КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИМУШУВАННЯ ДАВАТИ ПОКАЗАННЯ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, вказується на зв’язок дослідження з науковими планами та програмами, визначається мета, завдання, об’єкт, предмет та методологічні засади дослідження, його емпірична база, формулюється наукова новизна, розкривається наукове та практичне значення отриманих результатів.

Розділ 1 “Розвиток законодавства про примушування давати показання: історико-правовий та порівняльно-правовий аналіз” складається з двох підрозділів і містить висвітлення історичного та порівняльно-правового аспектів дослідження кримінальної відповідальності за примушування давати показання.

У підрозділі 1.1. “Історико-правовий аналіз становлення та розвитку норм про відповідальність за примушування давати показання” проаналізовано історичні джерела законодавства про кримінальну відповідальність, які були чинними на території України і стосувалися питань застосування досліджуваної заборони, починаючи з Х ст. Автор дійшов висновку, що з часів Київської Русі і до середини ХVІІІ ст. тортури на законодавчому рівні закріплювалися як спосіб отримання доказів у кримінальній справі, що використовувався в порядку досудового слідства. З XVIII ст. і до середини ХІХ ст. застосування катувань поступово обмежувалося, дозволялося лише у виняткових випадках (при підозрі у вчиненні тяжкого злочину). Проте незважаючи на “засудження та відмову” держави від таких засобів, кримінально-караним діянням примушування давати показання у цей період не визнавалося.

Дисертант вказує, що норма, яку можна розглядати як зразок положення про відповідальність за примушування давати показання, з’являється в Уложенні “Про покарання кримінальні і виправні” 1845 р. Подальше законодавство (зокрема, кримінальні кодекси УРСР 1922 р., 1927 р.) передбачало в розділі “Посадові злочини” норму за незаконне затримання, привід, примушення до дачі показань при допиті шляхом застосування незаконних заходів, а також за взяття під варту як запобіжний захід з особистих чи корисливих спонукань. При цьому покарання за аналізоване діяння порівняно з іншими посадовими злочинами було значно м’якшим.

Спеціальна норма, яка передбачає відповідальність за примушування давати показання, з’являється у КК УРСР 1960 року (ст. 175). У чинному КК 2001 р. ця норма була відтворена в незмінному вигляді. На підставі Закону України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуальних кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності” від 15.04.2008 р. ч. 2 ст. 373 КК була доповнена вказівкою на таку негативну ознаку, як “за відсутності ознак катування”.

У підрозділі 1.2. “Кримінально-правова характеристика примушування давати показання за законодавством окремих зарубіжних країн” автором досліджено аналогічні ст. 373 КК України норми, які містять відповідальність за примушування давати показання, у законодавстві окремих зарубіжних країн (Азербайджан, Австрія, Білорусь, Вірменія, Грузія, Данія, Іспанія, Казахстан, Киргизія, КНР, Молдова, Польща, РФ, Таджикистан, Узбекистан, Франція, ФРН).

Аналіз зарубіжного законодавства дозволив дисертанту встановити низку фактів: 1) більшість із країн, законодавство яких вивчалося, у своїх КК передбачають спеціальну норму за примушування давати показання (аналізовані країни – учасниці СНД, Польща, Іспанія, КНР і ФРН); 2) сучасне вітчизняне законодавство порівняно із законодавством зазначених зарубіжних країн має деякі відмінності щодо відповідальності за примушування давати показання, які полягають: в об’єкті злочину; у визначенні кола осіб, які підлягають відповідальності; у способі вчинення злочину; у визначенні його кваліфікуючих ознак.

Позитивним і таким, що заслуговує на впровадження до КК України, автором визнано: диференціацію у диспозиції норми змісту та ознак злочинних діянь (у КК Узбекистану визначаються межі діянь від погроз до завдання середньої тяжкості тілесних ушкоджень); передбачення у кримінально-правовій нормі як особливо кваліфікуючої ознаки тяжких наслідків (КК Киргизії, КК Вірменії, КК Узбекистан, КК Таджикистан).

