МЕТОДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Автореферат

Актуальність теми. У загальній теорії права традиційно вважається, що для врегулювання суспільних відносин застосовуються два методи: імперативний і диспозитивний. У процесуальній теорії проблемам, пов’язаним з методами правового регулювання, приділяється вкрай мало уваги. На даний час в Україні відсутні монографічні роботи, присвячені дослідженню методів правового регулювання у кримінальному процесі.

Головною причиною такого стану досліджуваної проблеми є те, що в теорії кримінального процесу переважає підхід до нього як до системи дій, які утворюють у своїй сукупності кримінально-процесуальну діяльність, а не як до системи правовідносин, що регулюються нормами права. Підвалиною правового регулювання є його методи.

Питання щодо методів правового регулювання повною мірою постало під час підготовки проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі – проект КПК) і внесення в 2001 році суттєвих змін до чинного КПК. Практика законодавчої діяльності протягом всього терміну цієї роботи стикалася з проблемами, що, за логікою, мали бути спочатку розробленими у теорії, а потім їх наукові результати – покладені в основу кримінально-процесуального закону. Зокрема, це стосується визначення впливу норм права на суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, побудови законодавчих моделей впливу одних учасників процесу на інших. Аналіз змісту різних варіантів проекту КПК свідчить про те, що законодавець у ході їх підготовки не мав теоретичного обґрунтування щодо вибору запровадження у процес відносин субординації чи координації, що потребують відповідних методів правового регулювання. Теорія кримінального процесу у період реформування законодавства постійно відставала від законотворчості і зводилася, як правило, до коментування (доктринального тлумачення) внесених до закону змін або до їх критики.

Прогалини в теорії кримінального процесу у частині дослідження методів правового регулювання частково заповнюються результатами теоретичних досліджень у загальній теорії права, пов’язаних із загальними характеристиками імперативного та диспозитивного методів правового регулювання. Але не всі. Теоретичні положення цих загальновизнаних методів, звичайно, можуть бути перенесені на процесуальний ґрунт. Що ж стосується специфічних для кримінально-процесуального права методів правового регулювання, то питання про це в ні в загальній теорії права, ані у вітчизняній процесуальній науці взагалі не ставилося.

Такий стан теорії методів правового регулювання у кримінальному процесі України є незадовільним. Негативні наслідки цієї „теоретичної бездіяльності” в частині розроблення методів правового регулювання проявляються не тільки в теорії процесу, а й у практиці законодавчої діяльності. Відсутність теоретичних розробок з аналізованих питань під час підготовки нового КПК призвела до невиправданого дублювання у КПК України окремих положень Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації та інших держав СНД, а також далекого зарубіжжя. Цілком очевидно, що подібний стан правового регулювання, обумовлений зазначеними вище прогалинами в теорії, не сприятиме якісному й ефективному здійсненню провадження у кримінальних справах.

У системі вищої юридичної освіти ця фундаментальна категорія кримінально-процесуального права повністю ігнорується. У жодному з вітчизняних підручників з кримінального процесу, навіть у тих з них, що мають назву „Кримінально-процесуальне право”, не розкривається питання про поняття і зміст методів правового регулювання.

Викладене свідчить про існування значної наукової проблеми, зміст якої полягає у необхідності визначення на підставі комплексного дослідження сутності фундаментальної для кримінального процесу правової категорії, якою є методи правового регулювання суспільних відносин.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на основних положеннях Постанови Верховної Ради України “Про концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 квітня 1992 року (розділ 2); державної програми “Правові засади розбудови державності”, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України № 1716 від 24 грудня 2001 року “Про затвердження переліку державних наукових і науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки на 2002-2006 роки”; положеннях щодо розробки теоретичних проблем розвитку вітчизняного законодавства і наукового забезпечення законодавчого процесу в Україні, затверджених постановою Президії Національної академії наук України від 5 листопада 2003 року № 272 (п. 3.1.). Воно виконане в межах наукової теми кафедри кримінального процесу Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ “Гарантії встановлення істини та забезпечення прав і свобод людини в кримінальному процесі” і є частиною цільової комплексної програми “Проблеми вдосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави” (номер держреєстрації 0186.0.099031).

Тема дисертації затверджена Вченою радою Юридичної академії МВС України 31 січня 2005 року (протокол № 5).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретичних положень щодо сутності методів правового регулювання у кримінальному процесі.

