ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ЩОДО ЗАХИСТУ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН У ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО ФРН Автореферат

У Вступі роботи розкривається актуальність теми дисертації, ступінь розробки теми в науковій літературі, сформульовано мету та завдання, визначаються об'єкт і предмет дослідження, дається характеристика методів дослідження, визначається наукова новизна, практичне значення отриманих результатів, зв'язок роботи з науковими програмами та планами, наведено данні про структуру і обсяг дисертаційного дослідження.

Перший розділ дисертації "Теоретико-методологічні основи захисту прав національних меншин у міжнародному праві та демократичній державі" присвячений дослідженню наукових підходів щодо концепції меншин, еволюції становлення міжнародно-правових засад захисту прав національних меншин та розробці критеріїв

Відповідно у дисертації проведено аналіз різноманітних концепцій щодо визначення поняття "меншини" в їхньому еволюційному розвитку, який свідчить про те, що виробленню єдиного загальноприйнятного визначення поняття "меншини" в першу чергу не сприяє, наявність різноманітних реальних груп, до яких може застосовуватися цей термін, множинність соціальних контекстів, у які бувають включені ці групи, та різні позиції зацікавлених сторін (урядів, політиків, вчених, представників груп, що визначаються як "меншини"). Зазначається, що більшість держав, які визнають існування національних меншин, формулюють поняття меншини або критерії для визначення осіб, які до них належать, з урахуванням конкретних національних обставин та сучасних міжнародно-правових концепцій. Визначено, що відсутність загальноприйнятого міжнародно-правового понятійного апарату та різні національні концепції тлумачення категорій "нація", "народ", "етнос" вкрай ускладнюють визначення необхідних дефініцій меншин на міжнародному рівні.

Водночас наголошується, що від початку пошуків загальної термінології щодо різних типів меншинних груп найскладнішим являється питання обґрунтування їх поділу на етнічні й національні меншини. Аналізуючи положення міжнародно-правових документів, здобувач доходить висновку про те, що на сьогодні немає однозначного вживання цих термінів. У деяких йдеться мова про національні або етнічні меншини, а в інших - лише про національні, хоча об'єктом дії цих документів є ті ж самі групи людей. Здобувач не знайшов і в законодавстві ФРН обґрунтування різниці в юридичному змісті або правовому статусі.

Аналіз наукових підходів, положення національних законодавств, політичних актів свідчить, що при вирішенні питання про визначення дефініції "національна меншина" застосовуються певні об'єктивні і суб'єктивні критерії, серед яких найчастіше національною меншиною визнається група осіб, яка: проживає на території певної держави, відрізняється своєю самобутністю від решти населення, має відмінні явно виражені спільні етнічні, мовні, релігійні, культурно-традиційні ознаки, які прагне зберігати, прагне до самоідентифікації.

У дисертації детально розглянуто ряд міжнародних документів, що визначають основні параметри правового положення національних меншин, який необхідно застосовувати як базис розвитку національного законодавства, адже загальні підходи являються основоположними. Права людини стосовно захисту прав осіб, належних до меншин, умовно поділяються на дві групи: до першої відносяться права, які можуть бути захищені у рамках загального режиму захисту прав людини, до другої - права, реалізація яких можлива лише за наявності особливих гарантій, тобто ті права, що будуть забезпечувати етнічну, мовну, релігійну відмінність, тим самим зберігаючи самобутність.

Визначено, що в основу ефективного вирішення проблеми захисту національних меншин покладені принципи рівності та недискримінації. В контексті статусу національних меншин доведено, що під рівноправ'ям потрібно розуміти можливість використання рідної мови, збереження традицій, сповідування релігії, розвиток дошкільних закладів і національних шкіл, тобто наближення умов життя меншини до умов життя основного населення і рівність прав, свобод, обов'язків цих спільнот з титульним етносом. Зроблено висновок, що рівність досягається лише за умови наявності спеціальних прав, які містять гарантії проти асиміляції, а недискримінація являє собою захист від будь-яких спроб порушення прав меншин у політичній, соціальній, економічній, культурній сферах тощо.

Заборона дискримінації охоплює пряму та опосередковану дискримінацію. Пряма дискримінація виникає, коли до однієї людини відносяться менш сприятливо, ніж до іншої, а також відносились і будуть відноситися в аналогічній ситуації на основі расового або етнічного походження. Опосередкована (непряма) дискримінація характеризується такою поведінкою особи, коли висуваються (встановлюються) очевидно нейтральні вимоги, критерії чи практика, що ставлять осіб однієї расової, національної чи етнічної належності в гіршу ситуацію порівняно з іншими особами, якщо такі вимоги, критерії чи практика не є об'єктивно виправданими з погляду законодавства. Тобто, недискримінація заснована на принципі формальної рівності: людина, яка визнана суб'єктом права, знаходиться у формально рівному положенні з іншими людьми, хоча в реальному житті вони фактично не рівні.

