Роль органів юстиції в організації та забезпеченні функціонування системи правосуддя

Короткий зміст

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Одним із центральних завдань сучасної вітчизняної судово-правової реформи є побудова нової моделі правосуддя з чітким визначенням організаційно-функціональних основ діяльності в сфері юстиції. 

Реформа як сукупність комплексних заходів торкнулася змін не тільки в питаннях упорядкування судів і процедури їх діяльності, але також внесла суттєві корективи в механізм організації всієї системи правосуддя – і щодо формування її органів, і щодо забезпечення судової діяльності, взаємодії з іншими органами правоохоронної системи та органами правосуддя зарубіжних країн, виконання судових рішень тощо.

В умовах розвитку демократії, додержання прав і свобод людини,   створення належної та ефективної національної системи судового захисту стає одним із головних завдань держави. Для реалізації цього завдання залучено ряд органів та інституцій, серед яких поступово збільшується значення і роль органів юстиції, що тісно пов’язано з розумінням необхідності цілісного та цілеспрямованого виконання державної функції з упорядкування та утвердження судової влади. Погодження дій  усіх ланок системи правоохорони повністю узгоджується з сучасними тенденціями посилення в країнах Європи статусу органів юстиції, їх інтеграцією у форми міжнародної співпраці, зокрема, Євроюсту.

Органами юстиції України накопичено чималий досвід у галузі забезпечення системи правосуддя. За попередні періоди та протягом останніх десятиліть цей досвід має деякі негативні відтінки, але в цілому позитивних здобутків у справі юстиційного управління значно більше. Нинішнє завдання, насамперед, полягає у визначенні чітких орієнтирів розвитку системи правосуддя з урахуванням міжнародно-правових стандартів і рекомендацій. Не відсторонення органів юстиції від системи правосуддя, а наближення, з огляду на соціальну потребу посилення ролі держави у справі забезпечення доступності правосуддя, незалежності та неупередженості суду, його ефективності та справедливості є нагальною потребою сьогодення.

Нова, перспективна роль органів юстиції у справі упорядкування правосуддя, безперечно, пов’язана з новим розумінням демократизації процесуальної форми, з побудовою сучасної моделі функціонального розподілу в ній, утвердженням верховенства права.

Вивчення теоретичних основ формування системи юстиції має глибокі історичні корені. Значний внесок у розвиток цього наукового напряму зробили такі відомі правознавці дореволюційної Росії, як Є.В. Васьковський, М.В. Духовський, М.М. Розін, В.К. Случевський, Д.Г. Тальберг,                        І.Я. Фойницький,  Г.Ф. Шершеневич та інші.

Проблеми судоустрійних аспектів і процесуальних орієнтирів у відносинах органів юстиції з органами правосуддя глибоко розробили такі відомі вітчизняні фахівці, як В.В. Афанасьєв, В.Д. Бринцев,                                Т.В. Варфоломеєва, В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий, Л.М. Давиденко,          В.В. Долежан, І.І. Ємельянова, В.В. Костицький, В.В. Кривенко,                       В.Т. Маляренко, І.Є. Марочкін, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко,                  В.В. Молдован, В.Т. Нор, Г.М. Омельяненко, М.В. Оніщук, В.В. Онопенко, В.Ф. Погорілко, Д.М. Притика, М.В. Руденко, А.О. Селіванов, В.І. Семчик, Н.В. Сибільова,   М.І. Сірий, В.С. Стефанюк, М.І. Хандурін, Г.І. Чангулі,    А.В. Чернушенко, В.Б. Щицький, М.Й. Штефан, П.І. Шевчук, В.І. Шишкін та інш.

Окремі аспекти проблеми висвітлено у загальних працях із судоустрою зарубіжних авторів, зокрема Л.В. Головка, К.Ф. Гуценка, М.А. Ковальова, М.М. Полянського, І.Л. Петрухіна, В.М. Савицького, Ю.І. Стецовського, М.С. Строговича, М.Л. Якуба та інших.

Але, стосовно сучасного розвитку системи юстиції в широкому її значенні, то чимало питань залишаються відкритими. Серед них – проблеми участі органів юстиції у формуванні судового та адвокатського корпусу, реалізації функції щодо управління експертними установами, забезпечення дієвості системи виконання рішень судів. Окремий блок проблем стосується  визначення ролі органів юстиції у сфері міжнародної співпраці, зокрема, виконання доручень судів інших країн, представництві України в процесі провадження справ у Європейському суді з прав людини. Дана проблема стала особливо актуальною внаслідок завершення розробки та прийняття нових процесуальних кодексів.

Зазначене підтверджує актуальність проведеного в роботі комплексного дослідження проблем організації системи юстиції та безпосередньо пов’язаних з ними питань здійснення правосуддя в умовах докорінних змін політико-правової та соціально-економічної складових українського суспільства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною тематики науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, зокрема, “Актуальні проблеми кримінальної юстиції в Україні” (РК 0103U004302) та “Кримінально-правові та кримінально-процесуальні аспекти здійснення правосуддя в Україні” (РК 0104U007591).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є комплексний аналіз основ організації системи юстиції, теоретична розробка сучасних проблем упорядкування відносин у даній сфері і формування на цій підставі пропозицій, спрямованих на удосконалення законодавства та практики його реалізації.

Відповідно до мети визначено такі завдання дослідження:

-         провести історико-правове дослідження розвитку органів юстиції;

-         уточнити роль і значення органів юстиції у забезпеченні правосуддя;

-         всебічно дослідити весь комплекс організаційних аспектів побудови відносин органів юстиції з системою правосуддя;

-         охарактеризувати основні елементи цієї взаємодії та запропонувати шляхи її поглиблення й якісного оновлення, виділити кількісні та якісні характеристики переходу до демократичних стандартів у цій сфері;

-         встановити основні принципові положення, що становлять зміст внутрішніх і зовнішніх зв’язків органів юстиції з системою правосуддя;

-         проаналізувати різні підходи до визначення місця органів юстиції у правовій системі в питаннях організації та функціонування правосуддя;

-         розкрити характер основ реалізації правової політики держави органами юстиції щодо забезпечення правосуддя;

-         розробити рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства.

         Об’єктом дослідження є комплекс правовідносин, що окреслюють роль і місце вітчизняних органів юстиції в сфері правосуддя.

Предметом дослідження є правові норми, що врегульовують участь органів юстиції в організації та забезпеченні системи правосуддя, визначають їх повноваження та форми діяльності в цій сфері, включаючи              міжнародно-правове співробітництво та представництво інтересів української держави в закордонних юрисдикційних органах.

         Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціальні методи. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод наукового пізнання явищ дійсності в їх розвитку та взаємозв’язку. Використання історико-правового методу дозволило виявити різні підходи щодо організації органів юстиції та їх взаємодії з системою правосуддя в різні історичні періоди з урахуванням соціально-політичних обставин. Широко застосовувався  порівняльно-правовий метод під час співставлення положень чинного законодавства України, законопроектних норм із відповідними положеннями законодавства зарубіжних країн. Використання методу системного аналізу дозволило розглянути систему внутрішніх і зовнішніх зв’язків забезпечення з боку органів юстиції належного функціонування правосуддя у правовій системі країни. Догматичний метод дозволив проаналізувати зміст законодавчих положень. У процесі дослідження застосовувалися також формально-логічний, структурно-функціональний, комплексний, юридичного аналізу, моделювання, логічний та інші методи, які дозволили комплексно та всебічно дослідити проблемні питання організаційного забезпечення органами юстиції системи правосуддя.

         Теоретичною базою дослідження стали роботи вітчизняних і зарубіжних учених у галузі судоустрою та дисциплін процесуального права, а також роботи з історії держави і права, теорії держави і права, конституційного права, інших правових дисциплін, філософії, психології, соціології.

         Нормативну базу дослідження становлять Конституція України, міжнародно-правові акти, процесуальне законодавство, законодавство про судоустрій, відомчі нормативно-правові акти.

         Емпіричну основу дисертації становлять результати узагальнення практики, статистичні дані Верховного Суду України, матеріали Міністерства юстиції України за період з 2002 – 2007 роки, опублікована статистика та судова практика.

         Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в Україні вперше на дисертаційному рівні виконано комплексне монографічне дослідження з проблем, пов’язаних із визначенням ролі та місця органів юстиції в сфері правосуддя, характеристики форм їх діяльності і повноважень з організації  та забезпечення дієвості судової системи, включаючи аспекти міжнародно-правового співробітництва та представництва інтересів української держави в закордонних юрисдикційних органах.

         На підставі проведеного дослідження на захист виносяться такі наукові положення, висновки і рекомендації.

– Обґрунтовано, що належне забезпечення правосуддя з стародавніх часів вважалося одним із обов’язків державної влади, що підтверджено досвідом Київської Русі, періодом литовсько-польської доби та козацької епохи. Сучасні  органи юстиції як органи виконавчої влади беруть свій  початок з  XIX століття, коли було утворено Міністерство юстиції як орган із широкими управлінсько-прокурорськими повноваженнями. Загальноєвропейські орієнтири з питань організації та діяльності правосуддя було започатковано в діяльності органів юстиції під час судової реформи 1864 року. У свою чергу, історія української юстиції, пов’язана з національним державотворенням, зокрема,  з кроками по створенню у 1917–1919 роках Генерального секретарства зі справ судівництва, а потім Міністерства судових справ.

         – Зроблено висновок про те, що  під оновленим статусом вітчизняних органів юстиції стосовно відповідальності за сферу організації і забезпечення правосуддя потрібно розуміти комплекс повноважень із таких напрямів: 1) забезпечення однакового застосування законодавства в судах через роботу з систематизації нормативно-правових актів, узагальнення практики, розробку пропозицій щодо удосконалення правового регулювання та забезпечення функціонування єдиної системи правової інформатизації; 2) експертного забезпечення правосуддя; 3) організації примусового виконання судових рішень; 4) формування корпусу суддів і системи судових установ; 5) забезпечення громадян правовою допомогою; 6) діяльності у сфері професійної підготовки юристів та правової освіти населення; 7) представництва інтересів держави як у національних, так і в міжнародних та іноземних судах, зокрема, в Європейському суді з прав людини; 8) забезпечення реалізації функції представництва органами державної влади публічних інтересів у судах; 9) діяльності з міжнародного правового співробітництва.

         – Запропоновано у питаннях інституційного та організаційного забезпечення системи правосуддя вважати корисним для України зарубіжний досвід із питань здійснення адміністрування в судовій системі, матеріально-технічного та кадрового забезпечення судових установ; налагодження взаємодії між прокурорською діяльністю та функціями органів юстиції, насамперед, у сфері кримінальної юстиції; організації експертної справи для правосуддя за активною участю недержавних інституцій; забезпечення системи надання правової допомоги; виконання завдання щодо здійснення відшкодування збитків жертвам злочинів; завдання з питань організації служб пробації та впровадження методів медіації в правосуддя.

         – Враховуючи посилення в сучасних умовах відповідальності держави стосовно забезпечення доступності правосуддя, незалежності та неупередженості суду, його ефективності та справедливості, вперше  після тривалого панування роз’єднувальних тенденцій обґрунтовується пріоритетність напряму щодо наближення органів юстиції до системи правосуддя. В основі української правової політики повинна лежати ідея цілісного ставлення до системи юстиції як у функціональному, так і у організаційному аспектах, що передбачає наближення між собою професій судді, прокурора, слідчого, адвоката під час, уніфікації критеріїв до відбору кадрів, їх підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації; створення умов для „переливу” кадрів із однієї юридичної професії до іншої за умови єдності кадрової ідеології. Доводиться, що саме органи юстиції повинні бути інтегруючою інституцією, яка як основний орієнтир визнає спрямування на справедливість правосуддя і забезпечення верховенства права.

         – На підставі аналізу вітчизняного законодавства зроблено висновок про те, що підхід до визначення статусу експерта повинен бути однаковим в усіх порядках судочинства. А, відтак, до статті 53 ЦПК України доцільно внести зміни, зазначивши, що судовим експертом у справі може бути як внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів особа, так і інший фахівець,  наділений необхідними спеціальними знаннями. Стаття 4 Закону України „Про судову експертизу”, що визначає незалежність судового експерта та пра­вильність його висновку, повинна зазнати суттєвих редакційних змін, зокрема, термін „свідомо” потрібно замінити терміном „завідомо”, посилання на можливість призначення повторної експертизи виключити із тексту.

