ІНФОРМАЦІЙНІ ПРАВОВІДНОСИНИ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації‚ визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами‚ мета і завдання‚ об’єкт і предмет‚ методи дослідження‚ наукова новизна та практичне значення одержаних результатів‚ наводяться дані щодо апробації результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Загальна характеристика інформаційних правовідносин» складається з двох підрозділів, присвячених аналізу поняття інформаційних правовідносин, становленню та розвитку їх правових засад.

У підрозділі 1.1 «Становлення та розвиток правового регулювання відносин в інформаційній сфері» присвячений дослідженню вирішальних аспектів становлення та сучасному стану законодавчого регламентування відносин в інформаційній сфері, а також шляхам його удосконалення. Акцентовано увагу на необхідності оптимізації правового регулювання інформаційної сфери, оскільки назріла необхідність у формуванні гармонійної нормативно-правової бази інформаційного, соціального, політичного та іншого розвитку, запровадження в правову систему якісно нових засобів, форм та методів правового впливу на ті події та процеси, які сьогодні відбуваються в інформаційному суспільстві.

Аналіз правового регулювання відносин в інформаційній сфері свідчить про: намагання вітчизняного законодавця побудувати інформаційну політику на основі демократичних та ліберальних норм та принципів, одночасно забезпечивши їх адаптацію до українських умов. Однак за відсутності загальнодержавної системи законодавства в інформаційній сфері правотворення в Україні часто здійснюється шляхом фрагментарного вирішення наявних проблем в окремих законах та підзаконних нормативних актах. Нормативно-правові акти, які регулюють інформаційні відносини, приймалися впродовж 20 років без достатньої узгодженості понятійно-категоріального апарату і застосовують низку формулювань, які є недостатньо коректними та неоднозначно сприймаються учасниками таких відносин. Деякі категорії взагалі не мають чіткого визначення, що призводить до їх неоднозначного застосування на практиці.

З метою гармонізації правового забезпечення інформаційних правовідносин в роботі запропоновано: керуватися загальними принципами Конституції України; підвищити ефективність використання інформаційної інфраструктури; удосконалити систему формування, збереження і раціонального використання інформаційних ресурсів; забезпечити конституційні права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері; зміцнити механізми правового регулювання відносин у сфері охорони інтелектуальної власності; гарантувати свободу масової інформації і заборону цензури тощо.

У підрозділі 1.2 «Поняття інформаційних правовідносин» визначено основні теоретичні положення і сформульовано поняття інформаційних правовідносин. Зокрема, акцентується увага на існуванні різних підходів щодо розуміння інформаційних правовідносин: широкого розуміння цих правовідносин (в рамках інформаційної концепції права та наявності інформаційної пов’язаності у будь-яких правовідносинах); запереченні існування самостійних інформаційних правовідносин з огляду на те, що вони є лише частиною складних правовідносин. Обґрунтовано позицію, відповідно до якої тільки чітке та виважене визначення сутності та особливих ознак інформаційних правовідносин дозволить точно і ясно відокремити їх від інших правовідносин.

Зроблено висновок, що інформаційні правовідносини виникають у процесі здійснення врегульованою нормою права інформаційної діяльності: виробництва, збирання, зберігання, перетворення, пошуку, отримання, поширення і споживання інформації, а також функціонування інформаційної інфраструктури. Як структурні явища вони зумовлені певними передумовами, як то економічні, політичні, соціальні й інші чинники, а саме: зростаюча роль інформації в житті особи, суспільства, держави; економічне і соціальне перетворення на основі застосування інформаційно-комунікаційних технологій; усвідомлення значення розвитку інформаційної взаємодії як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Наголошено, що інформаційні правовідносини як різновид правових відносин відбивають усі їх основні ознаки. Для інформаційних правовідносин характерна первинність інформаційно-правових норм, оскільки вони є результатом регулюючої дії відповідної норми права на суспільні відносини.

Розділ 2 «Склад інформаційних правовідносин» складається з чотирьох підрозділів і присвячений характеристиці окремих елементів складу інформаційних правовідносин та підстав їх виникнення, зміни та припинення.

У підрозділі 2.1 «Суб’єктний склад інформаційних правовідносин» стверджується, що першорядна роль у визначенні змісту інформаційно-правових відносин належить їх сторонам (суб’єктам). Такими сторонами виступають суб’єкти інформаційного права, тобто носії передбачених інформаційно-правовими нормами прав і обов’язків, котрі здатні ці права реалізовувати, а покладені обов’язки – виконувати. Наголошено, що коло таких суб’єктів досить широке, а їх класифікація – розгалужена, що пояснюється особливим характером інформаційної сфери, її місцем у життєдіяльності суспільства та індивіда.

