ЛІГА НАЦІЙ У РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність і рівень дослідженості теми дисертації, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну отриманих результатів, їх наукове та практичне значення, викладено інформацію про апробацію та публікацію основних положень дисертаційного дослідження.

Перший розділ «Питання міжнародно-правового становлення Ліги Націй» присвячений аналізу міжнародно-правових передумов та підходів, що зумовили відновлення міжнародного правопорядку після Першої світової війни та заснування Ліги Націй під час Паризької мирної конференції 1919–1920 рр.

У підрозділі 1.1 «Міжнародно-правові передумови виникнення Ліги Націй» визначено детермінанти, які сприяли об’єднанню держав коаліції Антанти та оформленню договірних положень про Лігу Націй.

Увага загострена на Деклараціях про неукладення сепаратного миру 1914 і 1915 рр., умови яких визначили кооперативний підхід держав Антанти на конференції в Парижі.

Виявлено міцне укорінення в міжнародній правосвідомості під час Першої світової війни ідеї про Лігу Націй та необхідність відновлення миру на принципі непорушності міжнародно-правових зобов’язань. Зроблено висновок про спільність поглядів держав-союзниць та США на повоєнне мирне облаштування та урядове визнання ідеї миру у формі організованої міжнародної спільноти Ліги Націй.

У підрозділі 1.2 «Особливості підготовки Статуту Ліги Націй на Паризькій мирній конференції 1919–1920 рр.» зазначається, що вказана конференція, прийнявши резолюцію про порядок розробки установчого акта та мінімальні контури Ліги Націй, невідкладно створила спеціальну Комісію з підготовки проекту Статуту Ліги, до складу якої були включені і представники так званих малих країн, що певною мірою демократизувало процес.

Через порівняльний аналіз національних проектів Статуту, представлених на розгляд Комісії, розкрито бачення країн на принципи діяльності, структуру, функції, повноваження, інструментарій міжнародної організації. Виділено найбільш дискусійні питання. Відзначено відсутність єдиної магістральної концепції Ліги Націй як об’єднання для підтримання миру та безпеки.

Підрозділ 1.3 «Міжнародно-правові підходи до формування міжнародного правопорядку Ліги Націй» розпочинається характеристикою процесу відновлення миру у договірно-правовій площині на Паризькій мирній конференції, внаслідок роботи якої підбито підсумки світової війни.

Ґрунтовне дослідження нормативного змісту, структури, суб’єктного складу Версальського (1919 р.), Сен-Жерменського (1919 р.), Тріанонського (1920 р.), Нейїського (1919 р.) і Севрського (1920 р.) мирних договорів між союзними державами та державами, що до них приєдналися, і, відповідно, Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Болгарією та Туреччиною виявляє їх автономний характер, з одного боку, а з іншого – свідчить про характерну єдність у підході до міжнародно-правового мирного врегулювання: у вказані договори були введені ідентичні положення особливого роду між потенційно необмеженим колом суб’єктів міжнародного права із побудови тривалого миру в правовому полі міжнародної організації.

Другий розділ «Статут Ліги Націй як основа універсального міжнародного правопорядку» зосереджується на розгляді нормативного фундаменту міжнародного правопорядку 1919–1946 рр.

У підрозділі 2.1 «Міжнародно-правові засади універсального правопорядку часів Ліги Націй» проводиться аналіз Статуту Ліги крізь призму оновлення правил поведінки держав на міжнародній арені на основі міжнародно-правових норм.

Дослідження змісту частини І вказаних вище п’яти мирних договорів (Статуту Ліги Націй) дозволило визначити, що вона була установчим документом міжнародної міжурядової організації, хоча і не містила посилання на міжнародну суб’єктність останньої. Водночас автор виявляє, що Статут був кодифікованим актом міжнародно-правових принципів і норм розбудови міжнародних відносин усередині організаційного об’єднання.

Задля доведення того, що закріплені Статутом принципи та норми стали основою універсального міжнародного правопорядку доби Ліги Націй, автор фокусується на міжнародно-договірній природі Статуту Ліги, фундаментальності проголошених принципів мирного співіснування, встановленні конкретних міжнародних зобов’язань та їх безстроковості, запровадженні ієрархії міжнародно-правових норм з визнанням вищої юридичної сили саме за Статутом, перебуванні у членах Ліги Націй переважної більшості держав, що на той час існували.

Підрозділ 2.2 «Міжнародно-правові механізми правопорядку Ліги Націй» відкривається оглядом теоретико-правових поглядів щодо механізмів міжнародного правопорядку. Відтак досліджено сутність діяльності Ліги Націй з точки зору механізмів втілення в життя оновлених правил міждержавних відносин. Відзначено, що основна увага в її Статуті приділялася набору засобів і способів міжнародно-правового інституційного впорядковуючого впливу на міжнародні відносини саме в аспекті недопущення війни у міжнародному житті; досліджено передбачені Статутом шляхи реалізації поставлених цілей.

