Каплюк Катерина Миколаївна. Художній хронотоп історичної романістики Р. Іваничука (на матеріалі романів Мальви, Журавлиний крик, Орда)

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, окреслено його зв’язок із науковими програмами і планами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, теоретико-методологічну основу, розкрито наукову новизну, практичне значення, подано відомості про апробацію, структуру та обсяг.
У першому розділі «Теоретичні основи дослідження» означено шляхи аналізу художнього хронотопу історичного роману Р. Іваничука.
У підрозділі 1.1. «Проблема дослідження часопросторових параметрів художнього твору в літературознавстві ХХ – початку ХХІ ст.» з’ясовано, що теоретично розроблене М. Бахтіним питання розподілу хронотопів на внутрішньотекстові (визначають особливості художнього світу) і позатекстові (існуючі поза художньою реальністю: авторський і читацький) активно інтерпретується науковцями ХХ–ХХІ ст. Вивчення читача як співтворця художньої дійсності зумовлює пошук чинників впливу на творчий процес рецепції. Це питання з різних методологічних засад розглядають Н. Копистянська, Ю. Лотман, Ф. Федоров. Частка позатекстового авторського хронотопу, незалежно від намірів письменника, завжди входить у твір (Н. Копистянська). Цей процес визначається уявленнями, відчуттями, переживаннями, у світі яких існує митець (В. Халізєв), історичними реаліями доби автора (С. Скиба).
Здійснюючи дослідження в межах індивідуальної поетики (у синхронічному аспекті), послуговуємося розширеним визначенням терміна, яке дає М. Бахтін у «Заключних зауваженнях» (1973) до праці «Форми часу і хронотопу в романі» (1937–1938). Художній хронотоп – це взаємозв’язок часу і простору у творі, образ цього взаємозв’язку як точка для розгортання сцен, у яких зображується подія, і як спосіб матеріалізації абстрактних елементів (тем, ідей, філософських узагальнень тощо). Загальне та індивідуальне у творчості письменника М. Бахтін виокремлює за допомогою детермінованих понять великого хронотопу, виробленого в певну історичну епоху для освоєння реальної дійсності в літературі, і малого хронотопу мотиву, образу, сюжету, мистецьки інтерпретованого автором. У межах усієї творчості чи одного окремого твору митця можна визначити домінантний хронотоп (М. Бахтін), якому підпорядковано решту часопросторових утворень. Носіями авторського стилю постають хронотопи-константи (Н. Тодчук): вони повсякчас присутні у творчості письменника.
Теоретико-практичні аспекти різнорівневого аналізу художнього часопростору визначаються на основі праць учених, де теорія М. Бахтіна набуває істотного поглиблення. Названо такі проблеми, що розв’язуються на змістовому рівні: причиново-наслідкова співвіднесеність подій (Д. Лихачов), роль елементів прозового простору (Ю. Лотман) і часу (М. Гей) у формуванні змісту твору; на сюжетному рівні: тривалість (Д. Лихачов), питання хронології, часового відліку подій з позиції конкретного персонажа (Б. Успенський), упорядкованість, багатомірність, зворотність, аритмічність, переривчатість часу (З. Тураєва), характеристика континууму, в якому розміщуються персонажі, відбувається дія (Ю. Лотман), переміщення героїв на рівні топографічного хронотопу (П. Тороп); на поетикальному рівні: аналіз зображувальної функції часу і простору – творення образу (М. Гей), психологічного хронотопу (П. Тороп), дослідження образу часу, його авторської концепції (Н. Копистянська), процесів, які не призводять до зрощення компонентів у хронотоп – спаціалізації (опросторування) часу і темпоралізації простору (Ж. Дерріда, В. Топоров, У. Еко, Т. Філат); на текстовому рівні: особливості граматичного часу (З. Тураєва), часопросторові характеристики елементів зовнішньої структури твору (М. Челецька). Увагу привертають дослідження слів, від яких читач відштовхується, здійснюючи осмислення тексту, а через нього – художнього часу і простору (рівень опису – П. Тороп; слова з багатим потенційним смислом – Р. Інґарден), розбудовуючи надтекст (слова-сигнали – Н. Лейдерман). Відповідно до положень феноменологічної теорії Ж.-П. Рішар називає їх ключовими словами, які на текстовому рівні можуть об’єднуватися у певні цикли і комплекси. Як поняття-ключі вони постають інструментом відсилання читача до пласту внутрішніх ресурсів його психіки, сприяють формуванню певного типу сприйняття художньої дійсності, її часопростору.
У підрозділі 1.2. «Літературознавчі інтерпретації історичної романістики Р. Іваничука» визначено коло питань, порушених попередніми дослідниками творчості письменника.
