МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ВРЕГУЛЮВАННЯ ТОРГОВЕЛЬНИХ СПОРІВ У РАМКАХ ДІЯЛЬНОСТІ СВІТОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТОРГІВЛІ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, вказується на зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами, визначається мета та завдання дослідження, об’єкт, предмет та методи дослідження, його емпірична база, формулюється наукова новизна, розкривається теоретичне та практичне значення отриманих результатів, ступінь їх апробації.

Розділ 1. Становлення поняття міжнародно-правового механізму врегулювання торговельних спорів у міжнародному економічному праві складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. Виникнення міжнародно-правового механізму врегулювання торговельних спорів аналізуються передумови виникнення механізму врегулювання торговельних спорів. Проводиться дослідження діалектичного розвитку міжнародних торговельних відносин як різновиду суспільних відносин. Визначається, що пов’язана з лібералізацією міжнародних відносин заборона репресивних методів вирішення торговельних конфліктів у ХХ столітті, яка набула універсального й імперативного значення, отримавши статус імперативної норми (jus cogens) у міжнародному праві, фактично не вирішила проблему силового розв’язання міжнародних спорів, проте така заборона надала потужного імпульсу розвиткові мирних засобів і процедур врегулювання міжнародних конфліктів. Таким чином започаткувавши новий напрям розвитку міжнародних відносин, мирне врегулювання міжнародних спорів стало предметом наукових досліджень та практичної діяльності міжнародного співтовариства на шляху створення ефективного механізму переходу від репресивного (силового) методу врегулювання торговельних спорів до цивілізованого (мирного) способу врегулювання таких спорів.

Обґрунтовується теза, що виникнення та становлення інституту міжнародного врегулювання торговельних спорів безпосередньо залежить від організації системи міжнародних відносин, правового статусу суб’єктів міжнародних відносин та системи взаємодії міжнародних організацій. Доводиться, що формування механізму врегулювання торговельних спорів найбільш ефективно здійснюється в рамках діяльності відповідних міжнародних організацій. Автор приходить до висновку, що, на відміну від окремих процедур врегулювання торговельних спорів, що застосовуються при двосторонніх переговорах держав, ефективність врегулювання міжнародних торговельних спорів у рамках міжнародних організацій із застосуванням відповідної процедури, насамперед, зумовлена авторитетністю такої організації, підкріпленою підтримкою її рішень учасниками міжнародних відносин та забезпеченням добровільного виконання останніх з боку таких учасників міжнародних відносин.

Через призму формування міжнародно-правових норм (зобов’язань) та створення міжнародних організацій автор проводить історико-порівняльний аналіз становлення інституту мирного врегулювання міжнародних спорів, що стало передумовою формування основних засад врегулювання міжнародних торговельних спорів як складової міжнародних конфліктів. Наводиться теза, що поступовий розвиток системи врегулювання міжнародних спорів юридичного характеру, й особливо в питаннях тлумачення й застосування міжнародних договорів, зумовив визнання державами арбітражу як найбільш дієвого засобу врегулювання спорів, що не були залагоджені дипломатичним шляхом.

Висловлюється бачення щодо впливу міжнародних норм та принципів міжнародних відносин на передумови формування міжнародно-правового механізму врегулювання торговельних спорів. Зокрема, наголошується на істотному впливі принципу суверенної рівності держав як першооснови в пошуку компромісів у врегулюванні міжнародних торговельних спорів. Робиться висновок, що одним із ключових питань у врегулюванні будь-якого міжнародного торговельного спору є проблема зменшення невпевненості та ризику уряду країни – сторони міжнародного економічного конфлікту щодо результату його врегулювання, що насамперед зумовлено нерівністю економічного розвитку країн на сучасному етапі міжнародного розвитку.

У підрозділі 1.2. Правова природа торговельних спорів у контексті формування принципу мирного врегулювання міжнародних спорів досліджується питання правової природи міжнародного спору через призму поняття міжнародного судового органу, якому притаманні такі ознаки, як “міжнародність”, “незалежність” та “юридичність”. Наводяться основні аспекти превентивної спрямованості діяльності міжнародних судових органів при врегулюванні міжнародних спорів. Декларується проблема участі приватних осіб (фізичних та юридичних) в міжнародних відносинах, зокрема через призму звернення до міжнародних організацій для вирішення спору, що має місце між відповідним громадянином (юридичною особою) та державою чи міжнародною організацією. Відповідна можливість приватних осіб набувати (обмеженого) статусу учасника міжнародних спірних відносин дозволяє формувати як основні засади громадського контролю за ефективністю впровадження міжнародних механізмів врегулювання міжнародних спорів, так і формувати новий вид міжнародних спорів – спорів між державами, з одного боку, та індивідами, корпоративними органами та недержавними утвореннями, з іншого.