Розділ 2 “Кримінально-правова характеристика примушування давати показання” складається з чотирьох підрозділів, у яких розкривається зміст об’єктивних і суб’єктивних ознак аналізованого злочину.

У підрозділі 2.1. “Об’єкт примушування давати показання” досліджено основні концепції визначення об’єкта злочину. Дисертант дотримується поширеної в теорії кримінального права точки зору, згідно з якою об’єктом злочину є суспільні відносини, які перебувають під охороною закону про кримінальну відповідальність і на які посягає злочин. У цьому контексті автор визначає, що родовим об’єктом примушування давати показання як злочину проти правосуддя є суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення правосуддя в державі, тобто здійснення в межах і відповідно до законодавства діяльності правоохоронними органами та судом задля досягнення мети й завдань правосуддя. Для більш чіткого відображення природи та сутності об’єкта примушування давати показання дисертант пропонує виділити видовий об’єкт, визначаючи його як суспільні відносини, які виникають з приводу забезпечення всебічного, повного, об’єктивного й неупередженого розслідування кримінальної справи. До групи таких однорідних злочинів, що також посягають на зазначений видовий об’єкт, автор відносить злочини, передбачені ст.ст. 383, 384, 385, 386 КК України.

На підставі даних, отриманих унаслідок ретельного вивчення змісту диспозиції ст. 373 КК України, автор стверджує, що основним безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, які виникають з приводу забезпечення врегульованого нормативно-правовими актами процесуального порядку збирання й отримання достовірних доказів, що сприяють прийняттю законного рішення у кримінальній справі. Додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом досліджуваного злочину є здоров’я, честь, гідність, воля, особиста недоторканність, свобода думки і слова особи, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Додатковим факультативним безпосереднім об’єктом примушування давати показання виступає життя, свобода, право власності, а також конституційне право особи на те, що обвинувачення стосовно неї не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом.

Проаналізувавши чинне законодавство та наукову літературу, дисертант доходить висновку, що предметом складу злочину, передбаченого ст. 373 КК України, виступає інформація, яка відображається в процесуальних документах у вигляді показань. Потерпілим від примушування давати показання є особа, яка згідно з кримінально-процесуальним законодавством може давати показання при допиті під час дізнання чи досудового слідства, а саме: потерпілий, свідок, підозрюваний, обвинувачений та експерт.

У підрозділі 2.2. “Зміст об’єктивної сторони примушування давати показання” розглядаються й аналізуються особливості об’єктивної сторони примушування давати показання. Дисертант вважає, що аналізований основний склад злочину за своєю конструкцією є формальним, оскільки суспільно небезпечні наслідки, які можуть настати в разі вчинення цього злочину, винесені законодавцем за межі складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 373 КК.

Дисертант вказує, що неправомірне примушування полягає у незаконному впливі на психіку особи, внаслідок якого остання обмежується у можливості діяти відповідно до своєї волі і вимушена обрати ту поведінку, яку їй нав’язують і яка суперечить її бажанням. У свою чергу, під правомірним примушуванням потрібно розуміти застосування відповідно до закону сукупності передбачених кримінально-процесуальним законодавством засобів уповноваженими на те органами та їх посадовими особами.

Автор акцентує увагу на тому, що не можуть вважатися способом вчинення злочину заходи процесуального примусу, які містяться у вичерпному переліку, закріпленому в КПК України, і застосовуються тільки на підставах, зазначених в законодавстві.

Характеризуючи спосіб вчинення примушування давати показання, автором запропоновано тлумачення “незаконних дій”, під якими пропонується розуміти примушування давати показання з використанням прийомів, які принижують людську гідність, створюють небезпеку для життя і здоров’я людини, а також пов’язані з використанням непередбаченого кримінально-процесуальним законодавством психічного насильства (психологічного впливу на психіку особи).

