисту є ті, використання яких при захисті прав у певних правовідносинах не допускається.
У роботі вказується на значення кожної з запропонованих класифікацій для науки та практики.
Розділ 2 «Особливості окремих способів захисту земельних прав та їх застосування у певних земельних правовідносинах» складається з семи підрозділів, у яких досліджуються окремі способи захисту земельних прав та особливості їх застосування у земельних правовідносинах.
У підрозділі 2.1 «Визнання суб’єктивного земельного права» зазначається, що визнання суб’єктивного земельного права є досить поширеним способом захисту.
Стаття 152 ЗК передбачає можливість визнання прав лише на земельну ділянку, при цьому, не містячи вичерпного переліку способів захисту, що застосовуються при захисті прав на земельні ділянки. Таким чином, її в жодному разі не можна тлумачити у той спосіб, що відносно захисту інших суб’єктивних земельних прав визнання прав не може застосовуватися. Загалом, спроба врегулювання у даній статті відносин щодо захисту прав шляхом визнання є невдалою і непотрібною взагалі.
Обґрунтовується, що рішення юрисдикційного органу, постановлене за наслідком розгляду позову про визнання права, не передбачає примусового його виконання. Відтак, у тих випадках, де за фактичними обставинами потрібне буде примусове виконання цього рішення, визнання права як спосіб захисту не призведе до відновлення прав особи. Однак, використання визнання права як способу його захисту буде досить ефективним тоді, коли земельне право у особи відповідно до норм земельного законодавства виникло, однак в силу різних обставин не знайшло свого офіційного оформлення та оспорюється.
На підставі аналізу положень науки та практики надано авторське визначення поняття визнання земельного права як такого загального способу захисту будь-якого земельного права, відповідно до якого у випадку оспорювання, заперечення або порушення земельного права суб’єктом правовідносин це право підтверджується (визнається) судом на підставі фактів, що свідчать про його виникнення та існування. При цьому даний спосіб захисту може бути застосований лише у випадку, коли саме по собі визнання права здатне призвести до його захисту та усунути реально існуючу перешкоду для його реалізації.
Підрозділ 2.2 «Відшкодування шкоди» складається з трьох пунктів, в яких аналізуються особливості таких способів захисту, як відшкодування збитків, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, та стягнення моральної шкоди.
У пункті 2.2.1 «Відшкодування збитків» аналізуються особливості відшкодування збитків як способу захисту земельних прав.
Вказується на те, що ЗК розглядає відшкодування збитків не лише як спосіб захисту прав на земельні ділянки (п. «ґ» ч.3 ст.152 ЗК), але і більш широко – як гарантію прав на землю та міру відповідальності.
У науковій літературі виокремлюється три рівні у правовому регулюванні відносин щодо відшкодування шкоди, заподіяної земельними правопорушеннями, які складають: 1) норми «загального» цивільного законодавства та норми господарського законодавства, що їх практично повністю відтворюють; 2) норми екологічного законодавства, що передбачають особливості відповідальності за екологічні (в т.ч. і земельні) правопорушення; 3) норми власне земельного законодавства (у вузькому розумінні), що передбачають особливості відповідальності саме за земельні правопорушення як різновиди екологічних правопорушень. На думку автора, крім цих трьох рівнів необхідно виокремлювати ще й конституційний рівень, який складають норми Конституції України щодо відшкодування шкоди. При цьому констатується, що така багаторівневість навряд чи є повністю виправданою, оскільки нормативний матеріал різних рівнів значною мірою дублюється.
У законодавстві та в юридичній літературі при врегулюванні компенсаційних способів захисту суб’єктивних прав досить часто вживаються терміни «збитки», «шкода», «втрати», «неотримані доходи», «упущена вигода». Автором досліджуються окремі питання співвідношення шкоди та збитків.
У зв’язку з аналізом відшкодування шкоди та збитків ще раз наголошується на тому, що у теперішньому вигляді існування ст.156 ЗК є повністю невиправданим. Спеціальне регулювання відносин із відшкодування шкоди, заподіяної земельними правопорушеннями, має існувати лише тоді, коли воно є необхідним, і відбивати виключно особливості такої шкоди (зокрема, екологічний характер окремих різновидів такої шкоди, що вимагає спеціальних правил її обчислення, правил про відшкодування шкоди, заподіяної правомірними діями та ін.), а не дублювати, причому викривлено, положення цивільного законодавства по відношенню до конкретної ситуації.
