ПРЕДСТАВНИЦТВО ПРОКУРОРОМ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ У ВИКОНАВЧОМУ ПРОВАДЖЕННІ Автореферат

У вступі роботи з’ясовано актуальність теми дослідження та обґрунтовано її вибір, охарактеризовано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, розкрито мету та завдання, а виходячи з них – об’єкт і предмет дослідження, методологічну основу дослідження. Також у вступі визначено наукову новизну роботи та положення, винесені на захист, охарактеризовано практичну значущість висновків наукового дослідження, а також наведено відомості про апробацію окремих положень дисертації.

Розділ 1 «Теоретико-правові засади вступу прокурора у виконавче провадження» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді як підстава набуття прокурором статусу учасника виконавчого провадження» проаналізовано точки зору різних авторів (В.В. Долежан, М.В. Косюта, І.Є. Марочкін, М.В. Руденко та ін.) щодо змісту та завдання представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді, на підставі чого підсумовано, що представницька функція органів прокуратури України реалізується також шляхом захисту прав громадянина або держави при виконанні рішень, схвалених за позовами (заявами) прокурорів.

Автор акцентує увагу на тому, що прокурор набуває статусу учасника виконавчого провадження за наявності двох умов: 1) здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді в порядку ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру»; 2) відкриття виконавчого провадження за його заявою відповідно до п.2 ч.1 ст.19 Закону України «Про виконавче провадження». За відсутності зазначених умов або однієї з них прокурор не наділений повноваженнями здійснювати представництво інтересів громадянина або держави у виконавчому провадженні, тобто бути учасником виконавчого провадження.

У підрозділі 1.2 «Порядок (процедура) набуття прокурором статусу учасника виконавчого провадження», що складається з двох пунктів, розглянуто питання процесуальної конструкції, пов’язаної з набуттям прокурором статусу учасника виконавчого провадження.

У пункті 1.2.1 «Прокурор у стадії звернення рішень суду до примусового виконання» підкреслюється, що стан виконання рішення значною мірою залежить від своєчасності звернення стягувача з виконавчим документом до відповідного відділу державної виконавчої служби та ініціювання примусового виконання рішення. Особливого значення цей фактор набуває при виконанні рішень, ухвалених за позовом (заявою) прокурора, оскільки від цього залежить ефективність представництва прокурором інтересів суб’єктів, захист яких він здійснював у суді.

Автор констатує, що чинним законодавством право на одержання (надсилання) виконавчого документа має стягувач. Оскільки повноваження на одержання в суді виконавчого документа безпосередньо прокурором у законі прямо не визначено, для реалізації права прокурора на відкриття виконавчого провадження необхідно одержувати виконавчий документ в суді за посередництва стягувача. Такий стан справ, на думку дисертанта, не можна визнати нормальним. Зважаючи на те, що представницька функція прокуратури регламентується відповідними нормами процесуального законодавства, у дисертації пропонується уточнення положень ст.368 ЦПК, ст.116 ГПК та ст.258 КАС України щодо видачі виконавчих документів саме за заявами органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні. Це означатиме, що після набрання законної сили рішенням суду прокурор для здійснення права на його примусове виконання має самостійно отримати виконавчий документ у суді, що розглядав справу, або виконавчий документ у передбачених законом випадках направляється державному виконавцю судом.

У пункті 1.2.2 «Прокурор у стадії відкриття виконавчого провадження» наголошується, що саме по собі рішення суду про стягнення з однієї особи на користь іншої не свідчить про те, що ці особи набувають статусу учасників виконавчого провадження автоматично. Особи (стягувач та боржник) стають сторонами лише після відкриття виконавчого провадження, що обов’язково оформляється винесенням державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження. Це означає, що прокурор як представник стягувача (у процесуальному розумінні) має право подати до відповідного відділу державної виконавчої служби заяву про примусове виконання рішення, ухваленого за його позовом (заявою), на підставі виконавчого документа, тим самим порушивши процес виконання. Таким чином, участь прокурора у виконавчому провадженні може здійснюватися у формі ініціювання його відкриття (ч.1 ст.19 Закону України «Про виконавче провадження»).

Закон не містить вимог щодо форми та змісту заяви про відкриття виконавчого провадження, а тому прокурори інколи звертаються до державного виконавця з клопотанням, листом тощо. У зв’язку з цим з метою забезпечення єдиної практики підготовки та направлення заяв, які надсилаються до державної виконавчої служби, необхідно, на думку автора, доповнити ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» окремою частиною стосовно форми та змісту заяви про відкриття виконавчого провадження.

