ЛАЗЮК СЕРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОГО МИТА В УКРАЇНІ

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами та планами, визначено ступінь її наукової розробки, об’єкт, предмет, мета й завдання щодо її досягнення, наведено аргументи його наукової новизни, сформульовано методологічні та науково-теоретичні основи роботи, зазначено теоретичне та практичне значення положень роботи, які виносяться на захист, наводиться інформація щодо апробації основних положень роботи та публікації результатів дослідження.
Розділ перший «Державне мито як складова системи державних доходів» присвячено визначенню сутності системи державних доходів та місця в ній державного мита. Підрозділ 1.1. «Правове регулювання загальнообов’язкових платежів, які формують публічні доходи» присвячено аналізу системи державних доходів, визначенню її структури, характеристиці різних загальнообов’язкових платежів. При цьому акцент робиться на специфіці нормативного закріплення категорій «податок», «збір», «плата», «платіж», «внесок» як за законодавством України, так і інших країн.
У контексті досліджуваної проблематики наводяться характерні риси мита та державного мита. Порівняльний аналіз природи цих двох близьких за назвою платежів дає підстави стверджувати, що вони суттєво відрізняються. Обумовлюється це не тільки різною правовою природою мита та державного мита, визначення якої здебільшого знаходиться в теоретичній площині, а й підходом законодавця до закріплення цих платежів у чинному українському законодавстві. Якщо мито включається до групи загальнодержавних податків і зборів, то державне мито у зв’язку із прийняттям у 2010 році Податкового кодексу України вже не є складовою частиною системи оподаткування взагалі. У зв’язку із цим у роботі більше уваги приділяється визначенню сутності категорії «платежі податкового характеру».
При характеристиці підстав встановлення податків, зборів та платежів податкового характеру акцент зроблено на порівняльному аналізі процедур їх встановлення у різних країнах світу, на основі якого виокремлено спільні риси таких процедур. Найсуттєвішою з них є закріплення законодавчої форми встановлення податків і зборів. Про це говориться в статті 118 Конституції Республіки Нікарагуа, у статті 133 Конституції Іспанії. Стаття 34 Конституції Франції закріплює положення про те, що закони приймаються Парламентом та встановлюють норми, які стосуються ставок і способів справляння всякого роду податків. У §1 статті 170 Конституції Бельгії наголошено, що ніякий податок на користь держави не може бути встановлений інакше як законом. За Конституцією Фінляндії §81 податки встановлюються законом, який повинен містити приписи про принципи оподаткування і рівень податків, а також про правовий захист платників податку. У статті 78 Конституції Греції підкреслено, що в законі необхідно передбачити суб’єкт оподаткування, доходи, вид власності, до яких має відношення запроваджуваний податок. Такий підхід законодавців різних країн свідчить про доцільність встановлення податків виключно законами, але питання щодо встановлення зборів та платежів податкового характеру не завжди передбачає можливості закріплення їх механізмів або окремих елементів на підзаконному рівні.
Визначення місця державного мита серед загальнообов’язкових платежів зумовлює обов’язкову його диференціацію від ще одного платежу – збору. Підкреслено, що сплата неподаткового обов’язкового платежу, як правило, є необхідною умовою для отримання платником прав чи послуг публічно-правового характеру від уповноваженого державою органу. Водночас увага звертається на вироблені сучасною фінансово-правовою наукою критерії розмежування податків та неподаткових обов’язкових платежів. Основним з них виступає ознака нормативно-правового регулювання: податкові відносини, в тому числі справляння податків, регламентуються нормами податкового законодавства, в той час як неподаткові обов’язкові платежі – нормами інших галузей законодавства, що й спостерігається, коли йдеться про державне мито.
В підрозділі 1.2. «Трансформація підходів щодо правової природи державного мита» визначаються теоретичні та практичні засади правового регулювання мита і споріднених з ним платежів на різних етапах розвитку суспільства та держави.
