ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ЩОДО ЗАКОРДОННОГО УКРАЇНСТВА Автореферат

У вступі обґрунтовані актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, зазначено зв’язок роботи з науковими темами, напрямами досліджень, визначені мета, завдання, предмет, об’єкт і гіпотеза дослідження, охарактеризовані наукова новизна і практична значущість здобутих результатів, наведені дані щодо апробації результатів дослідження й публікацій за темою.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження державної політики щодо закордонного українства” – узагальнені теоретико-методологічні засади наукового пошуку автора, висвітлений стан наукового дослідження проблеми, розглянуто понятійний апарат та базові підходи до управління відповідною сферою, подано аналіз сутності української діаспори як суспільного явища, розкриваються особливості феномена закордонного українства в категоріальному та критеріальному аспектах.

Науково-теоретичною базою дисертації стали наукові розробки з актуальних проблем державного управління та закордонного українства. Зокрема, у галузі державного управління – це роботи В.Бакуменка, І.Розпутенка, І.Надольного, Н.Нижник, О.Оболенського, В.Князєва, Ю.Ковбасюка, В.Бодрова, Ю.Кальниша, М.Білинської, В.Голубь, О.Лебединської, І.Грицяка, Г.Ситника, Є.Ромата, С.Серьогіна, Л.Шкляра, О.Малиновської, І.Лопушинського, А.Сіцінського, В.Рижих, Я.Радиша, Т.Пахомової, Н.Липовської, В.Куйбіди, С.Сьоміна, І.Василенка, О.Машкова, Г.Райта та багатьох інших фахівців.

Перші спроби дослідження діаспори як етносоціальної групи почали здійснювати у Сполучених Штатах Америки, де, через відомі історичні причини, від початку складалася специфічна, надзвичайно етнічно та расово строката структура населення. Етнічний чинник загалом та проблеми етнічних діаспор у тому числі осмислюють, починаючи вже з 1910-1920-х років (Чиказька школа, Б.Дюбуа та ін.). В Європі дослідники, зокрема, соціологи, звертаються до цього феномена дещо пізніше – у 1960-1970-ті роки, коли внаслідок економічних та політичних обставин суттєво зросли потоки мігрантів з усіх кінців світу до індустріально розвинених країн – Німеччини, Великої Британії, Франції, Нідерландів. Облаштовуючись у новому культурному оточенні, етнічні мігранти, як правило, прагнули зберегти свої традиційні устої, системи спорідненості, усталені внутрішньогромадські соціальні зв’язки. Поступово етнічний елемент набирає чималої значущості у структурі масиву мешканців європейських держав, впливаючи на функціонування важливих соціальних механізмів та розподіл суспільних ресурсів, що привернуло до нього погляди соціологів. У зв’язку з цим слід згадати й наукові розвідки російських етнологів, соціологів, соціальних психологів, які займаються дослідженням етнічних груп в іноетнічному середовищі, у тому числі й російської діаспори у “близькому зарубіжжі”. Йдеться про вивчення таких параметрів етнічних діаспор, як оптимальна чисельність з огляду на умови її нормального функціонування (Г.Старовойтова, Н.Лебєдєва, Л.Хохлов), життєвий цикл, тривалість її існування (Т.Іларіонова, І.Іваненко), типологія, функції діаспор (Ж.Тощенко, Т.Чаптикова), соціально-культурний статус (С.Савоскул, І.Суботіна, А.Гінзбург, Л.Остапенко), особливості соціальної адаптації до умов іноетнічного середовища (Н.Лебєдєва). При цьому особливий наголос роблять на політико-правовому аспекті можливої взаємодії, забезпеченні прав діаспор як національних меншин, соціально-психологічній адаптації до нових умов. Останнім часом активізувалися дослідження становлення та пошуків оптимальних механізмів реалізації державної політики Російської Федерації щодо співвітчизників за кордоном (В.Мукомель, Е.Паїн, Т.Полоскова., С.Савоскул, Т.Васильєва, Д.Рогозін).