Для досягнення цієї мети перед дослідженням поставлені такі завдання:

- на підставі положень загальної теорії права щодо методів правового регулювання визначити поняття та види методів правового регулювання у кримінальному процесі;

- проаналізувати співвідношення методів кримінально-процесуального права з його предметом;

- визначити поняття і види правових гарантій реалізації кожного з методів у практиці кримінально-процесуальної діяльності;

- дослідити зв’язок методів кримінально-процесуального права з його принципами;

- визначити поняття та структуру кожного методу кримінально-процесуального права;

- з’ясувати, яким є функціональне призначення методів правового регулювання у кримінальному процесі;

- проаналізувати, яким чином впливають методи правового регулювання на зміст та форму кримінально-процесуальної діяльності;

- дослідити сучасний стан співвідношення методів правового регулювання у кримінальному процесі та визначити перспективи розвитку цього співвідношення.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з правовим регулюванням у кримінальному процесі.

Предметом дослідження є методи правового регулювання у кримінальному процесі України.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження стали положення філософії права, що стосуються сучасної модифікації теорії природного права – гуманістичної концепції права (правової антропології), згідно з якою право в одному зі своїх вимірів – антропологічному – визначається як спосіб людської взаємодії (співіснування), можливий завдяки людській здатності бути автономним суб’єктом, що визнає таким самим суб’єктом будь-кого іншого.

Спеціальними методами дослідження, використаними в цій роботі, є діалектичний метод, метод системно-структурного аналізу, історико-правовий, порівняльно-правовий, логічний і статистичний. Всі методи дослідження використовувались у взаємозв’язку та взаємозалежності, що в кінцевому рахунку забезпечило всебічність, повноту та об’єктивність дослідження, коректність, несуперечливість та істинність наукових результатів.

Так, для з’ясування загальних положень щодо сутності методів правового регулювання у кримінальному процесі були застосовані діалектичний, порівняльно-правовий, історико-правовий та логічний методи. Дослідження окремих методів правового регулювання у кримінальному процесі, зокрема їх поняття, структури, функціонального призначення та впливу на зміст і форму кримінально-процесуальної діяльності, здійснювалося із застосуванням логічного і статистичного методів, а також методу системно-структурного аналізу. Для дослідження співвідношення методів правового регулювання між собою застосовані діалектичний, порівняльно-правовий та логічний методи.

Теоретичну основу дисертації склали наукові праці із загальної теорії права, кримінального права, кримінально-процесуального права. Під час дослідження використані також результати наукових досліджень у галузях цивільного та господарчого процесу.

Емпіричну основу дослідження становлять статистичні дані про результати кримінально-процесуальної діяльності суду і правоохоронних органів України та результати анкетування 354 працівників органів досудового розслідування, прокуратури і суду (140 дізнавачів, 126 слідчих, 32 прокурорів, 56 суддів).

Важливе значення для дослідження мав також особистий семирічний досвід роботи автора на посадах дізнавача та слідчого органів внутрішніх справ та одинадцятирічний досвід викладання в системі вищої освіти України навчальної дисципліни „Кримінальний процес” („Кримінально-процесуальне право”).

Нормативну основу роботи склали Конституція України, чинне кримінально-процесуальне та кримінальне законодавство, нормативно-правові акти Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ та інших центральних органів виконавчої влади у сфері правового регулювання кримінально-процесуальних відносин станом на 1 квітня 2006 року.

Наукова новизна проведеного дисертаційного дослідження полягає в тому, що воно є першим в Україні спеціальним комплексним дослідженням проблем теоретичного визначення та практичної реалізації положень щодо методів правового регулювання у кримінальному процесі. Науковою новизною відзначаються такі положення:

вперше:

· визначено, що імперативний метод правового регулювання – це метод, функціональним призначенням якого є забезпечення реалізації положень принципу публічності, а змістом – врегулювання правовідносин між суб’єктами, які беруть участь у кримінальній справі, встановленням обов’язків або заборон і відповідальності за їх порушення;

· обґрунтовано, що структурно імперативний метод правового регулювання складається з обов’язків і заборон. Визначені основні імперативні обов’язки і заборони;