Зазначається, що підходи науковців та нормотворця стосовно сутності державного мита значною мірою змінювались в різні часи. Це було зумовлено різними факторами – політичною ситуацією, розвитком правової думки, формою державного устрою тощо. Підкреслюється, що деякі платежі, які були обов’язковими за своєю суттю, а не за назвою, мають глибоке історичне коріння. Поява надлишку виробництва в державі призвело до зародження обов’язкових платежів. Водночас, як свідчить проведений автором історично-правовий аналіз, податки на зорі зародження загальнообов’язкових платежів не відігравали тієї ролі, яка їм відводиться зараз.
Аналізуючи сутність державного мита, робиться акцент на його походженні та походженні податків. Обумовлений такий двосторонній підхід тим, що зазвичай податки беруть своє коріння від неподаткових платежів або навіть від платежів добровільних. Історичні факти свідчать про неоднакове розуміння сутності платежів, які ми знаємо зараз.
Аргументовано можливість провести певну паралель між підходами до сутності державного мита у XVIII столітті й зараз. Мова йде про коло джерел фінансування державних органів, які надають послуги не тільки особам, що безпосередньо звертаються до них, але й взагалі усім особам, що мешкають у даній державі, внаслідок чого несправедливо було б цілком віднести утримання таких установ винятково тільки на рахунок першої категорії осіб. Справляння, поверх того, і чистого доходу суперечило б суті й завданню держави. Як приклад можна навести суд, який захищає права не тільки осіб, які безпосередньо звертаються до нього, а тому неправильно було б не віднести більшу або меншу частину видатків по утриманню судових установ на рахунок загальних доходів держави, а не одних тільки судових мит (зборів). Аналогічна модель фінансування судів існує й зараз, однак останнім часом спостерігається тенденція до розмежування джерел фінансування судів, свідоцтвом чому є виділення зі складу державного мита окремого платежу – судового збору.
Підкреслюється, що на даний момент не існує однозначної думки із приводу рівня ефективності державного мита. На думку його прихильників, цей платіж як джерело державного доходу характеризується зручністю стягнення, порівняно меншою обтяжливістю, дешевизною адміністрування і здійснення контролю за його сплатою. Водночас зазначені й недоліки, властиві даним платежам, основним з яких, на нашу думку, є невідповідність розміру державного мита із майном і доходом платників, випадкова більша обтяжливість для одних осіб, порівняно з іншими, що викликає певні труднощі окремих категорій осіб у користуванні державними послугами.
Характеризуючи правове регулювання державного мита за часів Радянського Союзу, автор звертає увагу на те, що момент сплати мита передував моменту подачі заяви, здійснення оплачуваних дій або видачі оплачуваного документа. Сплата проводилася шляхом наклеювання митних марок або внесення грошей в установи Державного банку. Таким чином, на зорі становлення радянської системи податків і зборів існував бандерольний спосіб сплати мита, що в сучасних умовах притаманно лише акцизу. Особливістю перехідного періоду можна вважати і відсутність якого-небудь спеціалізованого органу, уповноваженого приймати мито від населення.
Другий розділ «Правова природа державного мита та похідних від нього платежів» присвячено комплексному аналізу регулювання окремих елементів правового механізму державного мита та споріднених із ним платежів. Підрозділ 2.1. «Правове регулювання справляння державного мита» цілком присвячено аналізу всіх складових елементів правового механізму державного мита, порядку визначення його суми та окремим особливостям адміністрування даного платежу.
Державне мито належить до платежів із змішаним платником. Таким чином, платниками державного мита можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Воно справляється за вчинення в інтересах цих осіб дій та за видачу їм документів, що мають юридичне значення. На перший погляд, державне мито можна було поділити на те, що сплачують фізичні особи, та те, що сплачують юридичні особи, але така класифікація не дає змоги виокремити види державного мита, тому що і юридичні, і фізичні особи сплачують державне мито за однакові дії (наприклад, за посвідчення договорів, за засвідчення довіреностей тощо).
