ОСУДНІСТЬ ТА НЕОСУДНІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, розкривається стан розробки проблем осудності та неосудності у науці кримінального права та кримінальному законодавстві, визначаються зв’язок теми дослідження з науковими програмами та планами, мета і завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, формулюються положення та висновки, що становлять наукову новизну, наводиться практичне значення отриманих результатів та їх апробація.

Розділ 1 «Загальнотеоретичні, філософські та методологічні засади дослідження проблем осудності та неосудності » складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 1.1. «Загальнофілософські засади дослідження проблем осудності та неосудності» обґрунтовано, що вчення про свободу волі та детермінацію поведінки повинно бути однією з методологічних засад дослідження проблем осудності та неосудності. Доведено, що залежно від поглядів на ці філософські категорії представники різних шкіл кримінального права по-різному вирішували і питання про осудність та неосудність. Разом з тим, незважаючи на принципово різні, часто протилежні, підходи різних шкіл кримінального права до проблем осудності та неосудності, всі вони тією чи іншою мірою впливали на розвиток понять «осудність» та «неосудність». З’ясовано, що ні індетермінізм з його абсолютною свободою волі, ні вульгарний детермінізм, який взагалі заперечує свободу волі, не може бути сьогодні методологічним підґрунтям для вирішення проблем осудності та неосудності. Спроби поєднати детермінізм та індетермінізм у поясненні феномена свободи волі призвели до створення течії, яку в літературі називають “компатібілізмом”, що дозволяє комплексно підійти до вирішення цих проблем. Проведений аналіз загальнофілософських підходів щодо розуміння свободи волі та проекції цих підходів на кримінально-правові поняття осудності та неосудності дає підстави зазначати не тільки про однаково важливе значення впливу біологічних та соціальних чинників на психофізіологічну діяльність людини, але й про найголовніше – багатофакторність такого впливу. Перебільшення значення біологічних чинників, які можуть фатально детермінувати поведінку людини, і недооцінка у цьому механізмі аналогічного впливу зовнішніх, по суті, призвела до невиправдано звуженого законодавчого підходу щодо причин неосудності.

У підрозділі 1.2. «Формально-логічні та термінологічні засади дослідження проблем осудності та неосудності» доведено, що з погляду правил формальної логіки треба визнати неправильною практику безпідставного розширення кількості ознак понять осудності та неосудності, оскільки це призводить до «розбухання» поняття, до підміни поняття про певне правове явище простим описом цього явища. Формально-логічний аналіз кон’юнктивного законодавчого положення про осудність та диз’юнктивного про неосудність дає підстави стверджувати, що між поняттями осудності та неосудності існує відношення суперечності. З цього співвідношення випливає висновок щодо правил визначення змісту негативного поняття, яким у цьому випадку є поняття неосудності, а також причин цього явища, які не повинні входити до змісту поняття про нього. Адже зміст негативного поняття визначають виключно шляхом заперечення тих ознак, які утворюють зміст відповідного позитивного поняття. При цьому неправильною треба визнати практику використання однакових термінів для позначення ознак чи груп ознак суперечливих за своїм змістом понять. Навпаки, термінологічно потрібно наголосити на суперечливості ознак понять осудності та неосудності.

З урахуванням формально-логічних правил поділу понять додатково аргументовано, що в межах обсягу родового поняття осудності можна виділити видове поняття обмеженої осудності. При цьому поняття осудності за своїм обсягом буде повністю охоплювати поняття обмеженої осудності. Виділяючи ознаки відповідного видового поняття, потрібно дотримуватися правил співвідношення підпорядкування, у якому перебувають ці поняття. Обґрунтовано, що спеціальні ознаки поняття обмеженої осудності повинні виконувати додаткові функції в механізмі кримінально-правового регулювання, які не виконують ознаки поняття осудності. Функції, які будуть виконувати ці додаткові ознаки, впливатимуть на структурне розміщення цього видового поняття осудності в системі КК України.

