ДОСУДОВЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЗА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ ТА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ) Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження.

Розділ 1 “Методологічні засади порівняльних досліджень інституту досудового провадження” складається з трьох підрозділів і присвячений з’ясуванню теоретичних передумов проведення порівняльних досліджень у кримінальному процесі взагалі та стосовно інституту досудового провадження зокрема.

У підрозділі 1.1. “Методологічні засади порівняльних досліджень у кримінальному процесі” визначено, що сучасні порівняльні дослідження у кримінальному процесі ґрунтуються на співставленні кримінально-процесуальної доктрини України і країн романо-германської та англосаксонської правових систем.

Методологія проведеного дослідження включає в себе комплексне використання порівняльного (компаративістського) методу, що обумовлено необхідністю адекватно порівнювати окремі положення різних правових систем світу, виявляти правову природу та соціальну обумовленість окремих інститутів кримінально-процесуального права, а також пропонувати напрями використання зарубіжного досвіду для вдосконалення національного законодавства у сфері досудового розслідування.

Проаналізовано п’ять основних історичних етапів становлення інституту досудового провадження і, відповідно, розвитку кримінально-процесуального права. Перший етап бере свій початок з часів давньоруської держави, для якого характерною була пріоритетність норм звичаєвого права, принципи кровної помсти тощо. Другий етап пов’язаний з прийняттям Статуту кримінального судочинства 1864 р. Закладені в Статуті основи діяльності судового слідчого дістали подальшого розвитку в напрямі зміцнення незалежності цієї процесуальної фігури від адміністративно-виконавчої влади й додання їй властивостей судового органу. Третій етап обумовлений прийняттям КПК Української РСР 1922 р., який певною мірою сприйняв концепцію досудового провадження згідно із згаданим Статутом кримінального судочинства 1864 р., та КПК 1927 р., який значно розширив повноваження органів дізнання. Четвертий етап пов’язаний з прийняттям Основ кримінального судочинства СРСР і союзних республік (1958 р.) та КПК Української РСР (1960 р.). Він певною мірою зберіг орієнтацію на інквізиційний ухил у кримінальному процесі, що сформувався протягом попередніх років. Останній етап розвитку досудового провадження бере відлік з 90-х років минулого століття. У цей період створено нову систему судоустрою, переглянуто функції прокуратури, запроваджено інститут апеляційного провадження, розширено судовий контроль за діями та рішеннями органів досудового розслідування.

Доведено, що порівняння окремих інститутів різних правових систем є необхідним в умовах реформування національного законодавства України. З урахуванням історичної спадщини підтверджено, що основу кримінально-процесуальних норм закладено ще в положеннях римського права, відповідно до яких норми права розглядаються як формально визначені норми поведінки. Тому в державах романо-германської правової системи, до яких належить і Україна, головним джерелом права є закони, що систематизуються у кодексах.

У підрозділі 1.2. “Джерела кримінально-процесуального законодавства України та зарубіжних країн” розглянуто джерельну базу кримінально-процесуального законодавства країн різних правових систем. Наведено аргументи щодо доцільності визнання прецеденту джерелом кримінально-процесуального права України.

Проаналізовано основні кримінально-процесуальні джерела країн континентальної Європи (романо-германський тип правової системи), для якої основним джерелом досудового провадження є норми права, що зосереджені в єдиному нормативно-правовому акті (кодексі), країн з англо-американським типом правової системи (Велика Британія, США, Канада, Австралія), джерелом досудового провадження в яких є судовий прецедент. Виокремлено також “змішаний” тип, що склався у скандинавських країнах (Норвегія, Швеція, Фінляндія) та латиноамериканських країнах (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чілі) на основі поєднання ознак перших двох систем (джерелами кримінально-процесуального права є одночасно закон і судовий прецедент). Для релігійно-традиційного типу правової системи (Іран, Ірак, Туреччина, Кувейт та ін.) характерним є зв’язок юридичних джерел права з релігійними канонами.

Аналіз правової системи США дає підстави стверджувати про наявність у цій країні “правового дуалізму” у вигляді функціонування федеральної правової системи та правових систем штатів. Федеральне кримінально-процесуальне законодавство, а також відповідне законодавство штатів визнаються автономними системами, що існують паралельно, не доповнюючи одна одну.

Основним джерелом кримінально-процесуального права країн пострадянського простору є кодекс. Особливістю вітчизняної правової системи є те, що судова практика також визнається джерелом права. До судових актів, які містять нормативні приписи, можуть бути віднесені рішення Конституційного Суду України, постанови та узагальнення Пленуму Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, рішення судів загальної юрисдикції.