Вказується і на недосконалість редакцій статей 154 та 155 ЗК, які врегульовують особливості відшкодування збитків (шкоди), заподіяної органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, оскільки доцільності окремого врегулювання викладених у них казуїстичних випадків відшкодування шкоди (збитків) не існує. Пропонується усунути існуючі у статтях 154, 155, 156 ЗК недоліки.
У пункті 2.2.2 «Відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення права» зроблено висновок, що відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, є самостійним земельно-правовим способом захисту порушених земельних прав та одночасно різновидом більш ширших за своїм змістом цивільно-правових способів захисту прав (відновлення становища, яке існувало до порушення права, примусове виконання обов’язку в натурі, негаторний позов).
Наголошується на важливості цього способу захисту на земельні ділянки, яка полягає в тому, що саме через цей спосіб захисту найбільш повно знаходить свою реалізацію екологічна складова приписів земельного права. Досить часто його використання призводить не лише до поліпшення земельної ділянки як об’єкту права власності, а також і до поліпшення землі як об’єкту навколишнього природного середовища.
Аналізуються окремі випадки спеціального регулювання відновлення стану земельної ділянки, що існував до порушення, у земельному законодавстві. Зроблено висновок, за яким у порівнянні із застосуванням таких способів захисту, як відновлення становища, що існувало до порушення, відшкодування шкоди в натурі та негаторним позовом по відношенню до інших об’єктів суб’єктивних прав, цей спосіб захисту має істотну специфіку, яка обумовлена насамперед унікальними екологічними характеристиками землі (земельних ділянок) як об’єкта права.
У пункті 2.2.3 «Відшкодування моральної шкоди» зауважується, що у науковій літературі та судовій практиці допускається стягнення моральної шкоди у окремих земельних правовідносинах.
Основною проблемою у дослідженні цього способу захисту земельних прав є окреслення кола тих земельних прав, при порушенні яких допустимим є його застосування. Причому таке відшкодування не може бути окреслене виключно земельними правовідносинами за участю органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, як про те інколи зазначається у науковій літературі.
Аналіз ч.3 ст.386 ЦК щодо права власника на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди дає можливість зробити висновок, що ця норма ЦК є універсальною та може застосовуватися до будь-яких правовідносин власності, зокрема, й щодо власності на земельну ділянку. Відтак, власник земельної ділянки, права якого порушені, вправі вимагати відшкодування заподіяної йому моральної шкоди без будь-яких обмежень.
Зроблено висновок, що ЗК не повинен взагалі визначати правила про відшкодування моральної шкоди, оскільки, з одного боку, існує можливість відшкодування такої шкоди в земельних відносинах в силу загальних норм цивільного законодавства, та з іншого – відсутня специфіка моральної шкоди, заподіяної саме в земельних правовідносинах.
У підрозділі 2.3 «Визнання державного акта на право власності (користування) земельною ділянкою недійсним» вказується, що хоча чинне законодавство вже не передбачає посвідчення прав на землю державними актами, спори про визнання державних актів недійсними продовжують існувати, їх кількість є дуже значною.
У роботі аналізується існуюча у науці та судовій практиці дискусія щодо можливості визнання державного акту недійсним. На думку автора, передумовою визначення можливості застосування цього способу захисту є вирішення питання про те, що ж насправді зазвичай вимагають позивачі, які заявляють такі вимоги, та суди, що задовольняють позови про визнання недійсними державних актів.
Відповідь на це питання призводить до висновку, що позовні вимоги про визнання державного акта недійсним є витребуванням земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикація) – способом захисту, передбаченим ст. 387 ЦК. Зроблено також висновок, що кількість проблем, які виникають із застосуванням моделі визнання державного акту недійсним, можна мінімізувати, якщо використовувати замість формули «визнання недійсним державного акта» формулювання «витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння». Задоволення такої позовної вимоги повинно сьогодні бути достатньою підставою для внесення нового запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, яким володіння буде передаватися дійсному власнику.
У підрозділі 2.4 «Визнання правочину недійсним» вказується на те, що реалізація у судовій практиці визнання договорів (правочинів, угод) недійними як способу захисту характеризується низкою серйозних проблем, на які вітчизняна правова доктрина поки що не завжди здатна запропонувати адекватні механізми їх вирішення.
У судовій практиці поки що не усталилося чітке і осмислене розуміння того, що формулювання «визнання договору (правочину, угоди) недійсним» може позначати зовсім різні за своєю природою позови – перетворювальний позов (коли шляхом визнання недійсним анулюється оспорюваний правочин) та позов про визнання (коли суд своїм судовим рішенням лише констатує недійсність правочину, що є нікчемним навіть без винесення такого рішення). З огляду на це, у роботі розглянуте питання визнання договорів (угод, правочинів) недійсними з точки зору особливостей цих позовів.
