СЛІДЧІ ПОМИЛКИ: ШЛЯХИ ЇХ ПОПЕРЕДЖЕННЯ, ВИЯВЛЕННЯ ТА УСУНЕННЯ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 «Поняття та класифікація слідчих помилок» складається із трьох підрозділів і присвячений дослідженню визначення поняття слідчої помилки. У ньому наведена класифікація слідчих помилок, аналізуються їх причини.

У підрозділі 1.1. «Поняття та сутність слідчих помилок» розкривається зміст та ознаки поняття «помилка», як загального поняття та, зокрема, слідчої помилки. Помилка як неправильність у загальному її розумінні складається з думки та дії, які є її обов’язковими ознаками. Обов’язковою ознакою помилки як наслідку діяльності людини є неумисність (неупередженість) дії або думки. Помилитись можна, якщо дія або думка формуються і реалізуються через призму неумисності, а не із свідомим припущенням наслідків, які можуть настати. Крім того, не кожна одна і та ж неправильна дія чи думка є помилкою, оскільки, залежно від наслідків, в одному випадку вона буде помилковою, а в іншому – правильною (істинною). Критерієм, що дає змогу об’єктивно зрозуміти, який наслідок діяння є помилковим, а який правильним, є істина. Отже, помилка – це неумисна неправильна думка, дія (бездіяльність), що не відповідає істині.

В науці існують різні точки зору щодо поняття слідчої помилки та її ознак. Одні вчені (Р.С. Бєлкін, А.Б. Марченко, О.Б. Соловйов, С.А. Шейфер) до слідчої помилки відносять умисні і неумисні неправильні дії та рішення слідчого, що призвели до хибного результату, інші (О.Д. Бойков, О.Є. Омельченко, О.Д. Назаров) – слушно вважають, що таку помилку можна допустити, діючи виключно неумисно. Таким чином, слідча помилка – це завжди результат добросовісного хибного уявлення слідчого. Крім цієї ознаки, слідча помилка має такі складові: дія або бездіяльність; суб’єкт, який її допустив; негативний наслідок.

На підставі аналізу визначень слідчої помилки та її ознак дисертант дійшов висновку, що слідча помилка – це неправильна процесуальна дія (чи бездіяльність) слідчого, яка є результатом добросовісної омани, і дістала свій прояв в однобічності або неповноті дослідження обставин справи, істотному порушенні вимог кримінально-процесуального закону, неправильному застосуванні кримінального закону та призвела до прийняття неправильного процесуального рішення, незаконність і необґрунтованість якого була констатована у відповідному процесуальному акті самим слідчим, начальником слідчого відділу, прокурором, судом.

У підрозділі 1.2. «Класифікація слідчих помилок» здійснено аналіз критеріїв поділу слідчих помилок на види, досліджено кожен з видів слідчих помилок.

Відзначено, що науковці пропонували різні способи класифікації слідчих помилок, але й до сьогодні серед них не має єдності у розумінні підстав для даної класифікації. Так, Ю.В. Кореневський поділяє слідчі помилки на: пов’язані з неповнотою досудового розслідування; в оцінці доказів; неправильне застосування кримінального закону; порушення процесуального закону та помилки в тактиці розслідування. В.І. Власов – на логічні і фактичні.

Як уявляється, класифікація слідчих помилок повинна врахувати різні сторони провадження в досудових стадіях кримінального процесу і здійснюватися за найважливішими ознаками, за якими стає можливим констатувати основні відмінності між ними. Класифікація слідчих помилок передбачає встановлення певного ступеня їх спільності, що свідчить про її синтезуючий характер.

Спираючись на загальну теорію помилок і аналіз наявних в процесуальній науці і криміналістиці класифікацій помилок та їх ґенези, дисертант класифікує слідчі помилки на три види: односторонність і неповнота дослідження обставин справи; суттєві порушення кримінально-процесуального закону; неправильне застосування кримінального закону.

Взаємозв’язки між зазначеними видами слідчих помилок є складними. Наприклад, неповнота та односторонність є не тільки наслідком суттєвого порушення кримінально-процесуального закону. Вони можуть бути причиною незаконних та необґрунтованих рішень слідчого в кримінальних справах.

