МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення одержаних висновків, форми апробації одержаних результатів.

Розділ 1 «Методологічні основи кримінально-процесуального доказування» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття, структура та зміст методології доказування у кримінальному процесі» акцентовано увагу на тому, що традиційний погляд на гносеологію діалектичного матеріалізму як методологічну основу кримінально-процесуального доказування був сформований в умовах радянської розшукової моделі кримінального процесу, яка насамперед мала забезпечувати захист публічних інтересів. Відповідно в сучасних умовах зміст методології доказування потребує перегляду, оскільки вона повинна узгоджуватися із завданнями змагального судочинства, яке в перспективі зорієнтоване на дотримання балансу публічних та приватних інтересів при вирішенні соціально-правового конфлікту – злочину. Враховуючи, що до сьогоднішнього часу в процесуальній науці немає визначення «методології кримінально-процесуального доказування», автором розглядаються загально теоретичні дефініції такого поняття. У рамках з’ясування структури та змісту методології доказування дисертант аналізує позиції вчених щодо визначення структури та змісту цієї діяльності. При цьому він не погоджується із поширеною думкою щодо ототожнення процесуального пізнання та доказування з огляду на те, що останнє як форма практики поряд з пізнавальними операціями (формування позиції суб’єкта) включає і перетворюючі дії (аргументація позиції суб’єкта). На основі такого структурного підходу робиться висновок, що кримінально-процесуальне доказування – це зумовлена потребою захисту функціонального інтересу діяльність сторін, яка полягає в збиранні фактичних даних щодо події злочину для формування власної позиції по справі та її подальшому аргументуванні перед судом з метою переконання його у її достовірності. Враховуючи, що методологія як система певних засобів та прийомів діяльності спирається на певну галузь науки, а доказові можливості сторін можуть відноситися до двох вищезагаданих видів процесуальної активності, автор робить висновок, що загальнонауковими методологічними основами доказування у кримінальному процесі є не тільки теорія пізнання, а й теорія логічної аргументації. В цілому під методологією кримінально-процесуального доказування пропонується розуміти зафіксовану у процесуальній формі за допомогою методів правового регулювання сукупність взаємоузгоджених та рівнозначних доказових можливостей сторін, через використання яких вони можуть відстоювати свої функціональні інтереси в умовах змагального судочинства.

У підрозділі 1.2. «Логічні особливості доказування у кримінальному процесі» досліджуються специфічні риси кримінально-процесуального доказування як діяльності, що побудована на логічних та правових основах. Розглядаються закономірності реалізації основних законів логіки, які обумовлюють методологічну специфіку кримінально-процесуального доказування. Так, на думку дисертанта, змістовний характер закону достатньої підстави вказує, що об’єктивними критеріями правильності формування достатності доказів є дотримання інших законів логіки (тотожності, несуперечності, виключеного третього). Також зазначається, що нормативний розподіл обов’язку доказування зумовлює превалююче значення закону достатньої підстави для мислення суб’єктів обвинувачення. Цим вони суттєво відрізняються від представників захисту, які при аргументації своєї позиції можуть посилатися на презумпцію невинуватості. Доводиться, що вказана правова гарантія також зумовлює керівну роль логічного закону виключеного третього для мислення неупередженого суду, запобігаючи тим самим його обвинувальному ухилу. Узагальнюючи позиції науковців, які відмічають домінування правдоподібних умовиводів у структурі доказування, автор доходить висновку, що саме завдяки закону рішення у кримінальних справах формулюється у категоричній формі. Як наслідок, на думку автора, всі розглядувані особливості відображаються на моделі правової аргументації, в межах якої відбувається доказування.

