Актуальність теми дослідження. Розвиток України у напрямку побудови демократичної правової держави не може відбуватися без встановлення надійних правових гарантій вільного і безпечного існування особи в суспільстві. Конституція України у розділі II закріпила основні опрацьовані світовою теорією й практикою демократії невідчужувані (природні) права та свободи людини і громадянина. Поступово на основі загальновизнаних гуманістичних демократичних цінностей оновлюється масив законодавчих актів України. Утверджуючи верховенство закону в системі законодавства як умови забезпечення прав і свобод людини і громадянина, Конституція України визначила межі діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо їх владного впливу на суспільство, а режим законності виключним способом функціонування цих носіїв владних повноважень.
Правове регулювання сьогодні набуває значення провідної форми державногоуправління. Але норми права, що приймаються суб’єктами виконавчо-розпорядчих повноважень, тільки тоді можуть бути основою правомірної поведінки громадян і організацій, коли вони відповідають положенням Конституції та законів України. Тому особливого значення в сучасних умовах набувають проблеми досягнення законності змісту підзаконних нормативно-правових актів, які видаються передусім органами виконавчої влади з метою реалізації законів, виконання ними державно-управлінських завдань.
У зв’язку з низкою негативних чинників об’єктивного і суб’єктивного характеру процес запровадження в соціальну практику принципу законності в пострадянський період був складний і суперечливий. В умовах адміністративно-командної системи колишнього СРСР був створений особливий тип системи законодавства, в якій підзаконні нормативно-правові акти посідали значне місце, підносилися над правовими актами законодавчих органів, а в діяльності органів виконавчої влади мала місце практика первинної нормотворчості.
Однобічним було розуміння принципу „соціалістичної законності” в правовій свідомості суспільства.
Представниками офіційної влади він ототожнювався з принципом „соціалістичної доцільності”, а серед свідомих громадян побутувало негативне відношення до цього принципу як атрибуту надзаконної влади.
Системна криза перехідного періоду українського суспільства, соціальна і правова незахищеність громадян не сприяли подоланню правового нігілізму та відновленню поваги до права.
Негативні тенденції також мали місце впродовж тривалого часу в діяльності владних структур, оскільки апарат управління незалежної України був обтяжений правовими стереотипами минулого, продовжував працювати по інерції, продукуючи підзаконні нормативно-правові акти замість якісних законів.
На часі перед юридичною наукою стоїть завдання переосмислити теоретико-методологічні підходи до з’ясування сутності принципу законності, основним аспектом якого є визнання та утвердження в суспільній свідомості, нормотворчій діяльності та юридичній практиці верховенства правового закону поміж інших нормативно-правових актів держави.
Вирішуючи це завдання необхідно використовувати надбання як сучасної теоретичної та галузевої юридичної наук так і дослідження провідних вчених минулого.
В недалекому минуломупроблемами законності підзаконних нормативно-правових актів займалися С.М. Братусь, Р.Ф. Васильєв, С.Л. Зивс, О.А. Лук’янова, О. Ф. Ноздрачев, С.В. Поленіна, О.Ф. Шебанов,Ц.А. Ямпольська та інші визначні вчені –юристи.
В сучасній юридичній літературі спроби концептуального осмислення механізмів забезпечення законності змісту нормативно-правових актів органів виконавчої влади, недопущення обмеження законних прав та інтересів особи за допомогою засобів судочинства мали місце в роботах І.П. Голосніченка, І.Б. Коліушка, О.Д. Крупчана, М.Ф. Стахурського, В.С. Стефанюка, М.М.Тищенка та ін. Водночас наукові дослідження проблем реалізації контрольної діяльності компетентними органами державного управління у нормотворчій сфері (передусім діяльності органів юстиції) не проводилася. В сучасній юридичній науці залишаються недостатньо з’ясованими потенціал і значення засобів юридичної техніки для досягнення законності положень підзаконних нормативно-правових актів.
Дослідження питань нормотворчої діяльності, що проводяться останнім часом, стосується в першу чергу шляхів реалізації конституційної ідеї про зростання ваги закону в регулюванні суспільних відносин у державі. Що ж до проблем підзаконних нормативно-правових актів, то вони залишаються поза увагою науковців. Попри те, що з року в рік кількість законів в нашій державі збільшується, число підзаконних нормативно-правових актів, які приймаються органами виконавчої влади, зростає ще більш динамічно. Так, якщо у 1995 році органами державної влади було прийнято 4100 нормативно-правових актів, з яких 153 закони (3,7%), в 1997 році – понад 6000, у тому числі 196 законів (3,3 %), то у 2004 році – в межах держави набули чинності близько 14500 нормативно-правових актів, з яких 330 закони (2,2%), а усі інші – підзаконні джерела права.
Зазначене значно підвищує важливість досліджуваної проблеми, ставить завдання розробки теоретико-методологічних засад підзаконного нормотворення та відповідних пропозицій щодо законодавчого врегулювання цієї діяльності органами управління.
Питання про необхідність вирішення проблем підвищення наукового рівня супроводженнядіяльності із забезпечення законності змісту нормативно-правових актів органів виконавчої влади піднімалась в наукових роботах провідних представників вітчизняної науки конституційного та адміністративного права, а також теорії держави і права : В.Б. Авер’янова, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурки, В.М. Гаращука, А.П. Зайця, Р.А. Калюжного, О.В. Константого, Є.Б. Кубка, О.М. Мироненка, Є.В. Назаренко, Н.Р. Нижник, В.Ф. Опришка, П.І. Рабіновича, А.О. Селіванова, О.Ф. Скакун, В.С. Стефанюка, В.Я. Тація, Ю.М. Тодики, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка та інших, що свідчить про актуальність вибраної теми дисертаційного дослідження, а також пояснює визначенняїї структури, змісту, а також наукового, нормативно-правового та емпіричного матеріалу, який використовувався під час написання роботи.
Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до теми науково-дослідних робіт кафедри правового регулювання економіки Київського національного економічного університету “Проблеми правового забезпечення соціально-економічного та політичного розвитку України” (номер державної реєстрації 0102 V 006315).
Зміст та основні положення дисертаційного дослідження знайшли теоретичне обґрунтування, виходячи із практичних потреб, які відповідають основним завданням здійснення правової реформи в Україні (вони, зокрема визначені Законом України “Про загальнодержавну Програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 18.03.2004 р.; Указами Президента України: „Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади” від 09.02.1999 р. №145/99; „Про поліпшення організації законопроектної діяльності” від 26.11.2003 р. №1348/2003).