У підрозділі 1.3 «Загальна характеристика статусу прокурора у виконавчому провадженні» узагальнюються наявні у теорії права погляди щодо місця і ролі прокурора у виконавчому провадженні (М.М. Говоруха, М.В. Руденко, С.Я. Фурса, С.В. Щербак та ін.). Дисертант визначає, що у сучасних умовах розвитку законодавства про виконавче провадження марно сподіватися на будь-яку згадку про нагляд прокуратури за законністю виконавчого провадження, а тим більше про його повернення (був скасований Законом України від 10 липня 2003 року №1095-IV). Після набуття статусу учасника виконавчого провадження прокурор є процесуальною особою, яка здійснює свої повноваження у цій сфері правовідносин лише відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» та норм цивільного, господарського, адміністративного процесуального законодавства.

Відповідно прокурор – це особливий суб’єкт виконавчого провадження, який здійснює у ньому представництво інтересів громадянина або держави у випадках, визначених законом. За даних обставин участь прокурора у виконавчому провадженні відповідає суспільним запитам і потребам, є гарантією забезпечення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб і має бути самостійним інститутом виконавчого провадження.

Розділ 2 «Реалізація прокурором прав стягувача під час здійснення виконавчого провадження» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Загальні умови та порядок використання прокурором прав стягувача при виконанні судових рішень» проаналізовано специфіку реалізації прокурором прав стягувача. Зазначено, що представляючи інтереси стягувача у виконавчому провадженні, прокурор має функціональну заінтересованість у наслідках виконання, тобто він заінтересований у тому, щоб був реально виконаний виконавчий документ, виданий на користь чи в інтересах стягувача.

Як учасник виконавчого провадження (за заявою якого відкрито виконавче провадження) прокурор наділений правами, передбаченими ч.1 ст.12 Закону України «Про виконавче провадження». У роботі детально розкривається зміст цих прав та обов’язків та зазначається, що ефективність ініціювання прокурором вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень багато в чому залежатиме від того, наскільки активно цей інструментарій буде використовуватися у правозастосовній практиці.

У дисертації наголошується на необхідності доповнити ст.12 Закону України «Про виконавче провадження» окремим нормативним положенням про те, що при відкритті виконавчого провадження за заявою прокурора він наділяється всіма процесуальними правами стягувача у виконавчому провадженні (за виключенням права укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження), оскільки прокурор повністю замінює собою стягувача.

У підрозділі 2.2 «Прокурор як суб’єкт оскарження рішень, дій або бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби» розглядаються наявні проблеми щодо оскарження прокурором незаконних рішень, дій (бездіяльності) державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби. Автор обґрунтовує висновок про те, що прокурор може оскаржити рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби не лише до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, чи до суду, а ще й до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня. У той самий час у ст.82 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що скарги на рішення, дії або бездіяльність начальника відділу можуть бути оскаржені до вищого органу державної виконавчої служби. Цією же статтею також встановлено, що Департамент державної виконавчої служби розглядатиме лише скарги на рішення, дії або бездіяльність начальників управлінь державної виконавчої служби у регіонах, а рішення, дії або бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби можуть бути оскаржені до керівництва органів державної виконавчої служби, якщо їх оскарження передбачено цим Законом. Таким чином, відповідно до норм Закону Департамент державної виконавчої служби як орган державної виконавчої служби вищого рівня по суті не розглядатиме скарги стягувачів (прокурорів) на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця.

У роботі констатується, що скарги стосовно виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби подаються прокурором до господарських судів. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби при виконанні рішень, ухвалених відповідно до ЦПК України, здійснюється до суду цивільної юрисдикції, який видав виконавчий документ. Якщо оскаржуються рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби при виконанні рішень, ухвалених за КАС України, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб, прокурору слід звертатися до адміністративного суду з позовною заявою.

У підрозділі 2.3 «Позов прокурора у виконавчому провадженні: підстави, предмет, зміст» аналізуються правові норми з питань відшкодування збитків (шкоди) під час проведення виконавчого провадження та можливості звернення прокурора з цього приводу до суду. Відзначається, що за наявності певних підстав прокурор може звернутися з позовом до суду зі спорів, що пов’язані з визнанням права на майно, на яке накладено арешт, і про звільнення майна з-під арешту (ст.60 Закону України «Про виконавче провадження») та з позовом до юридичної особи, яка зобов’язана проводити стягнення коштів з боржника у випадку невиконання рішення з вини цієї юридичної особи (ч. 1 ст. 87 цього Закону).