Встановлено, що суб’єкти інформаційних правовідносин можуть бути як індивідуальними, так і колективними. Індивідуальними суб’єктами інформаційних відносин названо фізичних осіб (громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства). Крім того, виокремлено індивідуальних суб’єктів за окремими сферами правового регулювання, використовуючи при цьому фаховий критерій: у сфері діяльності засобів масової інформації – редактори, оператори, журналісти; у сфері правового регулювання статистичною діяльністю – респонденти і замовники статистичної інформації; у сфері регулювання відносин щодо обороту інформації в автоматизованих системах – оператори та користувачі інформаційних систем тощо. Колективними суб’єктами інформаційно-правових відносин виступають юридичні особи: органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, засоби масової інформації, провайдери інформаційних автоматизованих мереж, господарюючі суб’єкти, що займаються електронною комерцією, статистичні установи, архівні установи, бібліотеки та інші структури різних форм власності.

У підрозділі 2.2 «Об’єкт інформаційних правовідносин» проаналізовано наукові концепції щодо визначення об’єкта правовідносин. У межах дослідження обрана концепція об’єкта правовідносин, яка допускає існування множини об’єктів: 1) інформація (відомості про осіб, предмети, факти, події, явища і процеси незалежно від форми їх надання); 2) матеріальні блага (інформаційні системи, інформаційні ресурси, бази даних, засоби забезпечення автоматизованих інформаційних систем та їх технологій, засоби обчислювальної техніки і зв’язку; 3) нематеріальні особисті блага (таємниця приватного життя, особиста і сімейна таємниця, честь, гідність, ділова репутація); 4) поведінка та дії суб’єктів інформаційних правовідносин.

Об’єкти інформаційних правовідносин пов’язані з правами і обов’язками суб’єктів таких правовідносин, які мають можливість користуватися і розпоряджатися ними.

Підрозділ 2.3 «Зміст інформаційних правовідносин» присвячено аналізу змісту інформаційних правовідносин. З’ясовано, що інформаційні правовідносини мають матеріальний і юридичний зміст. Під матеріальним змістом розуміється фактичний склад інформаційних правовідносин, який опосередковується нормами інформаційного права; юридичний зміст – це суб’єктивні права і юридичні обов’язки сторін інформаційних правовідносин. Аргументовано, що правове регулювання інформаційних відносин здійснюється переважно через механізм реалізації правомочностей і юридичних обов’язків, саме цим воно відрізняється від будь-якого іншого нормативного регулювання. Права і обов’язки суб’єктів інформаційних правовідносин, кореспондуючи одне одному, становлять їх юридичний зміст.

Суб’єктивні права та обов’язки перебувають у тісному взаємозв’язку, є взаємозалежними, обумовленими одні одними. Завдяки їм між їх носіями – суб’єктами – виникає зв’язок, який називається правовідносинами. Наголошено, що інформаційні права та обов’язки становлять собою елемент правовідносин, який конкретизує норми інформаційного права щодо даних учасників у даних відносинах. Базуючись на загальноправовій характеристиці правовідносин, визначено структуру суб’єктивного права та структуру юридичного обов’язку в інформаційній сфері.

У підрозділі 2.4 «Підстави виникнення, зміни та припинення інформаційних правовідносин» аргументовано, що виникнення інформаційних правовідносин засноване на формально-юридичних передумовах, до яких належать норма права, право- та дієздатність суб’єктів, юридичний факт, які щодо названих правовідносин мають свою специфіку. Встановлено, що такі відносини виникають, розвиваються і припиняються в інформаційній сфері при самостійному обороті інформації, при створенні і застосуванні автоматизованих інформаційних технологій, засобів і механізмів інформаційної безпеки. У цих правовідносинах поєднується застосування публічно-правових і цивільно-правових методів регулювання при здійсненні прав і свобод з урахуванням специфічних особливостей і юридичних властивостей інформації, інформаційних та інших об’єктів інформаційного середовища. Доведено, що інформаційні правовідносини опосередковують державну політику визначення, дотримання і захисту інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

Зважаючи на важливість юридичних дій для виникнення і розвитку інформаційних правовідносин, основним критерієм, що визначає істотну різницю в характері поведінки, названо відмінність між правомірними і неправомірними діями. У першому випадку мета норми – завадити виникненню правовідносин, а коли превентивна функція правової норми виявилася недостатньою і протиправна дія здійснена, – застосувати відповідну ефективну міру відповідальності. У другому випадку мета норми – оптимальна реалізація її розпоряджень у дії на правомірну поведінку, справедливий розподіл і здійснення прав і обов’язків. Якісна відмінність між цілями, на досягнення яких спрямована інформаційно-правова норма, визначає і якісну відмінність відповідних правовідносин в інформаційній сфері.