· з’ясовано, що імперативний метод правового регулювання у кримінальному процесі виконує кілька функцій: 1) гарантійну (забезпечувальну) функцію щодо реалізації принципу публічності; 2) системно-організуючу функцію (безпосередньо впливає на системно-структурну організацію кримінального процесу); 3) функцію забезпечення динамічного розвитку кримінально-процесуальної діяльності; 4) функцію узгодження інтересів суб’єктів кримінального процесу;

· сформульовано авторське визначення принципу диспозитивності як правового положення, згідно з яким суб’єктам кримінального процесу надається і забезпечується можливість вільно, в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінально-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якого є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб’єктами процесу своїх прав, а також стимулювання їхньої активності у захисті цих прав;

· обґрунтовано положення про те, що принципами кримінального процесу є: законність, публічність, диспозитивність і змагальність, кожен з яких відображає функціональні (динамічні) характеристики кримінального процесу;

· визначено, що диспозитивний метод правового регулювання у кримінальному процесі – це метод правового регулювання, функціональним призначенням якого є забезпечення реалізації у кримінальному процесі положень принципу диспозитивності, а змістом – врегулювання правовідносин між суб’єктами, які беруть участь у кримінальній справі, встановленням прав і гарантій вільного їх використання;

· доведено, що диспозитивний метод правового регулювання у кримінальному процесі має ієрархічну структуру. Найвищим за ієрархією в системі структурних елементів цього методу є свобода суб’єктів процесу у розпорядженні своїми процесуальними, а в деяких випадках – і матеріальними, правами за активної участі органів, які ведуть кримінальний процес. Визначено також підпорядковані свободі положення цього методу;

· доведено, що апеляційне і касаційне провадження, так само як і провадження з перегляду судових рішень у порядку виключного провадження, не є стадіями кримінального процесу. Це – окремі, самостійні види кримінально-процесуальних проваджень, метою яких є визначення вищестоящими судами за скаргами заінтересованих суб’єктів кримінального процесу відповідності вимогам законності та обґрунтованості рішень нижчестоящих судів;

· доведено, що найвищим за ієрархією структурним елементом змагального методу правового регулювання є правове положення, згідно з яким здійснення суттєвого впливу однієї сторони на іншу не може відбуватися інакше, як через суд. Всі інші структурні елементи змагального методу являють собою положення, що конкретизують вищевказане. За значенням вони перебувають на одному – горизонтальному – рівні;

· обґрунтовано положення про те, що основною функцією змагального методу є запровадження у кримінальний процес положень принципу змагальності. Допоміжними щодо неї функціями є: 1) приведення надмірної активності сторін у „нормативну” активність у відстоюванні своїх інтересів; 2) врівноважування прав і можливостей сторін під час їх реалізації у ситуаціях, коли одна сторона створює для себе вигідні умови для змагання, а іншу, навпаки, ставить у невигідні умови; 3) правова інтеграція цілей і завдань сторін, що беруть участь у кримінальній справі, у мету і завдання кримінального процесу; 4) обмеження повноважень сторін;

· запроваджено в науковий обіг поняття кримінально-процесуального поліформізму, яке полягає у наданні заінтересованим суб’єктам кримінального процесу можливості вибору того чи іншого варіанту форми провадження у кримінальній справі. Поряд з існуючими проявами поліформізму (наприклад, можливість вибору сторонами форми судового слідства – звичайного чи скороченого) запропоновано дві форми досудового слідства – скорочене і спрощене;

· доведено, що існування імперативного і змагального методу ізольовано один від одного є неможливим не тільки у сучасному кримінально-процесуальному праві, а й у перспективі. На підставі цього спрогнозовано, що змагальний метод правового регулювання буде ширше впроваджуватися у кримінально-процесуальне право, не обмежуючи при цьому сферу застосування імперативного методу;

набули подальшого розвитку положення:

· щодо поняття методів кримінально-процесуального права як категорії цієї галузі права, через яку виявляється вплив держави на всіх суб’єктів, котрі беруть участь у діяльності з порушення, досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ, а також одних суб’єктів на інших;

· теорії юридичного процесу, основи якої розроблені професором В.М. Горшеньовим, щодо поняття “процесуальний режим”. Дане поняття адаптовано до кримінального процесу (“кримінально-процесуальний режим”) і сформульовано його визначення як сукупності методів діяльності, що фактично застосовуються під час провадження у кримінальній справі. Визначено види такого режиму: законний і незаконний; звичайний та екстремальний;

· російських вчених-процесуалістів (В.В. Вандишев, О.П. Дєрбєньов, О.В. Смірнов, С.Д. Шестакова) про те, що кримінально-процесуальні відносини, окрім традиційних методів правового регулювання (імперативного та диспозитивного), потребують специфічного методу – арбітрального, судового. В дисертації обґрунтовано, що цей метод повинен називатися змагальним методом правового регулювання.