У підрозділі 1.3. “Загальні положення досудового провадження”, з огляду на порівняльний аналіз зарубіжного досвіду, дано авторське визначення поняття та запропоновано напрями реформування досудового провадження в Україні.

Дисертант зазначає, що у юридичній науці термін “досудове провадження” уживається в декількох значеннях і спростовує твердження про його тотожність з “досудовим розслідуванням”. “Досудове провадження” за змістом є ширшим ніж “досудове розслідування”, оскільки охоплює як діяльність уповноважених суб’єктів, так і правовідносини, що виникають у зв’язку з цією діяльністю. У більшості випадків саме висновки досудового провадження є вихідною базою для судового розгляду, а відповідні рішення – обов’язковими для суду. Так, суд не може вийти за межі обвинувачення, пред’явленого на стадії досудового розслідування (ст. 275 КПК України).

Інститут загальних положень досудового провадження закріплено в законодавстві більшості країн пострадянського простору. За КПК Російської Федерації, досудове провадження – це кримінальне судочинство з моменту одержання повідомлення про злочин до направлення прокурором кримінальної справи до суду для розгляду її по суті. За КПК Республіки Казахстан – це провадження у справі з часу порушення й до направлення до суду. За КПК Республіки Білорусь – це прискорене провадження від дня надходження заяви, повідомлення про злочин до передачі кримінальної справи прокуророві для направлення до суду або припинення провадження у справі. Отже, законодавці країн пострадянського простору під досудовим провадженням розуміють дві стадії процесу: порушення кримінальної справи та досудове розслідування.

З урахуванням зарубіжного досвіду, запропоновано напрями реформування інституту досудового провадження у кримінально-процесуальному законодавстві України шляхом чіткого визначення підслідності кримінальних справ, можливості об’єднання кримінальних справ, у яких не встановлено особу, яка вчинила злочин, запровадження так званих “розумних строків” досудового слідства, які залежатимуть від ступеня складності справи, удосконалення порядку взаємодії слідчого та оперативних підрозділів, забезпечення збереженості даних досудового розслідування тощо.

Розділ 2 “Порівняльне дослідження досудового провадження за кримінально-процесуальним законодавством країн пострадянського простору” складається з трьох підрозділів і присвячено дослідженню особливостей законодавчого регулювання діяльності органів досудового розслідування в цих країнах.

У підрозділі 2.1. “Загальні положення прийняття, реєстрації і перевірки інформації про злочин та прийняття процесуальних рішень” досліджено актуальні питання, що виникають на стадії порушення кримінальної справи.

Встановлено, що необхідним кроком на шляху реформування першої стадії кримінального процесу є збільшення терміну проведення попередньої (дослідчої) перевірки інформації про злочин з одночасним розширенням процесуальної регламентації діяльності органу дізнання та слідчого щодо збирання доказів до порушення кримінальної справи. З огляду на результати вивчення і порівняльного аналізу слідчої практики, підтверджено, що в більшості випадків проведення попередніх перевірок за фактами вчинення злочинів виникає потреба у проведенні спеціальних досліджень (медичних, криміналістичних, економічних, технічних), які нерідко тривають від 15 днів до трьох місяців і більше. Зазначені положення тією чи іншою мірою дістали закріплення у КПК країн пострадянського простру, зокрема Латвії (у разі необхідності отримання висновку експерта термін розгляду матеріалів про злочини продовжується прокурором до 30 днів), Республіки Казахстан (продовжує начальник слідчого підрозділу до одного місяця з повідомленням прокурора), Республіки Білорусь (продовжує прокурор від одного до трьох місяців за мотивованою постановою слідчого).

Як свідчить досвід Республіки Вірменія, Республіки Казахстан, Республіки Білорусь, Латвії, Естонії та інших країн, доцільно також дозволити проведення до порушення кримінальної справи низки процесуальних і слідчих дій (призначення судових експертиз, огляд предметів, документів, приміщень, територій та інших об’єктів, проведення контрольних закупівель, дослідчої фото-, відеозйомки).

Автором підтверджено необхідність перегляду законодавчої регламентації окремих положень першої стадії кримінального процесу, зокрема шляхом розширення повноважень контрольно-ревізійних органів при проведенні перевірок за фактом завдання значних збитків державі або фінансовим установам, а також щодо закріплення підстав і визначення порядку порушення кримінальної справи за фактом безвісного зникнення особи.

У підрозділі 2.2. “Суб’єктний склад та особливості досудового розслідування” йдеться про пошук шляхів оптимізації кримінально-процесуального законодавства щодо визначення правового статусу суб’єктів досудового провадження.

