ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її зв’язок з науковими планами та програми, окреслено мету та основні завдання дослідження; визначено об’єкт та предмет, основні методологічні засади, наукову новизну дослідження; теоретичне та практичне значення одержаних результатів; а також інформацію про апробацію та структуру дисертації.
Розділ 1 «Теоретико-правові засади адміністративно-правового регулювання стандартизації та сертифікації в Україні» складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню історичної ретроспективи та розвитку адміністративно-правового регулювання стандартизації та сертифікації, аналізу адміністративно-правового статусу суб’єктів стандартизації та сертифікації.
У підрозділі 1.1. «Історична ретроспектива адміністративно-правового регулювання стандартизації та сертифікації» зазначено, що розвиток правового впливу на галузь стандартизації та сертифікації розпочався з середини XVIІІ століття.
Під час радянського правління Держстандарт СРСР керував та координував роботами в галузі стандартизації та сертифікації в межах всієї держави, відповідно до директив уряду. Україна не відставала від розвинених держав світу, але у роки відсутності незалежності держави на певний час втратила передові позиції у галузі стандартизації та сертифікації.
Національна система стандартизації почала функціонувати практично з моменту проголошення незалежності.
Проаналізувавши значну кількість історичних, наукових, нормативних та публіцистичних джерел, автором обґрунтовано, що правове регулювання стандартизації та сертифікації відбувалося поступово. Положення про Держспоживстандарт України (Державну службу технічного регулювання) протягом 1991–2011 років змінювалося сім разів. Це свідчить про невизначеність обсягу даних відносин та безсистемність регулювання галуззю стандартизації та сертифікації в Україні.
У підрозділі 1.2 «Адміністративно-правове регулювання стандартизації та сертифікації» здійснено послідовне поглиблене вивчення адміністративно-правових актів у сфері стандартизації та сертифікації.
Підкреслено, що стандартизація та сертифікація має сприяти створенню правових основ, форм і методів роботи з технічного регулювання, спрямованих на забезпечення безпечності продукції для життя й здоров’я людей.
Акцентовано увагу на тому, що роль і принципи нормативно-правового регулювання повинні бути адекватні змінам, що відбуваються в умовах реформування української економіки, і відповідати базовим принципам міжнародної практики.
Проаналізовано адміністративно-правове регулювання стандартизації та сертифікації, проведений аналіз уможливлює чітке бачення проблем і вироблення реальних альтернатив їх успішного вирішення, а також дає змогу мати й дотримуватись чіткої позиції щодо захисту національних інтересів під час переговорів з ЄС.
Прийняті адміністративно-правові норми, Конституція України, закони України, міжурядові угоди, постанови уряду, укази Президента України встановили правові основи системи стандартизації та сертифікації; визначили організаційні форми функціонування на території України; створили мережу органів сертифікації продукції та випробувальних лабораторій (центрів); затвердили основні організаційно-методичні документи державної системи сертифікації продукції УкрРСЕПРО; сформували номенклатуру продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації; розробили комплекс основоположних стандартів; встановили вимоги до національної стандартизації та правила її функціонування; зблизили національну систему стандартизації та сертифікації з міжнародними, регіональними і національними системами стандартизації зарубіжних країн; державні стандарти відповідають основним принципам міжнародних, регіональних та національних стандартів.
У підрозділі проаналізовано програмні правові регулятори галузі стандартизації та сертифікації. Так, досліджуючи Концепцією розвитку технічного регулювання та споживчої політики у 2006–2010 роках, схвалену розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11.05.2006 р. №267-р, автор приходить до висновку, що окремі організаційно-правові акти програмного характеру, присвячені вдосконаленню галузі стандартизації та сертифікації, розширили нормативне визначення стандартизації та сертифікації.
Визначено п’ять основних етапів у адміністративно-правовому регулюванні стандартизації та сертифікації, дано їх порівняльну характеристику.
І етап: серпень 1991 р. – квітень-травень 1993 р. – становлення національної системи стандартизації та сертифікації на розгалуженій системі стандартизації колишнього СРСР, зближення національної системи з міжнародними, регіональними і національними системами зарубіжних країн.
