| Короткий зміст: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі розкриваються сутність і сучасний стан вивчення наукової проблеми, обраної автором, обґрунтовуються вибір теми дисертації, її актуальність, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, його методологічні й теоретичні засади, формулюється наукова новизна роботи, теоретичне та практичне значення зроблених висновків, указується ступінь їх апробації.
Розділ 1 «Функції прокурора та його правовий статус у кримінальному процесі» складається з 3-х підрозділів.
Підрозділ 1.1. «Міжнародні стандарти діяльності прокурора в кримінальному процесі» присвячено аналізу міжнародних документів, які закріплюють стандарти діяльності прокурора в кримінальному судочинстві, основні засади, які визначають його процесуальний статус.
Дослідження правового положення прокурора в кримінальному процесі в сучасних умовах неможливе у відриві від документів, напрацьованих міжнародною спільнотою, оскільки в них визначаються основні положення, що мають бути імплементовані у національне законодавство. Серед основних міжнародних документів, що стосуються цих питань, слід назвати: Керівні принципи щодо ролі прокурорів, прийняті на 8-му Конгресі ООН з проблем злочинності; Стандарти професійної відповідальності та викладення основних обов’язків і прав прокурорів, прийняті Міжнародною асоціацією прокурорів (МАП) 23 квітня 1999 р.; Рекомендація R (2000) 19 Комітету міністрів Ради Європи щодо ролі прокуратури в системі кримінального судочинства; Декларація про мінімальні стандарти щодо безпеки й захисту прокурорів та членів їх сімей, прийнята МАП у 2008 р.
Аналіз указаних документів дозволяє дійти висновку, що, незважаючи на об’єктивні розбіжності в закріпленні правового статусу прокурора в законодавстві різних держав, функціональні характеристики його діяльності у сфері кримінального судочинства концептуально не відрізняються, адже мають багато спільного: прокурор виконує функції кримінального переслідування, підтримання обвинувачення в суді, оскарження судових рішень як учасник судового процесу. Крім того, зважаючи на національні особливості правового регулювання його статусу, традиції законодавчого визначення повноважень прокурора, йому притаманні також і проведення слідства та керівництво ним, прийняття участі в альтернативних кримінальному переслідуванню процедурах та забезпечення прав потерпілих у кримінальному процесі. Відповідно до міжнародних документів пріоритетне значення в діяльності прокурора має забезпечення прав людини.
У підрозділі 1.2. «Функції прокурора в кримінальному процесі: поняття, система та співвідношення» досліджується сутність функцій прокурора, які він виконує в кримінальному процесі, доводиться системний характер зв’язків між ними, з’ясовується їх співвідношення.
Аналіз ст. 121 Конституції України та норм КПК дозволяє констатувати поліфункціональний характер діяльності прокурора. Функція кримінального переслідування генерує виконання прокурором його інших функцій, які тісно пов’язані між собою і, доповнюючи одна одну, забезпечують вирішення завдань кримінального процесу. В роботі кримінальне переслідування розглядається в двох аспектах: (1) як діяльність державних органів, спрямована на виявлення осіб, причетних до вчинення злочину, і встановлення всіх інших юридично значимих обставин (кримінальне переслідування злочину) і (2) як система процесуальних дій, спрямованих на офіційну констатацію причетності відповідної особи до вчинення конкретного злочину (кримінальне переслідування особи). На певному етапі провадження по кримінальній справі функція кримінального переслідування трансформується у функцію підтримання державного обвинувачення в суді, яка є логічним продовженням кримінального переслідування і відзначається більш високим ступенем доведеності обставин вчиненого злочину, що дозволяє прокурору займати в суді активну позицію сторони обвинувачення.
Одночасно підкреслюється важливість функції нагляду за дотриманням закону органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, яка в системі кримінально-процесуальної діяльності відіграє самостійну та вагому роль і забезпечує належну якість кримінального переслідування. Функціональна характеристика діяльності прокурора в кримінальному процесі розглядається з урахуванням тези, що має принципове значення: прокуратура водночас є органом і кримінального переслідування, і нагляду за законністю.
Зважаючи на пріоритет забезпечення та захисту прав людини у всіх сферах суспільного життя, що прямо випливає зі ст. 3 Конституції України, окремим напрямком діяльності прокуратури вбачається правозахисна функція, яка у кримінальному судочинстві набуває важливого значення. У силу свого правового статусу та особливої ролі прокурор на всіх стадіях кримінального процесу зобов’язаний здійснювати державно-правовий захист прав та свобод людини.