Автор визначає основні фактори та передумови виникнення міжнародних спорів та пошуку засобів їх врегулювання, зокрема – це невизначеність норм сучасного міжнародного права; відмінність в релігійних, культурних, ідеологічних та політичних цінностях держав; відсутність реальної рівності сторін спору; закріплення міжнародним правом об’єктивних меж вибору певного засобу врегулювання спору; роль третьої сторони при врегулюванні суперечки, її вплив на свободу дій учасників спору; процедурні особливості конкретного засобу врегулювання спору (такі як конфіденційність процедури; ступінь її формальності; вартість процесу врегулювання; можливість паралельного і подальшого використання інших засобів мирного врегулювання та ін.), що обов’язково оцінюються сторонами при виборі такого засобу. Відповідні фактори та передумови дозволили автору виділити дві основні групи міжнародних спорів – політичні та правові, однак разом з тим автор наголошує, що в чистому вигляді відповідні види міжнародних спорів у рамках міжнародних відносин не існують. Віднесення того чи іншого спору до політичного чи правового зумовлено питомою вагою підстав виникнення такого спору – правових чи політичних. Отже, розглядаючи питання правової природи міжнародних спорів, а зокрема і міжнародних торговельних спорів, можна зробити висновок, що поділ засобів врегулювання спорів на правові та політичні є корисним методом, що допомагає дослідити особливості юридичної природи конкретного засобу, характеристики процесу їх застосування й інші ознаки. Правова природа міжнародних торговельних спорів полягає у притаманності відповідній категорії спорів загальних юридико-політичних ознак міжнародних спорів як узагальнюючої категорії, а також ускладнення економічним елементом. Іншими словами, правова природа міжнародного торговельного спору зумовлена діалектичним поєднанням притаманних міжнародним спорам передумов, підстав та чинників та особливого характеру міжнародних економічних відносин, а саме існування відповідного міжнародного економічного правопорядку.

У підрозділі 1.3. Поняття міжнародно-правового механізму врегулювання торговельних спорів у рамках СОТ проводиться історико-порівняльний аналіз становлення механізму врегулювання міжнародних торговельних спорів у рамках діяльності різного роду міжнародних (міждержавних) організацій. Акцентується увага на неефективності окремо взятих процедур врегулювання міжнародних конфліктів, що мали місце до ухвалення та початку роботи Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, в рамках якої було запроваджено окремі інституційні механізми для підтримки міжнародних економічних зв'язків між різними державами, в тому числі механізм врегулювання міжнародних торговельних спорів, що мали місце в сфері міжнародних відносин та охоплювалися предметом регулювання ГАТТ.

Автором констатується факт, що створена у 1947 р. Генеральна угода з тарифів і торгівлі функціонувала як ланка для переходу прав і обов’язків від ГАТТ 1947 р. до СОТ. Наводиться теза про те, що СОТ, у свою чергу, відрізняється від ГАТТ не тільки тим, що в ній представлено більше держав-членів ніж у ГАТТ (153), але і більш широкими масштабами тієї комерційної і торгово-політичної діяльності, у якій вона задіяна, а також своїм юридичним статусом. Однак при цьому автор наголошує на сферах реалізації ГАТТ – торгівля товарами та СОТ – забезпечення загальної інституціональної основи для здійснення торговельних відносин між її державами - членами з питань, які регулюються угодами та пов'язаними з ними правовими документами, включеними у Додатки до Угоди про СОТ.

Досліджується організаційна структура СОТ, елементи і особливості її взаємодії, а також нормативний матеріал, покладений в основу діяльності СОТ, що дає можливість автору зробити висновок про те, що формування поняття та визначення особливостей міжнародно-правового механізму врегулювання торговельних спорів у рамках СОТ безпосередньо зумовлюється структурою, характером та способом взаємодії її органів, які, спираючись на міжнародно-правові норми, що увійшли як Додатки до Угоди про СОТ, і формують механізм міжнародно-правового регулювання торговельних спорів саме в рамках діяльності СОТ.

