МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЩОДО СТАТУСУ І ФУНКЦІОНУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ УСТАНОВ ІЗ ЗАХИСТУ І ЗАОХОЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

Короткий зміст

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Формування міжнародних стандартів, які стосуються статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини, стало можливим насамперед в зв’язку з діяльністю Організації Об’єднаних Націй (ООН), яка розробила та здійснює глобальну стратегію, спрямовану на досягнення основоположних цілей у сфері захисту прав людини. Основою стратегії ООН є встановлення та розвиток міжнародних стандартів та створення інституційної системи, що має сприяти подальшому контролю за здійсненням цих стандартів. Протягом останньої чверті XX ст. міжнародне співтовариство спромоглося дійти до згоди стосовно оптимальної структури і функціонування таких органів, розробивши Принципи щодо статусу національних установ 1991 р. (Паризькі принципи 1991 р.) ( Резолюція Комісії з прав людини ООН 192/54 від 3 березня 1992 р., Резолюція ГА ООН 48/134 від 20 грудня 1993 р.). У зв’язку з цим ООН постійно ініціює проведення численних конференцій, семінарів, нарад з питань функціонування та розвитку таких установ, сприяє наданню інформації, технічної та практичної допомоги державам у цій сфері. Крім того, питання національних установ є також актуальним в рамках регіональних установ та форумів, міжнародних неурядових організацій, пов’язане із виробленням практичних рекомендацій урядам щодо створення нових та удосконалення існуючих національних установ з прав людини.

У більшості країнах приведення національної установи до міжнародних стандартів є пріоритетним в питанні удосконалення існуючого механізму захисту прав людини, а створення нових типів національних установ з урахуванням національних культурних, правових традицій та потреб, дозволяє захистити особливо вразливі категорії населення, які недостатньо захищені існуючими механізмами захисту.

Дане питання актуальне й для України, внутрішнє право якої визначає один із типів національних установ з прав людини – інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Дане комплексне дослідження дає можливість: розглянути інші типи національних установ з прав людини, які пропонуються універсальними та регіональними міжнародними організаціями; привести національне законодавство у відповідність до міжнародних стандартів у цій сфері; та визначити умови створення в Україні нового додаткового механізму захисту прав людини. Актуальність теми посилюється також і тим, що подібних комплексних досліджень у вітчизняній правовій літературі досі не здійснювалось, а поняття «національна установа з прав людини» є новим і не розробленим у вітчизняній правовій думці.

Доктринальні дослідження в рамках цієї проблематики стосуються лише окремих її аспектів, обмежуючись наступними питаннями: проблемами захисту прав людини (В. Н. Денисов, Ю. С. Шемчушенко, Х. Бокор-Сеге, М. Кревен, В. П. Паліюк, В. Мармазов, М. Л. Ентін, С. В. Шевчук), міжнародними стандартами в міжнародному праві прав людини (Р. Т. Шамсон, П. Сігарт, С. В. Черниченко, Н. М. Оніщенко, О. В. Зайчук, П. М. Рабінович, М. І. Хавронюк, В. Г. Буткевич, А. Г. Гусейнов, Р. А. Мюллерсон, Л. Н. Шестаков), інститутом омбудсмана (О. В. Марцеляк, Ю. М. Коломієць, Г. В. Зубенко, Н. І. Карпачова, І. О. Дідковська, Н. М. Оніщенко, Є. Захаров), роллю міжнародних неурядових організацій (О. В. Тарасов, С. А. Подшибякін, А. Н. Колядин, В. І. Маркушина, Г. І. Морозова), правовим статусом актів міжнародних організацій (І. І. Лукашук, Дж. Голд, Ю. М. Колосов, В. І. Кузнєцов, В. Г. Буткевич, К. А. Бекяшев, Ю. С. Безбородов, В. В. Гаврилов, П. Вейль, Р. А. Колодкін, Н. К. Динь, П. Дайе, А. Пеле), захистом прав національних меншин (В. В. Мицик, М. М. Товт, Л. І. Рябошапко, М.О. Шульга), гендерною проблематикою (Левченко К.Б., Н. В. Аніщук, Т.М. Мельник, І. Б. Трохим, Г. В. Федькович, Р. І. Процюрко, М.С. Чумало, М. Борода, О. Романюк, С. Середа, О. Татаревський). Комплексні дослідження з вказаної тематики містяться в роботах зарубіжних авторів: М.-М. Мохамеду, М. Кярум, А.-Е. Похьолайнен.

Отже, відсутність вітчизняних наукових розробок з питань міжнародних стандартів щодо статусу та функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини, нерозвиненість відповідного законодавства та недостатність узагальнень практики та зарубіжного досвіду у створенні та вдосконаленні таких установ, зумовлюють актуальність обраної теми дослідження, її важливе теоретичне і практичне значення для розвитку національного законодавства у сфері прав людини відповідно до міжнародних стандартів та потреб України.