ПРОМИСЛОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ЯК ЧИННИК МОДЕРНІЗАЦІЇ РЕАЛЬНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ Автореферат

Актуальність теми. Промислова політика є одним із основних напрямів економічної діяльності держави, сутність якої становить система заходів, спрямованих на якісні й кількісні перетворення у реальному секторі на державному та регіональному рівнях. Реформування і модернізація реального сектору промисловості спрямовані на розвиток промислового комплексу країни, покликаного гарантувати національну безпеку; на створення таких видів виробництва, які сприяли б переходу промисловості в цілому на нову технологічну основу, на створення інноваційного конкурентоспроможного високотехнологічного продукту.

Чинниками, що визначають необхідність ефективної промислової політики в умовах інтеграції країни у світовий простір, є: наявність проблем у виробничій сфері, рішення яких можливе в рамках науково обґрунтованої державної та регіональної промислової політики, постійний розвиток інтеграційних відносин у промисловості, розвиток середнього та малого бізнесу, створення високотехнологічного конкурентоспроможного продукту тощо.

Таким чином, актуальність теми дисертаційної роботи обґрунтована необхідністю формування адекватних інституціональних та фінансових механізмів державної промислової політики в умовах глобалізації світової економіки.

Про теоретичні, методичні і практичні питання промислової політики на засадах інноваційного розвитку економіки свідчать праці вітчизняних вчених А. Антонюка, О. Амоші, М. Бутка, Г. Возняка, М. Гамана, А. Гальчинського, В. Геєця, В. Горника, В. Гусєва, Б. Данилишина, О. Дація, М. Корецького, О. Зінченка, О. Касич, П. Крайнєва, В. Нежиборця, В. Отецького, В. Прушківського, Л. Поручника, В. Савчук, Л. Федулової, А. Халецької та ін. Теоретичні засади та практичні рекомендації щодо удосконалення системи управління промисловістю розроблені такими зарубіжними вченими як Д. Аптер, О. Будзинський, М. Гулбрандсен, М. Дишкант, Д. Кейнс, С. Меткальф, Р. Нельсон, М. Портер, В. Цапф, Х. Шапіро, К. Шмідт, Й. Шумпетер. Значний внесок у розвиток промислової політики зроблено такими російськими вченими як С. Глаз'єв, А. Дагаєв, П. Завлін, І. Разумнова.

Однак, не дивлячись на значну увагу до питань розвитку промисловості, рівень дослідження формування та реалізації промислової політики в сучасній вітчизняній науці державного управління є недостатньо розвинутим в практичному значенні цієї проблеми. У роботах вищезазначених авторів досліджуються питання формування та реалізації ефективної промислової політики як специфічного чинника модернізації реального сектору економіки на рівні держави. При цьому специфіка розробки промислової політики на регіональному рівні та її взаємозв’язок з державною програмою у комплексі досліджена недостатньо. Актуальність теоретичної розробки проблем державної промислової політики, необхідність пошуку нових підходів до вироблення стратегії та тактики промислового розвитку України в умовах глобалізації світового ринку визначили вибір теми дисертаційного дослідження, його мету, завдання та структурно-логічну побудову.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукові результати, теоретичні положення й висновки дослідження було отримано в межах науково-дослідної теми Класичного приватного університету “Механізми державного управління об’єктами та процесами ринкової економіки” (номер державної реєстрації 0109U002113), в рамках якої дисертантом розроблено інституціональні та фінансові механізми вдосконалення державної промислової політики в умовах інтеграції України на світовий ринок .

Мета й завдання дослідження. Мета дослідження полягає в обґрунтуванні теоретико-методичних засад та розробці практичних пропозицій щодо удосконалення державної промислової політики як чинника модернізації реального сектору економіки. Відповідно до мети в роботі поставлено та вирішено такі завдання:

- провести дослідження понятійного апарату галузі науки „Державне управління” в розрізі державної промислової політики;

- розглянути позитивний досвід здійснення модернізації економіки шляхом проведення державної промислової політики в зарубіжних країнах;

- дослідити реалізацію концепції національної інноваційної системи як інституціональної основи промислової політики держави на функціональних засадах стратегічної моделі інноваційного процесу;

- провести дослідження інноваційної діяльності сектору середнього та малого високотехнологічного бізнесу;

- визначити та проаналізувати існуючі механізми державного регулювання промисловим сектором економіки;

- вдосконалити механізми формування промислової політики на регіональному рівні;

- визначити напрями вдосконалення формування ефективної державної підтримки у процесі розвитку регіональної інноваційної інфраструктури промислового комплексу;

- вдосконалити фінансовий механізм державного управління промисловим комплексом.

