ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ БЕЗПЕКИ УЧАСНИКІВ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА: ВІТЧИЗНЯНА ПРАКТИКА ТА СВІТОВИЙ ДОСВІД

Короткий зміст

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Від початку свого існування й до сьогодення людству властива злочинність, яка існувала ще за первіснообщинного ладу.

За статистичними даними, в Україні останнім часом кількість зареєстрованих злочинів зменшується. Так, якщо у 2002 році було зареєстровано 450661 злочин, то у 2008 – 384424. Однак спад злочинності говорить лише про її кількісне зменшення. З розвитком суспільства злочинність стає все більш досконалою, тобто професійною, зростає кількість тяжких злочинів, цьому значною мірою сприяє безробіття, різке падіння життєвого рівня, знецінення грошових заощаджень громадян тощо. Кримінальні угруповання не обмежуються у виборі засобів та методів, вчиняють протиправні діяння з особливою жорстокістю та цинізмом, діючи відкрито та нагло, оскільки впевнені у своїй безкарності.

З 1991 року Україна проголошена суверенною і незалежною державою. Основний Закон України, прийнятий у 1996 році, закріплює та гарантує дотримання прав, свобод людини й громадянина. Отже, держава надає людині права, гарантує їх дотримання і захищає від протиправних посягань на них. У статті 17 Конституції України зазначено, що «забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом». Звідси випливає одне із основних завдань міліції, як правоохоронного органу, що закріплено у статті 2 Закону України «Про міліцію» – забезпечення особистої безпеки громадян.

Людина, її життя, здоров’я, честь і гідність визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). Саме на забезпечення цих прав і спрямована діяльність усіх органів державної влади в Україні, яка, згідно зі статтею 6 Конституції України, здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Завданням судової влади є здійснення правосуддя, завдяки якому забезпечується дотримання та відновлення прав і свобод громадян, підприємств, установ та організацій. Тобто держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а саме тому забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства є конституційною гарантією здійснення правосуддя і одним із важливих принципів кримінального процесу України.

На початку 90-х років минулого століття проблема протиправного впливу на учасників кримінального процесу набула особливої гостроти. Для посилення безпеки учасників кримінального процесу було прийнято ряд правових документів. Зокрема, 23.12.1993 прийнято Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» (далі – Закон), норми якого почали діяти у 2001 році, з моменту доповнення КПК України положеннями цього Закону. На думку 54,4 % опитаних нами слідчих, перелік заходів забезпечення безпеки, передбачених цим Законом, є вичерпним і задовольняє потреби слідчої практики, однак 51,5 % слідчих не вірять у спроможність спецпідрозділу судової міліції «Грифон» забезпечити реальну безпеку учасникам кримінального судочинства, вказуючи на непрофесіоналізм, неналежну спеціальну підготовку особового складу, недостатню кваліфікованість, відсутність спеціальних навичок у роботі, неналежне фінансування, недостатню практику проведення заходів безпеки, а також недостатність інформації щодо ефективності роботи спецпідрозділів.

Безпека учасників кримінального процесу привертала і привертає увагу багатьох вчених, оскільки є важелем, який передбачає забезпечення достатніх умов для повного, всебічного та об’єктивного встановлення всіх обставин справи.

Дослідження цієї проблеми в Україні на монографічному та дисертаційному рівнях започаткували В.С. Зеленецький та М.В. Куркін. Окремі аспекти забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, розглядали українські та зарубіжні вчені: А.Н. Ахпанов, В.П. Бахін, В.І. Бояров, Л.В. Брусніцин, В.К. Весельський, В.В. Войников, В.І. Галаган, В.В. Гевко, О.В. Гогусь, Ю.В. Гуцуляк, О.Ю. Єпіхін, Є.В. Жаріков, О.О. Зайцев, Н.С. Карпов, Є.Є. Кондратьєв, В.С. Кузьмічов, Є.Д. Лук’янчиков, А.О. Ляш, В.Т. Маляренко, М.В. Новикова, Т.І. Панасюк, Н.В. Пелипенко, М.А. Погорецький, К.О. Ромодановський, С.М. Стахівський, А.А. Тимошенко, Р.Р. Трагнюк, В.М. Тертишник, О.В. Усенко, В.Я. Шапакидзе, Л.М. Шестопалова, С.П. Щерба, А.А. Юнусов, С.О. Янін та ін.

Необхідність забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства не викликає сумнівів, однак потребує удосконалення її вирішення на законодавчому рівні. Аналіз норм чинного кримінально-процесуального законодавства України та проекту КПК України свідчить, що стан вітчизняного законодавства щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, далеко не ідеальний. Його недоліки полягають у відсутності єдиної концепції забезпечення безпеки.

На сучасному етапі перед Україною стоїть завдання привести національне законодавство у відповідність з міжнародними та європейськими стандартами щодо забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства. Одним з аспектів дослідження є вивчення міжнародного досвіду, аналіз вітчизняної практики та удосконалення чинного законодавства України, що сприяло б ефективній діяльності уповноважених законом органів щодо забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства та інших осіб.

Тому формування інституту забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, визначення основних напрямів удосконалення чинного законодавства з урахуванням міжнародного досвіду та вітчизняної практики й обумовлюють актуальність теми дослідження.