ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ Автореферат

Актуальність теми. Україна з перших років своєї незалежності почала активно входити в сферу міжнародного співробітництва, одним з елементів якого є спільні з іноземними державами дії по боротьбі зі злочинністю. Участь її в Інтерполі та інших подібних міжнародних організаціях вимагає приведення кримінально-процесуального законодавства, яке регулює провадження у кримінальних справах, у відповідність з нормами міжнародного права. Сучасні проблеми боротьби зі злочинністю не можуть бути успішно розв’язані у межах однієї держави, оскільки відкритість кордонів унаслідок демократичних процесів, що відбуваються в країнах, які знаходилися раніше за “залізною завісою”, сприяє поширенню транснаціональної злочинності. За роки своєї незалежності Україна приєдналася до багатьох європейських конвенцій, у тому числі з питань кримінального судочинства, двосторонніх договорів про надання правової допомоги у цивільних і кримінальних справах, інших міжнародно-правових актів. Крім того, Міністерство внутрішніх справ і Генеральна прокуратура України уклали міжнародні договори міжвідомчого характеру про співробітництво у боротьбі зі злочинністю зі значною кількістю держав близького і далекого зарубіжжя.

Слід зазначити, що питання правового забезпечення міжнародного співробітництва в правоохоронній діяльності були предметом наукових досліджень і в ті роки, коли таке співробітництво не носило настільки розповсюдженого, як у сучасних умовах, характеру. Так, у часи Російської імперії, до складу якої входила більша частина України, питаннями міжнародної взаємодії у сфері кримінального судочинства займалися такі відомі вчені, як П.І. Люблінський, Ф.Ф. Мартенс, Д.П. Нікольський, Е. Сімсон, І.І. Фойницький. В умовах панування ідеї переваги соціалістичного права над буржуазним питання міжнародного співробітництва ставилися в залежність від соціальної системи зарубіжних держав. Але й тоді такі вчені, як О.І. Бастрикін, Н.Т. Блатова, І.П. Бліщенко, Р.М. Валеєв, Л.Н. Галенська, В.К. Звірбуль, І.І. Карпець зуміли розробити основні положення виникнення та розвитку правового інституту міжнародного співробітництва країн у кримінальних справах, сформувати теоретичну базу цього інституту.

Звичайно, що в сучасних умовах ці проблеми набули особливої значущості й стали предметом дослідження вітчизняних вчених, зокрема: О.М. Бандурки, П.Д. Біленчука, О.І. Виноградової, В.М. Гребенюка, А.С. Мацко, М.І. Пашковського, а також російських дослідників С.С.Алексєєва, Я.М. Бельсона, С.В. Бородіна, О.Г. Волеводза, В.М. Волженкіної, Н.Г. Гасимова, К.К. Горяїнова, К.Ф. Гуценко, В.П. Зіміна, І.Н. Зубова, О.М. Ларіна, І.І. Лукашука, Є.М. Ляхова, Е.Б. Мельникової, В.А. Михайлова, А.В. Наумова, В.С. Овчинського, В.П. Панова, В.І. Попова, К.С. Родіонова, В.М. Савицького, Н.В. Сібільової, В.Ф. Цепелєва, М.Є. Шумило та інших.

Однак у роботах вищезгаданих вчених в основному досліджуються загальні питання міжнародного співробітництва в сфері боротьби зі злочинністю, тоді як для практичного втілення в життя цих правових норм необхідні наукові рекомендації щодо процесуального механізму здійснення взаємного міждержавного співробітництва при розслідуванні конкретних злочинів. Ось чому правильною у цьому відношенні є позиція вчених-процесуалістів і практиків, які передбачили у проекті нового Кримінально-процесуального кодексу України необхідну правову регламентацію міжнародного співробітництва у кримінальному судочинстві. Так, в проекті КПК України з'явився раніше невідомий кримінально-процесуальний інститут “Провадження у кримінальних справах, пов'язане з міжнародними відносинами”, якому присвячений розділ 12, що складається з 69 статей. Систематизація в одному законі, у даному випадку в проекті КПК України, норм стосовно взаємодії слідчих і співробітників органу дізнання різних держав, не виключає існування окремих нормативних актів як у вигляді законів, так і у вигляді відомчих інструкцій, наказів, вказівок щодо організації такої взаємодії. Однак практика здійснення взаємодії правоохоронних відомств України з компетентними органами іноземних держав показує, що в Україні, з одного боку, відсутні необхідні закони, котрі б забезпечували правову базу такого міжнародного співробітництва (наприклад, украй необхідний Закон України “Про видачу злочинців (екстрадицію)”), а з іншого – наукові рекомендації про процесуальний порядок, механізм застосування вже наявних правових документів. Тому застосування норм європейських конвенцій, міжнародних міждержавних, міжурядових і міжвідомчих договорів (угод) з питань кримінального судочинства в національній правозастосовчій практиці викликає певні труднощі. Ось чому розробка рекомендацій і методики процесуального порядку виконання слідчими органів внутрішніх справ і співробітниками кримінальної міліції України таких договорів та угод є невідкладною.

Викладені обставини головним чином і визначили вибір теми дисертаційного дослідження, оскільки вони свідчать про її актуальність та велике значення не тільки для теорії кримінального процесу, але й практики розслідування кримінальних справ.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планами наукових досліджень МВС України (п. 6.1. Пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних наукових досліджень навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 2002–2005 рр., затверджено наказом МВС України № 635 від 30.06.2002р.), Національного університету внутрішніх справ (п. 2.3. Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001–2005рр. – протокол № 3 від 23.03.2001р. схвалений вченою радою НУВС) і кафедри кримінального процесу НУВС. Робота спрямована також на реалізацію основних положень Перспективного плану дій Міністерства внутрішніх справ України у сфері європейської інтеграції та співробітництва з ЄС (затверджено розпорядженням МВС України від 30 грудня 2002 р. № 618).