Наводяться основні етапи реалізації міжнародно-правового механізму врегулювання торговельних спорів у рамках СОТ. Зокрема, процедура врегулювання спорів у рамках СОТ складається з таких етапів: 1) консультації, добрі послуги, примирення, посередництво; 2) розгляд спору спеціально створеною групою експертів; 3) розгляд звіту групи експертів та його затвердження (якщо не подається апеляція) Органом врегулювання спорів; 4) розгляд апеляції Апеляційним органом; 5) затвердження Органом врегулювання спорів звіту Апеляційного органу; 6) нагляд за виконанням рекомендацій і постанов.

На підставі вищенаведених положень та висновків автором сформовано поняття та розкрито правову природу міжнародно-правового механізму врегулювання торговельних спорів з урахуванням особливостей врегулювання торговельних спорів у рамках діяльності СОТ.

Розділ 2. Організаційно-правові засади діяльності СОТ щодо врегулювання торговельних спорів складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. Джерела та засади врегулювання торговельних спорів присвячено аналізу змісту та окремих положень Домовленості про правила і процедури врегулювання суперечок (1994), яка увійшла до Заключного акта Уругвайського раунду як складова частина Марракеської угоди про заснування СОТ та “охоплених угод”, тобто Угод, які увійшли до додатків Угоди про заснування СОТ і є сферою реалізації механізму врегулювання міжнародних торгових спорів у рамках діяльності СОТ. Автор як джерело врегулювання торговельних спорів також наводить практику урегулювання спорів в рамках ГАТТ, яка внаслідок її застосування до конфронтаційних відносин СОТ знаходить своє постійне удосконалення.

Проводиться порівняльний аналіз юридичного оформлення цілей ГАТТ та СОТ у відповідних установчих документах, внаслідок якого автор приходить до висновку, що основними цілями СОТ, визначеними у преамбулі Марракеської угоди про заснування СОТ, є підтримання рівня життя та зростання реального доходу в країнах - членах, забезпечення повної зайнятості, розширення виробництва та торгівлі, оптимальне використання світових ресурсів. На відміну від ГАТТ, на нашу думку, дані цілі визначено більш чітко, разом з тим цілі діяльності СОТ також поширюються й на послуги.

Автор проводить аналіз положень окремих джерел врегулювання торговельних спорів. Зокрема, наведено особливості врегулювання міжнародних спорів “Правилами ГАТТ щодо врегулювання суперечок” та проведено порівняння із відповідними правилами, встановленими Домовленістю про правила і процедури врегулювання суперечок.

У підрозділі 2.2. Процедури врегулювання торговельних спорів у рамках СОТ автор акцентує увагу на дослідженні окремих процедур врегулювання спорів. Зокрема, розкриває особливості порушення питань щодо використання окремих процедур врегулювання спорів у рамках СОТ – консультацій, добрих послуг, примирення і посередництва. Наведено розмежування спеціальних процедур врегулювання спорів та загальних процедур, що встановлюються Домовленістю про правила і процедури врегулювання суперечок. Визначено порядок вирішення колізій при застосуванні спеціальних та загальних процедур. Доведено, що в разі виникнення розбіжностей між спеціальними правилами і процедурами та процедурами охоплених угод, що розглядаються, порядок використання таких процедур є наступним: спеціальні і додаткові правила та процедури повинні використовуватися у міру можливості, а правила та процедури, визначені в Домовленості, – тою мірою, якою це необхідно для уникнення розбіжностей.

Подається зміст та опис повноважень і функцій Органу врегулювання спорів, що створюється при СОТ, а також повноваження окремо створюваних третейських груп (груп експертів), Рад та Комітетів (Комісій) СОТ, Апеляційного органу СОТ. Аналізуються підстави та порядок звернення сторін – учасників міжнародного торговельного спору до арбітражного врегулювання спору в рамках діяльності СОТ із обранням та залученням державами – учасницями спору арбітра.

Автор наводить ряд прецедентів з практики врегулювання торговельних спорів у рамках діяльності СОТ, які дозволяють зробити висновок щодо специфіки участі окремих структурних утворень (зокрема груп експертів), їх ролі у вирішенні справи та висновків, які робляться ОВС (в особі груп експертів) при вирішенні окремих категорій міжнародних торговельних спорів. Вказані прецеденти свідчать про формування в ОВС бази судових рішень, які є певним чином методологічним тлумаченням положень ГАТТ, що і доводиться до відома всіх учасників останньої, а отже, деякою мірою є практикою міжнародного правозастосування.