У підрозділі 1.3. «Причини слідчих помилок» автор досліджує причини суб’єктивного та об’єктивного характеру, що призвели до слідчих помилок.

Автором наводяться різні причини, на які вказують учені, як такі, що призвели до слідчих помилок. Зокрема, розглядається точка зору О.Т. Дугіна, який об’єктивні причини порушень кримінально-процесуального закону розглядає через професійну характеристику особливостей слідчої роботи, що припускає можливості допущення слідчим помилок (прогалини в законі, колізії правових норм, професійний ризик, дефіцит часу тощо). Причини ж суб’єктивного характеру слідчих помилок, він вбачає в певних негативних якостях особистості самого слідчого. Н.Л. Гранат виділяє дві групи причин слідчих помилок і вказує, що вони залежать від об’єктивних та суб’єктивних обставин. Про причини суб’єктивного та об’єктивного характеру, що призводять до слідчих помилок, йдеться в роботах і інших авторів.

Дисертант також дотримується позиції, що причини, які призводять до слідчих помилок, мають як суб’єктивний, так і об’єктивний характер.

З метою дослідження причин та умов слідчих помилок автором проведено опитування працівників слідчих підрозділів з приводу з’ясування основних причин та умов допущення слідчих помилок. Отримано такі дані: 35,0 % опитуваних основною причиною вважають службову завантаженість слідчих; 34,0 % – несприятливі умови діяльності; 5,0 % – складність процесуальних вимог щодо виконання окремих юридичних дій; 4,8 % – протидію зацікавлених осіб; 4,4 % вказали на недостатність юридичних знань слідчого; 4,1 % – відсутність стабільної юридичної практики; 3,9 % – неясність і суперечливість законодавства; 3,2 % – односторонність та неповноту доказування, невміння правильно оцінювати фактичні обставини; 3,1 % – відсутність спеціалізації в роботі; і, нарешті, 2,5 % вказали на недоліки у відборі та розстановці кадрів як основну причину слідчих помилок.

Розділ 2 «Структура слідчих помилок» складається із трьох підрозділів, у яких розглядаються сутність окремо взятого виду слідчих помилок. Аналізуються їх поняття, пропонуються зміни в законодавство.

У підрозділі 2.1. «Однобічність і неповнота дослідження обставин справи» проаналізовано та узагальнено поняття однобічності та неповноти дослідження обставин справи, з’ясовано його суть. На практиці, в структурі слідчих помилок однобічність і неповнота дослідження обставин справи є найбільш поширеними помилками. В юридичній літературі існують різні точки зору щодо їх розуміння, які критично розглянуті автором.

Дисертант вважає, що як неповноту слідства необхідно розглядати недоліки двоякого роду: нез’ясованість всіх обставин, які підлягають доказуванню в кримінальній справі (звужений предмет доказування); необґрунтовано звужені межі доказування (не зібрані всі, необхідні для правильного вирішення справи докази, чи не перевірені зібрані докази).

Неповнота досудового слідства є підставою для повернення справи на додаткове розслідування зі стадії судового розгляду, якщо вона не може бути усунута в суді (ч.1 ст.281 КПК). Зі стадії ж попереднього розгляду справи суддя не має права повернути справу на додаткове розслідування з причин неповноти слідства (п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11.02.2005 №2). Однак, однобічність досудового слідства не отримала відображення у ст.ст. 246, 281 КПК як підстава для повернення справи на додаткове розслідування.

Автор вважає, що однобічність досудового слідства необхідно зазначити в ст.ст. 246, 281 КПК як підставу для повернення кримінальної справи для провадження додаткового розслідування.

Однобічність і неповнота дослідження обставин справи – це самостійні дефекти розслідування, помилки в пізнавальному процесі, що виникають внаслідок прийняття слідчим рішення необґрунтованого достатньою сукупністю доказів. Вони поділяються на помилки в предметі доказування та в межах доказування. Однак між ними спостерігається супідрядність: неповнота розслідування виступає як причина односторонності, а односторонність – як результат неповноти.