ОРГАНИ СУДОВОЇ ВЛАДИ В МЕХАНІЗМІ ЗАХИСТУ ПОЛІТИЧНИХ ПРАВ І СВОБОД ГРОМАДЯН УКРАЇНИ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається стан наукової розробки проблеми, з’ясовується зв’язок роботи з науковими планами та програмами, розкриваються мета, завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про їх апробацію та публікації.

Перший розділ «Правова природа політичних прав і свобод людини і громадянина» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Поняття та ознаки політичних прав і свобод» визначено, що права, свободи та обов’язки людини i громадянина є центральним елементом, основою конституційно-правового статусу особи. Саме в правах, свободах та обов’язках юридично оформляються стандарти поведінки людини, громадянина, що визнаються i гарантуються державою. Через них розкриваються основні засади взаємовідносин між державою та особою, які на певному етапі суспільного розвитку вважаються можливими, суспільно корисними та доцільними чи обов’язковими.

В ході дослідження з’ясовано, що в системі прав і свобод людини і громадянина чільне місце посідають політичні права i свободи, оскільки вони визначають можливості участі громадян у процесі державного управління, їх вільний вираз власної політичної позиції.

Автором проаналізовано характерні ознаки, властиві політичним правам і свободам. По-перше, як основним правам і свободам людини і громадянина. По-друге, як правам і свободам, що пов’язані з участю у політичному житті держави і суспільства. Зокрема, політичним, як і іншим правам і свободам властиві наступні ознаки: забезпечення належного існування особи, задоволення її потреб; суспільний характер; рівність; невичерпаність; невідчужуваність та непорушність; гарантованість. Крім того, для політичних прав і свобод людини і громадянина властиві ознаки, що відрізняють їх від інших прав і свобод. До таких ознак можна віднести те, що політичні права і свободи: надають можливість громадянам бути активними в суспільному та політичному житті; виступають основою принципу народного суверенітету; вони спрямовані на розвиток демократії в державі, побудову правової держави та громадянського суспільства; більшість з них належить громадянам України.

Виходячи з основних рис політичних прав і свобод людини і громадянина, сформульовано їх поняття, як прав і свобод, що забезпечують належне існування особи та задоволення її потреб, мають суспільний характер, є рівними, гарантованими, невичерпаними, невідчужуваними та непорушними, зорієнтовані на участь людини і громадянина в політичному житті держави і суспільства, спрямовані на розвиток та побудову демократичної, правової держави та громадянського суспільства та виступають основою принципу народного суверенітету.

У підрозділі 1.2 «Класифікація політичних прав і свобод людини і громадянина» для усвідомлення сутності та більш глибокого вивчення правової природи політичних прав і свобод здійснюється їх класифікація.

Враховуючи те, що перелік прав і свобод взагалі, та політичних прав і свобод зокрема, досить широкий, зроблено висновок про важливість питання виявлення основних критеріїв диференціації політичних прав і свобод людини і громадянина, що дозволяє сформувати уявлення про їх багатоманітність та множинність.

Запропоновано класифікацію політичних прав і свобод за такими критеріями, як: суб’єкти реалізації, суб’єктний склад здійснення, форми реалізації, час виникнення, можливості обмеження державою, рівень закріплення в нормативно-правових актах та сфера реалізації.

За суб’єктом реалізації політичні права і свободи можна розділити та ті, що належать тільки громадянину і такі, що можуть бути реалізовані не тільки громадянином, але й іншою особою (іноземцем чи особою без громадянства). Більшість політичних прав і свобод на відміну від інших належить саме громадянам, наприклад це право брати участь в управлінні державними справами, право на свободу об’єднання у політичні партії та ін. Але деякими з політичних прав і свобод, зокрема, правом на свободу об’єднання у громадські організації, правом направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення можуть користуватися не тільки громадяни, але й іноземці та особи без громадянства.

За суб’єктним складом здійснення політичні права можна поділити на індивідуальні (ті, що можуть бути реалізовані однією особою) і колективні (ті, що можуть бути реалізовані групою осіб). Зазначено, що значна кількість політичних прав і свобод може бути реалізована тільки в складі певної спільноти – тобто є колективними. Це право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації та право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Таке політичне право, як право брати участь в управлінні державними справами може здійснюватися як в індивідуальній так і колективній формі, тобто є індивідуальним правом.

За формами реалізації політичні права і свободи можна поділити на безпосередні та представницькі. Більшість політичних прав і свобод мають безпосередній характер, тобто законодавство унеможливлює наявність посередників при здійсненні цих політичних прав. Це право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Такі політичні права і свободи, як право брати участь в управлінні державними справами та право на звернення можуть здійснюватися як безпосередньо, так і через представників.