Частина 2 ст. 87 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню, хоча конкретного механізму визначення збитків та порядку їх відшкодування чинне законодавство не визначає. Умови та порядок відшкодування шкоди, завданої внаслідок неправомірної діяльності державного виконавця та інших працівників державної виконавчої служби, установлено ст.ст. 1173, 1174 ЦК України, відповідно до яких завдана шкода підлягає відшкодуванню державою незалежно від вини цих органів (осіб). У дисертації пропонується запровадження практики пред’явлення прокурором позовів про визнання недійсними угод про відчуження майна боржником або членами його родини. Пред’явлення таких позовів сприяло б реальності виконання рішень.

Розділ 3 «Організаційно-правові передумови підвищення ефективності участі прокурора у виконавчому провадженні» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Актуальні питання організації роботи прокурора у виконавчому провадженні» висвітлено закономірності організації роботи органів прокуратури під час здійснення представницької діяльності у виконавчому провадженні. Полемізуючи з поглядами Л.М. Давиденка, В.М. Гусарова, П.М. Каркача, М.І. Мичка та ін. дисертантом зроблено висновок про те, що організація роботи з представництва інтересів громадянина або держави у виконавчому провадженні має за мету створення належних умов для реалізації поставлених перед певним прокурорським колективом завдань і контроль за їх виконанням. Виконанню рішень у справах за позовами (заявами) прокурорів, постановлених у порядку реалізації конституційної функції представництва інтересів громадянина або держави в суді, має надаватися пріоритетне значення.

Структурними елементами організації роботи прокуратури у цьому напрямку виступають розділ службових обов’язків, інформаційне та правове забезпечення, планування роботи, аналіз (узагальнення) стану законності, взаємодія у здійсненні представницьких заходів, первинний облік та звітність тощо. У дисертації містяться рекомендації щодо планування прокурором представницьких заходів, методики аналізу стану законності, отримання відповідної інформації, надано характеристику інших структурних елементів організації цього представництва.

Автор підкреслює потребу щодо удосконалення управління представницькою діяльністю, що визначається як вплив на всю прокурорську систему або на конкретні її ланки з метою використання цієї системи (її ланок) у здійсненні представництва. Такий вплив можна розглядати як особливий вид діяльності спеціально створених представницьких виконавчих підрозділів (відділи захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень прокуратур крупних областей) і спеціально призначених посадових осіб прокуратур інших областей (старші помічники прокурорів областей із зазначеного питання), що складають керуючу підсистему. Саме ці підрозділи (старші помічники) повинні спрямовувати діяльність підпорядкованих прокурорів на ефективну реалізацію повноважень з представництва інтересів громадянина або держави у виконавчому провадженні. Функціональні обов’язки працівників прокуратури з цього приводу повинні повністю відповідати обсягу повноважень, передбачених п.п.14.1, 14.2 галузевого наказу Генерального прокурора України № 6-гн від 29 листопада 2006 року «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень». Проте, на думку дисертанта, доцільно видати окремий наказ Генерального прокурора України «Про організацію участі прокурорів у виконавчому провадженні».

У підрозділі 3.2 «Шляхи підвищення ефективності заходів прокурора у виконавчому провадженні» розглянуто проблемні питання підвищення ефективності прокурорських заходів, спрямованих на своєчасне і повне виконання рішень, постановлених у справах за позовами (заявами) прокурорів. Оскільки у виконавчих документах не зазначається про те, що рішення суду постановлено саме за позовом прокурора, на практичному рівні прокурорам необхідно володіти інформацією про постановлені рішення, які набрали законної сили і за якими видано виконавчий документ, забезпечити належну взаємодію з відповідним органом державної виконавчої служби і стягувачем саме на стадії вирішення питання щодо пред’явлення виконавчого документа до виконання. Прокурори мають з’ясовувати наявність підтверджень про направлення (чи надання) виконавчого документа до державної виконавчої служби.

За необхідності прокурор повинен ініціювати вжиття заходів до зміни способу і порядку виконання рішення, звернення стягнення на майно боржника, періодично витребувати від державного виконавця інформацію про реальне надходження сум за рішеннями, вивчати матеріали виконавчих проваджень, подавати клопотання про проведення опису й арешту майна боржника, проводити після закінчення звітного періоду з органами державної виконавчої служби та стягувачами взаємозвірки стану реального виконання рішень, відстежувати повноту виконання судових ухвал про забезпечення позовів у справах цієї категорії.