Об’єктом дослідження є процес державного управління розвитком реального сектору економіки України.

Предметом дослідження є державна промислова політика як чинник модернізації реального сектору економіки.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи становлять загальнонаукові прийоми досліджень і спеціальні методи, що ґрунтуються на сучасних наукових засадах управлінської, економічної і споріднених з ними наук. У роботі використано методи: абстрактно-логічний (узагальнення теоретичних засад державної промислової політики як чинника модернізації реального сектору економіки), аналізу і синтезу (для встановлення причинно-наслідкових зв’язків і закономірностей застосування механізмів державної промислової політики), системного аналізу функцій державного управління (аналіз сучасного стану державної промислової політики України та державного регулювання розвитком реального сектору економіки), експертної оцінки (розробка основних напрямів і впровадження заходів удосконалення державної промислової політики як чинника модернізації реального сектору економіки) та інші.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у наступному:

вперше:

- запропоновано фінансовий механізм державного управління промисловим комплексом як сукупність засобів, методів та інструментарію фінансово-економічного впливу на темпи промислового зростання та структурні трансформації через систему держзакупівель продукції середніх та малих високотехнологічних підприємств за участю Фонду сприяння розвитку середнього та малого форм підприємництва у науково-технічній сфері.

удосконалено:

- інституціональні основи промислової політики держави на функціональних засадах стратегічної моделі інноваційного процесу, що передбачає реалізацію концепції національної інноваційної системи шляхом ведення НДДКР спільно декількома інституціями через використання сучасних комунікаційних зв’язків між ними;

- механізм формування регіональної промислової політики, що передбачає співвідношення між регіональним управлінням та державним протекціонізмом в системі державного регулювання промислового комплексу шляхом виділення пріоритетів розвитку у сфері державного управління згідно з інноваційною моделлю розвитку національної економіки таких, як підтримка фундаментальних досліджень, розвиток системи освіти, стимулювання інноваційної діяльності, підвищення рівня конкурентоспроможності інноваційного продукту, захист інтелектуальної власності, бюджетне фінансування інноваційної галузі, вдосконалення нормативно-законодавчої бази, розвиток венчурного бізнесу, формування та розвиток інноваційної інфраструктури, підвищення інноваційної культури;

- напрямки державної підтримки регіональної інноваційної інфраструктури шляхом формування організаційних структур розвитку промисловості, а саме: регіональні центри інноваційного розвитку при облдержадміністраціях, інноваційно-інформаційні центри, технологічні центри з впровадження інновацій, фонди сприяння розвитку середнього та малого високотехнологічного підприємництва у науково-технічній сфері (технопарки, венчурні фонди, наукові парки, центри з трансферу технологій та бізнес-інкубатори);

набули подальшого розвитку:

- теоретичні засади галузі науки „Державне управління” шляхом визначення поняття „промислово-інноваційна політика держави”, під якою пропонується розуміти взаємопов’язану діяльність держави та недержавних інституцій, що включає організацію та координацію промислового комплексу, удосконалення існуючої структури промисловості, забезпечення прискорення її інноваційного розвитку, модернізацію промисловості, підтримку інтересів національного товаровиробника і підвищення конкурентоспроможності високотехнологічної промислової продукції до світового рівня;

- механізми державного регулювання промислового сектору економіки з використанням певних фінансових інструментів „жорсткої” промислової політики: зниження фіскальної домінанти, а саме скасування або пільгове оподаткування ПДВ при передачі патентів і ліцензій, виконанні НДДКР; введення норм прискореної амортизації, компенсацію витрат підприємства на НДДКР, удосконалення правових засад оподаткування суб’єктів малого підприємництва, вдосконалення системи спрощеного оподаткування; організаційно-інноваційних інструментів „м’якої” політики: формування фінансових та нефінансових інноваційних інституцій, основним призначенням яких є надання підприємствам різного роду послуг на пільгових умовах.

