ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ Автореферат

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертаційної роботи, рівень теоретичного розроблення проблеми, зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета й завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються його методи, формулюється наукова новизна одержаних результатів, надаються відомості про їх апробацію, наводяться відомості про авторські публікації за темою дисертації.

Розділ 1. «Загальна характеристика права на відпочинок за законодавством України» складається з 2 підрозділів і загальних висновків до розділу.

У підрозділі 1.1. «Поняття й види часу відпочинку» підкреслюється, що право на відпочинок є конституційним правом кожного працюючого. Воно безпосередньо пов’язане з правом на працю. Продуктивна ж праця можлива лише за умови збереження працездатності трудівника, якому для відновлення сил потрібен відпочинок. Захисна функція трудового права виражається у правовому впливі на ті групи суспільних відносин, які пов'язані із забезпеченням належного соціального середовища для людини, яка перебуває в трудових відносинах, із захистом її здоров'я, підтримкою фізичних і моральних сил, установленням високого рівня умов її праці й своєчасним вирішенням соціальних питань. Однією з головних проблем правового регулювання праці є належне виконання роботодавцем обов’язку надавати працівникові час для відпочинку. Це має велике значення для відновлення здоров'я, фізичних і розумових здібностей працюючого.

Поглиблено досліджується процес становлення й розвитку поняття «час відпочинку» та його законодавче закріплення в міжнародних документах і законодавстві України. Присвячується увага також іншим проблемам понятійного апарату. З розглядом правової категорії «час відпочинку» в різних площинах її існування зроблено висновок, що її законодавче закріплення не відповідає реальному змісту й сутності даного поняття. Існує потреба замінити конструкцію «час відпочинку» на інший, зокрема, на поняття «вільний час», який не несе у своєму змісті відтінку відпочинку як фізіологічного стану людини, або на «неробочий час», що має на увазі будь-яке заняття працівника, крім виконання своїх трудових обов’язків.

Конструкція «час відпочинку» розглядається у 2-х значеннях: (а) вузькому – як певний проміжок часу, протягом якого людина звільняється від виконання своїх трудових обов’язків і може використовувати його за власним бажанням чи потребами, і б) широкому – як конституційне право кожного працюючого, що регламентоване законодавчими актами України й міжнародними документами.

Установлено, що до основних ознак досліджуваного поняття належать: (1) надання часу відпочинку гарантується Конституцією України, воно є правом кожної людини; (2) реалізація цього права регулюється законодавством і внутрішнім трудовим розпорядком підприємства, установи й організації; (3) надання часу відпочинку є обов'язком роботодавця; (4) суб’єктом такого права є кожен працюючий; (5) це час, протягом якого трудівники звільняються від виконання своїх трудових обов’язків; (6) він виражається в конкретних одиницях виміру; (7) час відпочинку забезпечується встановленням норми тривалості робочого часу; (8) він знаходиться поза межами робочого часу; (9) цей час має конкретну мету; (10) він використовується працівником на власний розсуд.

Розглядаються види часу відпочинку, закріплені національним законодавством, і приділяється увага короткій характеристиці кожного з них.

У підрозділі 1.2. «Нормативно-правове забезпечення часу відпочинку працівників» виділено 3 групи нормативних актів, за допомогою яких здійснюється правове забезпечення часу відпочинку працюючих: (а) міжнародні документи; (б) нормативно-правові акти України, що впорядковують загальні питання у сфері часу відпочинку; (в) нормативно-правові акти, що регулюють забезпечення часу відпочинку окремих категорій трудівників. Зроблено висновок, що загалом національне законодавство, що регламентує порядок реалізації права трудящих на відпочинок, відповідає міжнародним і європейським стандартам у цій царині. Однак для недопущення порушення основоположних прав людини і громадянина, до яких належить і право на відпочинок, повинен функціонувати чіткий юридичний механізм їх реалізації, як і відповідні санкції за їх порушення.

