ФУНКЦІЇ ОРГАНІВ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, встановлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, основні завдання, методи, об’єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, наведено конкретні форми їх апробації та впровадження в навчальний процес, законотворчу й практичну діяльність.

Розділ 1 «Поняття та сутність функцій кримінального процесу» складається з трьох підрозділів, у яких розкрито поняття кримінально-процесуальних функцій, їх зміст та систему у кримінальному судочинстві.

У підрозділі 1.1 «Поняття функцій кримінального процесу» автором проведено ґрунтовний аналіз історичних та юридичних передумов виникнення терміна «кримінально-процесуальна функція» та зроблено висновок, що на сьогодні у процесуальній науці сформувалося два основних підходи до з’ясування сутності кримінально-процесуальної функції: 1) як виду (напрямку) кримінально-процесуальної діяльності; 2) як діяльності органу чи особи, що бере участь у кримінальному процесі. Усі інші напрямки наукових досліджень указаного питання становлять собою спроби комбінування двох основних підходів залежно від того, визначення якого з них вони беруть за основу.

Досліджуючи етапи розвитку вчення про кримінально-процесуальні функції, автор доходить висновку, що їх можна умовно поділити на три основні періоди: 1) дореволюційний (починаючи з 1864 р. до 1917 р.); 2) період радянської доби (починаючи з 1917 р. до 1991 р.); 3) період незалежності України (з 1991 р.).

Під час дослідження першого етапу автор доходить висновку, що концепція трьох основних функцій кримінального процесу: кримінального переслідування (обвинувачення), захисту і вирішення кримінальної справи – була загальновизнаною у дореволюційній процесуальній науці і розглядалася вченими в основному лише на стадії судового розгляду (слідства), якому була властива змагальність. У період радянської доби учення про кримінально-процесуальні функції стає предметом наукових дискусій і досліджень, особливо після прийняття Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік.

Так, під функціями кримінального судочинства в цілому як єдиної правової системи автор розуміє всю сукупність процесуальної діяльності органів та осіб, котрі беруть участь у кримінальному судочинстві, яка вирізняється своїми окремими (основними) напрямками впливу на суспільні відносини і здійснення якої в процесі провадження у кримінальній справі спрямоване на досягнення мети кримінального процесу, його призначення.

Від функцій кримінального судочинства необхідно відрізняти функції окремих його учасників, тобто визначену діяльність будь-якого суб’єкта процесуальних правовідносин, яка характеризується своїм рольовим призначенням, заснована на чіткій сукупності прав та обов’язків цього суб’єкта і повністю залежна від таких основних елементів системи кримінального судочинства, як поставлені цілі і вирішувані для досягнення цих цілей завдання (О. Л. Васильєв).

У підрозділі 1.2 «Класифікація функцій кримінального процесу» автор обґрунтовує тезу, що під впливом того, що у процесуальній науці сформувалося два основних підходи до з’ясування сутності кримінально-процесуальної функції, вчені використовують два способи їх класифікації. Представники першої точки зору продовжують відстоювати існування лише трьох процесуальних функцій (іноді доповнюючи їх зміст новими елементами), тобто вибудовують свою систему на принципі змагальності сторін. Їх опоненти вказують на необхідність розширення кількості функцій і на можливість побудови їх системи поза принципом змагальності. Автор солідарний із тими процесуалістами, які класифікують процесуальні функції (на стадії досудового розслідування) на основні та додаткові. Останні, на його думку, включають у себе допоміжні й організаційні.

Основною слід вважати кримінально-процесуальну функцію учасників процесу, які своєю діяльністю, у силу свого процесуального становища чи закріпленого законом інтересу сприяють вирішенню завдань кримінального судочинства та досягненню його кінцевої мети. До основних функцій, які виявляють себе на досудовому слідстві, слід віднести: розслідування, кримінальне переслідування (обвинувачення), нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів (прокурорський нагляд), захист та вирішення справи по суті.