Практичне значення одержаних результатів полягає у запропонованих автором пропозиціях щодо вдосконалення механізму формування регіональної промислової політики шляхом виділення пріоритетів розвитку у сфері державного управління згідно з інноваційною моделлю розвитку національної економіки, які пропонуються до впровадження Запорізькою обласною радою (дов. № 3 / 715-2 від 17.12.2009 р.).

Заходи щодо створення системи державних закупівель продукції середніх та малих високотехнологічних підприємств за участю Фонду сприяння розвитку середнього та малого форм підприємств у науково-технічній сфері використані Комітетом Верховної Ради України з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва при розробці пропозицій до Державної цільової економічної програми „Створення в Україні інноваційної інфраструктури” на 2009-2013 роки (дов. № 003-24/885 від 24.12.2009 р.).

Теоретичні розробки дисертаційної роботи використовуються в навчальному процесі Класичного приватного університету при викладанні таких дисциплін: “Основи економічної теорії”, “Макроекономіка”, “Державне регулювання економіки”, “Інноваційний менеджмент” (дов. № 29 від 12.01.2010 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним науковим дослідженням та містить отримані автором особисто результати в галузі науки державного управління, що опубліковані в одноосібних наукових працях.

Апробація результатів дослідження. Науковий зміст основних результатів дослідження та їх практичне застосування обговорювалися на таких науково-практичних конференціях, як: „Актуальні проблеми і перспективи розвитку економіки України” (м. Алушта, 2007 р.), „Економічні проблеми сучасного суспільства та шляхи їх подолання” (м. Запоріжжя, 2007), „Стратегії розвитку України в глобальному середовищі” (м. Сімферополь, 2007), „Стратегія забезпечення сталого розвитку України” (м. Київ, 2008 р.), „Проблеми економіки й управління у промислових регіонах” (м. Запоріжжя, 2008 р.), „Економічні й організаційні аспекти розвитку підприємств і галузей України” (м. Запоріжжя, 2008 р.) „Соціально-економічний розвиток України і регіонів” (м. Запоріжжя, 2009 р.), „Стратегічне управління господарюючими суб’єктами в умовах кризи” (м. Донецьк, 2009 р.).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 13 наукових праць, загальним обсягом 3,4 друк. арк., у тому числі 5 – у наукових фахових виданнях з державного управління.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації складає 237 сторінок, з яких – 199 сторінок основного тексту, у тому числі 21 рисунок, 11 таблиць, 7 додатків. Список використаних джерел складається зі 199 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади промислової політики держави як чинника модернізації реального сектору економіки” досліджено теоретичні засади галузі науки „Державне управління”. Визначено, що під промислово-інноваційною політикою слід розуміти взаємопов’язану діяльність держави та недержавних інституцій, яка є інструментом організації та координації промислового комплексу, засобом удосконалення існуючої структури реального сектору економіки, сприяє забезпеченню прискорення інноваційного розвитку, модернізації промисловості, підтримці інтересів національного товаровиробника та підвищенню конкурентоспроможності високотехнологічної промислової продукції до світового рівня.

У визначеннях промислової політики, які зустрічаються в публікаціях О. Амоші, В. Бодрова, Н. Герасимчука, В. Горника, В. Новицького, С. Реброва та інших, нерідко розмита межа між її структурними елементами: інноваційною, структурною, галузевою, регіональною й інвестиційною. В умовах глобалізації, необхідність пошуку нових підходів до визначення системостворювальних елементів промислової політики України визначили актуальність їх теоретичної розробки. В умовах фінансової кризи, що переживається вітчизняною економікою, а також в умовах відкриття економічних кордонів і неготовності української промисловості конкурувати із великими зарубіжними компаніями діяльність держави у сфері промислової політики набуває особливої актуальності. Тому інноваційна модель розвитку промисловості є перспективною, а інноваційний елемент у промисловій політиці – системостворювальним, що дає змогу говорити про сучасну промислово-інноваційну політику, головним завданням якої є структурні зрушення у бік пріоритетного розвитку високотехнологічних секторів економіки на основі переходу до якісно нової – інноваційної – моделі розвитку, освоєння нових ринків та ефективної участі в інтеграційних процесах.