Стаття 73 КЗпП України встановлює вичерпний перелік святкових і неробочих днів в Україні. Таке формулювання передбачає, що конкретний день у календарі є або святковим, або неробочим. У той же час це не відповідає реальній дійсності: адже кожен із цих днів одночасно є і святковим, і неробочим. Незважаючи на назву, в самій статті свята поділяються на святкові дні і дні релігійних свят, у які трудівники не працюють. Крім того, Різдво Христове вписано двічі й належить і до святкових днів, і до релігійних свят. У цьому випадку може скластися враження, що на його святкування законодавством відведено 2 дні на рік. З метою уникнення неодностайного законодавчого розуміння такого виду часу відпочинку, як «святкові й неробочі дні», запропоновано змінити його на таку конструкцію, як «дні державних і релігійних свят», які є вихідними для трудящих. Такий поділ є більш коректним і відбиває реальний зміст зазначених понять.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ та організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до 3-х днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят за умови відпрацювання за ці дні. Ця норма надає можливості громадянам неправославного віросповідання справляти свої релігійні вподобання й відзначати релігійні свята. Але вона суперечить частинам 1 і 2 ст. 24 Конституції і ст. 2¹ КЗпП України, відповідно до яких держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від релігійних переконань. З огляду на норми ст. 73 КЗпП працівники-християни православного обряду, святкуючи Різдво Христове, неробочий день не відпрацьовують; представники ж інших віросповідань повинні такий день відпрацьовувати. До того ж це суперечить положенням частини 1 і 2 ст. 24 Основного Закону України.

До числа осіб, які виконують свої професійні обов’язки у спеціальному одязі (формі), належать: судді, прокурорсько-слідчі працівники, працівники правоохоронних органів, вугільної промисловості, торгівлі та ін. Висловлено міркування розробити чіткий перелік тих професій, в обов’язки представників яких входить носити спеціальну форму, а також внести зміни до ст. 66 КЗпП, де поряд з перервами для відпочинку й харчування (які теж не включаються до робочого часу) окремим пунктом виділити перерви для переодягання.

Особи рядового й начальницького складу органів, підрозділів і навчальних закладів МВС України у дні щотижневого відпочинку і святкові дні можуть залучатися до виконання невідкладних завдань по боротьбі зі злочинністю й охороні громадського порядку за особливих оперативних умов. У той же час ч. 2 ст. 71 КЗпП передбачає вичерпний перелік випадків залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні, серед яких такого пункту як-от «для виконання невідкладних завдань по боротьбі зі злочинністю й охороні громадського порядку при особливих оперативних умовах» немає. У даному випадку має місце колізія нормативно-правових актів, для усунення якої пропонується ч. 2 ст. 71 КЗпП України доповнити пунктом такого змісту: «інші випадки, передбачені законодавством». Це зробить перелік випадків залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні відкритим.

Розділ 2. «Особливості правового регулювання відпусток на сучасному етапі розвитку законодавства України» складається з 5-ти підрозділів і загальних висновків до розділу.

У підрозділ 2.1 «Становлення поняття й видів відпусток у вітчизняному й зарубіжному законодавстві» зазначається, що першим нормативно-правовим актом, що закріпив право на відпустки, став декрет «Про відпустки» від 14 червня 1918 р., за яким відпустки для відпочинку щорічно надавалися всім робітникам і службовцям, які трудилися на державних, суспільних або приватних підприємствах, за наявності мінімального стажу роботи не менше 6-ти місяців із збереженням заробітної плати й видачею її наперед.

Обстоюється позиція, що відпустка, як один з видів часу відпочинку, становить собою форму реалізації конституційного права людини на відпочинок. Державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок їх надання працюючим визначаються КЗпП й Законом України «Про відпустки», іншими законодавчими актами, прийнятими відповідно до них.

До основних ознак правового терміна «відпустка» віднесені: а) це вільний від роботи час; б) протягом її тривалості працівник звільняється від виконання трудових обов’язків; в) її тривалість установлюється законом, колективним договором, угодою або трудовим договором; г) вони має відповідну тривалість у календарних днях; д) при цьому зберігається місце роботи; е) протягом відпустки зберігається середня заробітна плата.

З урахуванням розмаїття дефініцій поняття «відпустка» й недосконалості кожного з них пропонується внести зміни до розд. І Закону України «Про відпустки» й доповнити його ще однією статтею, виклавши її в такій редакції:

«Відпустка – це гарантоване законом щорічне звільнення працівника від виконання трудових та інших пов'язаних з ними обов'язків на період часу, передбачений законодавством про працю, колективним договором, угодою або двостороннім трудовим договором, що надається трудівникові для використання на власний розсуд, як правило, зі збереженням місця роботи (посади) й середньої заробітної плати».

У роботі розглядається сучасна класифікація відпусток, види відпусток що існували протягом становлення й розвитку цього правового інституту, й види відпусток, передбачені проектом Трудового кодексу України, а також наведено їх порівняльний аналіз.

