ВАКАНСІЇ ТА СПІВРОБІТНИЦТВО

Актуальність теми. Конституція України проголосила права людини найвищою соціальною цінністю, а їх гарантії – головним обов’язком держави. Ці конституційні положення повною мірою стосуються кримінально-виконавчої системи щодо забезпечення проголошених цінностей і гарантій у сфері виконання покарань. Саме з цією метою Україна як незалежна держава, член ООН і Ради Європи ратифікувала низку міжнародних угод щодо прав людини і правил поводження з в’язнями. Для побудови демократичної правової держави нагальним стало й проведення в країні пенітенціарної реформи, визначення концептуальних засад реалізації кримінально-виконавчої політики. Її головною метою є перебудова системи органів виконання покарань, відповідно до нового кримінально-виконавчого законодавства України.

Безумовно, при реалізації цієї мети необхідно звернутися до історичного досвіду (як негативного, так і позитивного) організації виконання покарань у вигляді позбавлення волі в Україні. Серед низки важливих кримінально-виконавчих та історико-правових наукових проблем особливий інтерес складає проблема формування та розвитку пенітенціарного законодавства, утворення, організації та діяльності тюремної системи в українських губерніях Російської імперії. Ці питання становлять значний науковий інтерес та мають велике пізнавальне значення.

Підняті в ході розвитку пенітенціарного законодавства та еволюції тюремної системи з кінця XVIII до початку ХХ ст. проблеми, незалежно від ступеня їх практичної реалізації в ході реформи, торкаються основоположних засад реформування сучасного кримінально-виконавчого законодавства та функціонування пенітенціарних установ. Значення історії становлення і розвитку пенітенціарного законодавства і тюремних органів у дореволюційній Україні необхідно сьогодні для активного застосування досвіду минулого в сучасній практиці діяльності виправних установ. Результати, отримані внаслідок комплексного вивчення та аналізу зазначених проблем, можуть об’єктивно сприяти чіткішому визначенню теоретико-концептуальних засад реформування кримінально-виконавчої системи – однієї з важливих галузей життєдіяльності держави і суспільства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до п.1.1 «Головних напрямків наукових досліджень Харківського Національного університету внутрішніх справ на 2001 – 2005 рр.» та Програми формування позитивного іміджу міліції України на 2003 – 2007 рр. (п.2.1. – 2.3.)

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний аналіз розвитку пенітенціарного законодавства в Україні, функціонування пенітенціарної системи, особливостей виконання та відбування покарання у вигляді позбавлення волі в пенітенціарних установах, проблем і соціальних наслідків правозастосовчої тюремної практики в українських губерніях Російської імперії.

У відповідності з метою дисертації визначені такі основні наукові завдання:

· здійснити історіографічний аналіз проблеми, виявити та проаналізувати науковий доробок дореволюційних, радянських і сучасних вітчизняних і зарубіжних дослідників з вивчення питань становлення та розвитку пенітенціарного законодавства й функціонування тюремних органів і установ в Україні з останньої чверті XVIII – до початку ХХ ст.;

· виявити сутність кримінальної політики російського самодержавства у питаннях покарань, місце і роль позбавлення волі в системі кримінальних покарань до кінця XVIII ст.;

· з’ясувати причини і передумови зміни політико-правових ідей у сфері кримінальних покарань наприкінці XVIII ст.;

· визначити функції «Товариства піклувального про тюрми» в першій половині ХІХ ст., а також виявити його роль у становленні пенітенціарного законодавства Російській імперії;

· простежити процес формування засад пенітенціарного законодавства в Росії і охарактеризувати діяльність пенітенціарних органів і установ на території України в другій та третій чверті XIX ст.;

· дослідити розвиток тюремної реформи Російській державі в другій половині ХІХ ст. і з’ясувати природу сутнісних змін, що відбулися в управлінні загальнокримінальними місцями позбавлення волі на території України;

· проаналізувати основоположні нормативно-правові акти щодо організації діяльності тюремної системи в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.;

· виявити основні форми та методи пенітенціарного впливу на арештантів, з’ясувати їх обумовленість і дієвість;

· з’ясувати, на прикладі пенітенціарних установ цивільного відомства, які були розташовані на території України, умови й типові проблеми практичної реалізації тюремної реформи;

· на підставі аналізу історичного досвіду організації виконання покарання у вигляді позбавлення волі та реформування пенітенціарної системи сформулювати пропозиції з метою вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи у сучасних умовах.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в процесі виконання кримінальних покарань, пов’язаних з позбавленням волі.