Розбудована у дусі романтичної стильової течії західноукраїнської історичної прози 1920–1930 рр. оповідь «Мальв» не знаходить підтримки у рецензентів, які намагаються аналізувати роман із позицій соцреалізму. Авторові закидають відхід від реалістичного осягнення характерів і подій (В. Оскоцький), довільну інтерпретацію історичних фактів, залучення великого масиву домислу і вимислу (М. Равлюк). Р. Іваничук постає одним із фігурантів у ідеологічній кампанії 1972–1973 рр. проти українського буржуазного націоналізму, в ході якої з бібліотек вилучаються «Мальви», з друку – «Журавлиний крик». Доробок романіста 1990-х рр. знову стає предметом дискусій. У тексті дисертації ведеться полеміка з П. Негретовим на рівні визначення мотивів та ідей роману «Орда». Аналіз літературознавчих студій І. Зварича, Г. Насмінчук, О. Проценко, О. Слоньовської доводить, що суперечливим є й питання жанрового різновиду цього твору.
У контексті дисертаційної роботи виокремлено праці С. Андрусів, М. Беліченко, В. Бурчені, Т. Ємчук, С. Підопригори, в яких здійснюється узагальнений розгляд творчості Р. Іваничука; Г. Городиловської, Г. Новікової, Л. Ромащенко, де твори майстра використовуються на рівні ілюстративного матеріалу під час вивчення окремих тенденцій української літератури ХХ ст. На увагу заслуговує робота Т. Ємчук, в якій розкрито художні прийоми зображення імперії у творах Р. Іваничука (використання географічного, анахронічного простору з чітко вираженою дихтомією свій / чужий, емблематичного хронотопу дороги). Важливими є схарактеризовані М. Беліченко на основі аналізу творів «Через перевал», «Шрами на скалі», «Євангеліє від Томи», «Ренегат», «Смерть Юди» поетикальні особливості прози письменника: суміщення різночасових пластів, ускладнення фабульного, сюжетного, подієвого, індивідуального і соціально-історичного часів, дистанціювання / наближення героя до історичного часу. Серед характерних рис творів Р. Іваничука Г. Новікова називає включення цитат, алюзій із Біблії та Корану в їхній текст, завдяки чому в них формується унікальна концепція духовності.
У другому розділі «Позатекстові аспекти художнього хронотопу Р. Іваничука» проведено аналіз романістики письменника у зв’язку з авторським часом та специфікою читацької рецепції в соціально-історичних обставинах дійсності.
У підрозділі 2.1. «Біографічний час становлення Р. Іваничука як історичного романіста» визначено умови, за яких формувалися світоглядні засади митця, досліджено впливи на його творчість попередників і сучасників, окреслено новаторство письменника в розбудові художньої дійсності історичного роману. Творчість А. Головка, І. Керницького, М. Коцюбинського, В. Стефаника мала вагоме значення у процесі формування прозописьма Р. Іваничука. Як романіст-початківець він орієнтується на твори західноукраїнських прозаїків Ю. Липи, Ю. Опільського, А. Чайковського – у романах автора простежуються романтичні засоби зображення, прийоми психологізації оповіді, висвітлення вчинку героя «зсередини», напружена динаміка сюжету. Спільні риси зображення дійсності знаходимо у творах «Козаки в Московії» (1934) Ю. Липи та «Мальви» (1968) Р. Іваничука: розміщення історичних осіб на периферії сюжету, незалучення деяких із них до розгортання конфлікту. На формування світоглядної концепції романіста мали вплив Е. М. Ремарк та особливо А. Франс, чию манеру наповнювати твори притчевою символікою і філософським смислом згодом переймає Р. Іваничук. Під враженням прози Н. Бічуї, Гр. Тютюнника та В. Шевчука митець відходить від «сфери притягання фольклорної традиції» («Мальви») і намагається експериментувати в жанрах химерної («Манускрипт з вулиці Руської») та інтелектуальної («Четвертий вимір») прози.
Романи Р. Іваничука мають спільні ознаки із прозою 1950–1960 рр. на рівні будови сюжету (хронікально-послідовний), концептуальних засад творення художньої дійсності (протиставлення двох світів). Розходження спостерігаються на тематичному рівні: письменник уникає у своїх творах робити акцент на монументальній «історичній темі держави і ролі в ній сильної особистості» (М. Слабошпицький). Ідейно-тематичним звучанням романістика автора вписується в контекст літературного явища шістдесятництва. Задум проектування народного історичного досвіду на проблеми сучасності визначає особливості підходу Р. Іваничука до будови художнього часопростору.
Показ у межах соціально-історичного та психологічного хронотопів історичної постаті П. Калнишевського як жертви складних суспільно-політичних обставин і власної політичної короткозорості вирізняє «Журавлиний крик» Р. Іваничука з-поміж інших творів українських письменників (зокрема Г. Колісника, В. Малика), героєм яких є останній запорозький отаман. Іноді стиль нового твору автора формують чинники поза межами літературної творчості. Застосований за певних суб’єктивних обставин у «Манускрипті з вулиці Руської» прийом художньої оповіді з обрамленням знаходить своє удосконалення в «Орді», де критерієм розмежування часопросторів рамки й основної частини виступає свідоме і несвідоме головного героя.