Докладний аналіз процедури вирішення спорів у СОТ дозволив автору дійти висновку, що вона (процедура), порівняно з відповідною процедурою ГАТТ, є більш визначеною і чіткою. В рамках ГАТТ система вирішення спорів закінчувалася прийняттям рекомендацій для задоволення позову. Разом з тим, механізму забезпечення ефективного виконання рекомендацій не було передбачено. Крім того, в рамках ГАТТ не було визначено часових меж розгляду і вирішення спорів. На відміну від системи врегулювання спорів у рамках ГАТТ, система врегулювання торговельних спорів у рамках СОТ виправдала себе як найбільш дієва та формалізована, що дозволяє уникнути зловживання сторонами-учасницями своїми процесуальними правами. Запровадження апеляційного перегляду рішення – висновків груп експертів – зумовлює формування принципу змагальності та всебічності при розгляді міжнародних торговельних спорів у рамках механізму діяльності СОТ.

Підрозділ 2.3. Міжнародно-правові гарантії забезпечення виконання та реалізації рішень СОТ при врегулюванні спорів містить обґрунтування ефективності використання міжнародно-правового способу вирішення торговельних спорів у рамках діяльності СОТ, що полягає у створенні системи гарантій забезпечення виконання та реалізації рішень СОТ. Автор робить висновок, що відповідні гарантії знаходять свій вияв у постійному контролі з боку ОВС порядку та способу виконання прийнятого рішення (встановлення строків для повідомлення зацікавленого члена СОТ, встановлення обов’язку останнього повідомити про строки та порядок виконання рішень ОВС тощо). Спосіб забезпечення гарантій полягає у встановленні відповідних обмежень на міжнародному рівні щодо держави – учасниці спору в разі невиконання чи неналежного виконання прийнятого рішення ОВС СОТ. Такими обмеженнями можуть бути певні тимчасові заходи: отримання компенсації або припинення поступок їй, або інших зобов'язань.

Розглядаються конкретні види гарантій забезпечення виконання та реалізації рішень СОТ при врегулюванні спорів, їх зміст та правова природа. Зокрема, надається поняття “компенсацій”, “припинення поступок або інших зобов’язань” як гарантій виконання рішень ОВС СОТ. Визначаються особливості процедури застосування компенсацій та проведення переговорів щодо взаємоприйнятної компенсації. Аналізуючи поняття припинення поступок та інших зобов’язань, автор приходить до висновку, що припинення поступок або інших зобов'язань щодо зацікавленого члена має бути заходом еквівалентної дії, тобто не повинно перевищити рівень зведених нанівець або ушкодження переваг сторони, яка вдалася до процедури розв'язання суперечок. Автор висловлює позицію щодо віднесення до одного із видів гарантій забезпечення виконання та реалізації рішень СОТ при врегулюванні спорів –– надання чи позбавлення привілеїв (імунітетів), які надаються державі як члену СОТ.

Розділ 3. Механізми врегулювання торговельних спорів у рамках СОТ в окремих секторах міжнародної торгівлі складається з шести підрозділів.

У підрозділі 3.1. Вирішення спорів, пов’язаних з торгівлею товарами, автор наводить практику врегулювання спорів у рамках діяльності ГАТТ. Визначено основний підхід до способу врегулювання спорів у рамках ГАТТ. Зокрема, автор підкреслює, що практична робота ГАТТ здійснюється за допомогою серії багатосторонніх торговельних переговорів, або торговельних раундів. В основі їх лежить пакетний метод, що має низку переваг. Так, на думку автора, такими перевагами є те, що: 1) учасники переговорів можуть досягати успіхів з широкого кола проблем; 2) поступки, на які важко було б піти окремо, набагато легше зробити в рамках пакета; 3) країни, що розвиваються, як менш потужна економічна сторона мають більше шансів впливати на багатосторонню систему в контексті раунду, ніж у разі двосторонніх переговорів із найбільшими торговельними державами. У підрозділі визначено основні принципи здійснення торгівлі в рамках ГАТТ, які впливають на вибір способів та засобів врегулювання торговельних спорів, а також на результат вирішення таких спорів. Наводиться аналіз прецедентів вирішення міжнародних спорів у рамках ГАТТ з огляду на запроваджені угодою принципи міжнародної торгівлі, зокрема принцип “торгівля без дискримінації”; принцип “захисту через тарифи”; принцип “стійкої основи торгівлі”; принцип “сприяння справедливій конкуренції”; принцип “кількісних обмежень імпорту”. Аналізуються проблеми нетарифних обмежень в міжнародній торгівлі та порядок врегулювання спорів, пов’язаних із цим. Разом з тим, автор наголошує, що можливі обмеження щодо імпорту можуть мати селективний характер, і при тому вони можуть застосовуватися до держав-учасниць без дотримання норм щодо режиму найбільшого сприяння.

