| Короткий зміст: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкривається її сутність та стан наукової розробки, визначаються мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, зазначається методологічна та науково-теоретична основа дослідження, доводиться наукова новизна роботи, розкривається теоретичне та практичне значення досягнутих результатів, їх апробація і публікації основні положень, а також вказується на структурно-змістовні характеристики роботи.
У першому розділі "Правові засади державного контролю за використанням та охороною водних об’єктів" аналізується формування та розвиток водного законодавства у період становлення незалежності української держави, характеризується становлення законодавства щодо основних видів використання водних об’єктів та контролю за їх здійсненням, визначаються поняття та значення державного контролю за використанням та охороною водних об’єктів, досліджуються принципи здійснення державного контролю за використанням та охороною водних об’єктів.
У підрозділі 1.1 "Формування та розвиток водного законодавства у період становлення незалежності української держави" зазначено, що завданням водного законодавства, залежно від напрямків правового регулювання, може бути: регулювання відносин власності на водні об’єкти; відносин управління і контролю в галузі використання та охорони вод; відносин охорони та захисту водних ресурсів тощо.
Дисертантка зазначає, що, незважаючи на те, що до Водного кодексу України внесені значні зміни і доповнення, вони не торкнулися відносин власності на водні ресурси, зокрема, досі не визначені інституціональні передумови повноцінного законодавчого оформлення приватної та комунальної форм власності на водні ресурси. Проте, ч. 2 ст. 59 Земельного кодексу України передбачено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми загальною площею до трьох гектарів. Враховуючи те, що набуття у приватну власність водних об’єктів тісно пов’язане з набуттям у приватну власність земельних ділянок, на яких розташовані ці об’єкти, дисертантка робить висновок, що суб’єктами права приватної власності на замкнуті водні об’єкти загальною площею до трьох гектарів можуть бути громадяни чи юридичні особи України. Виходячи з цього, запропоновано внести відповідні зміни у ст. 6 Водного кодексу України, і викласти її у такій редакції: "Водні об’єкти є об’єктами права власності Українського народу, який здійснює права власника на водні об’єкти через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Водні об’єкти можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності".
Досліджено питання щодо обігу водних об’єктів, розвиток якого передбачено існуванням приватної власності на водні об’єкти. Обігоздатність водних об'єктів та їх ресурсів означає надання можливості їх власникам визначати юридичну долю водних об'єктів у межах, встановлених законом, тобто здійснювати розпорядження ними. Наведене визначення стосується водних об'єктів та їх ресурсів, що знаходяться як у державній або комунальній, так і приватній власності. У зв’язку з цим, сформульовано визначення поняття "обіг водних об’єктів" як можливість власників вільно розпоряджатися водними об’єктами та правами на них шляхом їх передачі іншим суб’єктам на підставі цивільно-правових договорів (купівлі-продажу, міни), або шляхом переходу від однієї особи до іншої в порядку універсального правонаступництва (спадкоємства чи реорганізації юридичної особи). Зазначається, що дослідження будь-яких аспектів водного контролю пов’язане з певним розумінням поняття використання й охорони вод.
У підрозділі 1.2 "Становлення законодавства щодо основних видів використання водних об'єктів та контролю за їх здійсненням" зазначено, що водними об’єктами завжди користувалися не тільки для задоволення потреб загального чи спеціального водокористування, а і для транспортних, рибальських, рекреаційних, оздоровчих та інших цілей, що вимагало здійснення відповідного контролю за цими видами використання водних об’єктів та їх ресурсів.
Досліджено питання щодо формування та становлення правового регулювання орендного водокористування. Пропонується визначити оренду водних об’єктів як договір, відповідно до якого орендодавець передає орендарю у володіння та користування за плату і на визначений строк водний об’єкт чи його частину для здійснення певних видів діяльності, які не суперечать правовому режиму водного об’єкта та вимогам водного законодавства. Доведено, що до кола орендодавців водних об’єктів (їх частин) загальнодержавного та місцевого значення мають бути включені не тільки Кабінет Міністрів України й обласні та відповідні міські державні адміністрації, Верховна Рада АРК та обласні ради, а і районні державні адміністрації та районні ради, селищні та сільські ради, що стане стимулюючим фактором для них, а також юридичні особи і громадяни, якщо останні є їх приватними власниками.