Особлива увага приділяється місцю ставки державного мита в його правовому механізмі. Критиці піддаються позиції вчених, які пропонують розміри ставок державного мита закріпити окремим нормативним актом, адже цей шлях призведе одразу до декількох порушень. По-перше, йдеться про порушення принципу стабільності оподаткування, який передбачає, що зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Безумовно, вказаний принцип застосовується до податків та зборів, але виходячи із схожої правової природи цих платежів його доцільно застосовувати і до державного мита. По-друге, порушується концепція цілісності правового регулювання правового механізму державного мита. В даному разі проводиться певна аналогія методики регулювання механізму державного мита та механізмів податків і зборів. Відповідно до статті 7 Податкового кодексу України основні та додаткові елементи кожного податку або збору встановлюються виключно даним кодексом, що дозволяє уникнути колізій між різними нормативно-правовими актами. Таку логіку варто застосовувати і при регулюванні правового механізму державного мита.
Зазначається, що складний об’єкт державного мита орієнтовано переважно на дії, пов’язані із наданням послуг уповноваженими державними органами платникам державного мита. З цих позицій державне мито доцільно розглядати через призму взаємозв’язку платника та об’єкта цього платежу. При цьому дослідження правового регулювання механізму державного мита будується на основі аналізу окремих складових об’єкта даного платежу та порядку його сплати в певних випадках.
Наголошується, що значний блок відносин, при виникненні яких сплачується державне мито, пов’язаний із видачею належних документів. У цьому блоці виокремлюються три значні групи: по-перше, державне мито сплачується за державну реєстрацію актів цивільного стану, а також повторну видачу громадянам свідоцтв про реєстрацію актів цивільного стану та свідоцтв у зв’язку зі зміною і поновленням актових записів цивільного стану; по-друге – за видачу паспортних документів та дій, пов’язаних із цим; по-третє – за прописку громадян або реєстрацію місця проживання та за видачу дозволів на право полювання та рибальства. Останні два випадки є найбільш наближеними до інституту надання державних послуг.
У підрозділі 2.2. «Судовий збір як різновид державного мита» підкреслюється зв’язок даного платежу із державним митом, розглядається динаміка розвитку законодавства, що регулює справляння судового збору, наголошується на доцільності виокремлення даного платежу з державного мита й обґрунтовується доцільність такого розвитку.
Судовий збір як окремий платіж був установлений на території незалежної України тільки у 2011 році, хоча, судові мита і збори з паперів по справах, що проводяться в судах, установлювалися ще в часи існування України в складі Радянського Союзу. У той час судові мита стягувалися по справах, розглянутих у порядку цивільного провадження судами – народними, губернськими, верховними й установами, наділеними судовими функціями (арбітражними комісіями й земельними комісіями). При цьому особливістю саме судових мит була прив’язка не тільки до виду документа, що надавався заявником, але й до категорії розглянутої судом справи. По окремому колу справ існував окремий порядок обчислення й сплати судового мита, коли вони стягувалися за розсудом суду.
Унаслідок природи призначення судового збору визначено мету його запровадження, що полягає, перш за все, у забезпеченні діяльності судової влади. Судове провадження потребує значних матеріальних ресурсів, джерелом яких є кошти Державного бюджету України і кошти осіб, які беруть участь у справі. З державного бюджету фінансується матеріально-технічне забезпечення суддів, оплата праці суддів, допоміжного персоналу та інші видатки, пов’язані із забезпеченням діяльності кожного суду як такого. Витрати, що виникають у зв’язку із провадженням по конкретній справі, несуть сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Усі ці витрати за своєю суттю є судовими, тобто судові витрати – це фактичні грошові витрати, які несуть особи, що беруть участь у справі, та інші учасники процесу у зв'язку із зверненням до суду та розглядом справи в суді.