Що стосується наукового дослідження власне української діаспори, то вона порівняно недавно привернула увагу вітчизняних науковців, проте вчені, публіцисти діаспори вивчали її практично з перших поселень українців за кордоном. Тому, цілком природно, що початкові спроби (кін. XIX – поч. ХХ ст.) дослідження української діаспори були присвячені ідентифікації явища еміграції з України, висвітленню причин, намірів, мотивів західноукраїнської еміграції, етносоціальної адаптації до іноетнічних умов. Переважно це були публіцистичні, інколи наукові праці журналістів та громадських діячів. Щодо цього варто відзначити таких авторів, як А.Цеглинський, Л.Мишуга, П.Понятишин, Я.Чиж, Л.Ясінський, О.Демидчук та інші. Особливо виокремлюється з-поміж дослідників цього періоду Ю.Бачинський, чия фундаментальна праця “Українська імміграція в Сполучених Штатах Америки” за своїм історичним, багатим соціологічним, а також економічним матеріалом уподібнена класичному соціологічному дослідженню В.Томаса і Ф.Знанецького “Польський селянин в Європі та Америці”.

Дослідження української діаспори як певної етносоціальної спільноти не проводилися до 1950-1960-х років, проте її історичне вивчення як етнічної групи, меншини у тій чи іншій країні поселення досить поширені серед науковців як самої діаспори, так і вчених України (М.Мушинка, М.Марунчак, В.Маркусь, Ю.Макар, В.Євтух, В.Трощинський, Р.Мизь, М.Варварцев та інші).

Вивченням соціальних реалій української діаспори, окресленням її як об’єктивного історичного процесу, типологізацією українських громад, теоретичним узагальненням засад соціального буття української діаспори, а також дослідженням форм, засобів збереження та реалізації української етнічності в умовах діаспори, особливостей взаємозв’язку між українською діаспорою і Україною на різних історичних етапах розвитку переймалися такі вчені, як П.Кравчук, П.Потічний, П.Магочі, В.Маркусь, В.Євтух, В.Наулко, В.Трощинський, Ю.Римаренко, Л.Шкляр та інші.

Лише наприкінці 90-х років минулого століття бере початок дослідження становлення та пошуку ефективної моделі взаємодії етнічної батьківщини з діаспорою (М.Шульга, В.Євтух, В.Трощинський, С.Вдовенко, Т.Полоскова, Є.Антонюк, Т.Васильєва, С.Градировський, В.Мукомель, С.Савоскул, Д.Варга та інші). Першими в Україні до цієї теми звернулися вчені-практики: М.Шульга, В.Євтух, В.Трощинський, А.Попок, Г.Москаль, Г.Середа, С.Лазебник, С.Вдовенко, що, серед іншого, пояснюється необхідністю аналізу становлення державної політики щодо закордонного українства та виробленню механізму її оптимізації. Разом з тим їхні роботи торкалися лише окремих аспектів цієї проблеми.

Джерельну базу дисертаційного дослідження разом з працями зарубіжних та вітчизняних вчених складають офіційні документи – чинні нормативно-правові акти – відповідні положення Конституції України, Закону України “Про правовий статус закордонних українців”, Державні програми, Укази Президента України, постанови Уряду, документи центральних органів виконавчої влади, результати соціологічних досліджень, статистичні та демографічні збірники. Вагоме значення мають матеріали парламентських слухань “Закордонне українство: сучасний стан та перспективи співпраці” (2009 р.), законопроекти, заяви, виступи посадових осіб та політичних діячів, що дають можливість аналізувати офіційну позицію суб’єктів формування та здійснення державної політики щодо закордонного українства. До того ж використані статті та інші матеріали із засобів масової інформації.