У підрозділі 1.3 "Поняття та значення державного контролю за використанням та охороною водних об’єктів" розкривається юридична природа державного контролю за використанням та охороню водних об’єктів, який базується на конституційних засадах, функціонує на основі встановлених норм права і тягне за собою певні юридичні наслідки. Зазначено, що державний контроль за використанням та охороною водних об’єктів – це складне і багатогранне явище, що виступає як функція і метод державного управління, стадія управлінського циклу і засіб забезпечення законності у державному управлінні в цілому, як нагляд за використанням окремих водних ресурсів і одночасно має свої специфічні особливості, що проявляються у функціях і методах здійснення водоохоронного контролю.
Пропонується визначити державний контроль за використанням та охороною водних об’єктів як врегульовану законодавством діяльність щодо перевірки дотримання вимог водного законодавства, яке здійснюється органами виконавчої влади та спеціально уповноваженими органами з метою виявлення правопорушень та вжиття заходів впливу на правопорушників і забезпечення виконання встановленого порядку користування водами, охорони водних об’єктів, спостереження за їх станом і запобігання їх шкідливих дій та їх своєчасної ліквідації, а також інших вимог, встановлених водним законодавством.
У підрозділі 1.4 "Принципи здійснення державного контролю за використанням та охороною водних об’єктів" розглядаються основоположні засади здійснення державного контролю за використанням та охороною водних об’єктів.
В результаті проведеного дослідження автор виділяє дві групи принципів державного контролю за використанням та охороною водних об’єктів: загальні (законності державного контролю, безперервності та системності контролю, об’єктивності проведення заходів контролю, своєчасності здійснення контролю, дієвості та результативності контролю, відкритості контролю) та спеціальні (централізації та координації державного контролю за використанням і охороною водних об’єктів, розмежування господарсько-організаційних та контрольно-наглядових функцій, програмно-цільового забезпечення розробки і реалізації заходів у сфері використання й охорони водних ресурсів, поєднання комплексного (інтегрованого) і відокремленого (диференційованого) підходів до здійснення контролю, екологізації контрольних функцій). Одночасно пропонується впровадження басейнового принципу як підґрунтя для формування системи і структури контролюючих органів, а також забезпечення трансграничного співробітництва у сфері використання та охорони водних об’єктів.
Другий розділ "Правовий механізм державного контролю за використанням та охороною водних об’єктів" присвячений дослідженню правового регулювання діяльності державних органів влади у сфері здійснення контролю за використанням та охороною водних об’єктів.
У підрозділі 2.1 "Система органів державного контролю за використанням та охороною водних об’єктів загальної компетенції" з'ясовується коло суб’єктів, які, вирішуючи загальні питання в галузі охорони довкілля, одночасно виконують функції державного контролю за використанням та охороною водних об’єктів. Автор вважає за доцільне класифікувати і підрозділяти їх на органи законодавчої влади, органи виконавчої влади, судові та правоохоронні органи. До таких органів віднесено: Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, Президента України як главу держави та місцеві державні адміністрації. Загальний контроль за водокористуванням здійснюють також органи прокуратури та внутрішніх справ і судові органи.
У підрозділі 2.2 "Державний контроль за використанням та охороною вод спеціально уповноваженими органами виконавчої влади" здійснено аналіз системи органів державного контролю у сфері використання й охорони водних об’єктів спеціальної компетенції та їх повноважень. Зазначено, що водним законодавством не закріплюється остаточний перелік "інших спеціально уповноважених органів", що здійснюють державний контроль у сфері використання та охорони водних об’єктів.
На підставі аналізу чинного законодавства стверджується, що систему органів державного контролю у сфері використання та охорони водних об’єктів спеціальної компетенції складають: Міністерство екології та природних ресурсів, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство аграрної політики та продовольства, Державне агентство водних ресурсів, Державна служба геології та надр, Державне агентство земельних ресурсів, Державна екологічна інспекція, Державна Азовська морська екологічна інспекція, Державна Азово-Чорноморська екологічна інспекція, Державна екологічна інспекція Північно-Західного регіону Чорного моря, Державна санітарно-епідеміологічна служба, Державне агентство рибного господарства, Державна служба морського та річкового транспорту.