У пункті 2.4.1 «Визнання правочину недійсним як перетворювальний позов» констатується, що, на перший погляд, «визнання правочину недійсним» виглядає як позов про визнання. Втім, принаймні у випадку із оспорюваними правочинами це не так. Рішення суду у випадку із оспорюваним правочином по суті змінює правовідносини, тому відповідний позов повинен бути віднесений до перетворювальних (ресцисорних) позовів.
У роботі досліджуються низка питань, пов’язаних з визнанням договорів (правочинів, угод) недійсними, зокрема, 1) про те, хто саме має право (в матеріальному значенні) на пред’явлення вимоги про визнання недійсними правочинів – лише їх сторони, чи також інші особи, інтереси яких зачіпаються; 2) про дві форми оспорюваності правочинів (ex tunc та ex nunc) та їх вплив на особливості застосування цього способу захисту; 3) про критерії, за якими слід поділяти правочини з вадами на нікчемні та оспорювані. Висловлені власні думки автора щодо їх вирішення.
Аналізуються також недоліки у правовому регулювання визнання недійними договору (правочину, угоди), що вбачаються з недосконалого формулювання змісту окремих положень земельного законодавства (ч.2 ст.15 Закону України «Про оренду землі» та ст.210 ЗК). Запропоновані шляхи їх усунення.
У пункті 2.4.2 «Визнання правочину недійсним як позов про визнання» вказується на те, що у випадку із нікчемними правочинами позов про визнання договору недійсним може бути лише позовом про визнання, оскільки він не змінює змісту спірних правовідносин. Втім, проблемним питанням є сама можливість визнання недійсними нікчемних правочинів. Положення ч.2 ст.215 ЦК, за якими визнання нікчемних правочинів недійсними не вимагається, у науці та судовій практиці тлумачиться неоднозначно.
Автор не погоджується з віднесенням позовів про визнання нікчемних правочинів недійсними (нікчемними) до позовів про визнання права (декларативних, установчих позовів), як і з думкою про доцільність існування таких позовів. Визнання правочину нікчемним нічого не варте, якщо не будуть застосовані наслідки нікчемності; так само, жодної потреби у ньому немає, якщо такі наслідки вже були застосовані. Отже, визнання нікчемного правочину недійсним не є способом захисту прав або інтересів, воно нічого не змінює у правовому становищі сторін, не усуває спірності і саме по собі ще не вказує на те, які права і обов’язки мають учасники спірних правовідносин. Замість визнання нікчемного правочину недійсним у випадку необхідності усунути невизначеність у правовідносинах необхідно пред’являти установчий позов про визнання відповідних прав.
Зроблено висновок, згідно з яким ст.210 ЗК та окремі інші положення земельного законодавства, що так чи інакше ведуть мову про оспорювання правочинів із земельними ділянками, не встановлюють будь-яких спеціальних правил, які б виправдали їх існування. Вони часто породжують невизначеність і розбіжності у правозастосовчій практиці, відіграючи деструктивну роль. З огляду на це корисним було б їх вилучення із чинного законодавства.
Підрозділ 2.5 «Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок, віндикаційний та негаторний позови: їх співвідношення» складається з двох пунктів, у яких досліджується питання повернення самовільно занятих земельних ділянок як способу захисту та його співвідношення з віндикаційним та негаторним позовами.
У пункті 2.5.1 «Віндикаційний позов та його співвідношення з «поверненням самовільно зайнятих земельних ділянок» вказується, що у науці та практиці виникло питання щодо того, якого способу захисту потребує особа у разі самовільного захоплення її земельної ділянки – повернення земельної ділянки як способу захисту, що реалізується віндикаційним позовом, чи усунення перешкод у користуванні земельної ділянки як способу, що реалізується негаторним позовом. У свою чергу це питання також обумовлюється можливістю особи бути позбавленою права володіння земельною ділянкою, виходячи з її специфіки як речі.
Підтримується висловлена у науці думка про те, що фактичного позбавлення володіння за існування реєстру бути не може. За існування реєстру власника можна позбавити володіння лише юридично – шляхом відібрання титулу в цілому, наприклад, шляхом неправомірного оформлення правоустановчих документів на іншу особу, шляхом внесення невірних даних до реєстру тощо.
Вирішення питання щодо можливості використання такого способу захисту, як повернення земельної ділянки, потребує з’ясування сутності понять, що мають відношення до ситуації та тих, що вживаються у ст.212 ЗК, а саме поняття «володіння», «повернення земельної ділянки», «самовільне зайняття земельної ділянки», а також того, чи можливим загалом є позбавлення особи фактичного володіння земельною ділянкою при самовільному її зайнятті. У роботі аналізуються окремі особливості цих понять.
