ВИКОРИСТАННЯ НЕПРЯМИХ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

Короткий зміст

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Питання теорії доказового права були і залишаються предметом особливої уваги дослідників на протязі всього періоду розвитку вітчизняної кримінально-процесуальної науки. Хоча усі докази мають однакову юридичну силу для вирішення завдань доказування, вони різні за своїм походженням, структурою і функціями в ході доказування. Одним з видів класифікації доказів є їх поділ на прямі  та непрямі (побічні). Одні з них прямо і безпосередньо вказують на наявність чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню, а інші лише побічно, опосередковано.

Як свідчить аналіз судової практики, при збиранні (формуванні), перевірці та оцінці непрямих доказів трапляються значні труднощі. Так, за матеріалами  вивчення близько 200 кримінальних справ, розглянутих судами Львівської та Хмельницької областей, при винесенні вироків суди неохоче застосовують непрямі докази. Досить часто трапляються випадки, коли суди, ігноруючи можливості використання непрямих доказів, не виносять вироки, а повертають справи на додаткове розслідування, мотивуючи це відсутністю достатньої доказової бази. Серед чинників, які зумовлюють таку ситуацію, вагоме місце займає відсутність єдиної науково розробленої методики використання непрямих доказів, предметно-галузевих узагальнень судової практики і розробки на їх основі практичних рекомендацій щодо можливостей оперування непрямими доказами.

Тривалий час дослідження доказів займало основну частину і найбільш питому вагу в теорії кримінального процесу. Проте охоплювалось, як правило, дослідження доказів «в цілому», без поділу їх на види. Так, у різні періоди минулого і сьогодення загальні наукові проблеми теорії доказів, їх різновиди досліджувались багатьма вітчизняними та зарубіжними вченими, а саме:  В.Д. Арсеньєвим, А.Р. Бєлкіним, Р.С. Бєлкіним, Т.В. Варфоломеєвою, А.М. Васильєвим, Л.Є. Владимировим, А.І. Вінбергом, В.П. Гмирком, В.Г. Гончаренком, М.М. Гродзинським, Ю.М. Грошевим, В.Я. Дороховим, А.Я. Дубинським, А.А. Ейсманом, В.І. Каменською, Л.М. Карнєєвою, Є.Г. Коваленком, В.О. Коноваловою, І.І. Котюком, В.К. Лисиченком, П.А. Лупинською, М.М. Михеєнком, Г.М. Міньковським, В.Т. Нором, С.В. Познишевим, М.А. Погорецьким, Р.Д. Рахуновим, С.В. Сліньком, С.М. Стахівським, М.С. Строговичем, В.М. Тертишніком, Л.Д. Удаловою, І.Я. Фойницьким, А.А. Хмировим, М.А. Чельцовим, М.П. Шаламовим, С.А. Шейфером, М.Є. Шумилом, М.Л. Якубом та іншими. Близько двохсот праць названих та інших вчених використані автором як вихідні науково-теоретичні основи при дослідженні обраної теми. Проте цілісного і комплексного аналізу використання непрямих доказів у вітчизняній кримінально-процесуальній доктрині спеціально (як окремий предмет) не проводилось.

Викладеним обумовлена актуальність, наукове і практичне значення дисертації, в якій теоретичні положення, обґрунтування, висновки та запропоновані рекомендації спрямовані на удосконалення методики використання непрямих доказів на досудовому розслідуванні, а також судовому вирішенні кримінальних справ, прийнятті на них законних, обґрунтованих та справедливих рішень.