У ході аналізу досвіду зарубіжних країн процесу здійснення модернізації виявлено, що необхідною передумовою проведення перебудови всієї економіки є проведення ефективної промислової політики. На початковому етапі здійснення модернізації необхідно використовувати інструменти як жорсткої, так і м’якої промислової політики, а не зосереджуватися тільки на одних. Це призводить до відставання розвитку як державного сектору промисловості, у разі використання тільки інструментів м’якої політики, так і недержавного сектору, якщо держава не сприятиме розвитку інститутів інноваційної інфраструктури (використання тільки інструментів жорсткої політики). Тому у державному секторі економіки України необхідно створити корпоративні структури, які б функціонували за фінансової державної підтримки, а у приватному бізнесі – гармонійне та ефективне поєднання інструментів жорсткої політики у вигляді формування системи держзакупівель, податкових пільг тощо, й м’якої – створення фондів підтримки високотехнологічних підприємств та інших фінансових та не фінансових інституцій, що сприяють розвитку реального сектора економіки за інноваційною моделлю.

У сучасних умовах під національною інноваційною системою розуміють не реалізацію окремої інновації, а постійне втілення нововведень, що забезпечує конкурентноздатність країни в умовах глобалізації національних ринків продуктів, створених як результат відкриттів у деякій технологічній області або виявлення більш ефективних способів задоволення потреб споживачів. Тобто, на думку автора, під НІС варто розуміти систему інтенсивно взаємодіючих організацій та інститутів, контрольовану резидентами певної країни, що дозволяє здійснювати створення і виведення на ринок на основі нового, а також рекомбінації вже існуючого знання, товарів, конкурентноздатних на світовому або внутрішньому ринку.

Найбільш інформативним до поняття НІС ми вважаємо функціональний підхід, що розкриває її роль як підсистеми в економічній системи в цілому. Усі функції, здійснювані в рамках НІС, доцільно розбити на дві групи: основні, тобто ті, що безпосередньо належать до інноваційного процесу, і ті, що доповнюють, роль яких складається у формуванні сприятливого інноваційного середовища. Тобто інноваційний процес є основою становлення НІС з точки зору її функціональності. Традиційно основою класичної концепції є лінійна модель здійснення модернізації, в якій інновація ініціюється від науки, а не від проблеми, тобто процес комерціалізації НДДКР практично відсутній через слабкий попит на цю продукцію, не існує жодних комунікаційних зв’язків між її елементами. Ця модель є легкою в процесі управління та затребуваною на етапі індустріалізації економіки, коли ринки були не розвиненими та на першому місці стояла задача технічної, а не комерційної реалізації проекту. Але з часом стає необхідним вміти створювати не тільки нову технологію, а й нову організацію бізнесу. Відомо, що в ролі джерел інноваційних ідей можуть виступати і самі фірми, і клієнти, і посередники. Таким чином, інтерактивна модель інноваційного процесу, може бути ініційована не тільки на стадії фундаментальних досліджень, коли їх джерелом є практична проблема, а не науковий інтерес, але й при виникненні ідеї, коли можна відразу перейти до її розробки, звертаючись до наукових досліджень тільки в момент виникнення труднощів при реалізації інноваційного проекту. У цій моделі, більш гнучкій, переважають контрактні відносини, процес носить нелінійний характер, є таким, що повторюється, оскільки суб'єкти можуть вносити зміни протягом ряду років.

Однак. на нашу думку, в умовах глобалізації світового ринку високотехнологічної продукції існуюча схема потребує істотного розширення за рахунок акцентування уваги на важливості паралельної діяльності декількох груп розроблювачів і зовнішніх горизонтальних та вертикальних зв'язках, у тому числі згаданих груп між собою на доконкурентній стадії досліджень. Крім того, у рамках запропонованої стратегічної моделі підкреслюється, що процес ведення НДДКР здійснюється, як правило, спільно декількома лабораторіями, причому стратегічні зв'язки встановлюються з використанням сучасних комунікаційних систем.