Досліджуючи судовий збір як цільовий загальнообов’язковий платіж, за рахунок якого в подальшому покриваються судові витрати, в роботі диференційовано підходи до визначення конструкції «судові витрати» в публічно-правовому значенні та в розумінні судових органів. Останні розглядають судові витрати як родове поняття, що включає два види витрат: а) судовий збір та б) витрати, пов’язані з розглядом справи. Наголошується, що з точки зору фінансового права судовий збір – це загальнообов’язковий платіж, який має свій механізм з чітко окресленими елементами (платник, об’єкт, ставка, пільги, порядок сплати тощо). Більше того, конструкція судового збору виокремилась із державного мита, що дозволяє говорити якщо не про однакову, то однозначно про схожу правову природу цих двох платежів. Водночас цивілісти визначають судовий збір як грошову суму, що сплачується особою, яка звертається до суду. Розмір судового збору визначено законом і залежить від об’єктивних ознак позову (заяви): з яких правовідносин він виник і який предмет позову. Умови сплати судового збору однакові і рівні для всіх позивачів, а пільги по його сплаті передбачені безпосередньо законом. При цьому підкреслюється, що такий підхід схожий із розумінням судового збору в фінансово-правовій площині.
В підрозділі 2.3. «Співвідношення державного мита, судового збору та судових витрат» особлива увага акцентується на співвідношенні близьких за своєю правовою природою, але різних за спрямуванням та метою загальнообов’язкових платежів – державного мита, судового збору та судових витрат. На підставі порівняльного аналізу практики справляння державного мита та судового збору, правового регулювання цих платежів в різних країнах світу, зроблено висновок про необхідність запровадження до національної правової системи інституту судових витрат, який тісно пов’язаний із справлянням наведених платежів.
Дослідження вказаних платежів провадиться з урахуванням динаміки розвитку їх правового регулювання, що обумовлено необхідністю розгляду справ у судах відповідно до законодавства, що існувало на момент настання подій, які оскаржуються. Раніше законодавством передбачався механізм коригування суми належного до сплати державного мита. При цьому окрему увагу приділено одному принциповому моменту: до прийняття Податкового кодексу України державне мито включалось до переліку загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів), що дозволило застосувати при адмініструванні даного платежу важелі, які передбачались Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами». Натомість зараз цей платіж відповідно до статей 9-10 Податкового кодексу України не відноситься ані до загальнодержавних, ані до місцевих податків та зборів. Отже, норми даного Кодексу не можна застосовувати при регулюванні питань щодо встановлення або зміни розміру державного мита.
При порівняльній характеристиці державного мита, судового збору та судових витрат (видатків) у рамках даного підрозділу особливу увагу приділено сутності останніх. Відшкодування судових видатків повинне вирішувати завдання покарання особи, що допустила процесуальні зловживання. У податковому спорі таким зловживанням слід уважати доведення до суду свідомо безперспективного конфлікту й наступне сугубо формальне оскарження судового акта. Відшкодування судових видатків у спорі з податковими органами – це відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних органів, тобто таке відшкодування слід розглядати як компенсацію платникові податків збитку у вигляді вимушених витрат на послуги податкового адвоката.
В окремих країнах спеціалізовані суди, що уповноважені розглядати податкові спори, мають право знижувати розмір вартості послуг представників. У цьому вбачається реалізація вимоги дотримання балансу процесуальних прав і обов’язків сторін. У податковому спорі дотримання такого балансу буде виражатися в підтримці адміністративно й фінансово слабшої сторони процесу – платника податків. За загальним правилом, якщо норма податкового права може трактуватися як на користь платника податків, так і на користь контролюючого органа, вона повинна бути трактована на користь платника податків. Аналогічний підхід має у нас застосовуватися й при здійсненні правосуддя в спеціалізованих судах.