Підрозділ 1.3. «Правовий статус прокурора в кримінальному процесі» містить аналіз процесуального положення прокурора в кримінальному процесі, яке зумовлено його призначенням і функціями.
Проведене дослідження теоретичних надбань щодо поняття та складу правового статусу особи дозволило визначити статус прокурора в кримінальному процесі як галузевий правовий статус. Його основу складають права та обов’язки прокурора (його повноваження), їх гарантії, що в сукупності дозволяють здійснювати покладені на нього функції та досягти поставленої перед ним мети, яка, на думку дисертанта, полягає у забезпеченні верховенства закону, єдності та укріпленні законності, захисті прав і свобод людини, а також інтересів суспільства та держави, які охороняються законом.
Вимоги часу, динамічна зміна суспільних відносин обумовлюють необхідність напрацювання нових концептуальних підходів до визначення правового статусу прокурора в кримінальному процесі. За радянських часів він традиційно вважався обвинувачем у суді, який одночасно здійснював нагляд за дотриманням закону в усіх стадіях кримінального процесу, в тому числі й у суді. Сьогодні його процесуальне положення суттєво відрізняється: на досудовому провадженні прокурор реалізує функції кримінального переслідування та нагляду за дотриманням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, і у зв’язку з цим наділений владними повноваженнями, а в суді він – сторона обвинувачення, яка має такі ж процесуальні права як і сторона захисту, оскільки це зумовлено змагальністю судового процесу. В цьому, на наш погляд, проявляється особливість процесуального статусу прокурора, який, будучи єдиним, має суттєву специфіку стосовно досудового і судового етапів провадження по кримінальній справі. Тому пропонується крім процесуального статусу прокурора врегулювати в КПК також процесуальний статус державного обвинувача, чітко визначивши його повноваження з урахуванням специфіки функції підтримання державного обвинувачення.
Розділ 2 «Повноваження прокурора у досудових стадіях кримінального процесу» містить 3 підрозділи.
Підрозділ 2.1. «Повноваження прокурора у стадії порушення кримінальної справи» присвячено аналізу законодавчої регламентації повноважень прокурора як активного учасника початкової стадії кримінального процесу. Доводиться, що прокурор здійснює наглядові повноваження на всіх етапах стадії порушення кримінальної справи: при реєстрації заяв і повідомлень про злочини; при проведенні дослідчої перевірки; при прийнятті рішення про порушення кримінальної справи або відмову в порушенні; при розгляді скарг на постанови про порушення кримінальної справи або відмову у її порушенні.
Обстоюється потреба здійснення прокурорського нагляду за продовженням строків перевірки заяви або повідомлення про злочин, що вчинено або готується. У зв’язку з цим обґрунтовується доцільність надання прокурору права продовжувати строк такої перевірки до тридцяти діб у випадку недостатності десятиденного строку.
Акцентується, що прокурор зобов'язаний закрити справу або скасувати постанову про порушення кримінальної справи лише у випадку відсутності достатніх даних, які вказують на наявність ознак злочину, або за наявності підстав, які виключають можливість порушення кримінальної справи (ст. 100 КПК). Виявлення прокурором будь-яких інших порушень законності повинно бути лише підставою для розгляду питання про дисциплінарну відповідальність особи, яка прийняла рішення. Робиться висновок про недоцільність закріплення за прокурором виключного права щодо прийняття рішення про порушення кримінальної справи. Аргументовано доводиться необхідність законодавчого закріплення права прокурора направляти матеріали на додаткову перевірку при скасуванні постанови про відмову в порушенні кримінальної справи.
У підрозділі 2.2. «Повноваження прокурора у стадії досудового розслідування» досліджено положення чинного законодавства України та інших держав щодо повноважень, якими наділений прокурор у зазначеній стадії, проаналізовано нормотворчі тенденції та підходи науковців до вказаного питання.
Обґрунтовано висновок про можливість класифікації всіх передбачених чинним КПК повноважень прокурора на стадії досудового розслідування на: 1) наглядові; 2) пов'язані зі здійсненням кримінального переслідування, спрямованого на: а) розкриття злочину; б) викриття особи у вчиненні злочину. Аргументується недоцільність віднесення до виключної компетенції прокурора здійснення всіх дій, пов'язаних з кримінальним переслідуванням особи (порушення кримінальної справи, притягнення як обвинуваченого, складання обвинувального висновку). Це не принесе суттєвих позитивних змін, проте може мати негативні наслідки у формі затягування початку провадження по справі та зниження об'єктивності прокурорського нагляду.