Дослідження функцій низки спеціально уповноважених органів виконавчої влади, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною водних об’єктів, надало можливість внести пропозицію щодо розробки та прийняття на рівні уряду Положення про здійснення державного контролю за використанням та охороною водних об’єктів в Україні. На думку дисертантки, такий нормативно-правовий акт сприятиме конкретизації положень ст. 19 та ч. 3 ст. 13 Водного кодексу України. У запропонованому Положенні слід закріпити цілі та завдання державного контролю у даній сфері, систему органів державного контролю, розмежування повноважень між відповідними контролюючими органами, контрольні заходи, які ними застосовуються, а також заходи впливу на підконтрольних суб’єктів.
У підрозділі 2.3 "Правові форми та методи здійснення державного контролю за використанням та охороною водних об’єктів" досліджуються діяльність органів державної влади, які мають право здійснювати інспекторські перевірки підприємств, установ, організацій та інших суб’єктів господарської діяльності, проводити спостереження за станом водних об’єктів, застосовувати встановлені види адміністративної відповідальності за порушення вимог водного законодавства, видавати або позбавляти (анулювати) дозволи на право спеціального використання водних об’єктів та їх ресурсів.
На підставі аналізу чинного законодавства пропонується визнати юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності та внести відповідні зміни в КУпАП. Зазначено, що сума штрафу необґрунтовано низька і не відповідає нанесеній водним об’єктам та їх ресурсам шкоди. Водночас існуюча сума штрафу не завдає значного матеріального збитку порушнику вимог водного законодавства. На думку автора, цей недолік можна усунути лише законодавчим закріпленням розмірів штрафів, що мають бути адекватними шкоді, нанесеній водним об’єктам.
У підрозділі 2.4 "Особливості правового регулювання державного контролю за використанням та охороною вод Чорноморського басейну" зазначено, що Чорне море є унікальним басейном за своїми гідрографічними, гідробіологічними, економічними та екологічними характеристиками, що зумовлює суттєві особливості його охорони та захисту.
Основними проблемами екологічного стану Чорного моря є: високий рівень забруднення морських вод; загроза здоров'ю населення і непоправної втрати біологічного різноманіття та біологічних ресурсів моря; зменшення обсягів вилову риби та заготівлі морепродуктів; зниження якості морських рекреаційних ресурсів; інтенсифікація негативних геологічних процесів, руйнування морського берега та деградація земель прибережної смуги; відсутність системи інтегрованого управління природокористуванням у прибережній смузі; загроза зникнення певних видів тварин і рослин, що занесені до Червоної книги України; зменшення обсягів розведення цінних промислових видів риб тощо. Особливо небезпечними для екосистеми моря є точкові джерела забруднення скидами промислових підприємств та підприємств комунально-побутового господарства, розташованих у прибережній смузі. Ці фактори обумовлюють здійснення та посилення контролю з боку державних органів виконавчої влади за дотриманням і виконанням вимог законодавства щодо використання та охорони водних об’єктів Чорноморського басейну.
Проаналізувавши чинне законодавство, можна стверджувати, що систему органів державного контролю за використанням та охороною вод Чорноморського басейну формують Державна Азово-Чорноморська екологічна інспекція, Державна екологічна інспекція Північно-Західного регіону Чорного моря, Державна санітарно-епідеміологічна служба, Державне агентство рибного господарства, Державна інспекція з безпеки на морському та річковому транспорті. Контрольними повноваженнями наділені також начальники морських портів та капітани портів. Об’єктами контролю є: морські порти та портпункти, морські причали (елінги) яхт-клубів, суднобудівні та судноремонтні підприємства; кораблі, судна та інші плавучі об’єкти і засоби, берегові об’єкти (у тому числі ті, що належать Міністерству оборони України, органам внутрішніх справ, СБУ, Державній прикордонній службі України); морські споруди; підприємства, господарська діяльність яких пов’язана з виловом та переробкою водних живих ресурсів (крім тих, що займаються лише переробкою водних живих ресурсів, без їх самостійного вилову); внутрішні морські води, територіальне море, виключна (морська) економічна зона України, континентальний шельф України та лимани. Доведена необхідність зняття обмежень на вилов рапанів у Чорному морі, з метою збільшення кількості мідій, які безпосередньо впливають на якісний екологічний стан морських вод та їх ресурсів.
|
