СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її зв’язок з науковими планами та програмами, поставлено мету та визначено завдання дослідження, його об’єкт, предмет та методи, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, відзначено особистий внесок здобувача у їх одержанні, наведено дані про апробацію результатів роботи та їх опублікування.

Перший розділ «Гносеологічні витоки і концептуально-методологічна парадигма сучасного українського конституціоналізму» складається з трьох підрозділів, які присвячено дослідженню історичних витоків та поетапного розвитку теорії і практики конституціоналізму, характеристиці сучасного стану наукових досліджень за проблематикою конституціоналізму, а також методології сучасного українського конституціоналізму.

Підрозділ 1.1. «Генезис науково-практичної парадигми конституціоналізму» присвячений науковому аналізу історичних витоків та поступового розвитку теорії і практики конституціоналізму з метою пізнання його сутності та змісту.

У генезисі науково-практичної парадигми конституціоналізму запропоновано виділяти три періоди: становлення (передісторію), розвиток (історію) і системне формування.

У рамках періоду становлення (передісторії) виокремлюються етапи: античність; раннє середньо­віччя (IV–X ст.ст.); класичне середньовіччя (друга половина XI – кінець XV ст.); пізнє середньовіччя – ранній Новий час (XVI–XVII ст.ст.). Цей період характеризується таким: формуються перші уявлення щодо правил, принципів та форм організації суспільства, соціально-правового устрою життя людей, їх взаємовідносин із владою, які були оформлені у біблейські істини (заповіді), міфологічні епоси, трактати мудреців та філософів періоду античності, які стали витоками (предтечею) основних принципів конституціоналізму, а саме: ідеї справедливості, свободи, загального добробуту, непорушності закону; формується та досягає свого розквіту афінська демократія, досягнення якої увійшли до інтелектуального багажу конституціоналізму; формується римське право та виникає римська юриспруденція, їх основні принципи та положення належать до витоків правової основи конституціоналізму; розвивається правова культура Візантії (ІХ–ХІ ст.ст.), здобутки якої, а саме: посилення ролі законів, що були запроваджені замість неписаних місцевих звичаїв, встановлення принципів «справедливого» правосуддя та їх гарантій – вплинули на формування концептуальної парадигми конституціоналізму; виникає міське право, з виникненням якого пов’язані формування міської демократії, громадянського суспільства, поява «конституційно-договірного» джерела права – міського статуту, що були витоками місцевого самоврядування як публічної (муніципальної) влади, так і інституту громадянського суспільства, без якого неможливими є реалії конституціоналізму; приймаються перші правові документи (Велика Хартія Вольностей 1215 р. у Великій Британії, Золота булла 1356 р. у Германії, Великий Березневий ордонанс 1357 р. у Франції), що стали правовою предтечею сучасного конституціоналізму; отримують свого розвитку ідеї, концепції та доктрини, що стали
теоретико-історичними передумовами формування науково-практичної парадигми конституціоналізму, а саме – ідея підпорядкованості
(обмеження) влади держави праву простежується у вченні І. Солберійського, у працях Н. Макіавеллі; концепцію народного суверенітету розробляли
М. Падуанський, Ф. Отман, Ж. Боден, Алтузій; прихильником комунальної демократії, республіканського правління був Л. Аретино Бруні; гуманістичні принципи людяності обстоював Е. Роттердамський.

Розвиток конституціоналізму (початок власне історії) припадає на період Нового часу (XVII–XIX ст.ст.) та характеризується таким: відбуваються революційні зміни феодальної форми правління, подолання абсолютист­ських режимів республіканськими, аксіоматизуються ідеї свободи і рівності, права людини проголошуються природними і невідчужуваними, що відображується у перших конституційних актах англійської, американської та французької революцій, у цих умовах конституційний лад стає об’єктивною реальністю, з’являються елементні складові сучасного конституціоналізму; з’являються перші конституції в сучасному їх розумінні – як основні закони держави і суспільства; формуються теорії, доктрини та концепції, що стали підґрунтям теорії сучасного конституціоналізму, а саме: теорія природного права (Кант, Гегель, Вольтер, Руссо, Гоббс, Локк, Грацій, Спіноза), концепція природних прав людини та три їх «стрижні» – свобода, рівність, власність, що стали тими основами, на яких будується громадянське суспільство, яке є передумовою сучасного конституціоналізму, теорія поділу влади (Д. Локк, Ш-Л. Монтеск’е), яка є однією з фундаментальних у концептуальній парадигмі конституціоналізму; розвивається теорія народного суверенітету у працях Ж-Ж. Руссо; спостерігається розвиток української національної конституційної думки (середина XVIII – початок XX ст.).

Системне формування конституціоналізму починається з Новітнього часу і триває в сучасності.

Підрозділ 1.2. «Формування науково-практичної парадигми українського конституціоналізму в новітній історії та сучасний стан наукових досліджень за проблематикою конституціоналізму» присвячений генезису науково-практичної парадигми українського конституціоналізму в новітній історії, що здійснюється в рамках чотирьох історичних періодів.

На основі дослідження формування парадигми українського конституціоналізму в рамках першого періоду (1917–1921 рр.), коли Україна вперше в XX ст. намагалася вибороти незалежність, було визначено, що цей період відзначився перш за все створенням та дією Української Центральної Ради, що мало прагматичне значення для формування парадигми конституціоналізму; процесами конституціоналізації, що відбувалися в той час та мали історичне значення для створення моделі українського конституціоналізму, а саме: прийняття таких важливих актів, як Універсали Центральної Ради, Конституція УНР, ряд законів, прийнятих Центральною Радою, тощо.

Другий, радянський період (1921–1991 рр.) формування парадигми конституціоналізму характеризується таким: дією радянських конституцій (Конституції УСРР 1919 р., 1929 р. та Конституції УРСР 1937 р., 1978 р.),
які підвели необхідну конституційно-правову базу під ті докорінні зміни, які відбулися в державі та суспільстві після жовтневої революції в Росії, водночас ці Основні Закони зробили певний внесок у формування науково-практичної парадигми конституціоналізму, зокрема, у радянських конституціях було закріплено демократичні принципи, прийоми і методи управління, було закріплено окремі політичні, соціальні, економічні, культурні права громадян тощо; прагненням створення в Україні соціалістичного суспільства, соціалістичного типу держави і права на основі теорії соціалізму, постулати якої суперечать загальним принципам лібералізму, які становлять ідеологічну основу сучасного конституціоналізму, проте практика радянського будівництва мала позитивний досвід (наприклад, становлення і розвиток інституту народної власності, вибірність органів управління, можливість референдумів, формування системи соціального захисту громадян тощо) щодо формування науково-практичної парадигми українського
конституціоналізму.

Третій, пострадянський період формування науково-практичної парадигми конституціоналізму починається з моменту проголошення незалежності України, її самостійності. Часові рамки цього періоду – з 1991 р. по 1996 р. (прийняття Конституції України) – співпадають з початком конституційної реформи в Україні.

Четвертий період формування парадигми конституціоналізму – сучасний, він характеризується здійсненням конституційної реформи та конституційно-правовим забезпеченням політичної реформи у напрямі формування сучасного українського конституціоналізму.

Встановлено, що сучасний стан наукових досліджень за проблематикою конституціоналізму характеризується відсутністю комплексного монографічного дослідження сучасного українського конституціоналізму при фрагментарному вивченні окремих інститутів, принципів та складових елементів змісту конституціоналізму (зокрема, конституції, конституційного законодавства, конституційних правовідносин, конституційної правосвідомості, конституційного правопорядку). При цьому з’ясовано, що актуальною науковою проблемою є формулювання правової категорії (дефініції) конституціоналізму.

На підставі аналізу доктринальних досліджень зроблено узагальнення існуючих підходів щодо визначення конституціоналізму. Так, зазначено, що в сучасній зарубіжній юридичній літературі конституціоналізм розглядається традиційно як сукупність принципів, методів, інституційних та правових механізмів, що використовуються з метою обмеження влади держави як протилежність свавільному правлінню та необмеженій
владі.

У сучасній українській юридичній науці склалися три основні підходи до визначення конституціоналізму: політико-ідеологічний, філософсько-історичний та юридичний. На основі здійсненого дослідження констатовано, що для юридичного визначення сучасного конституціоналізму необхідним є пізнання сутності цього феномена.

Підрозділ 1.3. «Методологія сучасного українського конституціоналізму» містить визначення та змістовно-структурну характеристику методології сучасного українського конституціоналізму. Так, запропоновано визначення методології сучасного українського конституціоналізму як вчення про сукупну цілісність (єдність) взаємопов’язаних та взаємообумовлених концептуальних принципів, підходів (напрямів) та методів, які використовуються у процесі дослідницької діяльності щодо пізнання сутності, змісту, принципів, мети та інших інституціональних і функціональних характеристик конституціоналізму в сучасних умовах українських реалій.

Доводиться, що методологія сучасного українського конституціоналізму ґрунтується на основних принципах: антропологізму, пізнаваності, істинності та об’єктивності наукового пізнання конституціоналізму, єдності теорії і практики, детермінізму.

Обґрунтовується чотирирівнева структура методології сучасного українського конституціоналізму: перший рівень – діалектико-філософський; другій рівень – спеціальний; третій рівень – універсальний; четвертий рівень – практично-перетворювальний.

Перший рівень – діалектико-філософський – визначає загальну основу та принципи пізнання сучасного українського конституціоналізму. Філософською світоглядною основою такого пізнання є діалектика.

Другій рівень – спеціальний – включає сутнісний, інтегративний та системний методологічні підходи (напрями) у дослідженні сучасного українського конституціоналізму. Сутнісний методологічний підхід у дослідженні сучасного українського конституціоналізму спрямовано на розкриття його сутності, змісту та принципів. Інтегративний підхід є визначаючим щодо праворозуміння у контексті дослідження конституціоналізму, зокрема обґрунтовується інтегративний підхід до розуміння права. Системний підхід визначається як магістральний при дослідженні сучасного українського конституціоналізму. Він дозволяє розглядати конституціоналізм як систему, що має два рівні: інституціональний і функціональний. Iнституціональний рівень (інституціонально-нормативна система конституціоналізму) є зовнішнім вираженням науково-практичної доктрини конституціоналізму і включає нормативну основу та публічно-владні інститути. Функціональний рівень – це функціональний механізм сучасного українського конституціоналізму. При цьому доводиться, що система конституціоналізму є цілеспрямованою, тобто її створення й функціонування зумовлені кінцевою метою – прагненням обмеження (самообмеження) публічної влади на користь громадянського суспільства, прав та інтересів особи для досягнення (визнання, забезпечення та захисту) конституційно-правової свободи людини.