ПРАВОЧИНОЗДАТНІСТЬ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ ТА ЇЇ ЗДІЙСНЕННЯ ЗА ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ (ЦИВІЛІСТИЧНИЙ АСПЕКТ) Автореферат

Актуальність теми. Кодифікація цивільного законодавства в Україні зумовлює необхідність вдосконалення всієї правової системи, зокрема, приведення у відповідність до потреб сьогодення механізму функціонування економічних відносин за участю юридичних осіб.

В умовах ринкових відносин відбувається трансформація форм участі юридичних осіб у цивільному обігу, змінюються підстави та характер реалізації їх правосуб'єктності. Якщо раніше в багатьох випадках межі можливої поведінки юридичних осіб (в загальних рисах) наперед визначалися приписами законодавства і положеннями актів управління, то тепер їх самостійність значною мірою зросла, що, у свою чергу, тягне підвищення значення договірних зобов'язань та інших актів волевиявлення суб'єктів цивільного права.

Вищевикладеним пояснюється актуальність дослідження проблем, які виникають у зв'язку з укладенням правочинів юридичними особами.

Хоча, на перший погляд, головні аспекти договірного процесу за участю юридичних осіб здаються достатньо усталеними і такими, що не викликають суперечок у науковій літературі, однак практика свідчить про те, що порушення у цій галузі ще нерідко мають місце, а ретельний аналіз теоретичних аспектів укладення правочинів юридичними особами показує, що значна кількість проблем тут все ще залишається недослідженою.

Зокрема, принципово важливою новелою нового Цивільного кодексу України, прийнятого Верховною Радою 16 січня 2003 p., є відмова від так званої «статутної» правосуб'єктності юридичної особи і запровадження інших спеціальних вимог до укладення ними правочинів та вчинення інших юридичних актів.

Докорінно також змінилися підходи до визначення підстав, умов та наслідків недійсних правочинів.

У контексті цих змін посилюється актуальність встановлення значення укладення правочинів юридичною особою з порушенням вимог, встановлених законом.

Оскільки в нових умовах господарювання збільшується кількість суб'єктів підприємницької діяльності з незвичною структурою та організацією управління, вимагає також вирішення питання про те, хто і на яких підставах може здійснювати право юридичної особи на укладення правочинів.

І хоча досить поширеною у вітчизняній цивілістичній літературі є думка згідно з якою інтереси юридичної особи, як правило, представляє орган юридичної особи або уповноважений представник, правова природа таких відносин залишається не до кінця з'ясованою.

До того ж існує потреба з'ясувати співвідношення укладення правочинів органами юридичної особи та її представниками, оскільки у будь-якому разі без інституту представництва тут обійтись практично неможливо. Варто зазначити, що за допомогою представництва можливі придбання і реалізація більшості матеріальних і низки процесуальних цивільних, а також інших за галузевою належністю суб'єктивних прав і обов'язків. Таким чином, представництво виступає як одна з важливих гарантій реальності здійснення прав і виконання обов'язків суб'єктами цивільного права, у тому числі, юридичними особами.

Зміни, які відбуваються останнім часом в суспільному та господарському житті України, істотно розширили сферу потреби укладення правочинів юридичними особами, як через їх органи, так і шляхом застосування представництва. Наприклад, патентний повірений веде справи будь-яких осіб після одержання охоронних документів на винаходи, корисні моделі і т. ін., брокери діють на біржах від імені і за рахунок клієнтів, через представників виступає чимало суб'єктів підприємницької діяльності.

Актуальність теми підсилюється тим, що на практиці виникає чимало питань, які потребують теоретичного та законодавчого уточнення. Зокрема, це питання визначення суб'єктного складу правочинів, що укладаються від імені юридичної особи; встановлення поняття та правової природи органу юридичної особи; вимог до особи, яка може бути представником; окреслення меж повноважень органу юридичної особи та її представника; співвідношення таких категорій як повноваження органу юридичної особи, закріпленого в установчих документах, повноважень представника такої особи, закріпленого у довіреності, а також доручення діяти певним чином, закріпленого у відповідному статуті, посадових обов'язках, договорі сторін тощо.

Слід зазначити, що деякі проблеми укладення та виконання правочинів, а також питання наслідків недійсності правочинів були предметом спеціальних досліджень (О.Л. Невзгодіна, І.Б. Новицький, В.О. Рясенцев, П.М. Рабінович, Є.О. Харитонов).

Однак жодне з них не було присвячене дослідженню саме проблем укладення правочинів юридичними особами та правовим наслідкам таких

правочинів і їх недійсності. До того ж дослідження усіх згаданих вище авторів були виконані на законодавчому та фактичному матеріалі в іншій час, в інших соціальних та економічних умовах.

Така ситуація свідчить, на нашу думку, про недостатню вивченість проблематики, пов'язаної з реалізацією правочиноздатності юридичних осіб, значення якої зростає разом із зростанням значення договорів у цивільному праві. Це підтверджує необхідність звернення з метою наукового аналізу до різних аспектів укладення правочинів юридичними особами на рівні монографічного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження відповідає плану наукових досліджень кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії за напрямом «Традиції приватного права України», затверджена Вченою радою Одеської національної юридичної академії 20 лютого 2004 року, протокол № 14.