У підрозділі 3.2. Розв’язання спорів у сфері надання послуг проводиться аналіз положень Генеральної угоди з торгівлі послугами (ГАТС) як основи міжнародного співробітництва у сфері надання послуг. Акцентується увага на постійному вдосконаленні як самого тексту Угоди, так і способів застосування її положень при врегулюванні міжнародних відносин та вирішенні торговельних спорів, а також констатується притаманність ГАТС основних принципів міжнародного співробітництва, таких як режим найбільшого сприяння, національний режим та прозорість, проте їх застосування щодо торгівлі послугами є обмеженим, що впливає на визначення особливостей врегулювання міжнародних торговельних спорів, що виникають у сфері регулювання ГАТС. Разом з тим, ГАТС поряд із наявним механізмом врегулювання торговельних спорів у сфері торгівлі послугами в рамках діяльності СОТ містить положення про зобов’язання держав щодо створення судових, арбітражних або адміністративних органів чи процедур, які забезпечать негайний розгляд адміністративних рішень, що впливають на торгівлю послугами, і, застосування заходів, які усувають відповідні адміністративні рішення (порушення), що, на думку автора, свідчить про дворівневість вирішення спорів, запроваджувану ГАТС – національний рівень (на рівні держав) та міжнародний рівень (на рівні СОТ).

Аналізуючи практику застосування ГАТС при вирішенні відповідної категорії спорів у сфері торгівлі послугами, автор робить висновок, що спори, які виникають з приводу торгівлі послугами в рамках правового регулювання ГАТС, вирішуються Органом врегулювання спорів СОТ відповідно до загальної процедури. Особливостями врегулювання спорів є дотримання положень ГАТС при встановленні обставин виникнення спорів, а також характеру взаємовідносин суб’єктів спору.

У підрозділі 3.3. Вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності розкриваються особливості врегулювання спорів у сфері інтелектуальної власності, що здійснюється поза межами регулювання ГАТТ, в рамках Угоди про торгові аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС). Відповідна угода вимагає від кожної держави – члена СОТ забезпечити ефективний захист прав інтелектуальної власності шляхом: 1) цивільно-судових заходів; 2) спеціальних заходів на кордоні, що полягають у конфіскації і знищенні товарів, виготовлених із порушенням прав інтелектуальної власності; 3) адміністративних заходів; 4) кримінальних заходів.

В рамках ТРІПС врегулювання спорів за допомогою міжнародно-правового механізму врегулювання спорів у рамках СОТ здійснюється щодо порушення авторських прав, торгових марок, географічних назв, що використовуються для найменування товарів, промислових зразків (дизайнів), топології інтегральних мікросхем, а також нерозкритої інформації, наприклад торговельних секретів. Угода також встановлює процедури консультацій між державами – членами СОТ у випадку, коли певний член СОТ вважає, що практика ліцензування чи умови підприємництва в іншій країні СОТ є порушенням угоди ТРІПС або негативно впливає на добросовісну конкуренцію.

Автором також досліджується питання про співвідношення міжнародних та національних (на прикладі України) способів врегулювання спорів, що виникають у сфері захисту права інтелектуальної власності. Автор приходить до висновку, що створення належного способу захисту права інтелектуальної власності залежить не лише від вдосконалення способів вирішення відповідних спорів у рамках діяльності СОТ (міжнародний рівень), але й потребує належного рівня врегулювання спорів на місцевому рівні шляхом створення спеціалізованих судів тощо (національний рівень). Необхідність відповідної системи захисту пов’язується з притаманною праву інтелектуальної власності індивідуальністю.

У підрозділі 3.4. Розв’язання спорів, пов’язаних із захистом інвестицій, автор аналізує проблеми забезпечення та дотримання режиму іноземного інвестування як на міжнародному, так і на національному рівні, визначає особливі умови інвестування як загалом, так і в різних країнах зокрема. Багато уваги приділяє розвитку інститутів іноземного інвестування в країнах з перехідною економікою та країнах, що розвиваються, порівнюючи останні за рівнем розвитку можливостей допущення та захисту іноземних інвестицій.