Доводиться необхідність внесення низки законодавчих коректив у положення КПК, які регламентують повноваження прокурора при передачі справи до суду: 1) виключити із закону обов'язок прокурора при направлення справи до суду повідомляти про те, чи вважає він за потрібне підтримувати державне обвинувачення; 2) покласти на прокурора обов'язок вручати копію обвинувального висновку обвинуваченому, а також, за умови заявлення відповідного клопотання, – захиснику та законному представнику обвинуваченого, потерпілому та його представнику. Крім того, при перевірці додержання слідчим вимог закону прокурор у порядку ст. 228 КПК має з’ясувати, чи ознайомлені учасники процесу з матеріалами справи та чи роз’яснено слідчим обвинуваченому його право вимагати вручення засвідченої належним чином копії опису матеріалів кримінальної справи, а за наявності такої вимоги – виконання її слідчим.
Підтримується позиція щодо залежності успішності реалізації функції державного обвинувачення в суді від організації кримінального переслідування на досудових стадіях. Доводиться, що для забезпечення єдності і наступності прокурорської діяльності в усіх стадіях доцільно на законодавчому рівні реалізувати ідею незмінності прокурора, яка полягає у покладенні здійснення наглядових повноважень на досудових стадіях і підтримання державного обвинувачення в суді на одного незмінного представника прокуратури – прокурора-обвинувача. Така особа має призначатися по кожній кримінальній справі незалежно від підслідності з моменту її порушення і здійснювати наглядово-обвинувальний супровід справи на всіх стадіях кримінально-процесуального провадження.
Підрозділ 2.3. «Співвідношення прокурорського нагляду і судового контролю на досудових стадіях провадження» містить огляд теоретичних підходів до розуміння таких кримінально-процесуальних механізмів як прокурорський нагляд і судовий контроль. Обґрунтовується висновок про те, що нормативне наповнення поняття «прокурорський нагляд» не повною мірою відповідає етимологічному значенню слова «нагляд». З позиції етимології таку діяльність прокурора доцільніше було б означити як «контроль» або «процесуальне керівництво досудовим розслідуванням». Судовий контроль не охоплюється функцією правосуддя і має розглядатися як окремий напрямок діяльності суду в досудових стадіях кримінального провадження, спрямований на перевірку законності та обґрунтованості рішень органів дізнання та досудового слідства, вирішення питання про надання дозволу на проведення окремих слідчих дій та застосування заходів кримінально-процесуального примусу. Порівняльний аналіз цих видів діяльності надав можливість додатково обґрунтувати позицію, згідно з якою прокурорський нагляд і судовий контроль є взаємодіючими та взаємодоповнюючими (але не дублюючими) гарантіями дотримання прав людини у сфері кримінального судочинства, що мають як спільні, так і відмінні риси, які досліджено в роботі.
Аргументується необхідність встановлення в КПК обов'язку прокурора при відмові у дачі згоди на подання слідчого до суду складати вмотивовану постанову та надання слідчому права її оскарження до вищестоящого прокурора.
З метою забезпечення нерозголошення таємниці досудового слідства пропонується передбачити в законі проведення закритого судового розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи, а також подання слідчого про проведення слідчих дій, які обмежують конституційні права людини, та застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або продовження його строку.
Розділ 3 «Повноваження прокурора в суді першої інстанції» складається з 2-х підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Повноваження прокурора у стадії попереднього розгляду справи суддею» висвітлюються окремі аспекти діяльності прокурора в стадії попереднього розгляду справи суддею. Підкреслюється, що реалізація прокурором наданих КПК повноважень на цьому етапі кримінального процесу є важливою гарантією прийняття судом законних та обґрунтованих рішень.
Наголошується, що в суді першої інстанції функція кримінального переслідування трансформується у функцію підтримання державного обвинувачення. Враховуючи, що в стадії попереднього розгляду справи суддею наперед не вирішується питання про винуватість особи у вчиненні злочину, констатується, що прокурор у ній має сприяти з’ясуванню та вирішенню судом питань, зазначених у ст. 237 КПК.
Оцінюються об’єктивні чинники, які впливають на спроможність прокурора досконало підготуватися до участі в судових стадіях кримінального процесу. Обґрунтовується висновок, що належна організація та своєчасність призначення державного обвинувача опосередковано впливає на якість розгляду справи в судовому засіданні, що є аргументом доцільності закріплення на законодавчому рівні положення про незмінність прокурора.