У підрозділі 2.3 «Мирне вирішення міжнародних спорів» встановлено, що головний акцент Статуту Ліги Націй виявляється саме в спробі організації правомірної поведінки членів Ліги через закріплення засобів і процедур мирного вирішення міжнародних спорів, які автор і виділяє та ретельно досліджує.

Розгляд інституту постійного міжнародного судочинства виявляє стійкий політико-правовий зв’язок між Лігою Націй та Постійною палатою міжнародного правосуддя. Віднайдено континуїтет між Палатою та Міжнародним Судом ООН.

Підрозділ 2.4 «Мандатна система як новація міжнародного правопорядку» розпочинається з аналізу політико-правових поглядів і міжнародно-правових передумов, які вплинули на оформлення мандатної системи Ліги Націй.

Детально розглянуто особливості градуювання мандатів. Досліджено так званий «кодекс гарантій» для населення підопічних територій. Визначено міжнародні процедури нагляду за виконанням встановлених зобов’язань. Виділено принципи мандатного управління.

Інститут мандатного управління після припинення існування Ліги Націй знайшов своє продовження в інституті міжнародної опіки ООН і був важливим кроком до остаточної ліквідації колоніальної залежності у другій половині ХХ ст.

У третьому розділі «Ліга Націй в контексті розвитку міжнародного права» досліджуються деякі аспекти впливу міжнародної організації на становлення норм та інститутів сучасного міжнародного права.

У підрозділі 3.1 «Проблема подолання агресії як новація Ліги Націй», розглядаючи Статут і акти Ліги Націй, локальні та регіональні договори про ненапад того часу, дисертант виявляє формування міжнародно-правової норми про злочинність агресивних війн та їх заборону, а також допустимість застосування сили лише з метою самооборони та згідно з рішенням міжнародної організації.

Автор відзначає Паризький договір про відмову від війни як засобу національної політики 1928 р. (Пакт Бріана – Келлога), який остаточно закріпив принципи заборони агресії та мирного вирішення міжнародних спорів в універсальному договірному порядку, поширивши їх і на держави, що не входили до Ліги. Серед недоліків Пакту відзначається відсутність дефініції війни або агресії, що обумовило подальше закріплення міжнародно-правового визначення агресії.

Вивчаючи наступну міжнародну практику тих часів, автор виявляє формування міжнародно-правового підходу щодо заборони застосування сили та силового тиску.

У підрозділі 3.2 «Роззброєння та колективна безпека за часів Ліги Націй» автором встановлено міжнародно-правові параметри системи колективної безпеки за Статутом Ліги Націй. Ретельно досліджено приклад Італо-Ефіопської війни з точки зору випробування міжнародно-правових механізмів колективної безпеки.

Дисертант розкриває взаємозв’язок у міжнародно-правових підходах до забезпечення міжнародної безпеки та здійснення роззброєння всередині організації.

Досліджено розвиток міжнародно-правового курсу на загальне роззброєння, наміченого Статутом Ліги Націй. Незважаючи на провал проекту Конвенції про роззброєння, яка була розроблена в рамках Ліги Націй та мислилася універсальною, встановлено, що міжнародна спільнота продовжила взятий курс, застосувавши спеціальні міжнародно-правові підходи до роззброєння.

У підрозділі 3.3 «Захист прав людини в умовах Ліги Націй» визначено, що Статут Ліги виявив обмежене ставлення його творців до прав людини.

Досліджено систему захисту прав расових, релігійних і мовних меншин правопорядку доби Ліги Націй, яка передбачала мінімальний на той час міжнародно встановлений стандарт поводження держави стосовно людини, а також правовий спосіб стабілізації етнічно розмаїтих держав із залученням механізмів гарантування вказаних прав з боку міжнародної організації, хоча і за відсутності відповідних повноважень у її Статуті та універсальності підходу.

Вклад Ліги в міжнародно-правову заборону рабства виявився як у запровадженні своєрідного стандарту при прийомі до цієї міжнародної організації, встановленні відповідних заборон за умовами мандатних угод, так і у розробці спеціального міжнародного договору силами Ліги.

Визначним предметом діяльності Ліги Націй в контексті регулювання аспектів прав людини став розвиток правових позицій жінок і дітей, захист біженців тощо. Аналізовані ініціативи та відповідні міжнародно-договірні досягнення Ліги знайшли своє продовження і розвиток в умовах сучасного міжнародного правопорядку.

Підрозділ 3.4 «Ліга Націй та міжнародно-правове регулювання економічних питань» фокусується на тому аспекті міжнародно-правової діяльності Ліги Націй, який був розвинений із зобов’язань, зафіксованих в її Статуті у порядку pacta de contrahendo.

Здійснено системно-структурний огляд інституційних основ співпраці з економічних питань в рамках Ліги Націй, а також відслідковано еволюцію підходів організації до вирішення міжнародних економічних проблем за змінних історичних обставин.

Виділено та досліджено динаміку ідеї створення «Європейського Союзу» в рамках Ліги Націй.