Здійснюючи відповідний аналіз передумов розвитку іноземного інвестування та ймовірних підстав виникнення спорів у сфері захисту іноземних інвестицій, автор проводить дослідження міжнародно-правового регулювання у відповідній сфері. Особливу увагу при застосуванні норм міжнародних угод приділено практиці застосування Угоди про інвестиційні заходи, які стосуються торгівлі (ТРІМС).

Розглядаючи питання створення механізмів міжнародно-правового врегулювання торговельних спорів, пов’язаних з іноземним інвестуванням, автор наводить приклади існування альтернативних СОТ органів врегулювання спорів. Зокрема, одними з таких є Центр із вирішення міжнародних спорів, заснований відповідно до Вашингтонської конвенції 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, Міжнародний суд ООН як орган, що розглядає усі питання, що передаються йому державами, і всі питання, передбачені Статутом ООН та чинними договорами і конвенціями, в тому числі пов’язані із вирішення міжнародних інвестиційних спорів та ін.

Наводяться приклади врегулювання спорів у рамках механізму міжнародно-правового врегулювання в рамках діяльності СОТ торговельних спорів з приводу іноземного інвестування, за наслідками аналізу яких автор приходить до висновку, що важливе значення для правильного врегулювання спору в рамках СОТ, поряд із застосуванням угод ГАТТ та ТРІМС, є врахування положень регіональних та двосторонніх угод, які укладаються між членами СОТ, однак не входять до складу “охоплених угод” СОТ. Практика розгляду справ СОТ у сфері інвестування, на думку автора, вказує на те, що в більшості випадків група експертів надає рекомендації щодо внесення змін та корегування положень міждержавних домовленостей членів СОТ, які певною мірою призводять до порушень положень ТРІМС та прав інших членів СОТ.

У підрозділі 3.5. Тенденції розвитку міжнародно-правового механізму врегулювання торговельних спорів у рамках діяльності СОТ наводяться основні напрями вдосконалення можливості використання механізму міжнародно-правового врегулювання торговельних спорів у рамках діяльності СОТ. Автор акцентує увагу на тому, що постійний розвиток відносин у сфері міжнародної торгівлі зумовлює зростання кількості суперечок між учасниками міжнародних відносин. Вирішення спорів у рамках діяльності СОТ є одним із способів оперативного та адекватного врегулювання спорів між конфліктуючими сторонами, що призводить до постійного прогресивного розвитку торговельних відносин, на відміну від “пакетного врегулювання спорів” в рамках міжнародних конференцій, що практикувалися в рамках ГАТТ до створення системи врегулювання спорів у рамках СОТ. Разом з тим, автор робить наголос на тому, що практика врегулювання спорів у рамках СОТ повинна розглядатися як джерело узагальнення результату застосування норм міжнародного права при вирішенні питань щодо доповнення чи зміни чинних міжнародних угод та зобов’язань.

Наводяться основні завдання, які висуваються до СОТ щодо подальшого розвитку, в тому числі розвитку та вдосконалення механізму врегулювання торговельних спорів. Зокрема, такі: 1) забезпечення через контроль “сталого розвитку” шляхом “оптимального використання світових ресурсів”; 2) сприяння захисту та збереженню навколишнього середовища з урахуванням різних рівнів національного економічного розвитку; 3) сприяння країнам, які розвиваються, а особливо менш розвиненим, у наданні їм кращих можливостей у міжнародній торгівлі; 4) забезпечення стійкого функціонування інтегрованої багатосторонньої торговельної системи, до якої входить ГАТТ, реалізації результатів попередніх заходів, спрямованих на лібералізацію торгівлі, а також усіх результатів Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів.

Підрозділ 3.6. Використання Україною механізму врегулювання спорів у СОТ містить положення щодо практики використання механізму врегулювання спорів у СОТ за участю України як члена СОТ. Разом з тим, автор приходить до висновку щодо відсутності (недосконалості) відповідного правового регулювання на рівні міжнародного законодавства, а також відсутності спеціально уповноваженого органу виконавчої влади, до сфери діяльності якого входив би контроль за дотриманням міжнародних зобов’язань України чи порушенням прав останньої та пов’язане з цим використання механізму міжнародно-правового врегулювання торговельних спорів у рамках СОТ. Автор висуває пропозицію щодо розроблення тимчасового положення про покладення відповідних функцій на Міністерство юстиції України.