У підрозділі 1.3. «Мета доказування в сучасному кримінальному процесі» дисертантом розглядається дискусійне питання щодо розуміння сутності та змісту мети доказування у кримінальному судочинстві. Аналізуючи позиції багатьох учених-процесуалістів, автор робить висновок, що різноманітні концепції «істини» (об’єктивна, матеріальна, абсолютна, відносна, формальна) не повною мірою відображають зміст бажаного для сторін обвинувачення та захисту результату доказування. На думку дисертанта, останній комплексний за своєю природою, і дати йому універсальну характеристику, використовуючи таку категорію, як істина, важко в силу її філософського походження. Враховуючи, що рішення суду незалежно від характеру результату (фактична доказаність чи фактична недоказаність) однаковою мірою сприймається суспільством, як достовірне, автор вважає, що саме достовірність є найбільш адекватним терміном для позначення мети доказування. Досягається вона у результаті взаємодії трьох складових: 1) об’єктивної основи (фактичних даних); 2) формальних правил; 3) суб’єктивної основи (внутрішнього переконання). Тому достовірність у кримінальному процесі – це переконаність суду у наявності чи відсутності обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, обумовлена достатньою сукупністю доказів або ж встановлена шляхом застосування правил кримінально-процесуальної форми.

Розділ 2 «Методологічні особливості правового регулювання процесу доказування по кримінальним справам» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Методологічні особливості правового регулювання доказування сторони обвинувачення по кримінальним справам» звертається увага на те, що методологія доказування це не просто сукупність прийомів, а відповідним чином організована їх система. Остання обумовлюється конкретним співвідношенням методів правового регулювання, що використовуються для конструювання процесуальної форми доказування. Базуючись на дослідженнях сучасних учених процесуалістів, які розглядали проблематику методів правового регулювання (В.Т. Маляренко, Л.М. Лобойко, О.В. Смирнов), автор аналізує фактори, що визначають специфіку режиму правового регулювання доказування сторони обвинувачення. Дисертант доводить, що методологічне значення мають не тільки закономірності пізнання як причини, які обумовили наділення обвинувачення конкретними доказовими можливостями, а й сам характер таких можливостей з точки зору їх впливу на дотримання балансу сторін в процесі. Як наслідок, робиться висновок, що для правового регулювання доказування сторони обвинувачення характерним є домінування імперативного методу. В той же час він обов’язково поєднується з: 1) диспозитивним методом – для процедури доказування приватних суб’єктів обвинувачення (потерпілого, цивільного позивача); 2) змагальним методом – для процедури доказових дій, що втручаються у права особи чи загрожують балансу сторін.

У підрозділі 2.2 «Методологічні особливості правового регулювання доказування сторони захисту по кримінальним справам» розглядаються фактори, які визначають специфіку режиму правового регулювання доказування сторони захисту. Автором звертається увага на те, що у суб’єктів захисту наявна приватна заінтересованість у результатах справи, тому організація їх доказування реалізується через надання захисту додаткових процесуальних гарантій (favor defensionis). Аналізуючи значення останніх для механізму доказування, дисертант робить висновок, що за їх рахунок захист може формувати позицію по справі, не застосовуючи активне пізнання. Водночас надання таких процесуальних переваг не гарантує балансу сторін, оскільки в окремих випадках спростування позиції обвинувачення без наведення власних доказів є неможливим. Тому, на думку автора, забезпечення рівнозначних можливостей сторін у доказуванні в будь-якому випадку повинно передбачати механізм реалізації ініціативи сторони захисту щодо збирання фактичних даних по справі. При цьому наголошується, що приватний характер функціонального інтересу захисту не допускає можливості діяти офіційно (ex-officio) та використовувати примус по аналогії із обвинуваченням. Натомість механізм реалізації активності цієї сторони повинен передбачати два способи: а) позапроцесуальне збирання фактичних даних без використання примусу з подальшим введенням їх у справу через оцінку суду; б) ініціацію доказових дій, що потребують режиму офіційності через неупередженого суб’єкта – суд. Узагальнюючи значення розглядуваних у підрозділі особливостей, автор робить висновок, що для режиму правового регулювання доказування сторони захисту характерним є домінування диспозитивного методу. Однак в силу його недостатності для забезпечення балансу сторін він обов’язково поєднується із змагальним методом, за допомогою якого суб’єкти захисту отримують можливість використовувати в ході доказування імперативний вплив на учасників кримінально-процесуальних правовідносин.