Предметом дослідження є теорія та практика функціонування пенітенціарних установ в Україні з останньої чверті ХVІІІ – до початку ХХ ст.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період з останньої чверті XVIII до початку ХХ ст. Вибір саме цих хронологічних меж зумовлений тим, що з другої половині XVIII ст. російський уряд аналогічно до західних зразків починає широко застосувати позбавлення волі у вигляді тюремного ув’язнення, поступово відмовляючись від попередніх форм боротьби зі злочинністю. Визначення таким чином хронологічних рамок зумовлено наміром дослідити розвиток кримінального законодавства у сфері покарань, пов’язаних з позбавленням волі, становлення і генезис пенітенціарного (тюремного) законодавства, еволюцію пенітенціарної системи в Україні на широкому тлі глибинних соціально-економічних зрушень з кінця XVIII ст. до жовтня 1917 р.

Територіальні рамки роботи охоплюють українські землі, що входили до складу Російської імперії.

Методологічною основою дослідження є діалектичний метод, у межах якого застосовувалися спеціально-наукові методи конкретно-історичного, формально-логічного, порівняльно-правового та структурно-системного аналізу. Аналіз ідеологічних, організаційних і правових засад становлення та розвитку пенітенціарного законодавства, функціонування місць позбавлення волі, їх компетенції, форм і методів роботи здійснювався в контексті сходження від абстрактного до конкретного, від простого до складного. Проблема досліджувалася також з позицій принципу історизму, що отримало свій вияв у аналізі подій в їх послідовності та взаємозумовленості, у чіткій відповідності реальним історичним обставинам. Зважаючи на ієрархічність побудови системи управління пенітенціарними установами, наявність взаємопов’язаних структурних елементів пенітенціарного механізму в дослідженні застосовувався структурно-системний та структурно-функціональний методи. Правові засади становлення і розвитку пенітенціарного законодавства загальнокримінальних тюремних установ досліджувалися із застосуванням формально-юридичного та порівняльно-правового методів. Соціальна та економічна зумовленість змін у пенітенціарному законодавстві в Україні, що призводило до чіткішого визначення правового та соціального статусу тюремної адміністрації й варти та умов відбування покарання арештантами, визначення відповідності правозастосовчої практики інтересам й очікуванням суспільства, реальні умови утримання ув’язнених осіб, організація арештантської праці, здійснення заходів морально-виховного впливу та заходів з метою ресоціалізації осіб, які звільнялися з місць позбавлення волі, зумовили використання соціологічного методу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

Дисертація є першим у вітчизняній кримінально-виконавчій та історико-правовій науці комплексним дослідженням причин і передумов, ідеологічних й організаційно-правових засад формування пенітенціарного законодавства і правозастосовчої практики на території України до жовтня 1917 р.

Отримало подальшій розвиток положення про те, що кримінально-виконавче законодавство і пенітенціарна система в Україні у своєму розвитку пройшла три етапи. Перший етап (допенітенціарний) охоплює весь час від моменту фіксації в нормативних джерелах і пам’ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних покарань, моменту виникнення в’язниці, коли під впливом прогресивних учень сутність і система кримінальних заходів почали поступово змінюватись. Цей період характеризувався превалюванням жорстоких видів покарань з метою залякування злочинця та повною аморфністю суспільства до долі засуджених, відсутністю державних структур, зацікавлених пенітенціарними проблемами. З останньої чверті XVIII до сер. ХІХ ст. продовжувався другий етап (філантропічний), що знаменувався початком поширення пенітенціарної ідеї, активною філантропічною діяльностю окремих приватних осіб і різноманітних благодійних товариств із метою покращити умови утримання арештантів, захистити їх права та привернути увагу уряду до проблем тюремної системи. Визначальною рисою третього етапу (політичного) (сер. ХІХ – 1917 р./1918 р.) стала активна діяльність російського та австро-угорського урядів з метою модернізації своїх тюремних законодавств і реорганізації систем виконання покарань (насамперед позбавлення волі), початком міжнародної співпраці й рішеннями тюремних конгресів.

Доведено, що на першому етапі для кримінально-виконавчої практики того часу розповсюдженим було застосування смертної кари (особливо ії кваліфікованих видів) і тілесних покарань. Позбавлення волі тоді лише поступово набирало силу, крім того його застосування часто супроводжувалося тілесними покараннями, які спричиняли каліцтва. В цьому періоді здійснюються перші спроби поділу в’язниць на «нижні» та «верхні» з урахуванням соціальної небезпеки осіб, які в них утримувались. Викристалізовуються, хоча й примітивному вигляді, права, обов’язки, відповідальність посадових осіб та охорони, контрольні функції суспільства стосовно нагляду за дотриманням закону тощо.

Визначено, що на другому етапі в цілому тюремно-філантропічний рух виник під впливом гуманістичних учень другої половині XVIII – початку ХІХ ст. й швидко набув поширення завдяки працям Д.Говарда, Ч.Беккаріа, І.Бентама, В.Венінга та ін. Не можна обминути внесок у розвиток пенітенціарної теорії та практики цього періоду Катерини ІІ, яка продекларувала намір провести тюремну реформу, при якій на практиці дещо упорядкувалося управління в’язницями, та малоросійського генерал-губернатора князя О.Б.Куракіна, з іменем якого пов’язують початок будівництва в Україні в’язниць нового типу (в майбутньому «тюремного замка») з розподілом в’язнів «по роду злочину їх і вині».

Отримало подальший розвиток положення про те, що у дореформений період у Російській імперії через відсутність центрального органу управління пенітенціарними установами функції керівного центру, поряд с «Департаментом поліції виконавчої» та губернаторами на місцях фактично здійснювало «Товариство піклувальне про тюрми», яке було створено у 1819 р. як громадське об’єднання філантропічного спрямування, але поступово до середини ХІХ ст. фактично перетворилося в бюрократичну машину, наділену значними владними повноваженнями.

Встановлено, що в 20 – 40-і рр. ХІХ ст. у Російській державі відбулося становлення пенітенціарного законодавства. Тюремна інструкція 1828 р. та «Звід установ статутів…»1832 р. стали першими в країні спеціальними законодавчими актами про позбавлення волі, які довгий час визнавали правила тюремного розпорядку в державі.У цей час існувала величезна різноманітність форм і місць позбавлення волі, серед яких у законодавстві на перше місце поставлене ув’язнення в арештантських ротах. Разом з тим продовжувалося широке застосування тілесних покарань.

Конкретизоване існуюча в науковій літературі положення про те, що ключовою проблемою тюремної реформи була відсутність уніфікованої нормативної бази та організаційно-управлінської єдності пенітенціарної системи. Тому, ініційована зверху, тюремна реформа в Росії розпочалася зі створення у 1879 р. Головного тюремного управління (ГТУ). Вперше була реалізована спроба створення стрункої управлінської вертикалі, де ГТУ уособлювало вищий щабель ієрархічної тюремної системи, середню управлінську ланку якої складали губернатори, губернські тюремні інспектори та тюремні комітети «Товариства піклувального про тюрми», а низовий рівень складав чисельний тюремний персонал. Новим явищем у світовій практики стало запровадження в Російської державі інституту тюремних інспекторів у центральному тюремному апараті (ГТУ) та тюремних інспекцій на губернському рівні.