ІІ етап: квітень – травень 1993 р. – грудень 2000 р. – реформування системи стандартизації та сертифікації, започаткування кроків у напрямі європейської інтеграції та вступі України до СОТ.
ІІІ етап: січень 2001 р. – 2005 р. – наближення національної системи стандартизації та сертифікації до міжнародної, з 2001 року провадилось розроблення національних стандартів, гармонізованих з європейськими, які входять до переліків директив ЄС «нового підходу».
ІV етап: 2006 р. – 2010 р. – адаптація законодавства України зі стандартизації та сертифікації до вимог ЄС, СОТ (законодавства ЄС, угод СОТ). гармонізація нормативної бази з міжнародними і європейськими стандартами .
V етап: 2011 р. – 2015 р. – реформування системи стандартизації та сертифікації, ринкового нагляду до вимог ЄС та СОТ.
Така періодизація досить умовна, але вона спричинена об’єктивним розвитком процесів у суспільстві.
У підрозділі 1.3 «Адміністративно-правовий статус суб’єктів стандартизації та сертифікації в Україні» розкрито повноваження, завдання та функції суб’єктів стандартизації та сертифікації в Україні.
На основі аналізу законодавства, правової літератури, а також практики діяльності органів стандартизації, сертифікації встановлено, що в Україні створено систему органів влади, яка має трирівневу структуру, тобто наявність суб’єктів вищого, центрального та місцевого рівня, які забезпечують адміністративно-правове регулювання в даній сфері.
Визначено, що структурно-функціональні зміни системи стандартизації та сертифікації є одним із напрямів адміністративної реформи. Реформа поділила функції стандартизації, сертифікації (контролю відповідності) й ринкового нагляду між різними ЦОВВ, а саме: Міністерством економічного розвитку і торгівлі України, Державною ветеринарною та фітосанітарною службою України та Державною інспекцією України з питань захисту прав споживачів.
Розділ 2 «Способи адміністративно-правового забезпечення стандартизації і сертифікації» складається з трьох підрозділів і присвячений поглибленому аналізу процедури стандартизації та сертифікації, контролю та нагляду за ними, а також відповідальності у даній сфері.
Підрозділ 2.1 «Процедури стандартизації, сертифікації (оцінки відповідності), стан їх прийняття, фінансування та оподаткування» присвячено виникненню нормативних документів.
Визначено, що нормативні документи зі стандартизації мають різний юридичний статус і використовуються на різних рівнях.
Проаналізовано розроблення, впровадження та застосування нормативних документів, а також створення системи нормативно-технічної документації, що встановлює прогресивні вимоги до продукції.
У підрозділі розкрито програмні правові регулятори галузі стандартизації. Так, досліджуючи Державну програму стандартизації на 2006–2010 р., затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.2006 р. № 229, автор приходить до висновку, що окремі організаційно-правові акти програмного характеру недостатньо скореговані з іншими програмними документами, зокрема бюджетними програмами та програмами соціально-економічного розвитку України. Визначено стан фінансування стандартизації та зазначено, що бюджетне фінансування не завжди є регулярним і рівномірним. Крім того, не використовується на достатньому рівні досвід застосування правових програм у галузі стандартизації та сертифікації, зокрема у контексті підведення підсумків виконання Державної програми стандартизації на 2006–2010 роки.
Зазначено, що в ЄС обов’язкова сертифікація продукції відсутня та впроваджена система оцінки та підтвердження відповідності, що базується на системі оцінки ризику, тобто рівні небезпечності кожного виду продукції. Україна із 2006 року розпочинає перехід від системи обов’язкової сертифікації до системи оцінювання та підтвердження відповідності за європейським підходом.
На основі аналізу законодавства щодо оподаткування стандартизації та сертифікації зроблено висновок, що чинне законодавство не заохочує суб’єктів господарювання вкладати кошти в їх розвиток.
У підрозділі 2.2 «Правове регулювання державного нагляду та контролю у сфері стандартизації та сертифікації» визначено поняття державного нагляду та контролю, а також досліджено систему державного нагляду та контролю за додержанням стандартів, норм і правил, надано її характерні риси.
Акцентовано увагу на необхідності реформування системи державного нагляду та контролю за додержанням стандартів, норм і правил, відповідно до якої передбачити поділ функції контролю відповідності й ринкового нагляду між різними органами публічного управління з метою уникнення конфлікту інтересів.