Крізь призму рішень, що приймає суддя в стадії попереднього розгляду справи, аналізується зміст повноважень прокурора. Звертається увага на те, що одним з питань, які вирішуються суддею в постанові про призначення справи до судового розгляду, може бути зміна, скасування або обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Стверджується, що чинний КПК не містить належного механізму контролю за прийняттям даного рішення. У зв’язку з цим обґрунтовується доцільність надання прокурору права його оскаржити в апеляційному порядку.
Аналізуються підстави зупинення кримінальної справи в стадії попереднього розгляду. Обґрунтовується висновок, що рішення про зупинення провадження в справі має суттєве значення як для учасників процесу, так і з точки зору реалізації завдань кримінального процесу. З огляду на це пропонується нормативно закріпити право прокурора оскаржити постанову судді про зупинення провадження по справі в апеляційному порядку.
У стадії попереднього розгляду справи суддею знаходить також своє вирішення питання про порушення справ приватного обвинувачення. Акцентується увага на специфічній ролі прокурора в цьому процесі. Враховуючи наявність у прокурора права вступати в провадження по кримінальній справі приватного обвинувачення з визначених законом підстав, робиться висновок про необхідність направлення суддею копії постанови про порушення кримінальної справи приватного обвинувачення прокурору для його належної реакції на вчинене діяння.
У підрозділі 3.2. «Проблеми підтримання прокурором державного обвинувачення в судовому розгляді кримінальних справ» аналізуються окремі питання, пов’язані з реалізацією прокурором своїх повноважень на стадії судового розгляду справи.
Підтримання державного обвинувачення в суді є конституційною функцією прокуратури, яка логічно випливає з функції кримінального переслідування і за своїм характером та суттю є її процесуальним наслідком. Правовою підставою підтримання державного обвинувачення в судовому розгляді кримінальної справи є обвинувальний висновок, затвердження якого прокурором, за визначенням В.С. Зеленецького, є порушенням ним державного обвинувачення. Від якості здійснення цієї функції, принципової та фахової позиції державного обвинувача залежить досягнення мети кримінального процесу в цілому. Час вимагає пошуку нових підходів до вирішення проблеми підвищення ефективності цієї діяльності, у зв’язку з цим звертається увага на доцільність запровадження спеціалізації державних обвинувачів, особливо по тих справах, які потребують спеціальних знань, зокрема, у справах про злочини неповнолітніх, по господарських злочинах, злочинах у податковій сфері тощо. Крім цього, певні ресурси є й у підвищенні вимогливості прокурорів до якості процесуальних документів органів досудового слідства, обґрунтованості пред’явленого обвинувачення, що дозволить уникнути необхідності зміни обвинувачення в суді або повернення справи прокурору.
Досліджується правова природа підтримання державного обвинувачення, в основі якого лежить поняття «обвинувачення». Підтримується точка зору про правильність визначення змісту обвинувачення крізь призму двох взаємопов’язаних аспектів – кримінально-правового й кримінально-процесуального.
Позитивно оцінюючи існування в кримінальному процесі України інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, робиться висновок, що його чинна правова регламентація є недосконалою. У КПК не встановлено моменту, коли прокурор може відмовитися від обвинувачення. Практика застосування даного інституту дозволяє дійти висновку, що така відмова можлива лише по закінченні судового слідства, адже це рішення завершує процес пізнання обставин учиненого злочину та ґрунтується на тих даних, які отримані в ході судового слідства. Тому логічним вбачається передбачити в законі положення, відповідно до якого прокурор, за наявності відповідних підстав, може відмовитися від підтримання державного обвинувачення після закінчення судового слідства.
Процесуальним документом, в якому формується чітко структурований логічний масив даних, що свідчить про вчинення суспільно небезпечного діяння певною особою, є обвинувальний висновок. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді позбавляє обвинувальний висновок властивостей акта сторони обвинувачення, не дозволяє йому бути у справі документом, який визначатиме подальший хід і межі кримінального судочинства, ініціюватиме судовий розгляд справи. З огляду на це, пропонується, щоб у разі відмови прокурора від підтримання обвинувачення в суді потерпілий, його представник висловлювали свою позицію стосовно здійснення подальшого обвинувачення шляхом складання окремого документу.
Враховуючи недосконалість чинного порядку судового розгляду справ, які надійшли до суду для звільнення особи від кримінальної відповідальності з підстав, передбачених статтями 7 – 72, 8 – 10, 111 КПК, обґрунтовується необхідність детальної регламентації цієї процедури в КПК, а також участі в ній прокурора, яка має бути обов’язковою.
|