У другому розділі “Сучасний стан та умови здійснення промислової політики України ” здійснено аналіз стану сучасних суб’єктів національної інноваційної системи, який показав, що промислова політика, яка проводилася останні десятиліття була направлена на збереження існуючого кадрового, наукового та виробничого потенціалу реального сектору економіки. Тому на сьогодні спостерігається низька інноваційна активність промислових підприємств, не відбувається залучення у ринкові відносини сектору НДДКР, фінансування інноваційної діяльності здійснюється в основному за власні кошти підприємства, тобто у напрямку проведення ефективної промислової політики є недостатнім державне регулювання та державна підтримка.

У результаті проведеного дослідження інноваційної діяльності суб’єктів НІС виявлено, що їх інтелектуальний та науковий потенціал дозволяє на сьогодні виробляти конкурентоспроможну високотехнологічну продукцію, яка, по-перше, посилює позиції національного товаровиробника на світовому ринку та, по-друге, забезпечує підвищення конкурентоспроможності економіки країни у світових рейтингах. Отже, основним змістом державної промислової політики є інноваційний розвиток реального сектору економіки, а саме координація злагодженої роботи усіх ланок господарського механізму в межах національної інноваційної системи, яка є основою для істотного прискорення економічного зростання країни та конкурентоспроможності її економіки.

Тобто на сьогодні актуальною є задача створення ефективної НІС як інституціональної основи модернізації промисловості в Україні та проведення не тільки „жорсткої” промислової політики за допомогою податкових, фінансових інструментів, але і трансформації української НІС за зразком розвинутих країн, а саме розвитку сектору середнього та малого високотехнологічного підприємництва і створення комплексу елементів інноваційної інфраструктури.

Зробивши аналіз сучасного стану та діяльності середнього та малого високотехнологічного підприємництва ми дійшли висновків, що розвиток цього сектору економіки в Україні характеризується, зокрема, відсутністю сформованого прошарку інноваційно-орієнтованих підприємств середнього та малого підприємництва (СМВП) та невисоким рівнем залучення традиційного виробництва до інноваційних процесів. В Україні процес формування СМВП, на наш погляд, носить уповільнений характер. Це пов'язано з загальною дестимулюючою політикою по відношенню до середнього та малого підприємництва, несприятливими умовами їх розвитку. Досліджуючи проблеми інноваційної активності середнього та малого підприємництва Запорізької області можна зробити висновок, що більшість СМВП зберігає свою конкурентноздатність і навіть укріплює свій стан, робить його більш стійким. Аналіз показує, що підприємства будь-якого розміру є конкурентноздатими на ринку, ефект масштабу не є дуже значним, головним для більшості клієнтів запорізьких СМВП є рівень обслуговування, їх здатність до індивідуалізації пропозиції.

Роль держзамовлення в обсязі продажів СМВП Запорізької області досить велика і складає в середньому 23,07%. Слід зауважити, що участь у виконанні держзамовлення не впливає ні на наукоємність продукції, тобто на величину витрат на інновації, ні на частку ненаукоємної продукції. Відсутність впливу участі у виконанні держзамовлення на конкурентноздатність фірми і наукоємність її продукції можна пояснити корумпованістю даного процесу; відсутністю у державному законодавстві норм, що заохочують закупівлю високотехнологічної продукції, у тому числі в середніх та малих підприємств; відсутністю державних програм з технологічної модернізації тієї або іншої сфери, призначених для широкого кола підприємств, у тому числі СМВП.

Таким чином, аналіз дослідження дає підстави думати, що СМВП в Україні не виконують своєї базової функції за добором нововведень для середніх і великих компаній у силу ресурсної обмеженості. Інституціональна неповнота української НІС не дозволяє переборювати нестачу ресурсів шляхом співробітництва з іншими підприємствами, НДІ, університетами. Тому акцент в промисловій політиці з розвитку цього сектору економіки повинний бути зроблений на формуванні інноваційної інфраструктури, оскільки рівень кооперації СМВП з іншими учасниками інноваційного процесу досить низький і ступінь комерціалізації науково-технічної ідеї також є недостатнім. Всі ці заходи державного регулювання будуть сприяти збільшенню наукоємності продукції та сприяти комерціалізації новоствореної високотехнологічної продукції у цьому секторі економіки.