Необхідно запровадити систему ринкового нагляду, як один із напрямів адміністративної реформи у системі стандартизації та сертифікації відповідно до світової та європейської практики, а також перейти на систему державного ринкового нагляду за безпекою продукції, розміщеної на ринку, замість державного контролю виробництва продукції. Метою ринкового нагляду має стати забезпечення відповідності продукції, що вже перебуває в обігу на ринку, вимогам технічних регламентів та відсутність загроз для безпечності, здоров’я або будь-якого іншого аспекту захисту суспільних інтересів.
У підрозділі 2.3 «Адміністративна відповідальність за правопорушення в галузі стандартизації та сертифікації» підкреслено, що адміністративна відповідальність відіграє досить важливу роль у процесі належного функціонування суспільних відносин, зокрема у сфері стандартизації та сертифікації.
Узагальнено погляди науковців на розуміння сутності адміністративної відповідальності, автор дає визначення адміністративної відповідальності за правопорушення в галузі стандартизації та сертифікації як різновиду юридичної відповідальності, що є специфічною формою реагування держави в особі уповноважених, компетентних органів на адміністративні правопорушення і полягає у застосуванні до правопорушників санкцій.
Завершується підрозділ обґрунтуванням висновку про те, що інститут адміністративної відповідальності за правопорушення в галузі стандартизації та сертифікації потребує удосконалення, зокрема щодо систематизації адміністративного законодавства, всебічного охоплення усіх проявів порушення та встановлення єдиного порядку їх застосування.
Розділ 3 «Вдосконалення адміністративно-правового забезпечення стандартизації та сертифікації в Україні» складається з двох підрозділів, присвячених вивченню чинників, які впливають на ефективність адміністративно-правового забезпечення стандартизації та сертифікації, визначенню напрямів вдосконалення правового та організаційного регулювання в контексті адміністративної реформи України.
Підрозділ 3.1 «Адаптація правових норм українського законодавства до законодавства Європейського Союзу у галузі стандартизації та сертифікації» присвячено аналізу та вивченню історичної ретроспективи взаємовідносин України з європейськими співтовариствами, досліджено нормативно-правову базу відносин у галузі стандартизації та сертифікації.
Проаналізовано діяльність органів влади України щодо розвитку євроінтеграції, оцінено стан перетворень у державі у зв’язку з європейським вектором зовнішньої політики в галузі стандартизації та сертифікації.
Окреслено перспективні напрями на даному етапі розвитку відносин у галузі стандартизації та сертифікації, а також позитивні та негативні аспекти такої взаємодії.
Проаналізовано програмні правові регулятори галузі стандартизації та сертифікації. Так, досліджуючи Програму інтеграції України до Європейського Союзу, схвалену Указом Президента України вiд 14.09.2000 р. № 1072/2000, автором зроблено висновок про те, що одним із перспективних напрямів розвитку правового забезпечення стандартизації та сертифікації є приведення вітчизняного законодавства до вимог законодавства Європейського Союзу.
У підрозділі 3.2 «Шляхи вдосконалення стандартизації та сертифікації в контексті адміністративної реформи України» доведено необхідність розробки нової моделі галузі стандартизації та сертифікації, яка буде відповідати соціально-економічним та політичним змінам, що відбулись у суспільстві, та Стратегічному плану трансформації системи технічного регулювання та споживчої політики відповідно до вимог СОТ та ЄС на 20072010 роки, затвердженому наказом Держспоживстандарту України від 09.08.2007 р. № 183.
Дисертантом зазначено, що на сучасному етапі здійснення адміністративної реформи має стати реформування органів публічного управління в напрямі наближення його до світових стандартів як з теоретико-правової, так з організаційної точки зору. Реформа поділила функції стандартизації, сертифікації (оцінки відповідності) й ринкового нагляду між різними центральними органами виконавчої влади з метою уникнення конфлікту інтересів між ними.
Автором запропоновано ввести перехідний період для декларування відповідності на 2011–2014 роки, протягом якого залишити механізм державного регулювання (реєстрації) та здійснити за цей час перехід від обов’язкової сертифікації до оцінки відповідності за вимогами технічних регламентів.
| 