Додатковими слід вважати процесуальні функції учасників кримінального процесу, які своєю діяльністю допомагають під час доказування або забезпечують виконання основних функцій, чим сприяють вирішенню завдань кримінального судочинства та досягненню його мети. Додаткові функції, у свою чергу, поділяються на допоміжні та організаційні. Допоміжні функції виконують свідки, експерти, спеціалісти, тобто особи, які своєю діяльністю допомагають у процесі доказування, однак не беруть участі у перевірці доказів та не можуть впливати на хід процесу. До організаційних функцій належить діяльність перекладача та понятого, які залучаються до провадження окремих слідчих дій.

У підрозділі 1.3 «Призначення функцій кримінального процесу» автор доходить висновку, що одним зі шляхів вирішення проблеми, пов’язаної з різним трактуванням поняття кримінально-процесуальних функцій, їх кількості та місця в системі кримінального судочинства, є з’ясування призначення процесуальних функцій через встановлення мети кримінального судочинства, котра визначається тим, як суспільство формулює свою політику, що відображає місце особи в системі кримінально-процесуальних відносин. З огляду на це автор спирається на досить обґрунтовану позицію тих авторів, які вбачають мету кримінального процесу в захисті прав та законних інтересів особи і суспільства, які потерпіли від злочину.

З’ясувавши цільове призначення кримінального процесу, автор робить висновок, що призначення функцій кримінального процесу (функцій галузі права) полягає в тому, що: 1) вони відображають сутність кримінально-процесуального права; 2) в них конкретизується та набуває певного спрямування правове регулювання; 3) вони відображають найістотніші риси кримінально-процесуального права та спрямовані на виконання основних завдань, що ставляться перед ним на певному історичному етапі розвитку суспільства; 4) визначають основні напрями активного впливу права на суспільні відносини з метою його упорядкування; 5) через функції розкривається призначення і роль кримінального процесу як одного з основних знарядь боротьби зі злочинністю в Україні.

Щодо призначення функцій учасників кримінального судочинства, то вони: 1) відіграють одну з основних ролей у визначенні типології кримінального судочинства та його форми; 2) служать об’єктивним показником безпосередньої мети (завдань), призначення і предмета діяльності суб’єкта, дозволяють правильно встановити весь комплекс його прав і обов’язків, роль і місце в кримінальному процесі; 3) сприяють формуванню чіткого уявлення про основні напрямки кримінально-процесуальної діяльності, що дає можливість встановити різницю між учасниками процесу у виконанні загальних завдань кримінального судочинства.

Розділ 2 «Розслідування кримінальної справи як основна функція досудового слідства» складається з чотирьох підрозділів. У ньому дисертантом на підставі результатів попередніх етапів дослідження визначено сутність, структуру і соціальну спрямованість кримінально-процесуальних функцій, які знаходять свій вияв на досудовому слідстві, а також обґрунтовано думку про те, що основною кримінально-процесуальною функцією слідчого є функція розслідування.

У підрозділі 2.1 «Поняття досудового слідства та його роль у системі кримінального судочинства» автором проведено історичне дослідження виникнення інституту досудового слідства. За результатами дослідження автором зроблено висновок, що після розпаду СРСР пріоритет державних інтересів поступово втрачає свої позиції, відбувається демократизація кримінального процесу і на перше місце виходить захист прав та свобод людини і громадянина.

На сьогодні дізнання та досудове слідство у вітчизняному кримінальному процесі є окремими формами досудового провадження у кримінальній справі, де функція розслідування здійснюється посадовими особами (слідчими), які відомчо (адміністративно) підпорядковані органам кримінального переслідування. Така ситуація сприяє двоякому трактуванню значення досудового слідства та визначенню його місця в системі органів кримінальної юстиції.