За часом виникнення політичні права і свободи можна поділити на ті, що виникають у людини з моменту народження і права і свободи, момент виникнення яких спеціально зазначений в чинному законодавстві. Переважну більшість політичних прав і свобод можна віднести саме до другої групи, оскільки їх виникнення обумовлюється певним моментом, зазначеним законодавством – досягненням громадянином відповідного віку.

В залежності від можливості обмеження державою політичні права і свободи можна поділити на абсолютні, обмеження яких не допускається в демократичній державі ні за яких обставин та відносні, тобто такі, що можуть бути обмежені чи призупинені на певний строк у випадках введення режимів воєнного чи надзвичайного станів. До абсолютних політичних прав можна віднести право на звернення, адже згідно з ч. 2
ст. 60 Конституції України, воно не може бути обмежене, до відносних – всі інші політичні права.

За рівнем закріплення в нормативно-правових актах політичні права і свободи можна поділити на основні та додаткові. Останні є похідними від перших, конкретизують їх. Зокрема, право брати участь в управлінні державою є основним правом, а права брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування похідні від нього, є одним із його проявів.

За сферою реалізації політичні права і свободи можна поділити на такі, що уможливлюють участь громадянина у формуванні і здійсненні влади та політичні права і свободи, реалізація яких забезпечує соціальну активність поза сферою, безпосередньо пов’язаною з владарюванням. До політичних прав першої групи відносять право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевому референдумі, вільно обирати і бути обраним. Інша група охоплює суб’єктивні права, зорієнтовані на забезпечення соціальної (насамперед – політичної) активності і відповідних інтересів поза сферою, безпосередньо пов’язаною з владарюванням. Вона об’єднує всі інші політичні права, передбачені Конституцією України.

У підрозділі 1.3 «Становлення інституту політичних прав і свобод громадян в Україні» досліджується становлення політичних прав і свобод людини і громадянина в Україні: їх становлення за часів перебування України в складі Російської імперії та інших держав; нормативно-правове закріплення політичних прав і свобод за часів боротьби України за незалежність в 1917–1920 рр.; їх становлення в радянській Україні; та нормативно-правове оформлення в законодавстві незалежної України.

Становлення політичних прав і свобод в Україні за часів перебування її у складі Російської імперії та інших держав було тісно пов’язане з утвердженням прав і свобод в цих державах. Його особливістю було те, що нормативно-правове закріплення політичних прав і свобод носило фрагментарний характер, було пов’язане з утвердженням української державності, а втілити їх на практиці не вдалось. Зазначено, що перше нормативно-правове закріплення політичних прав і свобод в Україні датується 5 квітня 1710 р., коли ухвалено Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького. На українських землях, що входили до складу Російської Імперії політичні права і свободи отримали своє нормативно-правове закріплення в Маніфесті про вдосконалення державного порядку від 17 жовтня 1905 р., яким проголошувались такі політичні права і свободи, як свобода зібрань та свобода формування об’єднань, право обирати Державну думу, Законі «Про зміну Положення про вибори до Державної думи» від 11 грудня 1905 р., Указах «Про спілки та об’єднання» та «Про збори» від 4 березня 1906 р. та ін. На тих українських землях, що входили до складу Польщі та Австро-Угорщини, політичні права і свободи законодавчо було закріплено значно раніше. Зокрема, в Конституції Польщі 1791 року (право обирати та бути обраним, право на публічну службу, право на звернення), Конституції Австрії 1849 року та Конституції Австро-Угорської Імперії 1867 року (право обирати та бути обраним, свобода зібрань, спілок та петицій).

Встановлено, що у період розвитку української державності в 1917–1920 рр. отримав своє нормативно-правове закріплення більш широкий спектр політичних прав і свобод, а також передбачалася можливість їх захисту. Зокрема, законодавством доби Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки були передбачені такі політичні права і свободи, як: право обирати та бути обраним, свобода зібрань та союзів.

У нормативно-правових актах, що приймалися за часів третього періоду становлення політичних прав і свобод, тобто радянської України, було продекларовано широкі права i свободи громадян, у тому числі політичні, які, однак, здебільшого мали декларативний характер та не могли бути реалізовані належним чином в умовах тоталітарного режиму.

З набуттям Україною незалежності розпочався четвертий етап становлення політичних прав і свобод людини і громадянина в Україні. На цьому етапі отримали своє нормативно-правове закріплення на конституційному і законодавчому рівні такі політичні права і свободи визнані міжнародними договорами в сфері закріплення прав і свобод людини і громадянина, як право на свободу об’єднання; право брати участь в управлінні державними справами; право на мирні зібрання; право на звернення.