Практичне значення одержаних результатів:

1) у науково-дослідній діяльності – одержані наукові результати можуть бути основою для подальшого розроблення проблем удосконалення правового регулювання кримінально-процесуальних правовідносин та стати в майбутньому темами окремих кандидатських дисертацій;

2) у правотворчій діяльності – пропозиції, що містяться в цій роботі, використовуються у процесі правотворчості з метою ширшого впровадження диспозитивного та змагального методів у проект нового КПК (впроваджені у законодавчу практику – Додаток Б);

3) у навчальному процесі – положення дисертаційного дослідження можуть бути використані під час підготовки відповідних розділів підручників, навчальних посібників, у науково-дослідній діяльності викладачів та студентів. Результати цього дослідження впроваджені у навчальний процес Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ (тепер – Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ) – Додаток В. Два навчальних посібники видані з грифом «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів».

Особистий внесок здобувача. Результати дисертаційного дослідження, окрім викладення їх в особистих публікаціях автора, опубліковані у чотирьох роботах, виконаних у співавторстві. Особистий внесок здобувача у публікації “Прокурорський нагляд за виконанням законів при реєстрації джерел інформації про злочини” полягає у формулюванні і характеристиці всіх правил реєстрації первинних джерел інформації про злочини; у статті “Поняття кримінально-процесуальної дії” – у формулюванні і характеристиці ознаки кримінально-процесуальної дії, пов’язаної з провадженням її в межах компетенції органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, а також у формулюванні визначення поняття кримінально-процесуальної дії; у публікації “Скерування заяв і повідомлень про злочини за предметною належністю” – у характеристиці положень, що стосуються компетенції органу дізнання, слідчого, прокурора і судді щодо визначення належності заяв і повідомлень про злочини на етапах їх прийняття, реєстрації і перевірки; у статті “Удосконалення методичного забезпечення та методики викладання навчальної дисципліни “Кримінальний процес” – у пропозиціях щодо удосконалення методики викладання загальної частини навчальної дисципліни. У ході одержання нових наукових результатів ідеї або напрацювання інших дослідників, з якими опубліковано праці у співавторстві (В.С. Зеленецький, А.П. Черненко, А.Г. Шиян), не використовувалися.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідалися на науково-практичних конференціях „Конституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності” (Дніпропетровськ, 1999); „Органи внутрішніх справ на початку третього тисячоліття: проблеми протидії злочинності” (Дніпропетровськ, 2000); „Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи” (Харків, 2002); „Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства” (Запоріжжя, 2002); „Актуальні проблеми профілактики правопорушень підрозділами міліції громадської безпеки” (Київ, 2003); „Організаційно-правові питання реформування досудового слідства в Україні” (Донецьк, 2003); міжнародних науково-практичних конференціях: „Проблеми вдосконалення підготовки слідчих та експертів в умовах реформування правоохоронної системи в Україні” (Львів, 2005); міжнародній науковій конференції „Методологічні проблеми правової науки” (Харків, 2002); а також на засіданнях круглих столів: „Організаційні та правові проблеми боротьби з корупцією” (Харків, 1998); „Актуальні проблеми кримінального і кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування” (Хмельницький, 2003); міжнародному науково-практичному семінарі „Право обвинуваченого на кваліфікований захист та його забезпечення” (Харків, 2005).

Публікації. За темою дисертації опубліковано три монографії; три навчальних і один навчально-практичний посібник; тридцять чотири статті, двадцять сім з яких – у виданнях, включених до переліку фахових видань ВАК України з юридичних наук; одинадцять тез у збірниках матеріалів конференцій, на яких доповідалися результати дослідження.

Структура роботи обумовлена метою, завданнями та предметом дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, що поєднують двадцять один підрозділ, висновків та списку використаних джерел, додатків. Обсяг дисертації складає 385 аркушів (загальний – 437). Список використаних джерел містить 472 позиції і займає 42 аркуші, додатки містяться на 9 аркушах.