З’ясовано, що проблема формування та реалізації державної політики щодо закордонного українства є складною і суперечливою, характеризується низкою негативних явищ і тенденцій та потребує істотних змін. Природу відносин між діаспорою та країною свого походження, а також між окремими (розмежованими політичними кордонами) частинами самої діаспори досліджено ще недостатньо. В деяких випадках має місце вивчення окремих її складових, проте фактично випав з поля зору узагальнений аналіз взаємодії діаспори з країною свого походження, теоретичних і практичних питань її специфіки в залежності від типу діаспорної громади тощо.

У другому розділі – “Шляхи та етапи формування закордонного українства: історичні та політико-правові аспекти” – проаналізовано історію виникнення та основні етапи становлення української діаспори, типологію закордонного українства в контексті історичних та політико-правових аспектів її діяльності.

Констатується, що сучасна українська закордонна громада виникла в результаті дії певних соціально-економічних, політичних і демографічних чинників. Найвизначнішими з-поміж них були міграція населення за межі українських земель, захоплення частини цих земель сусідніми державами, а також процеси демографічного відтворення в середовищі самої діаспори.

Міграція українського населення за рубежі території свого розселення відбувалася як у межах політичних кордонів держав, до яких входила сучасна територія України, так і була спрямована за рубежі цих держав. В останньому випадку йдеться про один з видів міграції – еміграцію – добровільне або вимушене переселення з країни постійного проживання до інших країн з метою постійного або тимчасового перебування там. Залежно від причин або ж мотивів, які спонукали українців виїхати за межі території свого основного розселення, їхня міграція (еміграція) мала заробітчанський (соціально-економічні причини) і політичний (опозиція до режиму) характер.

Показано, що в історії формування нинішньої української закордонної громади чітко простежуються чотири хвилі масового переселенського руху з України. Умовні хронологічні рамки першої хвилі охоплюють період з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни, другої – між двома світовими війнами, третьої – після Другої світової війни. Виїзд з території вже незалежної України в 1990-і роки значної кількості громадян на постійне проживання отримав назву четвертої хвилі.

Перша і частково друга хвиля переселень була продиктована суворими економічними законами – надлишок робочої сили в одному місці, зокрема в Україні, стимулював її “перекачування” до інших територій чи інших країн, де існувала в ній потреба. В широкому контексті український міграційний (еміграційний) рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ-ХХ століть.

Разом з тим важливу роль у виїзді українців в інші країни, навіть у періоди переважання економічної еміграції, відігравали політичні мотиви. Дискримінація української культури, традицій, мови, утиски й переслідування, а нерідко й загроза неминучої розправи за найменші прояви національної самосвідомості, відстоювання права українського народу самому визначати свою долю – все це посилювало еміграційні настрої українців.

Друга хвиля масової української еміграції виявилася також у формі переселення за океан тих груп українців з Галичини, Буковини, Закарпаття, частково з Волині, які їхали туди на заробітки. Хоча і в такому випадку не можна не брати до уваги певні політичні мотиви. Справа в тому, що на західноукраїнських землях, особливо в Галичині, склалася система відвертої дискримінації українців, нехтування їхніми політикними, національними і культурно-освітніми правами.

Сам процес переселення, зокрема до США і Канади, у другій хвилі еміграції мав певні позитивні відмінності у порівнянні з переїздом до Північної Америки емігрантів першої хвилі. Люди були краще зорганізовані і підготовлені до переїзду, могли скористатися моральною і матеріальною підтримкою як з боку благодійних організацій, створених у Західній Україні, так і з боку місцевих українців, що прибули до цих країн раніше.