Враховуючи критерії, здобувач пропонує наступне визначення робочої дефініції "національна меншина". Національна меншина - це не домінуюча етнонаціональна група осіб, яка за своїми характеристиками відмінна від титульного населення держави, легально проживає на території певної держави, підпадає під її юрисдикцію, прагне зберігати й розвивати свою мову, культуру й спосіб життя.

У другому розділі дисертації "Міжнародно-правові основи захисту меншин як невід'ємна складова правової системи ФРН щодо захисту меншин" визначено, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права, міжнародні договори є складовою частиною правової системи ФРН. Механізм імплементації норм міжнародного права із захисту прав осіб, що належать до національних меншин, у внутрішнє законодавство Німеччини здійснюється на основі положень статті 25 Основного закону ФРН. Правозастосовча практика ФРН у сфері імплементації норм міжнародного права у внутрішнє право базується на принципі pacta sund servanda, що є імперативною нормою міжнародного права, та принципах конституційного устрою ФРН, серед яких необхідно виділити принцип верховенства права.

У ст.23 Основного Закону задекларовано принципи прихильності ФРН завданню створення об'єднаної Європи, а звідси - відношення до нормативних актів, що видаються спільнотою.

Права національних меншин знаходять свій розвиток і закріплення у документах універсальної (ООН) та європейських регіональних міжнародних міждержавних організацій (НБСЄ /ОБСЄ), ЄС, Ради Європи. Ці документи передбачають особливі права та засади, потрібні для збереження самобутності, спадщини та гідності національних меншин.

Міжнародні договори із захисту прав національних меншин або окремі норми таких договорів здебільшого характеризуються загальною декларативністю стилю викладення та рамковим характером норм. Ці норми можна віднести до так званих норм м'якого права (Soft Law), тобто інституційних, рекомендаційних неправових норм, що містяться у документах міжнародних міжурядових організацій, тому можливості реалізації таких прав громадянами певної країни значною мірою залежать від особливостей правового регулювання національним законодавством цієї сфери суспільних відносин.

Не зважаючи на той факт, що такі норми не породжують чітких прав і обов'язків для держави, а норми резолюцій характеризуються тим, що не мають юридичної обов'язкової сили, вони відіграють надзвичайно важливу роль. Такі норми разом з чинними міжнародно-правовими нормами є складовою права ФРН, вони мають перевагу над національними законами, що свідчить про дію у внутрішньому праві ФРН примату міжнародного права, і безпосередньо породжують права та обов'язки для жителів федеральної території.

Більшість документів міжнародного права не містить і не ставить за мету дати визначення національної, расової, етнічної меншини, тому кожна держава виробляє своє поняття "національної меншини" у відповідності з історичними особливостями та сучасних міжнародно-правових концепцій. ФРН у своїй декларації до ратифікаційної грамоти Рамкової Конвенції про захист національних меншин подала вичерпний перелік груп населення, які вважаються національними меншинами на її території.

Виходячи з джерел регулювання правового положення осіб, приналежних до меншин, потрібно зауважити, що права людини і права осіб, які належать до національних меншин взаємопов'язані і не протиставляються, а реалізуються за допомогою один одного, адже вони складають єдиний комплекс прав людини. Співвідношення та зміст положень про права осіб, які належать до національних меншин з загальновизнаними нормами прав людини можна знайти у ряді міжнародних актів. До таких норм, закріплених у документах, належать рівність та свобода людей, право на участь у культурному житті суспільства і право на свободу совісті та релігії. Наступні норми пов'язані з правом на свободу зборів і створення власних асоціацій та право на освіту. Перелічені норми не належать до категорії особливих прав для меншин, але в силу того, що міжнародно-правові норми поширюються на кожну людину, вони є складовим елементом. У результаті аналізу виявлено так звані спеціальні, особливі правові норми, які розповсюджуються лише на осіб, приналежних до національних меншин: право на само ідентифікацію, право на збереження, вираження і розвиток самобутності, право на захист від насильницької асиміляції, мовні права.

Інституційний механізм міжнародного співробітництва можна визначити як комплекс органів та процедур, покликаних забезпечити виконання тих чи інших функцій, покладених на них згідно з відповідними нормами міжнародного права, з метою забезпечення ефективного регулювання певного комплексу міжнародних відносин.

Згідно змісту існуючих міжнародних документів, міждержавна співпраця в галузі оптимізації правових норм щодо особи та національної меншини повинні бути деполітизованими, деідеологізованими і не розглядатися з міжконфесійних позицій. Особа має право вимагати від держави забезпечення і захисту своїх прав, у тому числі у світлі виконання державою міжнародних зобов'язань. По-перше, через звернення до міжнародних судових установ, компетенція яких визнана державою, а по-друге, до національних судів.

Третій розділ дисертації "Принципи та норми міжнародного права у правопорядку Федеративної Республіки Німеччина" присвячений дослідженню правозастосовчої практики у сфері імплементації норм міжнародного права у національне право. Простежено, що імплементація норм міжнародного права щодо захисту прав національних меншин у ФРН забезпечує виконання взятих на себе зобов'язань, які випливають з універсальних, регіональних міжнародних договорів.