У підрозділі 1.3. «Розвиток положень про осудність та неосудність в історії вітчизняного кримінального законодавства» обґрунтовано, що, незважаючи на те, що з погляду правил формальної логіки поняття осудності як позитивне поняття є первинним порівняно з поняттям неосудності, у кримінальному законодавстві спершу було закріплене саме поняття неосудності та причини цього кримінально-правового явища. Пояснюється це тим, що уявлення про неосудність, а згодом і про осудність, виникло на основі емпіричних спостережень причин, які унеможливлювали свідомо-вольовий контроль особи за своєю поведінкою. З моменту виникнення до початку ХХ ст. законодавчий підхід до причин неосудності змінювався в напрямі все більшої диференціації причин цього явища. Якщо спершу до причин неосудності відносили тільки психічні розлади, які на початках розглядали як вроджене та набуте безумство, то вже з середини ХІХ ст. законодавець вважав такими причинами й інші обставини, в тім числі й об’єктивного характеру, які могли виключати свідомо-вольовий контроль особи за своєю поведінкою. Радянське кримінальне законодавство відкинуло майже усі положення щодо причин неосудності, які містилися у попередньому законодавстві, залишивши лише одну причину – психічний розлад. Це призвело до того, що в теорії кримінального права вплив обставин, які можуть виключати свідомо-вольовий контроль особи за своєю поведінкою, почали розглядати в межах об’єктивних ознак складу злочину або в межах інших кримінально-правових інститутів, зокрема, обставин, які виключають злочинність діяння. Крім того, деякі вчені з огляду на це помилково почали ототожнювати неосудність з психічними розладами, а осудність – з психічним здоров’ям.

У підрозділі 1.4. «Зарубіжний досвід вирішення проблем осудності та неосудності» проаналізовано, що у більшості зарубіжних держав, незалежно від того, до якої правової системи вони належать, поняття неосудності та його кримінально-правові наслідки розглядають у межах родового поняття обставин, що виключають кримінальну відповідальність особи. На наш погляд, такий підхід щодо структурного розміщення поняття неосудності, з одного боку, полегшує правозастосування, оскільки всі обставини, що виключають кримінальну відповідальність особи, об’єднуються у межах однієї структурної частини кримінального кодексу, проте, з іншого, – такий, певною мірою спрощений, підхід не сприяє розумінню правової природи цих обставин, яка є все ж таки різною. Незалежно від визначення ознак поняття неосудності, особливостей структурного розміщення цього поняття у кримінальному законодавстві, до безпосередніх причин неосудності у більшості зарубіжних держав відносять різного роду психічні розлади та психічні захворювання, конкретні формулювання яких різняться залежно від особливостей юридичної техніки, медичної та правничої термінології. Водночас у дисертації наголошено на диференційованому підході зарубіжних законодавців до причин, які впливають на інтелектуально-вольову діяльність особи. До таких причин, крім психічних розладів та захворювань, належать: гіпноз, рефлекси, судоми та автоматизми, помилка, непереборна сила, стан сп’яніння.

Розділ 2 «Осудність: поняття, кримінально-правове значення та співвідношення з іншими поняттями» складається з десяти підрозділів. У підрозділі 2.1. «Значення багаторівневості усвідомлення для формулювання інтелектуальної ознаки поняття осудності» доведено, що наявна у психологічній науці градація рівнів усвідомлення дає змогу стверджувати, що кримінально-правове значення під час формулювання інтелектуальної ознаки поняття осудності та патоінтелектуальної ознаки поняття неосудності має лише той рівень усвідомлення, який передбачає можливість особи усвідомлювати соціальне значення свого діяння. Всі інші рівні усвідомлення не мають самостійного кримінально-правового значення, оскільки вони є, по суті, передумовами зазначеного вищого рівня, без яких він не може існувати, а отже, вказувати окремо на нижчі рівні під час формулювання ознак відповідних понять немає потреби. З урахуванням того, що суспільна небезпечність та кримінальна протиправність є самостійними ознаками злочину, а усвідомлення особою цих ознак також відбувається окремо в межах різних підрівнів соціального рівня усвідомлення правової дійсності, які не поглинаються одне одним, вказівка на можливість усвідомлення суспільної небезпечності та кримінальної протиправності діяння та його наслідків повинна знайти своє місце серед ознак поняття осудності.

Обґрунтовано також, що під час формулювання інтелектуальної ознаки поняття осудності термінологічно правильно зазначити не про здатність, а про можливість особи усвідомлювати значення свого діяння. Таке формулювання цієї ознаки передусім буде чітко свідчити про необхідність дослідження не тільки вроджених психофізіологічних властивостей особи, а й її психофізіологічних можливостей під час вчинення злочину, впливати на які можуть найрізноманітніші чинники об’єктивного та суб’єктивного характеру.