Автор вважає, що законодавець сформулював диспозицію статті 373 КК таким чином, що “незаконні дії” виступають способом примушування, а це є якісна його характеристика. У зв’язку з цим замість оціночного поняття “незаконні дії” запропоновано передбачити у нормі КК відповідальність за погрозу або інший незаконний психологічний вплив. При цьому дисертант пропонує погрози класифікувати за формою їх вираження на: погрози жестами; демонстративні погрози, що включають в себе демонстрацію зброї, інших засобів впливу на організм особи, певних компрометуючих чи підроблених документів тощо; словесні погрози. Інший психологічний вплив може полягати у застосуванні гіпнозу чи іншому впливі, який обмежує потерпілого у праві вибору.

У роботі звертається увага на те, що підкуп і обман як форми прояву “незаконних дій” не відповідають обов’язковій ознаці примушування (у потерпілого залишається можливість вільного вибору поведінки, особа добровільно приймає рішення, яким чином себе поводити в ситуації, що склалася) і тому не можуть складати об’єктивну сторону аналізованого складу злочину.

Аналіз законодавчих норм та результати емпіричного дослідження показали, що примушування давати показання фактично вчиняється (може вчинятися) і в тій обстановці, яка не вказана у диспозиції ст. 373 КК України, а саме при очній ставці, пред’явленні для впізнання й відтворенні обстановки та обставин події. Примушування давати показання в зазначеній обстановці має той же ступінь суспільної небезпеки, що й при допиті, а показання, отримані під час проведення зазначених слідчих дій, є рівнозначними за їх інформаційною цінністю і можливістю подальшого використання в процесі доказування вчиненого злочину. У зв’язку з цим, запропоновано розширити ознаки складу злочину, передбаченого ст. 373 КК України, що характеризують його обстановку, шляхом вилучення з тексту статті слова “допит”, залишивши при цьому посилання лише на “показання”.

Підрозділ 2.3. “Суб’єкт примушування давати показання” присвячений характеристиці ознак суб’єктів злочинів, передбачених ст. 373 КК України.

У роботі зазначено, що суб’єкт цього виду злочину є спеціальним. Ним може бути визнана лише особа, яка провадить дізнання або досудове слідство. Тобто коло таких службових осіб обмежено рамками тієї процесуальної діяльності, що складає зміст допиту як слідчої дії. Дисертантом обґрунтовано той факт, що особа, яка провадить дізнання, є офіційною особою, яка уповноважена начальником органу дізнання на провадження розслідування тієї чи іншої кримінальної справи, – дізнавачем. Особа ж, яка провадить досудове слідство, – це слідчий (прокуратури, органів внутрішніх справ, органів безпеки, податкової міліції), начальник слідчого відділення, прокурор.

Аналіз теоретичних положень кримінального права та судової практики засвідчив необхідність розширення кола суб’єктів злочину, передбаченого ст. 373 КК України, включивши до їх числа особу, яка згідно зі ст. ст. 114, 118 КПК України виконує доручення (окреме доручення) слідчого. У зв’язку з цим, запропоновано доповнити диспозицію ч. 1 ст. 373 КК наступним зворотом: “чи уповноважена на провадження за спеціальним дорученням”.

Окрім того, з огляду на семантичне тлумачення, аналіз законодавчих норм, досвід зарубіжних країн і теоретичні розробки вітчизняних науковців, автором запропоновано в диспозиції ч. 1 ст. 373 КК України термін “проводить” замінити на “провадить”.

Доведено, що при співучасті у вчиненні злочину, передбаченого ст. 373 КК України, загального суб'єкта, його дії слід кваліфікувати за ч. 3–5 ст. 27 КК і відповідною частиною ст. 373 КК України.