Порівняно з першою хвилею еміграції освітній рівень тих, хто виїхав за кордон у період між двома світовими війнами, був значно вищим. Завдяки цьому вони могли швидше адаптуватися в новому соціокультурному середовищі, стати повноцінними громадянами країн, до яких вони пере-
селилися. Це стосувалося й українських політичних емігрантів. Незважаючи на те, що спочатку вони не мали намірів надовго затримуватися за кордоном, реальна ситуація змусила їх до іншого (хоч подеколи з запізненням) і їм довелося докладати неабияких зусиль для інтегрування в суспільства країн оселення. Міжвоєнні українські політичні емігранти стали одним із джерел формування української діаспори, вплинули на збільшення її чисельності та підвищення її культурно-освітнього рівня й політичної свідомості, сприяли поширенню ареалів розселення українців у зарубіжному світі.

Закінчення Другої світової війни та її наслідки зумовили третю хвилю масової української еміграції, яка майже цілковито була політичною.

Серед великої маси української людності, що напередодні та в перші роки після капітуляції Німеччини зосередилася на її території, були й українці – недавні члени німецьких військових формувань та колишні працівники допоміжних органів окупаційної адміністрації, добровільно або насильно переміщені з Польщі, Чехословаччини, Франції та інших країн, українські політичні емігранти, частина бійців Української повстанської армії (УПА), яким вдалося прорватися до західних окупаційних зон Німеччини та Австрії, де їх було інтерновано тощо. Переважна більшість цих людей в силу зрозумілих обставин залишилися в західних окупаційних зонах, а пізніше переїхали в інші країни світу.

Четверта хвиля української еміграції датується 1990-ми роками й пов’язана виключно з соціально-економічними причинами. Однак, її кардинальна відмінність від усіх попередніх полягає в тому, що вона припала на час існування молодої Української держави. Відповідно до обсягів, спрямованості та результатів дослідники виділяють три періоди розвитку міграцій у незалежній Україні. Перший з них охоплює 1991-1993 роки,
другий – 1994-1998 роки, третій розпочався 1999 р. та триває й досі. Перший період був часом “стресової міграційної ситуації”, викликаної розпадом колись єдиної могутньої держави. Внаслідок повернення вихідців з України, котрі прагнули жити у власній державі, він характеризується помітним переважанням числа тих, хто в’їхав над тими, хто виїхав (позитивне сальдо міграції). Найбільшим воно було у 1992 р. (+288,1 тис.).

Загальне зовнішнє міграційне сальдо впродовж 1991-2009 років було негативним для України (-663,9 тис). Вирішальним для обсягів міграційного зменшення став відплив населення у країни так званого “старого” зарубіжжя. Пік цієї міграції припав на 1996 р. і становив – 169,2 тис. осіб. Пізніше з року в рік вона стабільно зменшувалась і 2004 р. становила – 7,6 тис. осіб. Це був найменший показник за роки незалежності. Починаючи з 2005 р. знову почало зростати позитивне сальдо міграції. 2005 р. воно становило 4,6 тис. осіб,
2006 р. – 14,2 тис., 2007 р. – 16,8 тис., 2008 р. – 14,9 тис., а 2009 р. – 13,4 тис. осіб.

Дещо змінювалися й напрямки руху, зокрема зменшилася кількість тих, хто виїздив до Ізраїлю й збільшився виїзд до Німеччини, США та інших країн. У період між 1991 та 2001 роками лише до Канади з України емігрували 23435 осіб. Цілком зрозуміло, що етнічний склад цих потоків був неоднорідним. Станом на 2008 р. найвищою питома вага українців була серед емігрантів до Канади (70%) та США (72,3%).

Державна політика повинна враховувати, що для цих новітніх емігрантів питання “національного самовизначення” має ситуативний, значною мірою випадковий характер і залежить від місця роботи, місця проживання, кола людей, з якими вони спілкуються, рівня знання місцевої мови тощо. Така кон’юнктурна позиція емігрантів четвертої хвилі далеко неоднозначно сприймається в середовищі давніших українських поселенців.

Специфіка четвертої хвилі еміграції полягає і в тому, що значна кількість її учасників, роками проживаючи у відриві від історичної батьківщини, залишаються громадянами України. Зазвичай вони не є представниками діаспорної частини українського етносу, водночас будучи частиною більш широкого поняття “закордонне українство”.