Вихід із даної ситуації, на погляд автора, полягає в тому, щоб відновити межі між цими формами досудового провадження. Перш за все, зважаючи на різне функціональне призначення цих органів дізнання та досудового слідства, необхідно розмежувати їх цілі (завдання). Зважаючи на історичні передумови розподілу попереднього (досудового) слідства та дізнання, правильним буде відновити ті межі між досліджуваними процесуальними інститутами, які визначила дореволюційна доктрина процесуального права. Тому автор підтримує думку тих науковців, котрі вважають, що основною метою проведення дізнання у кримінальних справах повинно стати забезпечення органів досудового слідства матеріалами про злочин у найкоротший строк і визначення особи, підозрюваної у скоєнні такого злочину. У свою чергу слідчий, об’єктивно розслідуючи кримінальну справу, оцінивши наявні докази, зможе дати неупереджену оцінку матеріалам, котрі були зібрані в ході дізнання. Таке розмежування між органами дізнання та досудового слідства не несе в собі загрозу руйнування підвалин вітчизняної процесуальної теорії під час реформування інституту досудового слідства.

У підрозділі 2.2 «Мета та завдання досудового слідства» проведено ґрунтовний аналіз існуючих точок зору з приводу того, яка мета ставиться перед органами досудового слідства та які завдання вони повинні виконували для її досягнення. Спираючись на результати, отримані в попередніх розділах роботи, автор доходить висновку, що на сьогодні законодавець не розмежовує функціонального призначення органів дізнання та досудового слідства, а тому досі превалює думка про те, що між цими інститутами не існує і не повинно існувати жодної процесуальної різниці. Такі погляди здобувачем визнано вкрай неправильними і такими, що не відповідають демократичним засадам кримінального процесу в цілому та досудового розслідування як одного з його етапів зокрема.

Підсумовуючи вищенаведене, автор вважає, що новий КПК України повинен містити статтю під назвою «Мета та завдання досудового слідства», яка складатиметься з двох частин. У ч. 1 повинно вказуватися, що метою досудового слідства є забезпечення суду дослідженими і доказаними обставинами злочину чи убезпечення його від зайвої роботи. Частина 2 даної статті повинна містити детальну регламентацію того, що потрібно робити, щоб досягнути бажаного результату, тобто вказувати на те, що завданнями органів досудового слідства є: 1) повне розкриття злочину; 2) встановлення в діях конкретної особи складу злочину (чи його відсутності) на основі доказів, що збираються і вивчаються в процесі розслідування у передбаченому законом порядку; 3) забезпечення прав і свобод людини, порушених учиненням злочину; 4) недопущення необґрунтованої підозри до особи чи її обвинувачення; 5) забезпечення прав потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників; 6) забезпечення прав осіб, які відіграють допоміжну роль у кримінальному судочинстві.

У підрозділі 2.3 «Гносеологічна природа виникнення функцій органів досудового слідства» автор відстоює думку про те, що слідчий виконує і повинен виконувати функцію розслідування. Під нею необхідно розуміти суворо визначену кримінально-процесуальним законодавством діяльність, що реалізується спеціально уповноваженими на те державними органами та їх посадовими особами, які в межах своєї компетенції, повно, всебічно та об’єктивно дослідивши всі обставини справи, покликані створити необхідні умови для здійснення в ній правосуддя. У роботі обґрунтовано позицію, згідно з якою на слідчого покладено також виконання додаткових функцій, які обумовлюються функцією розслідування. До них належать правозахисна, координаційна та кримінологічна функції, які для слідчого є державно-правовими (зовнішніми) функціями, однак під час провадження у справі виступають елементами функції розслідування, оскільки безпосередньо регламентовані законом і реалізуються слідчим під час виконання його основного державно-правового обов’язку.