Підрозділ 2.4. “Характеристика суб’єктивної сторони примушування давати показання” присвячений аналізу ознак суб'єктивної сторони досліджуваного злочину. Дисертантом визначено, що суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 373 КК України, характеризується лише прямим умислом до діяння, тобто примушуючи особу давати показання, винний усвідомлює явну незаконність своїх дій і, незважаючи на це, бажає їх вчинити. Беручи до уваги усвідомлення особою, яка провадить дізнання або досудове слідство, протиправності своїх дій, що вчиняються всупереч вимогам кримінально-процесуального законодавства, яке у свою чергу ґрунтується на обізнаності таких осіб у процедурних питаннях, автор з впевненістю стверджує, що зазначені особи цілком усвідомлюють не тільки суспільну небезпечність, а й протиправність вчинених ними злочинних дій.

Здобувач констатує, що злочин, передбачений ст. 373 КК України, має таку обовязкову ознаку суб’єктивної сторони, як мета – отримання показання, що є рушійним спонуканням до вчинення саме цього злочину. При цьому для кваліфікації не має значення, які показання (правдиві чи ні) примушують давати потерпілого. Зазначається, що наявність цієї мети дозволяє відмежовувати досліджуваний злочин від перевищення влади або службових повноважень та інших суміжних злочинів.

Автор доводить, що мотив не має значення для кваліфікації злочину, передбаченого ст. 373 КК, однак враховується при вирішенні питання про визначення виду та міри покарання. Мотивами для вчинення аналізованого злочину можуть бути корисливі спонукання, особисті почуття, бажання розкрити злочин, покращання показників, самоствердження, помста, ревнощі тощо.

Розділ 3 “Кваліфікуючі ознаки та відмежування примушування давати показання від суміжних складів злочинів” складається з двох підрозділів, де розглядаються кваліфікуючі ознаки і питання відмежування злочину, передбаченого ст. 373 КК, від суміжних злочинів.

У підрозділі 3.1 “Кваліфікуючі ознаки примушування давати показання” детально розглянуто основні проблеми, що зустрічаються при з’ясуванні кваліфікуючих ознак примушування давати показання, надано пропозиції для їх врегулювання.

Автором зауважено, що під “примушуванням давати показання, поєднаним із застосуванням насильства” як кваліфікуючою ознакою відповідного складу злочину слід розуміти саме застосування фізичного насильства. Останнє визначається як вплив на фізичну недоторканність і здоров’я потерпілого, тобто не лише як вплив за допомогою рухів тіла із застосуванням фізичної сили на зовнішні і внутрішні тканини, а й як вплив (біологічний, хімічний) на внутрішні органи або фізіологічні функції без порушення анатомічної цілісності. Вплив на внутрішні органи або фізіологічні функції без порушення анатомічної цілісності – це вплив на організм людини шляхом застосування (введення) проти волі та бажання потерпілого різних речовин (газів), що дає можливість безперешкодного отримання в допитуваного необхідної інформації у кримінальній справі (шляхом розсіювання уваги, запаморочення, доведення до безпорадного стану).

Ґрунтуючись на проведеному аналізі, автор пропонує визначати “знущання над особою” через фізичне і (або) моральне страждання. Оскільки моральне страждання – оціночне поняття, тобто індивідуальне для кожного, а фізичне страждання є пов’язаним із фізичним насильством, пропонується виключити таку кваліфікуючу ознаку, як “знущання над особою” з диспозиції аналізованої статті КК.

Проаналізувавши судову та слідчу практику (71,4 % кримінальних справ порушено відносно двох і більше осіб за ст. 373 КК), результати проведеного анкетування (62,2 % респондентів відзначили, що у відомих їм випадках насильство застосовувалося двома і більше працівниками правоохоронних органів), дисертант вказує на необхідність розширення кваліфікованого складу злочину за рахунок такої ознаки, як учинення злочину “групою осіб”. Дії кожного з учасників примушування давати показання є взаємопов’язаними й взаємообумовленими. При цьому співучасть у такій формі, як співвиконавство полягає у спільних діях спеціальних суб’єктів (особи, яка провадить дізнання чи досудове слідство), які наділені функціональними повноваженнями щодо процесуального проведення або супроводження процедури отримання показань.