Ще одним із джерел формування закордонної української громади є так звана шлюбна еміграція. Саме вона найбільше змінює географію української присутності у світі та спричинила формування нових організацій в нетрадиційних для поселення українців країнах.

Нині українці проживають у 100 країнах світу, в 57-ми з яких утворили національні громадські організації.

Наголошується, що однією з важливих умов збереження та подальшого розвитку закордонного українства є наявність розвинутої законодавчої бази у сфері захисту прав національних меншин у країнах проживання. Кожна країна має свою історію, свій шлях становлення, а відтак і свою специфіку у відповідному законодавстві.

Відзначається, що попри свою чисельність та термін проживання на певних територіях, українці далеко не в усіх країнах визнані національною меншиною, чи українська мова потрапила під захист Хартії регіональних мов або мов меншин. Разом з тим, попри відсутність окремих законодавчих актів щодо національних меншин у багатьох країнах світу українці мають всі можливості для забезпечення своїх національно-культурних потреб. Водночас навіть визнання національною меншиною не є гарантією забезпечення державою культурно-освітніх та інформаційних потреб української громади. Це здебільшого характерно для країн молодої демократії, що пов’язано не лише з формуванням дотепер відсутньої відповідної нормативно-правової бази, але й браком досвіду в цій сфері чи політичної волі.

У третьому розділі – “Типологія закордонного українства в контексті визначення завдань державної політики щодо його основних складових” – досліджено та проаналізовано типологію закордонного українства в контексті формулювання завдань державної політики у сфері взаємодії з співвітчизниками за кордоном.

Показано, що становище і проблеми українців у державах, що виникли після розпаду СРСР, та українців, які проживають в інших країнах світу, дають змогу вичленити дві великі підгрупи української діаспори – східну і західну. Звичайно, ситуації та умови українських спільнот всередині кожної з цих підгруп дуже різні і за рядом показників можуть наближатися до іншої підгрупи. Так, говорячи про східну українську діаспору, не можна не помітити особливості становища українських громад в країнах Балтії, де, завдяки меншому періоду панування тоталітарної системи, виявилися більш розвиненими елементи громадянського суспільства. Певні відмінності є й у становищі українських етнічних груп країн Закавказзя, Центральної (Середньої) Азії й Казахстану.

Неоднакові ситуації і проблеми також в українських громад західної діаспори. Тут вирізняються США і Канада, Східна і Західна Європа, Австралія. Швидше за принципом “стара – нова” з великою часткою умовності до західної діаспори долучається незначна сьогодні українська присутність в Азії за межами колишнього СРСР та в Африці. Проте зазначені особливості є відмінностями так званого, другого рівня і не заперечують об’єктивного поділу української діаспори за найбільш загальними рисами, що відображають рівень, стан та умови її розвитку, на дві великі й багато в чому дійсно відмінні між собою типологічні групи – східну і західну.

Державна політика має враховувати, що, якщо проблема західної української діаспори полягає у збереженні етнічної ідентичності, то східної української діаспори – передовсім у відродженні такої ідентичності.

Але відмінності між західною і східною українською діаспорою полягають не лише в наявності чи відсутності достатньо активних власних етнічних організацій, а й у характері та цілях їхньої діяльності. Слід мати на увазі, що невід’ємною складовою західної діаспори є українські політичні емігранти зі своїми специфічними організаційними структурами, які нерідко визначали і спрямовували громадську активність української етнічної групи у країнах свого поселення загалом. В результаті така активність західної діаспори далеко переросла цілі звичайного етнокультурного самозбереження і зумовлена та натхненна ідеями переважно національно-політичного характеру. Тому закономірно, що моменти національно-політичного порядку нерідко домінують і в нинішніх підходах західної української діаспори до її взаємодії з Україною. Загалом, виходячи з характеру завдань та цілей громадської активності, західну українську діаспору слід визначити не лише як етнокультурну, але й як національно-політичну, тоді як східна українська діаспора сьогодні має суто етнокультурний характер. Очевидно, що найближчим часом ситуація навряд чи кардинально зміниться.

Крім того, західна українська діаспора практично не потребує створення додаткового механізму міжнародно-правового захисту її інтересів, натомість східна – того потребує. Понад те західна діаспора не потребує матеріально-фінансової допомоги від історичної батьківщини, а східна не може поки що без цього обійтися.

Отже типологія зарубіжного українства ґрунтується не стільки на геогра-фічному принципі, скільки на політико-правовому статусі українських громад у країнах проживання, наявності умов для етнонаціонального самовиявлення та розвитку: східна українська діаспора – нові незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі (Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, країни Середньої Азії, Закавказзя, Балтії); західна українська діаспора – Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Аргентина, Бразилія, інші країни), Австралія, Західна Європа (Великобританія, Німеччина, Франція, Італія тощо), Центральна і Східна Європа (Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія тощо), Азія за межами колишнього СРСР (Китай, Японія, інші країни), Африка (Єгипет, Туніс, інші країни).

Констатується, що найчисленніша закордонна українська громада західної діаспори проживає на Американському континенті. За даними офіційної статистики та інформацією дипломатичних представництв України, нині вона нараховує близько 2,5 млн осіб (включно із заробітчанами). З них понад 1 млн 70 тис. проживають у Канаді (станом на 2001 р.), понад 750 тис. – в США, близько 400 тис. – в Бразилії, понад 250 тис. – в Аргентині, до 9 тис. – в Парагваї, до 5 тис. – в Уругваї, до 1 тис. – у Венесуелі та Чилі.

У свою чергу, найбільш чисельна українська громада в світі мешкає в Російській Федерації – за даними перепису 2002 р. 2,9 млн українців (у 1989 р. – 4,3 млн). На думку ряду фахівців, реальна чисельність осіб українського походження в Росії значно більша й оцінюється цифрою від 10 до 20 млн.

Ще однією складовою закордонного українства є громадяни України, які постійно або тривалий час перебувають поза межами України. Крім трудових мігрантів, котрих, за різними джерелами, станом на 2009 р. за кордоном перебувало від 5 до 7 млн осіб, це ще й десятки тисяч громадян України – жителів Придністров’я.

Основна кількість мігрантів зосереджена в країнах Європи та Америки: США – 500 тис. осіб, Канада – 150 тис., Бразилія – 150 тис., Аргентина – 100 тис., Польща – понад 400 тис., Іспанія – 400 тис., Італія – 250 тис., Великобританія – 70 тис., Туреччина – 30 тис., Греція – 20 тис. осіб та ін. Лише незначна їх кількість має легальний статус.

Доведено, що нинішню українську закордонну громаду, з точки зору державного управління, умовно можна розділити на три складові:

– західна українська діаспора;

– східна українська діаспора;

– громадяни України, котрі постійно проживають поза межами історичної батьківщини.

Обгрунтовано, що особливості кожної зі складових закордонного українства мають бути враховані при розробці державних програм, планів роботи центральних органів виконавчої влади тощо. Державна політика щодо закордонного українства загалом має бути спрямована на сприяння добровільній інтеграції українців у суспільства країн проживання, з можливістю задовольняти власні культурно-інформаційні та освітні потреби, підтримку різноманітних зв’язків з Україною, залучення іноземних інвестицій в Україну, лобіювання інтересів нашої держави в країнах поселення. При цьому, з урахуванням особливостей кожної зі складових закордонного українства, вона має передбачати:

- стосовно західної діаспори: підтримку спільних культурницьких програм, сприяння освітнім проектам та роботі з молоддю, залучення її потенціалу для вирішення проблем східної української діаспори та трудових мігрантів;

- щодо східної діаспори: створення відповідної правової бази захисту прав та інтересів українців як меншин у країнах поселення. Зокрема, шляхом укладення міжурядових та міжвідомчих угод, створення міжурядових комісій тощо; сприяння в розвитку україномовних засобів масової інформації та закладів освіти; підтримки проектів національно-культурних товариств; нала-
годження контактів з організаціями західної української діаспори та України;

- по відношенню до трудової міграції: сприяння у легалізації, шляхом унормування цієї проблеми на міждержавному рівні; підтримка освітніх та інформаційних програм громадських організацій українців; вирішення соціальних питань трудових мігрантів в частині пенсійного забезпечення тощо.

У четвертому розділі – “Механізми формування та здійснення державної політики історичної батьківщини щодо співвітчизників за кордоном: зарубіжний досвід” – проаналізовано зарубіжний досвід (на прикладі країн Центральної та Східної Європи, а також країн колишнього СРСР) механізмів формування та імплементації державної політики щодо співвітчизників за кордоном, досліджено міжнародну нормативно-правову базу у сфері захисту етнічних меншин.

Зазначено, що поняття “діаспора” та “національна меншина” не тотожні, оскільки терміном “національна меншина” визначають конкретну етнічну групу в конкретній країні, тоді як консолідація діаспори переважно виходить за межі окремих держав і набуває організаційних форм. Однак, правового визначення терміна “діаспора” нині не існує.

Отже, однією з найважливіших умов забезпечення прав національних меншин (діаспор по відношенню до країн-метрополій) є наявність відповідної нормативно-правової бази у країнах їхнього проживання. У переважній більшості пострадянських країн законодавче поле діяльності меншинних груп нині перебуває на етапі становлення.

Констатується, що формування та розвиток принципів захисту меншин, відбувалися насамперед у зв’язку з міжнародною практикою захисту релігійних меншин. Ще в Аугсбурзькому мирному договорі 1555 р. була передбачена рівність католиків і лютеран у межах Священної римської імперії германської нації. Однією з перших угод був Вестфальський мирний договір 1648 р., за яким німецький імператор під тиском Франції та Швеції зобов’язався надати свободу віросповідання всім мешканцям Німеччини.

Поступово захист почав поширюватися й на політичні та громадянські права меншин. Вирішальними у зміні ставлення до етнічних меншин були дві ідеї, що розвивалися разом із суспільством – ідея прав людини та ідея терпимості. Однак, законодавство у цій частині почало змінюватися лише у XIX ст. Яскраві свідчення цього – Генеральний акт Віденського конгресу 1815 р., Берлінський акт 1878 р., згідно з яким уряд Туреччини мав періодично інформувати держави Європи про заходи щодо забезпечення прав вірменської меншини в Туреччині.

Радикальніші зміни в цій сфері відбулися після Першої світової війни, коли за Версальською мирною угодою 1919 р. виникли нові незалежні держави, внаслідок чого в багатьох з них з’явилися національні меншини, які були співвітчизниками для держав свого походження. З огляду на великий ризик залишати право захисту національних меншин державі походження, що могло врешті-решт призвести до перегляду визначених кордонів, учасники Версальської мирної конференції заснували Комітет нових держав і захисту меншин. Упродовж 1920-1937 років, на засадах положень Версальського договору, було укладено близько двадцяти двосторонніх і багатосторонніх угод, які передбачали положення про захист прав меншин.

Особливо плідним щодо розроблення і прийняття міжнародних документів у сфері захисту прав осіб, котрі належать до національних меншин, були 90-і роки XX ст. Саме життя, зокрема події кінця 1980-х – початку 1990-х років підштовхували до цього. Насамперед – це розпад багатонаціональних держав – СРСР, СФРЮ, Чехословаччини, розгортання міжнаціональних конфліктів у багатьох регіонах світу, активізація крайніх правих політичних сил, зростання в багатьох суспільствах настроїв ксенофобії та національної ворожнечі тощо. Так, 1993 р. Парламентською Асамблеєю Ради Європи прийнято Рекомендацію 1201 (1993) про додатковий протокол із прав національних меншин до Європейської Конвенції з прав людини, а ще раніше – 5 листопада 1992 р. у Страсбурзі було підписано Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Станом на 1 квітня 2010 р. Хартію підписали 33 країни, 24 з яких її ратифікували.

Наступним кроком стало прийняття 10 листопада 1994 р. Комітетом міністрів Ради Європи Рамкової конвенції про захист національних меншин, відкритої до підписання державами-членами Ради Європи. В жовтні 2008 р. в Італійському м. Больцано були проголошені Рекомендації з питань національних меншин у міждержавних відносинах, які отримали назву Больцанівські рекомендації. В них йде мова про принципи підтримки діаспор (меншин в інших державах) з боку історичних батьківщин, адже “для
держави може становити інтерес – навіть бути конституційно закріпленим обов’язком – надання представникам національних меншин, що проживають в інших державах, підтримки на основі етнічних, культурних, мовних, релігійних, історичних або будь-яких інших зв’язків”.

Показано, що упродовж десятиліть багато держав напрацювали власний досвід організації співпраці зі співвітчизниками за кордоном. Останніми роками такі напрацювання набули і пострадянські країни. Саме досвід сусідніх з Україною держав може бути найбільш цікавим і прийнятним для наших умов. Однак, не варто нехтувати і практикою інших країн.

Визначено, що існує декілька моделей діаспоральної політики: патерналістська (захист прав співвітчизників за кордоном), репатріаційна (сприяння поверненню на історичну батьківщину) та комбінована (використання потенціалу діаспори для розв’язання проблем історичної батьківщини). Кожна з них має свої переваги та недоліки і тією чи іншою мірою може бути корисною для нашої держави.

Обґрунтовано, що перед українською державою закономірно постає питання вибору власної моделі політики щодо закордоного українства. З огляду на це доводиться, що такою моделлю може бути патерналістська (прагматична) можель співпраці історичної батьківщини зі співвітчизниками за кордоном.

У п’ятому розділі – “Державне регулювання взаємодії України із закордонним українством та шляхи його удосконалення” – висвітлено основні механізми державного регулювання зв’язків України із закордонним українством, сформульовано пріоритетні завдання щодо оптимізації нормативно-правової бази та накреслено шляхи реформування організаційно-функціональної структури державної політики у сфері взаємодії з українською громадою за кордоном.

Визначено, що “державне регулювання” означає окреслення правових меж в тому чи іншому аспекті державної політики щодо закордонного українства. Під терміном “взаємодія” слід розуміти співпрацю, взаємовпливи, контакти між Україною та закордонним українством чи його складовими.

Показано, що ефективність взаємодії України з багатомільйонною українською громадою за кордоном залежить від багатьох чинників, зокрема, наявності відповідної правової бази, дійових механізмів її впровадження та матеріально-технічного забезпечення.

Комплекс механізмів державного регулювання реалізації політики щодо закордонного українства ми розуміємо як систему правових і організаційних засобів, важелів, методів і стимулів, за допомогою яких держава унормовує взаємини між Україною та українцями зарубіжжя. Запропонований комплекс механізмів реалізації державної політики щодо закордонного українства охоплює науково-методичне, інформаційне, правове, організаційно-адміністративне та фінансове забезпечення.

Констатується, що попри те, що згадка про українців, які проживають за межами України вперше з’явилася ще в Декларації про державний суверенітет, формування нормативно-правової бази та управлінсько-адміністративної системи чи окремих елементів системи співпраці з українською діаспорою фактично розпочалося лише наприкінці 1995 – на початку 1996 років. До того часу взаємодія з українцями за кордоном відбувалася винятково на рівні громадських організацій, основною з яких було Товариство “Україна” (нині – Товариство “Україна – Світ”).