У підрозділі 2.2. «Значення ознак об’єктивної сторони складу злочину для визначення інтелектуальної ознаки поняття осудності» встановлено, що розуміння ознак об’єктивної сторони складу злочину дає змогу стверджувати про те, що під час формулювання інтелектуальної ознаки осудності в законі немає потреби окремо зазначати про можливість особи усвідомлювати такі ознаки об’єктивної сторони складу, як місце, час, спосіб, обстановку, знаряддя та засоби вчинення злочину. Адже законодавчою вказівкою на можливість особи усвідомлювати своє діяння, передбачене у КК України, охоплюється і можливість особи усвідомлювати інші ознаки, які характеризують це діяння, якщо вони окремо зазначені в законі. Разом з тим, такі ознаки, як «усвідомлення діяння» та «передбачення наслідків», які характеризують окремі прояви психічної діяльності людини, є хоч і взаємопов’язаними, проте порівняно самостійними і не можуть бути замінені одна одною під час формулювання кримінально-правових понять осудності та неосудності.

У підрозділі 2.3. «Значення факту вчинення злочину для визначення ознак поняття осудності» зазначається про необґрунтованість виділення в змісті поняття осудності так званої формально-правової ознаки, яка вказує на факт вчинення злочину. За такого підходу до суб’єктивних ознак, які позначають психічну діяльність, вводять об’єктивні ознаки. Вважаємо, що законодавче визначення поняття осудності, яке містить вказівку на час вчинення злочину, визначає тим самим лише кримінально-значимі часові межі можливості особи усвідомлювати свої діяння та керувати ними. Отже, законодавче словосполучення в ч. 1 ст. 19 КК України «під час вчинення злочину» не є самостійною ознакою поняття осудності, а лише невід’ємною частиною визначення інтелектуальної та вольової ознак цього поняття. Таким чином, якщо класифікувати законодавчі ознаки поняття осудності, передбачені у ч. 1 ст. 19 КК України, виділяючи при цьому інтелектуальну та вольову ознаки, то вони повинні бути сформульовані так: а) інтелектуальна ознака – під час вчинення злочину особа могла усвідомлювати свої діяння, б) вольова ознака – особа під час вчинення злочину особа могла керувати своїми діяннями.

У підрозділі 2.4. «Значення стану психічного здоров’я особи для визначення ознак поняття осудності» аргументовано недоцільність виділення в змісті поняття осудності так званої медичної ознаки з огляду на те, що вона є неістотною для цього поняття. Адже для вирішення питання про осудність чи неосудність особи кримінально-правове значення має не сам по собі діагноз про наявність чи відсутність психічного розладу, а вплив цього розладу на можливість особи усвідомлювати свої діяння, передбачати їхні наслідки та керувати своєю поведінкою. При цьому немає прямої залежності між наявністю в особи психічного розладу і можливістю здійснювати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями. На практиці є чимало випадків, коли особа, незважаючи на наявний у неї психічний розлад, могла усвідомлювати свої діяння та керувати ними внаслідок чого визнавалася осудною.

У підрозділі 2.5. «Значення емоційних станів для визначення ознак поняття осудності» встановлено, що незважаючи на те важливе значення, яке відіграють емоції у поведінці кожної людини, самостійно виокремлювати емоційну ознаку в змісті поняття осудності неправильно. Вона не є істотною для цього поняття і не має самостійного кримінально-правового значення. Емоції можуть мати кримінально-правове значення тільки в тих випадках, коли вони суттєво впливають на можливість людини здійснювати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою під час вчинення суспільно небезпечного діяння. Проте в цих випадках зазначений вплив емоцій повною мірою може бути врахований у межах «традиційних» ознак понять осудності та неосудності. Зокрема, наприклад, якщо внаслідок будь-якої сильної емоції особа втратила під час вчинення суспільно небезпечного діяння можливість усвідомлювати значення цього діяння або передбачати його наслідки, є всі підстави зазначати про відсутність інтелектуальної ознаки осудності. Якщо внаслідок такої емоції особа втратила можливість керувати своєю поведінкою, можна стверджувати про відсутність вольової ознаки осудності. Отже, емоційна ознака ніби «розчиняється» в інших ознаках осудності та неосудності і повністю охоплюється ними.