Визначено, що в Основному законі ФРН відсутні статті, безпосередньо присвячені національним меншинам через орієнтування на західноєвропейські та англо-американські традиції, які виходять з абсолютної рівності людей. і тому не оговорюють окремо мовні, культурні та релігійні питання. Встановлено, що західній конституційній традиції не притаманні колективні права осіб, вона визнає права однієї особи. Індивідуальні права, які являються фундаментальним змістом західної концепції держави сучасності, чітко виносяться вперед, а захист індивідуума являється головною функцією суб'єктивного права.

Причинами відсутності статей про захист меншин є федеративна побудова республіки Німеччини, і пов'язаному з нею субсидіарному принципі: за задоволення потреб національних меншин культурного та навчально-виховного характеру відповідають федеральні землі. Статті 30, 70 та 83 Основного закону в принципі відносить сферу освіти до компетенції земель. Однак свобода приватної освіти закріплена в ст.7 Основного Закону, згідно якої приватні школи можуть заміняти публічні або доповнювати їх (мовні школи). Для створення перших потрібно отримати дозвіл держави. Важливою умовою для отримання дозволу на створення приватної школи повинно бути недопущення сегрегації учнів. Приватна школа може бути заснована, виходячи із світоглядних та конфесійних поглядів.

У ФРН відсутня офіційна статистика щодо кількісного складу національних меншин відповідно до їхніх етнічних, релігійних або мовних особливостей. Така принципова позиція влади країни ґрунтується, на її думку, на демократичних принципах і фундаментальній підвалині захисту національних меншин - індивідуальній свободі представників національної меншини вирішувати питання про те, чи бажають вони бути ідентифікованими з цією національною меншиною, а отже - чи хочуть вони, щоб їх розглядали як таких, що належать до неї. Право свободи такого індивідуального вибору у ФРН ґрунтується на загальній свободі прав людини, що гарантується в ст. 2 Основного Закону: "Кожен має право на самовираження настільки, наскільки це не зачіпає права інших або не порушує конституційного порядку чи моральних норм". Тобто кожний індивід персонально приймає рішення, яке не реєструється й офіційно не може ні спростовуватись, ані підлягати перевірці.

У дослідженні зазначено, що у чинному законодавстві ФРН міститься незначна кількість спеціальних норм, присвячених захисту соціальних та економічних прав національних меншин, тому захист цих прав здійснюється переважно на основі загальних норм, а не спеціальних норм.

Висвітлено, що у ФРН немає державної релігії. Свобода віри, совісті, релігійних або ідеологічних переконань, гарантується п. 1 ст. 4 Основного Закону, включає серед іншого: право вільного вибору щодо приєднання (або неприєднання) до релігійної або ідеологічної спільноти, право батьків забезпечувати таке релігійне і моральне виховання своїх дітей, яке вони вважають за доцільне, й узагалі право діяти згідно зі своїми переконаннями.

Аналізуючи земельне законодавство ФРН, автор відзначає, що у конституціях Нижньої Землі Саксонії (ст.5,6), Браденбургу (ст.25 ), Шлезвіг-Голштейну (ст.5) включені розділи про основні права національних меншин. Виділено фундаментальні права національних меншин, закріплені законодавчими актами земель (право існування як представників меншин; співвіднесення себе із своєю етнічністю) та компенсаторні права національних меншин (мовні права; право на освіту; право на інформацію рідною мовою; право на культурний розвиток; право на вільну взаємодію; право на економічний розвиток; право на використання національної символіки). Положення про заборону дискримінації міститься у Конституції Берліну (ст. 10), Конституції землі Північний Рейн-Вестфалія (ст.4), Конституції землі Бремен (ст.2).

Окрім визнаних національних меншин de facto у ФРН існують і так звані "нові меншини", які виникли у ході сучасних міграційних процесів. Питання про "нові меншини" є предметом політичної дискусії сучасної Німеччини. Під ними маються на увазі групи вихідців з різних країн, що переселилися до Німеччини головним чином за причинами економічного характеру, а частково і як політичні біженці. Вони, як правило, не мають німецького громадянства, хоча іноді у ФРН живе вже друге-третє покоління представників цих народів. Дискримінаційні дії найчастіше спрямовуються саме проти цих груп населення.

Для покращення міжетнічних відносин ФРН повинна збільшити зусилля у боротьбі з расистськими акціями та ксенофобією. При наданні інформації ЗМІ та поліцією про правопорушення, в першу чергу, коли відкрито кримінальну справу, немає потреби у розголошенні етнічного походження осіб.

Зберігаються проблеми щодо необґрунтованого збору етнічних даних властями. На сьогодні не проводяться систематичні збори поліцією інформації щодо етнічної приналежності підозрюваних або обвинувачених осіб, у поліцейських записах фігурує замість синті/рома термін "компактно проживаюча етнічна меншина". Наявні випадки збору даних щодо осіб, які належать до національних меншин, з метою запобігання злочинам.