Другий розділ «Діяльність судових органів України з захисту політичних прав і свобод громадян України» складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 2.1 «Місце органів правосуддя в механізмі захисту політичних прав і свобод людини і громадянина в Україні» присвячений аналізу питань щодо визначення поняття та структури механізму захисту політичних прав і свобод та встановленню в ньому місця органів судової влади України. Зроблено висновок, що під захистом політичних прав і свобод слід розуміти примусову правову діяльність направлену на підтвердження або поновлення оскаржених чи порушених політичних прав і свобод людини і громадянина. У свою чергу під механізмом захисту політичних прав і свобод людини і громадянина слід розуміти цілісну систему правових форм, заходів і засобів, взаємодія яких спрямована на підтвердження або поновлення оскаржених чи порушених політичних прав і свобод людини і громадянина.

Запропоновано до механізму захисту політичних прав і свобод людини і громадянина віднести два складових елементи: нормативний (матеріально-правовий і процесуально-правовий) і інституційний. Нормативною основою захисту політичних прав і свобод є конституційні норми та конкретизуючі норми чинного законодавства, за допомогою яких визначається зміст цих прав, форми їх захисту, процесуально-процедурний механізм захисту. Інституційний зріз механізму захисту політичних прав і свобод включає таку діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, політичних партій і громадських організацій, самої особи, що спрямована на захист цих прав.

Доведено, що одну з провідних ролей в механізмі захисту політичних прав і свобод людини і громадянина відіграють органи судової влади. Визначено переваги захисту прав і свобод людини і громадянина судами загальної юрисдикції порівняно з іншими органами державної влади, однією з функцій яких також є захист прав і свобод людини і громадянина. По-перше, це самостійність і незалежність органів правосуддя від інших органів державної влади. По-друге, це особлива процесуальна форма реалізації правосуддя, яка полягає у розгляді справ у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України в установленому законом порядку (тобто юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі). По-третє, це існування у судових органів повноважень щодо безпосереднього поновлення порушених прав, усування перешкод в їх реалізації та попередження порушення шляхом скасування протиправного рішення, визнання дій незаконними, накладання на відповідача певних обов’язків та ін. По-черверте, це обов’язкова сила актів органів судової влади які мають остаточний характер. По-п’яте, наявність у судової системи формалізованого механізму виконання прийнятих рішень, який полягає в тому, що порушнику прав і свобод надається можливість добровільно виконати рішення суду, а в разі відмови, таке рішення підлягає примусовому виконанню.

Зроблено висновок, що під судовим захистом політичних прав і свобод можна розуміти гарантований Конституцією і законами України спосіб захисту політичних прав, що реалізується спеціальними органами державної влади – судами – в особливому процесуальному порядку та полягає в поновленні порушених прав, усуненні перешкод в їх реалізації та попередженні порушень в подальшому.

У підрозділі 2.2 «Судовий захист прав громадян брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевому референдумі, вільно обирати і бути обраним» досліджуються особливості судового захисту такого політичного права, як право громадян брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевому референдумі, вільно обирати і бути обраним.

Зазначено, що це право є комплексним і згідно з чинним конституційним законодавством включає в себе: право брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; право вільно обирати i бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування; право рівного доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Одним з складових елементів механізму реалізації цього політичного права є його захист, який реалізується шляхом розгляду справ у межах кримінального, адміністративного та конституційного судочинства України.

Зокрема, щодо права вільно обирати та бути обраним, українське виборче законодавство передбачає можливості його захисту у разі порушення в виборчому процесі, шляхом звернення із позовними заявами до суду. Спори щодо правовідносин, пов’язаних із виборчим процесом, віднесені до компетенції судів адміністративної юстиції. Зазначено, що Кодексом адміністративного судочинства України встановлені певні особливості розгляду таких спорів (визначено нетривалі строки розгляду та апеляційного перегляду судових рішень у цих справах, окреслено судові рішення, які взагалі не підлягають оскарженню, порядок перегляду судових рішень, який не передбачає можливості касаційного оскарження та ін.). Розкрито особливості провадження у виборчих справах, визначених окремими статтями Кодексу адміністративного судочинства України (ст.ст. 172–175 та 177–179).