У підрозділі 2.6. «Вольова ознака поняття осудності» з’ясовано, що можливість вольової регуляції поведінки особи в контексті дослідження осудності, по суті, означає усвідомлену можливість особи обрати певний варіант поведінки, а також наявність об’єктивної можливості такого вибору. Додатково обґрунтовано, що, незважаючи на взаємопов’язаність та тісну взаємозалежність інтелектуальних та вольових процесів психічної регуляції поведінки людини, під час формулювання кримінально-правових понять осудності, його видів, а також неосудності, необхідно окремо виділяти ознаки, які позначають інтелектуальні та вольові процеси такої психічної діяльності.

У підрозділі 2.7. «Часові межі існування осудності» обґрунтовано, що для вирішення питання про осудність особи необхідно з’ясовувати її можливість усвідомлювати свої діяння, передбачати їхні наслідки та керувати ними на час початку вчинення суспільно небезпечного діяння. Це правило стосується усіх складів злочинів незалежно від конструкції об’єктивної сторони та фактичної тривалості вчинення злочину. У тих випадках, коли на час початку вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, особа могла усвідомлювати значення цього діяння, передбачати його наслідки та керувати ним, але до його закінчення втратила якусь з цих можливостей, її потрібно вважати осудною. У таких випадках залежно від конкретних обставин справи особа буде підлягати кримінальній відповідальності за незакінчений злочин. Крім того, у разі вчинення триваючих злочинів, коли фактична тривалість суспільно небезпечного діяння не має значення, особа буде підлягати кримінальній відповідальності за закінчений злочин навіть тоді, коли до припинення суспільно небезпечного діяння втратить можливість здійснювати свідомо-вольовий контроль за ним.

У підрозділі 2.8. «Співвідношення понять осудність і кримінальна деліктоздатність» наведено аргументи щодо недоцільності виділення в змісті поняття осудності ознаки, яка вказує на можливість особи зазнати кримінальну відповідальність за вчинений нею злочин. У контексті цього питання з’ясовано, що осудність є ознакою поняття «суб’єкт злочину», а «кримінальна деліктоздатність» ознакою поняття «суб’єкт кримінальної відповідальності». Отже, осудність – це частина поняття «суб’єкт злочину», яке є в свою чергу частиною ширшого за змістом поняття – «суб’єкт кримінальної відповідальності». Тому співвідношення між поняттями «осудність» та «кримінальна деліктоздатність» можна назвати співвідношенням «частини і цілого».

У підрозділі 2.9. «Співвідношення понять осудність і вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність» доведено, що у кримінальному праві законодавець, використовуючи зазначений об’єктивний критерій для позначення нижньої вікової межі кримінальної відповідальності, наголошує тим самим на загальному правилі, згідно з яким особи, що прожили відповідну кількість років, мають можливість робити свідомо-вольовий вибір поведінки в кримінально-значимих ситуаціях вибору, а отже, у випадку вчинення ними злочину стосовно них може діяти презумпція осудності. Нижня вікова межа, з якої може наставати кримінальна відповідальність, виконує стосовно осудності обслуговуючу функцію, і самостійного кримінально-правового значення не має. Законодавець використовує її для того, щоб визначити, з якого моменту стосовно особи діє презумпція осудності, і до якого моменту діє неспростовна презумпція неосудності особи.

У підрозділі 2.10. «Співвідношення понять осудність – вина, неосудність – казус» встановлено, що осудність не можна вважати передумовою вини. Водночас неправильно стверджувати, що осудність та вина – не пов’язані між собою явища і поняття. Доведено, що співвідношення між цими явищами можна назвати співвідношенням форми та змісту, де осудність становить зміст, а вина – форму. Різні комбінації свідомості та волі як окремих елементів осудності утворюють різні модифікації вини – її види. Осудність не існує поза виною. Теоретично ці поняття можна і потрібно розглядати окремо, оскільки вони виконують різні функції у механізмі кримінально-правового регулювання. Разом з тим, як реальне явище, свій конкретний прояв осудність завжди знаходить у конкретному виді вини і не існує поза нею. При цьому осудність має кримінально-правове значення тоді, коли вона оформилася у конкретному виді вини, з яким законодавець пов’язує настання кримінальної відповідальності за певний злочин. У тих випадках, коли по відношенню до вчиненого особою діяння неможливо встановити жодного з видів вини, таку особу потрібно визнавати неосудною.