         – Обґрунтовано в роботі необхідність зниження рівня адміністрування, яке здійснюють органи юстиції стосовно корпусу судових експертів. Експертна спільнота повинна, об’єднавшись на добровільних засадах у асоціацію чи союз, брати на себе обов’язки з підтримання морально-етичних і професійних стандартів, механізмів щодо притягнення експертів до дисциплінарної відповідальності та брати активну участь у атестації судових експертів.

         – Вперше зроблено висновок про те, що цілісний набір функцій, які уособлюють відповідальність за систему виконання судових рішень, у цілому, повинен покладатися на органи юстиції, в сфері повноважень яких повинні перебувати Державна виконавча та Державна кримінально-виконавча служби, а також місця попереднього ув’язнення. При цьому аргументується доцільність запровадження на підставі зарубіжного досвіду інституту приватних судових виконавців, а також інституту пробації з віднесенням їх до компетенції органів юстиції.

         – Вперше у сучасному вимірі констатується, що оновлення напрямів діяльності органів юстиції в сфері організації та діяльності правосуддя щодо взяття відповідальності за управління пенітенціарною системою, виконання вироків, забезпечення доступу суспільства до інформації про судові рішення, посилення вимог до відбору суддів, підвищення якості дії механізму притягнення несумлінних суддів до різних видів відповідальності, здійснення спрямування і координації діяльності Державної судової адміністрації України, забезпечення захисту прав і законних інтересів осіб, які потерпіли від насильницьких злочинів, а також запровадження процедур судової медіації цілком відповідає засадам демократичного розвитку, тенденціям формування національної правової системи, зорієнтованої на стандарти європейського правопорядку.

         – Вперше на підставі узагальнення національного та зарубіжного досвіду запропоновано висновок про те, що органи юстиції України в сфері забезпечення конвенційних механізмів надання міжнародної правової допомоги у майбутньому мають перспективу вивести співпрацю з усіх напрямів як цивільної, так і кримінальної юстиції на рівень взаємодії, а саме між міністерствами юстиції країн–учасниць такого міжнародного співробітництва.

         – Надано додаткові аргументи стосовно того, що цілком логічним і виправданим є поєднання функцій органів юстиції щодо представництва державних інтересів України в закордонних юрисдикційних органах із функціями,  спрямованими на захист прав і свобод особи.

         – Внесено конкретні пропозиції щодо удосконалення законодавства про судоустрій та організацію органів юстиції.

         Практичне значення одержаних дисертаційних результатів полягає в тому, що викладені висновки і пропозиції можуть бути використані під час проведення подальших наукових досліджень з цієї проблеми; при удосконаленні чинного законодавства та підготовці нових законопроектів. Крім того, результати цього дослідження можуть застосовуватися під час підготовки навчально-методичних матеріалів, у навчальному процесі з дисциплін судоустрою та судочинства у вищих юридичних навчальних закладах та у системі підвищення кваліфікації працівників органів юстиції, судових і правоохоронних органів.

         Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації обговорено на засіданнях відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

         Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися на Всеукраїнській науково-практичній конференції „Юридичні читання молодих вчених” (23–24 квітня 2004 р., м. Київ); VI міжвузівській             науково-практичній конференції „Правова система України: сучасний стан та перспективи розвитку” (9 червня 2004 р., м. Рівне); науково-практичній конференції „Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики” (26 червня 2006 р., м. Київ)

         Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження опубліковано у чотирьох наукових статтях у фахових виданнях та у трьох тезах виступів на конференціях.

         Структура дисертації обумовлена поставленими метою та завданнями дослідження, на підставі чого розглянуті питання об’єднанні в декілька принципових блоків відповідно до внутрішньої логіки викладення теми та її предмета.

         Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (300 найменувань), списку скорочень. Загальний обсяг дисертації становить 228 сторінок, основного тексту - ­­­­­­­­­­­­­­­191 сторінку.