Аналіз практики роботи підрозділів слідства і дізнання в Україні й за кордоном дав змогу автору дійти висновку, що підвищення ефективності досудового розслідування полягає у створенні законодавчої бази функціонування усієї системи кримінальної юстиції з чітким визначенням завдань, підпорядкування, структури й компетенції відповідних органів.

Критично осмислено запропоновані вченими концепції реформування органів досудового розслідування, в основі яких такі варіанти можливих змін: залишення слідчих підрозділів у складі державних органів, у яких вони функціонують; передача всіх слідчих апаратів до органів прокуратури; концентрація суб’єктів розслідування в єдиному апараті (комітеті); створення слідчого апарату в органах юстиції; покладання досудового розслідування на судові органи. Проаналізовано також результати експериментів щодо запровадження “вертикальної” системи підпорядкування слідчих підрозділів органів внутрішніх справ (1989 р, 2002 р., 2011 р.).

У більшості країн пострадянського простру органи досудового розслідування, як і в Україні, належать до різних відомств. Намагання створити єдиний слідчий апарат більш вдало на сьогодні реалізовано в Російській Федерації, у якій Слідчий комітет довів свою ефективність, та в Республіці Казахстан, у якій функціями провадження в усіх категоріях кримінальних справ наділений Державний слідчий комітет (однією з підстав їх заснування у цих країнах виявилась неможливість реального забезпечення, на основі чинного на той час законодавства, процесуальної самостійності й незалежності слідчого апарату від місцевих органів влади).

На думку дисертанта, створення у перспективі Слідчого комітету МВС України (на правах юридичної особи) означатиме, що Головне слідче управління та його слідчі підрозділи на місцях будуть виведені з безпосереднього підпорядкування як керівників інших служб Міністерства, так і на рівні його місцевих територіальних та лінійних управлінь і відділів, тобто з підпорядкування начальників органів дізнання. Водночас це рішення має бути виваженим, ґрунтуватися на результатах аналізу зарубіжного досвіду функціонування таких систем, з метою недопущення повторення помилок, які вже відомі унаслідок проведеного порівняльного аналізу.

На прикладі Республіки Білорусь підтверджено, що право особи реалізувати в досудовому провадженні свої права як потерпілого від злочину має виникати з моменту одержання від неї заяви про злочин. Потерпілим у кримінальному провадженні має бути визнано не лише громадянина, якому завдано моральну, фізичну або майнову шкоду, а й юридичну особу, якій завдано майнову шкоду (цей підхід успішно реалізовано в Молдові, Російській Федерації, Латвії та інших державах).

Обґрунтовано доцільність доповнення ст. 127 КПК України положенням, відповідно до якого понятим може бути лише повнолітня особа, а також новою частиною, у якій визначити обов’язки понятих. Понятими не можуть бути потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого, працівники правоохоронних органів, а також особи, зацікавлені в результатах досудового провадження. Поняті мають бути запрошені для пред’явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляду трупа, зокрема пов’язаного з його ексгумацією, слідчого експерименту, освідування особи. Однак, у разі застосування безперервного відеозапису з протокольним оформленням перебігу проведення відповідної слідчої дії присутність понятих не повинна визнаватись обов’язковою. Зазначене запропоновано врахувати у проекті нового КПК України.

У підрозділі 2.3. “Відомчий контроль за досудовим провадженням” розглянуто питання удосконалення функцій процесуального контролю на стадії досудового розслідування.

Доведено, що стан організації відомчого контролю безпосередньо впливає на якість досудового провадження та рівень дотримання слідчими службової дисципліни й законності. Щороку за порушення законності, вчинення злочинів та безвідповідальне ставлення до виконання службових обов’язків до відповідальності притягуються понад 5 тис. працівників слідчих підрозділів (2010 р. щодо слідчих порушено 45 кримінальних справ про службові злочини). Це свідчить про неналежний контроль з боку керівників окремих слідчих підрозділів за роботою своїх підлеглих.

За правовою природою відомчий контроль є адміністративним (дотримання трудового законодавства і службової дисципліни) та процесуальним. Порядок відомчого процесуального контролю у країнах пострадянського простору та країнах романо-германської правової системи прямо визначено у КПК відповідних держав, для яких характерним є “вертикальне” підпорядкування керівників слідчих підрозділів.