Автором досліджено, що для інкримінування нової кваліфікуючої ознаки не вимагатиметься попередньої домовленості між виконавцями злочину, оскільки узгодженість дій співвиконавців може виникнути безпосередньо в процесі допиту. Утім, якщо попередня домовленість учасників усе ж мала місце, їх дії варто буде кваліфікувати як вчинені групою осіб.

Крім того, на основі аналізу законодавства зарубіжних країн та дослідження емпіричних даних автор акцентує увагу на необхідності включення такої особливо кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченого ст. 373 КК, як “тяжкі наслідки”. При цьому для розкриття змісту цієї ознаки запропоновано посилатися на ч. 3 ст. 365 КК України, відповідно до якої тяжкими наслідками визнаватимуться необережне заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень або смерті, доведення його до самогубства.

У підрозділі 3.2. “Відмежування примушування давати показання від суміжних складів злочинів” визначено, що суміжними злочинами щодо примушування давати показання є діяння, які передбачені у ст. 127, 365, 371 КК України.

Дисертант зазначає, що відмежування примушування давати показання від перевищення влади або службових повноважень потрібно здійснювати за такими ознаками складу злочину, передбаченого ст. 373 КК, як: наявність конкретно визначеного предмета цього злочину – інформації; обстановка (проведення допиту); час (певний його проміжок, в межах якого проводиться слідча дія); спосіб (незаконні дії); суб’єкт (у ст. 373 КК він є спеціально-конкретним); суб’єктивна сторона (ст. 373 КК передбачає мету – отримання показань). Для кваліфікації перевищення влади або службових повноважень перелічені ознаки значення не мають.

Автор обґрунтовує правильність твердження про те, що питання розмежування примушування давати показання і перевищення влади або службових повноважень вирішується за правилом кваліфікації при конкуренції загальної (ст. 365 КК) та спеціальної (ст. 373 КК) норми.

Дисертантом запропоновано проводити розмежування кваліфікованого складу примушування давати показання і катування за: а) об’єктом посягання: безпосереднім об’єктом катування є здоров’я, а додатковим обов’язковим – воля, честь і гідність особи, тоді як для примушування давати показання здоров’я, воля, честь та гідність є додатковим обов’язковим об’єктом; б) характерним для примушування давати показання предметом злочину – інформацією; в) суб’єктом злочину: при катуванні – загальним суб’єктом, при примушуванні давати показання – спеціальним. Аналіз об’єктивної сторони кваліфікованих складів зазначених злочинів показав, що вони майже збігаються через вживання у ч. 2 ст. 373 КК родового поняття “насильство”.

Автор доводить, що утворену внаслідок законодавчих змін 2008 року колізію між правовими нормами (ч. 2 ст. 127 КК і ч. 2 ст. 373 КК) можна подолати шляхом усунення з диспозиції останньої звороту “за відсутності ознак катування”.

Проведений аналіз показав, що відмежовувати злочини, передбачені ст.ст. 371, 373 КК України, слід: 1) за об’єктом (різний основний безпосередній об’єкт), наявністю предмета злочину (характерний для злочину, передбаченого ст. 373 КК); 2) за об’єктивною стороною – проявом вчиненого діяння (у ст. 371 КК передбачено караність незаконного приводу, затримання, арешту та тримання під вартою, тоді як у 373 КК – примушування давати показання ); за наявністю способу, обстановки та часу вчинення злочину, які є необхідними ознаками для кваліфікації діяння, передбаченого ст. 373 КК, і необов’язковими для злочину, караного за ст. 371 КК; 3) за суб’єктивною стороною (для злочину, передбаченого ст. 373 КК, обов’язковою ознакою є мета – отримання показання, тоді як для діяння, зазначеного у ст. 371 КК, мета значення не має).