У підрозділі 2.3. «Роль суду в процесі доказування по кримінальним справам: методологічний аспект» досліджується одне із дискусійних питань кримінально-процесуальної теорії – визначення ролі суду у кримінально-процесуальному доказуванні. Узагальнюючи думки вчених-процесуалістів по даній проблемі, автор аналізує їх з точки зору дотримання вимог конкретних методів правового регулювання. Зазначається, що в умовах змагального процесу, який побудований на розподілі процесуальних функцій, імперативний метод повинен чітко диференціювати зміст принципу публічності по відношенню до обов’язків суду та органів обвинувачення. У протилежному випадку суд продовжуватиме орієнтуватися на традиційно спільне з органами обвинувачення завдання – боротьбу із злочинністю і не зможе зайняти позицію неупередженого арбітра. Критерієм відмежування діяльності суду від кримінально-процесуального доказування сторін пропонується розглядати зміст їх функціонального інтересу. У сторін в його основі матеріально-правові потреби, у суду – потреба забезпечення справедливої процедури розгляду правового конфлікту між сторонами, яка в однаковій мірі покликана слугувати інструментом захисту їх прав. При цьому автор доводить, що з точки зору забезпечення балансу сторін негативним явищем може бути як надмірна активність, так і надмірна пасивність сторін в доказуванні. Відповідно повноваження суду повинні бути спрямовані як на стримування, так і на стимуляцію діяльності сторін, і в той же час їх застосування не повинно загрожувати об’єктивності суду. Виходячи з цього дисертантом зроблено висновок, що визначення ролі суду в кримінально-процесуальному доказуванні в значній мірі пов’язане із дотриманням вимог конкретних методів правового регулювання. Враховуючи, що змагальний метод не допускає вирішення спірних питань з ініціативи суду, останній не може ігнорувати своєю активністю дію процесуальних гарантій сторони захисту (диспозитивний метод) та підміняти нею відповідальність за невиконання процесуального обов’язку стороною обвинувачення (імперативний метод).

Розділі 3 «Оцінка фактичних даних та обставин справи в структурі методології кримінально-процесуального доказування» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Механізм оцінки як основа формування процесуальних висновків та прийняття рішення по справі» автор, виходячи із розуміння доказування як поєднання операцій мислення та практики, доводить, що ефективність методології цієї діяльності не може бути забезпечена без урахування об’єктивно притаманних людському мисленню закономірностей. Звертається увага, що саме розуміння сутності механізму оціночних операцій суб’єктів кримінального судочинства дає уявлення про те, як вирішується ними питання вибору тих чи інших прийомів доказування у конкретних кримінальних справах. За результатами аналізу низки наукових позицій дисертант обґрунтовує, що структуру акту оцінки розкривають такі елементи як суб’єкт, об’єкт, підстави, стандарт. Ґрунтуючись на підходах В.С. Зеленецького до визначення об’єкта пізнання у кримінальному процесі, зроблено висновок, що, по-перше, в структурі загального об’єкта оцінки окремо слід виділяти «логічний» елемент, який відображає правильність інтерпретацій суб’єктами доказування обставин справи та набуває самостійного значення після вираження їх позиції; по-друге, фактичні дані в доказуванні з огляду на висунення до них низки вимог (належність, допустимість, достовірність) можуть виступати у процесах оцінки як в якості об’єкта, так і в якості підстав; по-третє, в силу інформаційної природи фактичних даних вони не можуть існувати без конкретного носія, тому розглядати докази та їх джерела в якості окремих об’єктів недоцільно. Стосовно стандарту оцінки дисертант відзначає, що для злочину як об’єкта оцінки він є відносно визначеним. Відповідно основним критерієм оцінки для суб’єктів доказування та суду залишається внутрішнє переконання, яке проявляється у трьох формах: а) переконання щодо стандарту оцінки; б) переконання щодо підстав оцінки; в) нове переконання за результатами акту оцінки. З урахуванням викладеного, автор пропонує власне удосконалене визначення поняття «оцінка фактичних даних та обставин справи» і доводить, що місце оцінки в структурі методології кримінально-процесуального-доказування обумовлюється її функціями, серед яких: 1) оціночна – відображення ціннісних характеристик об’єкту пізнання; 2) інтегративна – формування цілісного розуміння злочину як багатокомпонентного об’єкту оцінки; 3) стимулююча – підтримання активності суб’єктів у процесі доказування; 4) регулятивна – визначення конкретної послідовності (алгоритму) доказових дій.