Автором підкреслено, що в окремих напрямках кримінально-процесуальної діяльності слідчого і дотепер вбачаються деякі з елементів кримінального переслідування (обвинувачення), однак законодавець повинен докласти всіх зусиль для їх мінімізації та запобігання їх впливу на виконання функції розслідування, яка реалізується слідчим на стадії досудового слідства. Саме тому здобувач підтримує погляди тих авторів (В. С. Зеленецький, Р. Ю. Савонюк, В. М. Тертишник тощо), які вказують на необхідність заміни поняття «обвинувачений» на «підслідний», яке відповідає положенням Конституції України, а саме презумпції невинуватості, згідно з якою лише суд визнає особу винною у скоєнні злочину, після чого сам покладає на неї кримінальну відповідальність. Окрім цього, постанову про притягнення як обвинуваченого необхідно замінити на постанову «про констатацію в діях особи складу злочину».

У підрозділі 2.4 «Розслідування справи в системі інших функцій кримінального процесу» автором обґрунтовано думку, що кримінально-процесуальна функція слідчого – функція розслідування – є самостійною і суворо відмежованою від функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи (правосуддя). Більше того, вона є рівнозначною з ними.

Так, хоча суд і органи досудового слідства організаційно не підпорядковані один одному, належать до різних гілок державної влади, однак зрештою їхня діяльність здійснюється в одному напрямку, є взаємопов’язаною і взаємодоповнювальною, оскільки слідчий здійснює підготовчу роботу до суду і для суду, формує досудовий матеріал – кримінальну справу. Щодо закриття кримінальної справи за п. 1, п. 2 ст. 6 та п. 2 ст. 213 КПК України, то це аж ніяк не розгляд справи по суті, а звільнення суду від зайвої роботи.

Автор не погоджується з безапеляційним твердженням тих науковців, які вказують, що слідчий разом із прокурором виконують кримінально-процесуальну функцію обвинувачення, та вважає, що таким чином ігнорується сутність досудового слідства. Піддаючи аналізу положення статті 131 КПК України, автор доходить висновку, що винесення слідчим мотивованої постанови про притягнення особи як обвинуваченого – це не що інше, як констатація в діях особи складу конкретного злочину, що суттєво відрізняється від обвинувачення у кримінально-процесуальному значенні. Саме тому автор погоджується з В. С. Зеленецьким, що необхідно доповнити досудові стадії процесу стадією порушення прокурором обвинувачення перед судом. Це зняло б усі дискусійні питання про співвідношення функції розслідування та обвинувачення у кримінальному процесі на його досудових стадіях.

У роботі обґрунтовано думку, що слідчий виконує у кримінальному процесі конституційну загальнодержавну правозахисну функцію і поряд із судом (суддею), прокурором і дізнавачем забезпечує захист усіх учасників процесу, в тому числі й обвинуваченого. Але це зовнішня загальнодержавна форма захисту, яка суттєво відрізняється від внутрішньої процесуальної правозахисної діяльності, що виконується самим обвинуваченим (підозрюваним), його законним представником і захисником.

Розділ 3 «Додаткові функції органів досудового слідства» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено питання підвищення ефективності діяльності органів досудового слідства в Україні на сучасному етапі.

У підрозділі 3.1 «Правозахисна функція органів досудового слідства» обґрунтовано думку про те, що пріоритетними для органів кримінальної юстиції повинні стати інтереси людини, її конституційні права. Саме захист основних прав та свобод людини і громадянина визначає характер, сенс і зміст кримінально-процесуального закону, а відповідно й усієї процесуальній діяльності, включаючи розслідування кримінальної справи.

Узагальнивши основні напрямки правозахисної діяльності слідчого, автор вважає, що її умовно можна поділити на два основні види: 1) роз’яснення прав учасникам процесу; 2) забезпечення та охорона прав і законних інтересів учасників процесу.