Доведено, що у 70 – 80-х рр. ХІХ ст. необхідність появи спеціальних робіт щодо досліджень, пов’язаних з технічною стороною організації тюремного ув’язнення, викликало виділення цього відділу загальної частини кримінального права в особливу гілку – «тюрмознавство», фундатором якої вважають професора І.Фойницького.

Конкретизовано положення про те, що тюремна реформа мала половинчатий, непослідовний характер. Відсутність необхідного бюджетного фінансування, нерозвиненість матеріальної бази та бюрократизм державної машини спричинили незавершеність реформи. Розпорошеність в управлінні пенітенціарних органів цивільного відомства в Російської імперії остаточно подолати не вдалося.

Отримало подальший розвиток існуюче в науковій літературі положення про те, що в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. вітчизняне законодавство в умовах реформи російської тюремної системи набуло цілісності. «Статут про осіб, які утримуються під вартою» 1890 р. та «Загальна тюремна інструція» 1915 р. стали віховими нормативними актами, що знаменували поступальний розвіток вітчизняного пенітенціарного законодавства в напрямку чіткого формального визначення уніфікованих умов виконання і відбування покарання у вигляді позбавлення волі.

Конкретизовано положення про те, що режим у місцях позбавлення волі в тюремних установах цивільного відомства в українських губерніях Російської держави розглядався переважно в широкому розумінні і передбачав всю систему засобів впливу на арештантів (диференціацію в’язнів, розпорядок дня, організацію робіт тощо), з останньої чверті ХІХ ст. він втратив репресивний характер і набув яскравих ознак виправно-виховної спрямованості. Був накопичений багатий досвід релігійно-морального виховання ув’язнених, інститут працевикористання засуджених одержав докладне правове регулювання, новою формою роботи стало пільгове обчислення терміну арешту для охочих працювати на суспільні потреби, а також надання допомоги у працевлаштуванні та соціальной реабілітації звільнених з місць позбавлення волі осіб.

Доведено, що з початком буржуазно-демократичної революції 1917 р. загальна ситуація в місцях ув’язнення в значному ступеню погіршувалась. На діяльність пенітенціарних установ намагалися впливати Ради робочих і солдатських депутатів. Значно зріс рівень рецидивної злочинності. Відповідно, що за таких умов ні реформування, ні будь-які структурні перебудови в Україні вже не могли відбуватися. Новизни дисертаційного дослідження додає широке використання архівного матеріалу, переважна більшість якого вперше вводиться в науковій обіг.

Практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає у можливості широкого використання його матеріалів, узагальнень і висновків при написанні монографій, підручників і навчальних посібників з кримінально-виконавчої та історико-правової проблематики та при підготовці лекційних курсів з нормативних навчальних дисциплін «Історія держави та права України», «Кримінально-виконавче право України», «Історії пенітенціарної системи України», спеціальних курсів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження апробовані на засіданнях кафедри кримінального права та кримінології Кримського юридичного інституту ХНУВС, кафедри теорії та історії держави і права Харківського Національного університету внутрішніх справ, кафедри історії держави та права Київського Національного університету внутрішніх справ; І, ІІІ, IV, V, VI, VІІ та VІІІ щорічних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького та курсантського (студентського) складу Кримського юридичного інституту ХНУВС (м. Сімферополь, травень 1999, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006 рр.), щорічних історико-правових читаннях «Наступність у праві та юридичній науці» (м. Львів, 28-30 вересня 2001 р.), «Право в системі соціальних норм» ( м.Чернівці, 20-23 травня 2005 р.) та на науково-практичному семінарі «Проблеми застосування кримінального законодавства: теорія та практика» (м. Дніпропетровськ, 16 травня 2002 р.).

Публікації. Основні положення й висновки дисертації викладені автором шості наукових статтях, опублікованих у виданнях, затверджених ВАК України, а також у шости тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями і складається зі вступу, чотирьох розділів, що включають вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи складає 207 сторінок, із них основний текст – 194 сторінки, список використаних джерел – 13 сторінок (359 назв).