На сьогодні в Україні актуальним є застосування інструментів „жорсткої” промислової політики, які сприяють інноваційному розвитку економіки в цілому, а також окремих її галузей. Перш за все це стосується використання певних пільг щодо оподаткування інноваційних підприємств та нарахування прискореної амортизації основних фондів, а також необхідні для виконання інноваційного проекту сировина, устаткування, обладнання, комплектуючі та інші товари (крім підакцизних), які не виробляються в Україні, або виробляються, але не відповідають вимогам проекту, мали б були звільнятися від сплати мита та податку на додану вартість. Однак, слід зауважити, що на сьогодні ці пільги не діють. Тобто необхідна трансформація податкової системи вбік заохочення інновацій, зниження фіскальної домінанти, введення норм прискореної амортизації, компенсацію витрат підприємства на НДДКР і т.п.

Необхідно зазначити, що державні органи влади в особі МОНУ, Мінпромполітики та Мінекономіки проводять роботу з розвитку державних механізмів регулювання ринку технологій в Україні за двома напрямками: розробка законодавчої бази в області трансферу технологій і розробка державної політики в сфері комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності за рахунок коштів державного бюджету України; розвиток інфраструктури українського ринку технологій шляхом формування основних ринкових механізмів і залучення підприємств до роботи над існуючою інтелектуальною власністю, створеною в результаті виконання державних науково-технічних програм. Основною причиною непопулярності інвестування в новітні технології через венчурні фонди як провідні фінансові інститути інноваційного розвитку в Україні є відсутність механізму у законодавстві для роботи таких фондів. Тому державі необхідно стимулювати розвиток цих інституцій шляхом здійснення прямих заходів, таких як: пряме надання капіталу венчурним фондам або малим підприємствам, та непрямих, які передбачають розширення спектру пропонованих фінансовими інститутами продуктів, розвиток довгострокових джерел капіталу, спрощення процедури формування фондів венчурного капіталу, стимулювання взаємодії між великими і малими підприємствами й фінансовими інститутами, заохочення підприємництва.

Крім фінансових механізмів проведення "м'якої" промислової політики держава бере активну участь у формуванні нефінансових інститутів сприяння інноваціям, які є основою модернізації промисловості та основне призначення яких полягає в наданні підприємствам різного роду послуг, як правило, на пільгових умовах. Такими структурами на сьогодні є технопарки, наукові парки та бізнес-інкубатори. Для ефективного функціонування зазначених структурних елементів необхідно у найближчий час відновити виконання положень чинного законодавства України і передбачити зазначені заходи державної підтримки, створити нові наукові парки, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності як галузей, так і економіки України в цілому, нарощуванню національного науково-технологічного потенціалу України, надавши йому можливість зосередитися на реалізації визначених державою пріоритетних напрямах інноваційної діяльності. Всі вищезазначені механізми державного регулювання промислового сектору сприятимуть подальшому ефективному становленню промислового комплексу держави на засадах інноваційної моделі розвитку.

У третьому розділі “Удосконалення промислової політики держави в сучасних умовах модернізації реального сектору економіки” обґрунтовано механізм формування регіональної промислової політики, який пов’язаний з підвищенням ролі регіонального управління та збільшенням ефективності існуючої системи державного управління інноваційною діяльністю різнорівневих економічних суб’єктів. В цих умовах значна увага має приділятися визначенню оптимального співвідношення між регіональним управлінням та державним протекціонізмом в системі управління модернізацією реального сектору економіки.

Запропонований механізм наочно показує прямий вплив держави на макро- та мікрорівні та встановлює зворотні зв’язки реального сектору економіки (в тому числі середнього та малого підприємництва) з пріоритетами державної промислової політики із модернізації економіки на засадах інноваційного розвитку (рис. 1). Останні формуються згідно „Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 рр.” та Законами України „Про інноваційну діяльність”, „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” і включають до свого складу: підтримку фундаментальних досліджень, розвиток системи освіти, стимулювання інноваційної діяльності, підвищення рівня конкурентоспроможності інноваційного продукту, бюджетне фінансування інноваційної галузі, вдосконалення нормативно-законодавчої бази, розвиток венчурного бізнесу, формування та розвиток інноваційної інфраструктури, підвищення інноваційної культури суспільства. При цьому взаємозв’язок між державою, регіональним розвитком інноваційної сфери та реальним сектором економіки визначається через державну підтримку певними заходами.