На підставі аналізу правозахисної діяльності слідчого автор стверджує, що віднесення її до загальнопроцесуальної функції захисту є помилковим. По-перше, вищезгадана діяльність завжди спрямована лише на спростування або пом’якшення підозри чи пред’явленого обвинувачення. По-друге, вона має чітко визначених законом носіїв. По-третє, зміст функції захисту набагато вужчий від правозахисної діяльності, оскільки до неї не включається захист прав і законних інтересів потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, свідка та інших учасників кримінального процесу. Саме тому особа, яка провадить досудове слідство, реалізує на досудових стадіях процесу встановлену ст. 3 Конституції України та ст. 2 КПК України обов’язкову загальнодержавну правозахисну функцію. Дана функція суттєво відрізняється від функції захисту, що реалізується підозрюваним, обвинуваченим, їх законним представником та захисником, оскільки жодна з указаних осіб не має державно-владних правозахисних повноважень. Сутність і зміст правозахисної діяльності – це складний двоєдиний процес, який, з одного боку, спрямований на захист інтересів конкретної людини, реалізацію її свободи щодо розпорядження своїм правом, а з іншого – гарантує дотримання інтересів суспільства та держави

У підрозділі 3.2 «Кримінологічна функція органів досудового слідства» обґрунтовано думку про те, що кримінологічна (профілактична) функція є елементом (підфункцією) функції розслідування. Загальнонауковою основою слідчої профілактики виступає передусім теорія запобігання злочинності, яка є складовою частиною кримінології. Проведене дослідження дає автору змогу назвати попередження злочинності кримінологічною функцією слідчого, оскільки в її основі лежить кримінологічна теорія попередження злочинів. Виходячи з правової природи органу досудового слідства можна стверджувати, що для слідчого зазначена діяльність є його державно-правовою функцією. Щодо системи процесуальних функцій вона є зовнішньою, а під час розслідування конкретної кримінальної справи виявляється як елемент функції розслідування кримінальної справи, оскільки безпосередньо регламентована процесуальним законом.

Саму діяльність слідчого щодо попередження злочинів автор поділяє на профілактику, запобігання та припинення, які є видами (напрямами) попереджувальної діяльності, а тому поняття «попередження злочинів» слід вважати загальним – кримінологічною функцією слідчого, обсяг якої визначається його службовою і посадовою компетенцією. Посадова компетенція слідчого щодо попередження злочинів визначена ч. 2 ст. 97 КПК України, а службова – ч. 2 ст. 10 Закону України «Про міліцію». З огляду на вищенаведене кримінологічна функція реалізується слідчим за допомогою залучення процесуальних та непроцесуальних заходів. До перших належать ті, які безпосередньо регламентовані кримінально-процесуальним законодавством, здійснюються на його основі та у визначених ним формах. Усі інші заходи, які виходять за межі провадження у кримінальній справі, не обмежені процесуальними строками та не входять до першої групи, є непроцесуальними заходами реалізації слідчим кримінологічної функції.

У підрозділі 3.3 «Координаційна функція органів досудового слідства» обґрунтовано думку про те, що за своєю сутністю координаційну діяльність слідчого з розкриття і розслідування конкретного злочину необхідно розглядати як одну із додаткових функцій органів досудового слідства (слідчого), тобто його узгоджену діяльність з органами дізнання під час розслідування справи, яка ґрунтується на глибоких внутрішніх зв’язках між ними, де слідчий як організатор загальних зусиль встановлює найбільш доцільне співвідношення між їхніми діями під час розкриття й розслідування злочину.

Автор переконаний, що слідчий знаходиться у відносинах координації лише з органами дізнання і виступає постійним організатором цих відносин. Аналіз узгодженої діяльності слідчого з органами дізнання під час розслідування кримінальної справи дозволяє виділити наступні її структурні елементи: 1) зміст координації; 2) організація координації; 3) процедура узгодженої діяльності. Правовою основою слідчої координації є ч. 3 ст. 114 КПК України.

Спираючись на проведений аналіз, автор доходить висновку, що координаційна функція слідчого може бути визначена як об’єктивно обумовлена, постійна, спільна та узгоджена робота органів досудового слідства і дізнання у кримінальній справі, що розслідується, з метою підвищення ефективності слідчих і оперативно-розшукових заходів, які здійснюються в межах повноважень кожного із цих державних органів і спрямовані на швидке розкриття злочину та об’єктивне, повне і всебічне розслідування всіх обставин злочину.