Зроблено висновок, що повернення (витребування) земельної ділянки з чужого незаконного володіння як віндикаційний позов в порівнянні із застосуванням цього способу захисту відносно інших речей характеризується істотними особливостями. Втім, видається, що загальної цивілістичної конструкції віндикаційного позову цілком достатньо. Справа лише у тому, щоб правильно застосувати цю конструкцію до відносин із нерухомим майном, у т.ч. земельними ділянками. Це завдання цілком може бути розв’язана засобами тлумачення без внесення змін до цивільного законодавства.
У пункті 2.5.2 «Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок як негаторний позов» зазначається про те, що вжиті у законі формулювання «повернення земельних ділянок» насправді описують усунення перешкод у здійсненні користування земельними ділянками (негаторний позов), а не віндикаційний позов, задоволення якого має призводити виключно до внесення змін до реєстру прав.
Негаторний позов може застосовуватися проти різного роду порушень права користування особи, у т.ч. спричинених як діями, що мають місце на її ділянці, так і діями, що мають місце в іншому місці (місцях). Дії, що свідчать про фактичне використання земельної ділянки, можуть мати різну правову природу, бути постійними, тобто фактично існуватиме певний стан, або ж тимчасовими. Власник досить часто може бути позбавлений можливості користування ділянкою чи її частиною, оскільки не має доступу до неї, наприклад, через розташування на ділянці певної споруди або обнесення ділянки парканом.
У підрозділі 2.6 «Способи захисту земельних прав у справах про недодержання правил добросусідства» зазначається, що спори про недодержання правил добросусідства є досить розгалуженою категорією земельних спорів з використанням багатьох способів захисту права. Аналіз положень глави 17 ЗК дає можливість зробити висновок про існування двох груп спорів щодо дотримання правил добросусідства: 1) спори щодо розмежування суміжних володінь і запобігання безпосередньому порушенню меж земельних ділянок (ст.ст. 106-109 ЗК); 2) спори щодо здійснення опосередкованих впливів на сусідні земельні ділянки, які не пов’язані з безпосереднім порушенням їх меж (ст.ст. 103, 104 ЗК). Особливої уваги у роботі приділено способам захисту, пов’язаних з припиненням використання земельної ділянки певним способом, при якому власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок не завдається найменше незручностей (ч.1 ст.103 ЗК), або ж способом, який не дозволяє їм використовувати земельну ділянку за їх цільовим призначенням (неприпустимий вплив) (ч.2 ст.103).
У підрозділі 2.7 «Окремі способи захисту, пов’язані з виникненням, зміною чи припиненням земельних правовідносин» вказується, що ст.16 ЦК передбачає можливість захисту цивільних прав та інтересів такими способами, як зміна чи припинення правовідношення. Не дивлячись на те, що ст.152 ЗК прямо не передбачає використання таких способів захисту прав на землю, вони використовуються суб’єктами і у земельних правовідносинах, а їх використання є надзвичайно ефективними в аспекті захисту земельних прав.
Зроблено висновок, що використання таких способів захисту, як встановлення, зміна чи припинення правовідношення у земельних правовідносинах, є можливим лише тоді, коли сторони не досягли домовленості щодо встановлення, зміни чи припинення земельного правовідношення, а також тоді, коли земельне законодавство прямо передбачає використання такого способу захисту у певних земельних правовідносинах (прямо надає повноваження суду на вирішення цих питань).
У земельних правовідносинах використання таких способів захисту земельних прав, як встановлення, зміна чи припинення правовідношення, пов’язується на думку автора, зокрема, з примусовим відчуженням земельних ділянок (ч. 10 ст. 149 ЗК, ст. 16 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності»), встановленням сервітуту (ч.1 ст.100 ЗК), наданням земельних ділянок у власність чи користування для ведення фермерського господарства (ст.118 ЗК, ст.7 Закону України «Про фермерське господарство»), поновленням укладених договорів оренди землі (ст.33 Закону України «Про оренду землі»), викупу земельних ділянок державної та комунальної власності під об’єктами нерухомого майна, що належать покупцю та при переоформленні права постійного користування земельними ділянками (ст.128, п.6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК) тощо.
У роботі проаналізовано окремі випадки застосування даного способу захисту у земельних відносинах, зокрема, при примусовому відчуженні земельної ділянки, при встановленні земельного сервітуту та припиненні правовідносин між співвласниками (співкористувачами) земельних ділянок.