У підрозділі 2.2. «Особливості правового регулювання щорічних відпусток» розкривається співвідношення правових понять «чергова відпустка», «основна відпустка» й «трудова відпустка», що існували до 1996 р., і категорії «щорічна відпустка», що в 1996 р. була закріплена Законом України «Про відпустки».

Підкреслюється, що в деяких вітчизняних нормативно-правових актах закріплені різні назви понять, які змістовно мають однакове значення. Наприклад, правова категорія «чергова відпустка», закріплена в Законах України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» повністю відповідає поняттю «щорічна відпустка», передбаченому в Законі України «Про відпустки». У зв’язку із цим рекомендується в нормативно-правових актах України замінити поняття «чергова відпустка» на «щорічна відпустка».

Зроблено висновок, що щорічна відпустка (основна й додаткова) – це проміжок часу, протягом якого працівник звільняється від виконання своїх трудових обов’язків. Відпустку вправі використовувати для відпочинку або задоволення власних потреб, надається вона раз на рік. Основну відпустку слід розглядати як частину щорічної, що надається працівникам тривалістю не менше 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік, що обчислюється з дня укладення трудового договору. Додаткова відпустка – це частина щорічної, що надається за роботу в шкідливих і важких умовах праці й(або) за особливий характер останньої тривалістю, встановленою трудовим законодавством.

У деяких європейських країнах тривалість відпустки залежить від віку особи. Такі норми є законодавчим закріпленням фізіологічних особливостей людини: адже в різному віці потрібна різна тривалість часу відпочинку для відновлення працездатності. У трудовому законодавстві України тривалість щорічної відпустки теж доречно було б диференціювати залежно від віку працюючих.

За сучасних умов непоодинокими є випадки, коли деякі трудящі протягом тривалого строку працюють на одному робочому місці й виконують одну трудову функцію. Однак за чинним трудовим законодавством одні за це отримують додаткову відпустку, а інші позбавлені цього. Така ситуація не є справедливою й вимагає змін на законодавчому рівні. Необхідно закріпити за кожним працівником, який тривалий час працює на одному підприємстві, в установі чи організації, право на додаткову відпустку за безперервний робочий стаж.

У підрозділі 2.3. «Особливості правового регулювання учбових і творчих відпусток» наголошується, що право на відпустку у зв'язку з навчанням обумовлено, по-перше, наявністю між роботодавцем та особою трудових правовідносин, по-друге – навчанням цього працівника в учбовому закладі чи фактом вступу до нього. Хоча вступ до навчального закладу й подальше навчання в ньому знаходиться за межами трудових відносин, це не означає, що цей факт не має значення для виникнення у працівника права на навчальну відпустку. Метою останньої є підвищення освітнього рівня трудівника, розвиток його розумових та інтелектуальних здібностей, формування освіченої, культурної, творчої особистості, здатної застосовувати здобуті знання в трудовій і громадській діяльності.

Роботодавець заінтересований надавати працівникові відпустку у зв’язку з навчанням у тих випадках, коли спеціальність, за якою той навчається, пов’язана з виконуваними ним трудовими обов’язками. На практиці досить часто виникає запитання: чи слід надавати працівникові відпустку у зв'язку з навчанням за умови, що він навчається не за тією спеціальністю, за якою працює чи яка інтересує роботодавця? Ми дотримуємося думки, що в такому разі наймач не вправі відмовити трудівникові в наданні навчальної відпустки, оскільки кожен громадянин України має право не лише на відпочинок, а й на закріплене в Конституції право на освіту і ніхто не може позбавити працівника цього права.

За працюючими на час навчальної відпустки зберігається робоче місце, як і при наданні щорічної основної й додаткової відпусток. Нарахування середнього заробітку провадиться за тими ж правилами, що й за час чергової відпустки. Наголошується, що навчальна відпустка має свої особливості, що відрізняють її від відпустки щорічної. Це відбивається, по-перше, в тому, що право скористатися щорічною відпусткою у працівників виникає після закінчення 6-ти місяців безперервної роботи на підприємстві, а на навчальну відпустку безперервність роботи не впливає. По-друге, якщо щорічні відпустки можна підсумовувати або за їх невикористання може бути сплачена компенсація, то щодо навчальних відпусток це неможливо. По-третє, навчальні відпустки не можна переносити: вони надаються не тоді, коли це зручно працівникові, а коли цього вимагає навчальний процес у тому чи іншому навчальному закладі. Трудівник зобов'язаний використовувати наданий відпусткою час суворо у відповідності з її цільовим призначенням. Це виявляється у відвідуванні занять, виконанні лабораторних і контрольних робіт, складанні заліків та іспитів, написанні дипломної роботи, проходженні виробничої практики та ін. Якщо особа виконала навчальний план раніше, ніж закінчився строк відпустки для навчання, вона повинен повернутися на роботу для продовження виконання своїх трудових функцій. Отже, у період знаходження в навчальній відпустці особа не відпочиває, а продовжує працювати, виконуючи спеціальні завдання з метою підвищення свого освітнього рівня. Гарантія про збереження робочого місця, про безперервність трудового стажу під час навчання дозволяє працівникові відчувати себе захищеним і свідчить про заінтересованість держави й роботодавця у кваліфікованих кадрах.