Встановлено, що захист права вільно обирати та бути обраним здійснюється й в порядку конституційного судочинства. Вищезазначене політичне право неодноразово було предметом розгляду у Конституційному Суді Україні, що відображено зокрема, у Рішенні Конституційного Суду України від 23 жовтня 2003 року № 17-рп/2003 у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо вiдповiдностi Конституції України (конституцiйностi) положення частини третьої статті 30 Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (справа про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів), Рішенні Конституційного Суду України від 24 березня 2005 року № 3-рп у справі за конституційними поданнями Харківської обласної державно адміністрації та Харківської обласної ради про офіційне тлумачення положень пункту 4 частини третьої статті 56, пункту 2 частини першої, частини п’ятнадцятої статті 64 Закону України «Про вибори Президента України» (справа про вибори Президента України) та ін.

Зазначено, що українське законодавство передбачає можливість захисту шляхом звернення із позовними заявами до суду й права громадян України на участь у референдумі. Такий захист також здійснюється в порядку адміністративного судочинства і має певну специфіку розгляду справ, пов’язаних з оскарженням рішень, дій або бездіяльності комісій з референдуму, членів цих комісій, з уточненням списку виборців та ін.

Встановлено, що захист права рівного доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування здійснюється в порядку адміністративного судочинства. Розгляд справ, пов’язаних з порушенням цього політичного права здійснюється в загальному порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.

Зроблено висновок про те, що судовий захист прав громадян брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевому референдумі, вільно обирати і бути обраним має певну специфіку, яка пов’язана з особливостями розгляду справ судами в порядку адміністративного провадження, оскільки найчастіше Спори щодо порушення цих прав виникають між громадянами та суб’єктами владних повноважень.

У підрозділі 2.3 «Специфіка судового захисту права громадян на об’єднання» досліджуються особливості судового захисту такого політичного права, як право на свободу об’єднання в політичні партії і громадські організації.

Зазначено, що однією з гарантій успішної реалізації права громадян на об’єднання є наявність діючої та ефективної системи захисту цього права, в якій провідне місце займає судовий захист. Захист права громадян на об’єднання відбувається шляхом здійснення судочинства з цивільних і кримінальних справ, справ про адміністративні правопорушення та адміністративних справ, конституційного судочинства.

В порядку цивільного судочинства розглядаються позовні заяви громадян щодо оскарження рішень політичних партій та громадських організацій. Найчастіше громадяни звертаються до суду з позовними заявами про визнання недійсними рішень об’єднання громадян щодо виключення їх з членів об’єднання та поновлення членства або неправомірну відмову у включенні до складу об’єднання; визнання неправомірними засідань керівних органів об’єднань громадян та скасування прийнятих на них рішень, ненадання інформації про діяльність об’єднання а також про порушення інших прав членів об’єднань, передбачених законодавством.

В порядку адміністративного судочинства розглядаються спори об’єднань громадян із суб’єктами владних повноважень щодо оскарження їх рішень. Більшість серед таких справ складають справи щодо легалізації та ліквідації об’єднань громадян.

У підрозділі 2.4 «Особливості судового захисту права на звернення та права громадян збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи й демонстрації» досліджуються специфіка судового захисту таких політичних прав, як право на звернення та права на мирні зібрання.

Зазначено, що юридичний зміст права на звернення полягає в тому, що всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державно влади, органів місцевого самоврядування та посадових i службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення i надати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Доведено, що це право не тільки забезпечує громадянам можливість відстоювати свої права i законні інтереси та відновлювати їх у випадках порушення, але й надає право участі в управлінні державними та суспільними справами i впливати на поліпшення роботи органів державної влади й місцевого самоврядування, установ, підприємств та організацій.

Одним із самих ефективних способів захисту права на звернення знову ж таки залишається право звернення до адміністративного суду, у тому випадку, коли порушення цього політичного права здійснюється з боку органу державної влади чи місцевого самоврядування, їхніх посадових i службових осіб. Розгляд справ, пов’язаних з порушенням органами публічної влади та їх посадовими та службовими особами права на звернення, здійснюється в загальному порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.

Право громадян збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи й демонстрації за своїм юридичним змістом гарантує вільну участь особи в різноманітних акціях. Доведено, що реалізація права громадян України на мирні зібрання на сьогодні має певні проблеми, пов’язані перш за все з тим, що вітчизняна нормативно-правова база, що регулює право на мирні зібрання, є неповною та недосконалою та що вирішення проблеми неврегульованості цього політичного права можливо шляхом прийняття відповідного закону.

Зазначено, що захист права збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи й демонстрації здійснюється в тому числі, й судами шляхом розгляду справ у межах адміністративного та конституційного судочинства. Зокрема, захист цього політичного права згідно з главою 6 Кодексу адміністративного судочинства України здійснюється шляхом розгляду двох видів справ: за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання; за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права та має певні особливості. Захист цього політичного права здійснюється й у межах конституційного судочинства. Як приклад – Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 р. № 4-рп/2000 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів i демонстрацій (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання).