ПРОВОКАЦІЯ ЗЛОЧИНУ (КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ) Автореферат

Актуальність теми. Протидія організованій злочинності та корупції є одним з основних напрямків діяльності держави на сучасному етапі. Органи державної влади намагаються ефективно протидіяти цим негативним явищам. У таких умовах співробітники правоохоронних органів докладають багато зусиль для того, щоб виявити та довести факти вчинення корупційних й інших злочинів. Водночас для досягнення відповідних цілей вони нерідко використовують незаконні, хоча й ефективні засоби, зокрема пов’язані з провокацією злочинів з метою подальшого викриття спровокованих осіб.

Разом з тим, незважаючи на велику практичну значимість, проблема кримінальної відповідальності за провокацію злочину є однією з найменш досліджених у науці кримінального права. Сучасне кримінальне законодавство також не містить належної правової бази, яка б дозволяла вирішити таку проблему. Так, Кримінальний кодекс України встановлює кримінальну відповідальність тільки за провокацію хабара (ст. 370 КК). За межами кримінально-правового регулювання залишились інші злочини, які також можуть бути спровоковані. Зокрема, певні злочини проти життя та здоров’я, злочини проти власності, злочини в сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів та багато інших злочинних діянь.

Незважаючи на те, що проблема провокації є однією з найбільш складних, але найменш досліджених в теорії кримінального права, окремі її аспекти в різні часи викликали певний інтерес науковців. Ще в дореволюційному кримінальному праві деякі питання цієї теми розглядалися в роботах Л.С. Бєлогриць-Котляревського, Г.Є. Колоколова, С.В. Познишева, В.Д. Спасовича, М.С. Таганцева, І.Я. Хейфеца та ін. У радянські часи окрему увагу питанням провокації приділяли Ф.Г. Бурчак, І.А. Гельфанд, А.Ф. Зелінський, В.Ф. Кириченко, М.І. Ковальов, В.Д. Меньшагін, А.А. Піонтковський, О.Я. Свєтлов та інші вчені-правознавці. В сучасній літературі окремим аспектам кримінальної відповідальності за провокацію злочинів присвячені роботи О.М. Бандурки, О.Ф. Бантишева, Б.В. Волженкіна, О.В. Говорухіної, Н.О. Гуторової, Н.А. Єгорової, В.П. Ємельянова., В.Д. Іванова, В.П. Котіна, О.М. Литвака, О.О. Мастеркова, М.І. Мельника, В.О. Навроцького, В.І. Тютюгіна, О.В. Ус та інших вчених.

Віддаючи належне роботам цих та інших вчених, слід визнати, що до теперішнього часу в юридичній теорії та практиці не проводилося комплексного кримінально-правового дослідження провокації злочину. Переважна більшість вчених у своїх дослідженнях приділяли увагу тільки характеристиці провокації хабара, як спеціального виду злочину у сфері службової діяльності, або коротко зупинялися на аналізі провокації в рамках вивчення спеціальних питань відповідальності за співучасть у злочині. Залишається дискусійним загальне кримінально-правове визначення провокації злочину, до того ж відсутнє єдине розуміння її об’єктивних та суб’єктивних ознак, не вирішені питання про ступінь її суспільної небезпечності та відповідальність провокатора і спровокованої особи. У зв’язку з цим у правозастосовчій практиці виникають проблеми, пов’язані з кваліфікацією дій особи, яка вчинила провокацію, а також особи, яка вчинила спровокований злочин.

Усе це, а також відсутність комплексного дослідження з цієї проблеми у вітчизняній кримінально-правовій науці визначило вибір теми дисертації та обумовило її значимість

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 року № 1767); пп. 1.1, 9.1 „Пріоритетних напрямків наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр.” і є складовою планів наукових досліджень кафедри кримінального права та кримінології ХНУВС.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є розробка кримінально-правового визначення провокації злочину, формулювання теоретично обґрунтованих висновків щодо сутності діяльності провокатора та спровокованої особи, вирішення питань їх відповідальності, а також вироблення на цій підставі пропозицій щодо удосконалення кримінального законодавства та практики його застосування.

Для досягнення визначеної мети перед дослідником були поставлені такі завдання:

- провести історико-правовий аналіз кримінально-правових норм, що регулюють відповідальність за провокацію злочину;

- вивчити міжнародний досвід протидії провокаційній діяльності;

- проаналізувати стан наукової розробленості проблеми в теорії кримінального права;

- дослідити об’єктивні та суб’єктивні ознаки провокації та визначити її кримінально-правове поняття;

- визначити місце провокації в межах інституту співучасті та провести її розмежування із суміжними поняттями, зокрема підбурюванням та організацією злочину;

- проаналізувати особливості кримінально-правової оцінки службової провокації, зокрема провокації злочинів, що вчиняється працівниками правоохоронних органів;

- провести співвідношення провокації з обставинами, що виключають злочинність діяння та пом’якшують покарання;

- розробити пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення кримінального законодавства та інших нормативних актів України, а також практичної реалізації законодавчих новел Кримінального кодексу України.

Об’єктом дослідження виступає сукупність охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, що виникають у зв’язку із вчиненням провокації злочину.

Предмет дослідження – чинні кримінально-правові норми про відповідальність за провокацію злочинів, вітчизняне кримінальне законодавство минулих років, законодавство низки зарубіжних країн щодо протидії провокаційній діяльності, система наукових поглядів і розробок стосовно цієї проблеми.

Методи дослідження. За методологічну основу дослідження взято основні положення філософії, соціології, психології, загальної теорії права. Застосування методу структурно-системного аналізу дозволило провести наскрізне комплексне дослідження проблем кримінальної відповідальності за провокаційну діяльність. Історико-правовий метод використовувався для розкриття генезису норм, що регулюють відповідальність за провокацію злочину у вітчизняному кримінальному праві. Для виявлення різних підходів щодо встановлення відповідальності за провокаційну діяльність у кримінальному законодавстві зарубіжних країн і КК України було застосовано порівняльно-правовий метод. Догматичний метод застосовувався при аналізі змісту законодавчих положень про відповідальність провокатора. Формально-юридичний метод забезпечив дослідження об’єктивних та суб’єктивних ознак провокації злочину, формулювання понять і вироблення пропозицій щодо вдосконалення КК і практики його застосування. У процесі аналізу законодавчих новел було використано різні способи тлумачення: систематичний, граматичний, історичний і логічної інтерпретації. Даючи характеристику особливостей кваліфікації провокації окремих злочинів, автор застосовував статистичний, логіко-семантичний і формально-логічний методи. Метод соціологічного опитування було використано для з’ясування сучасного стану проблеми використання провокаційних способів у діяльності працівників правоохоронних органів та вироблення кримінально-правових заходів протидії цьому негативному явищу (було опитано 120 працівників оперативних підрозділів ДСБЕЗ і УБОЗ МВС України та 45 працівників прокуратури).

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в Україні на рівні дисертації проведено наскрізне комплексне дослідження проблем кримінальної відповідальності за провокацію злочину. Важливо і те, що це дослідження здійснено на базі нового Кримінального кодексу.

На базі результатів дослідження сформульовано нові наукові положення, висновки та рекомендації, з яких:

Вперше:

– на підставі аналізу об’єктивних та суб’єктивних ознак запропоновано авторське кримінально-правове визначення провокації злочину, під якою розуміється завідоме створення особою обстановки, що викликає вчинення іншою особою злочину, або співучасть у такому злочині з метою її викриття, шантажу або заподіяння іншої матеріальної чи нематеріальної шкоди такій особі;

– розроблено класифікацію способів провокації злочину залежно від впливу на свідомість та волю спровокованої особи: 1) способи провокації, що пов’язані з виконанням провокатором певної ролі співучасника (провокація шляхом організації або підбурювання); 2) способи провокації, що не пов’язані з виконанням провокатором певної ролі співучасника. Окрім цього, запропоновано класифікацію провокаторських дій залежно від ступеня їх суспільної небезпечності на такі, які: а) самі по собі не є злочинними (якщо розглядати їх ізольовано від діяння, вчиненого спровокованою особою); б) утворюють самостійний склад злочину;