У підрозділі 3.2. «Особливості оцінки фактичних даних та обставин справи суб’єктами обвинувачення та захисту» акцентовано увагу на тому, що вести мову про однаковість механізму оцінки можна тільки за умови його абстрагованого розгляду від особливостей суб’єкта. Погоджуючись з думкою Ю.М. Грошевого, що внутрішнє переконання суб’єкта пізнання функціонує в результаті взаємодії системи елементів, унаслідок чого у нього виникають специфічні якості, автор підкреслює, що «системними» властивостями може володіти переконання не тільки судді, а й суб’єктів доказування. Переконання останніх розглядається основним мотивом діяльності, що формується за наслідками складного психологічного процесу мотивації. На основі його аналізу дисертант робить висновок, що основною відмінністю оцінки сторін від оцінки суду є те, що формування внутрішнього переконання суб’єктів доказування відбувається під впливом їх функціонального інтересу. Зміст такого поняття розкривається виходячи з існуючих у правовій та психологічній літературі позицій. Зазначається, що присутність інтересу з точки зору ефективності процесу доказування має як позитивні (забезпечення активності сторін, сприяння повноті та всебічності дослідження), так і негативні наслідки. Підкреслюється, що в умовах, коли стандарт для об’єкта оцінки носить відносно визначений характер, вплив інтересу є очевидною загрозою достовірності її результатів. Тому суб’єкти доказування не можуть вважатися нейтральними та потребують об’єктивного орієнтира для коректного визначення «достатньої підстави» своїх оцінок на основних етапах формування сукупності доказів. З урахуванням отриманих результатів формулюються пропозиції, спрямовані на удосконалення кримінально-процесуального закону. Зупиняючись на проблемі позначення форм вираження оцінки, дисертант пропонує авторське визначення правової позиції як уніфікованого терміна для позначення результатів оцінок суб’єктів доказування.

У підрозділі 3.3. «Оцінка фактичних даних та обставин справи судом та її значення в кримінальному судочинстві» розглядається співвідношення понять «об’єктивність», «повнота», «всебічність» як характеристик якісного дослідження обставин справи та складових основного методологічного правила оцінки обставин справи судом. Підкреслюється, що в науці та практиці для позначення вимог до пізнання суду спостерігається вживання різноманітних термінів (неупередженість, безпристрасність, безсторонність). Аналізуючи їх, автор доводить, що всі вони розкривають різні аспекти об’єктивності суду, яка в свою чергу може бути забезпечена тільки системою гарантій, а не прямим обов’язком. Узагальнюючи позиції науковців щодо співвідношення понять «повноти» та «всебічності» оцінки, дисертант обґрунтовує, що всебічність відображає саме теоретичний аспект повноти дослідження і може забезпечуватись тільки за рахунок різнобічної оцінки обставин предмета доказування заінтересованими суб’єктами спору. В свою чергу повнота дослідження включає дві сторони: повноту об’єкта оцінки (сукупність обставин, що підлягають доказуванню) та повноту підстав (сукупність фактичних даних, на основі яких робиться висновок щодо об’єкта). З огляду на те, що формування суб’єктами доказування повноти підстав є способом захисту їхнього інтересу і загрожує правильності визначення ними змісту предмета доказування та стандарту достатності для висновку по конкретній справі, доводиться, що методологічне значення оцінки суду для кримінально-процесуального доказування обумовлюється його об’єктивним внутрішнім переконанням. Саме за допомогою нього для сторін конкретизується об’єкт оцінки (обставини предмета доказування окремої справи) та констатується унікальний стандарт достатності для кожної кримінальної справи.

Як наслідок, зроблено висновок про те, що вимога «об’єктивності, повноти та всебічності» не є методологічним правилом оцінки і в законодавстві не може бути обов’язком кого-небудь із учасників судочинства. Досягнення такого результату можливе тільки за рахунок взаємодії сторін та суду в умовах чіткого розмежування їхніх функцій. Наголошується, що саме оцінка суду повинна вважатися орієнтиром на основних етапах оцінки фактичних даних і стати єдиною підставою їх легалізації у докази. З урахуванням отриманих результатів формулюються пропозиції, спрямовані на удосконалення кримінально-процесуального закону.