Підкреслюється, що в чинному трудовому законодавстві нормотворець серед видів відпусток виокремив відпустку у зв’язку з навчанням як додаткову, а творчу – як окремий її вид. Така класифікація не зовсім зрозуміла: адже ці види відпусток ані за своєю юридичною значущістю, ані за процедурою надання принципово не відрізняються. Ось чому пропонується внести зміни до ст. 4 Закону України «Про відпустки» й визначити й відпустку у зв’язку з навчанням як окремий їх вид.

У підрозділі 2.4 «Особливості правового регулювання інших видів відпусток» особлива увага приділяється працюючим жінкам, які виступають особливим об'єктом захисту в трудовому праві, тому що (а) протягом усієї трудової діяльності ознака статі не змінюється, на відміну від віку, громадянства, інвалідності та інших особистісних якостей суб'єкта трудового права; (б) фізіологічні особливості жіночого організму не завжди дозволяють жінці виконувати деякі трудові функції нарівні з чоловіками. У випадку висунення до неї таких саме вимог, як і до чоловіка, під загрозу ставиться не лише здоров'я жінки, а й виконувана нею функція дітородіння й виховання дітей. Ефективність виконання жінками останньої функції не повинна бути байдужою державі й суспільству, особливо за такої складної демографічної ситуації, що склалася в Україні. Зміст трудового права має враховувати той тягар домашніх обов'язків, який лежить на жінці у зв’язку зі сформованими в країні традиціями. Після пологів і законної відпустки по догляду за дитиною виникають феномен природного кваліфікаційного відставання жінки як фахівця і необхідність її трудової адаптації, а також потреба у професійній перепідготовці й підвищенні кваліфікації, які повинні здійснюватися за рахунок роботодавця.

Обґрунтовується, що в Законі України «Про відпустки» окремим видом відпусток варто передбачити відпустку у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, характерними ознаками якої слід назвати: (а) метою такої відпустки є лікування; (б) вона надається на підставі медичного висновку; (в) при цьому зберігається заробітна плата. У цьому Законі є сенс також визначити умови, тривалість і порядок надання працівникам зазначеної відпустки з метою відновлення працездатності. У разі потреби за рекомендацією медичного закладу й бажанням працюючого останньому повинна надаватися відпустка у звязку з одужанням після хвороби.

У підрозділі 2.5. «Шляхи вдосконалення правового регулювання відпусток» наводиться порівняльний аналіз українського законодавства в царині відпусток з міжнародними і зарубіжними стандартами. Показано, що у вітчизняній нормативно-правовій базі існують численні прогалини й колізії, застарілі норми, що не відповідають реаліям сучасності, а поряд із цим з’являються нові суспільні відносини, які врегламентовані правом аж ніяк не на достатньому рівні.

Брак чіткої правової регламентації істотно ускладнює правозастосовну практику, може негативно впливати на якість виконання працівниками завдань, що стоять перед ними, призводить до необґрунтованого зниження рівня їх правових і соціальних гарантій. Відзначається нагальна потреба в тлумаченні понять, що регламентують надання відпусток працюючим. Це зумовлено тим, що основна частина термінів, використовуваних у нормативно-правових актах, не мають пояснення свого змісту. У звязку із цим запропоновано Закон України «Про відпустки» доповнити статтею «Визначення понять» і наводиться її редакція.

На прикладі медичних працівників аргументується необхідність більш ретельного впорядкування надання відпусток окремим категоріям трудящих. Оскільки праця деяких категорій трудівників сфери охорони здоров'я є шкідливою для організму, сповненою нервово-емоційними навантаженнями, рекомендується розширити список осіб, які мають право на додаткову щорічну відпустку.