– пропонується виділяти найближчу (викликати у особи намір вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні), проміжну (безпосереднє вчинення спровокованим злочину або співучасть у вчиненні злочину) та кінцеву (заподіяння шкоди спровокованій особі) мету діяльності провокатора злочину;

- доведено, що об’єкт кримінально-правової охорони при провокації злочинів, яка вчиняється службовими особами правоохоронних органів, не співпадає з об’єктом провокаційних дій з боку інших суб’єктів. На цій підставі визначаються особливості кваліфікації провокації злочинів залежно від суб’єктів її вчинення;

– проведено дослідження провокаційної діяльності в межах інституту обставин, що виключають злочинність діяння, та визначено можливість визнавати провокацію обставиною, що виключає злочинність діяння та пом’якшує покарання;

набули подальшого розвитку:

- аргументи на користь того, що провокація не охоплюється виключно виконанням відповідної ролі співучасника. Відповідно до цього проведено дослідження провокації злочину в межах інституту співучасті та встановлено її співвідношення з підбурюванням та організацією злочину;

- положення про те, що родовим об’єктом провокації хабара слід визнавати не загальні відносини у сфері службової діяльності, а інтереси правосуддя;

- наукова позиція стосовно того, що провокація хабара є безпредметним злочином. При вчиненні цього злочину хабар слід визнавати не предметом, а засобом, за допомогою якого винна особа досягає злочинної мети;

- положення про те, що аналіз вини діяльності провокатора злочину слід проводити на підставі окремого аналізу його психічного ставлення до власних дій та наслідків, що настали в результаті провокації; були запропоновані правила визначення цього положення;

– наукові положення щодо кваліфікації дій провокатора злочину та особи, яка була спровокована на вчинення злочину;

– розвинуті, а в ряді випадків сформульовані вперше конкретні рекомендації щодо подальшого вдосконалення кримінального законодавства України та правозастосовчої практики.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони використовуються чи можуть бути використані:

– у сфері науково-дослідної діяльності – для подальшого вивчення теоретичних проблем кримінальної відповідальності за провокацію злочину;

– у правотворчості – за результатами роботи підготовлено та направлено до комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України авторські пропозиції щодо вдосконалення діючого законодавства, спрямованого на протидію провокаціям злочинів, які відповідно до висновків комісії виявили необхідний теоретичний та методологічний рівень і практичну значимість та можуть бути враховані у своїй більшості при доопрацюванні КК України (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження від 19.09.2007 № 06-19/14-1616);

– у правозастосовчій діяльності – для вирішення питань кваліфікації дій провокатора і спровокованого; розмежування провокації із суміжними кримінально-правовими поняттями та оперативно-розшуковими заходами;

– у навчальному процесі – результати дисертаційного дослідження використовуються у навчальному і виховному процесі Харківського національного університету внутрішніх справ. Зокрема, деякі зі сформульованих у дисертації положень використовуються при проведенні лекційних, семінарських та практичних занять з курсантами та студентами. Здобувачем розроблена й апробована фондова лекція на тему „Злочини у сфері службової діяльності”, що розглянута і затверджена Методичною радою ХНУВС (протокол № 9 від 18.07.2007), та яка використовується викладачами у навчальному процесі ХНУВС (акт впровадження дисертаційного дослідження від 24.07.2007).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорено на засіданнях кафедри кримінального права і кримінології Харківського національного університету внутрішніх справ, науково-практичних семінарах. Результати дисертаційного дослідження та практичні рекомендації доповідалися на науково-практичних конференціях молодих вчених (Харків, Харківський національний університет внутрішніх справ, квітень 2005 року, травень 2007 року).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження оприлюднені у чотирьох статтях, які опубліковані у наукових фахових виданнях, що входять до переліку, затвердженого ВАК України, та у двох тезах виступів на конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які об’єднують вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 204 сторінки. Список використаних джерел складається із 208 найменувань і займає 17 сторінок, додатки – 7 сторінок.