Розділ 3 «Державна політика в інформаційній сфері та її вплив на розвиток інформаційних правовідносин» складається з двох підрозділів, присвячених визначенню напрямків державної інформаційної політики та аналізу міжнародного співробітництва в інформаційній сфері.

У підрозділі 3.1 «Напрямки державної політики в інформаційній сфері» зазначається, що інформаційна політика Української держави має відповідати принципам послідовності та передбачуваності, а також бути достатньо гнучкою, тобто здатною адекватно змінюватись відповідно до глобальних процесів, до нових можливостей, що з’являються, або загроз, що виникають.

Наголошено на необхідності розвитку сучасних інформаційних технологій, вітчизняної індустрії інформації, зокрема індустрії засобів інформатизації, телекомунікації і зв’язку, забезпечення потреб внутрішнього ринку національною продукцією і вихід цієї продукції на світовий ринок, а також забезпечення накопичення, збереження та ефективного використання вітчизняних інформаційних ресурсів.

На основі проведеного аналізу зроблено висновок про те, що державна інформаційна політика має включати політико-правові, економічні, організаційні та матеріально-технічні складники, а саме: 1) гарантувати реалізацію конституційних прав людини на свободу вільного вираження своїх поглядів і переконань як основоположного елементу демократичного суспільства; 2) забезпечити захист прав кожного на одержання, використання та зберігання інформації з будь-якого джерела, не забороненого законодавством, і на поширення її в Україні та за кордоном; 3) забезпечити пріоритетний розвиток національних інформаційних ресурсів; 4) сприяти побудові в Україні розвинутого інформаційного суспільства як органічного сегмента глобального інформаційного співтовариства та інфраструктури, впровадженню новітніх інформаційно-комунікаційних технологій, захисту національних культурних цінностей; 5) утвердити інформаційний суверенітет України.

У підрозділі 3.2 «Міжнародна співпраця в інформаційній сфері» розглянуто форми та напрямки міжнародної співпраці в досліджуваній сфері. Визначено основні вектори міжнародної співпраці на шляху вирішення відповідних правових проблем, враховуючи те, що інформаційна сфера має глобальний характер. Встановлено, що для України основними є два вектори співпраці в інформаційній сфері – СНД та ЄС, адже мають бути створені сприятливі умови для широкого та вільного взаємного поширення інформації між державами.

Особливу увагу приділено співпраці України з ЄС. З’ясовано, що пріоритетними напрямами даної співпраці є забезпечення прав людини і засобів масової комунікації, суспільне телерадіомовлення, аудіовізуальна сфера, охорона інтелектуальної власності, боротьба з комп’ютерною злочинністю, захист суспільної моралі та запобігання насильству через програми, інформацію та ідеї, правове регулювання нових комунікаційних послуг.

Встановлено, що активна співпраця в інформаційній сфері здійснюється Кабінетом Міністрів України. З метою активізації зв’язків, що сприятимуть обміну інформацією у відповідних галузях і розвиткові співробітництва між засобами масової інформації держав, підписано низку міжурядових, міжвідомчих угод, двосторонніх угод та програм співробітництва в гуманітарній сфері, які містять розділи щодо співпраці в галузі засобів масової інформації.

Аргументовано, що науково-технічне співробітництво України має бути зорієнтовано на практичне використання досягнень вітчизняної науки у вирішенні проблем сталого розвитку сучасної цивілізації (екологія, енергетика і транспорт XXI ст., зміна світового клімату, СНІД, глобальна інформаційна інфраструктура тощо), а також проблем глобальної безпеки (міжнародний тероризм, наркобізнес, інформаційні війни), адже стратегічна мета України – ввійти повноправним членом у світовий інформаційний простір, ефективно реалізувавши при цьому власні інтереси, до головних із яких віднесено, зокрема, необхідність глибокої технологічної модернізації, масштабне залучення інвестицій, розвиток інформаційних відносин тощо.