З цього приводу запропоновано доповнити ч. 2 ст. 114–1 КПК України правом начальника слідчого відділу скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчого, а також нормою, що б визначала порядок погодження слідчим з начальником слідчого підрозділу важливих процесуальних рішень, зокрема постанови про притягнення особи як обвинуваченого (ст. 132 КПК України), подання до суду про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ст. 165–2 КПК України) та обвинувального висновку (ст. 223, 225 КПК України). Для зменшення рівня поточного навантаження на керівника слідчого підрозділу та з метою створення умов для здійснення ним більш ефективного контролю за підлеглими запропоновано у слідчих підрозділах з чисельністю понад 10 працівників штату передбачити посаду помічника начальника слідчого відділу.

До проекту КПК України внесено пропозиції щодо позбавлення прокуратури повноважень здійснювати керівництво досудовим слідством, оскільки це фактично послаблює відповідальність керівників слідчих підрозділів за прийняття процесуальних рішень. Слідчий має самостійно здійснювати провадження у справі, а прокурор – забезпечувати не “процесуальне керівництво” його діями, а нагляд за дотриманням законності органами розслідування.

Розділ 3 “Порівняльне дослідження досудового провадження за кримінально-процесуальним законодавством країн англосаксонської та романо-германської правових систем” складається з двох підрозділів та присвячений порівняльному аналізу особливостей досудового провадження за законодавством країн, що належать до різних правових систем, з визначенням перспектив імплементації деяких правових положень або їх окремих елементів у вітчизняне законодавство.

У підрозділі 3.1. “Суб’єкти розслідування за кримінально-процесуальним законодавством країн англосаксонської та романо-германської правових систем” на основі відповідного порівняльного аналізу надано пропозиції щодо удосконалення законодавства та практики його застосування в частині реалізації повноважень суб’єктів розслідування.

З урахуванням досвіду функціонування у системі органів правосуддя Великої Британії та США спеціалізованих відділів з дослідження проблем розслідування злочинів, обґрунтовано доцільність створення в правоохоронних органах України відповідних науково-консультативних рад. З метою зменшення ризиків корупційного втручання у діяльність суб’єктів розслідування запропоновано впровадити у вітчизняне законодавство інститут “журі присяжних”.

На зразок американського “коронера” ці функції в Україні здійснюють слідчі-криміналісти, які надають практичну допомогу слідчим у розслідуванні тяжких та особливо тяжких злочинів. Зважаючи на досвід США, дисертант вважає за доцільне зобов’язати слідчих-криміналістів проходити курси медичної підготовки, а до ч. 1 ст. 192 КПК України внести положення, за яким слідчому-криміналісту надати право здійснювати огляд трупа до прибуття судово-медичного експерта чи лікаря. Для зменшення навантаження на слідчих варто запровадити інститут громадського помічника слідчого (останнє визнавалось ефективним за радянських часів та виправдовує себе в інших країнах).

На прикладі створення у Франції та ФРН спеціального органу, що здійснює розслідування злочинів, учинених неповнолітніми, запропоновано запровадити в Україні відповідну спеціалізацію слідчих, які мають опанувати спеціальні знання, у тому числі в галузі дитячої психології і педагогіки, а також криміналістичні прийоми роботи з неповнолітніми.

У підрозділі 3.2. “Особливості досудового розслідування в країнах англосаксонської та романо-германської правових систем” дисертант наголошує на тому, що в цих країнах кримінально-процесуальне провадження починається з моменту направлення матеріалів “поліцейського дізнання” до суду. Після арешту підозрюваного або пред’явлення йому обвинувачення до справи долучається прокурор (у США – “атторней”), завданням якого є оцінка зібраних доказів з огляду на їх процесуальну допустимість.

Автор підтримує позицію вчених, які час надходження заяви чи повідомлення про злочин вважають початком кримінально-процесуальних відносин. Закріплення цього положення надасть можливість уникнути чимало проблем, що виникають на першій стадії процесу, зокрема щодо обмеженості засобів доказування.

Запропоновано в вітчизняному законодавстві передбачити випадки на зразок “правил виключення” у кримінальному процесі США. Йдеться про виняткові обставини, за яких докази, отримані з недодержанням встановленої процедури їх збирання, можуть бути визнані судом допустимими. З метою запобігання безпідставному утриманню осіб понад встановлені законодавством терміни у приміщенні органів дізнання запропоновано доповнити КПК України положенням, у якому визначити, що особа вважається затриманою з моменту фактичного обмеження можливості її вільного пересування.

Для проведення впізнання за голосом і ходою доцільно, використавши американський досвід, доповнити ст. 174 КПК України окремою частиною наступного змісту: “За правилами цієї статті може здійснюватися пред’явлення особи для впізнання за голосом або ходою, при цьому впізнання за голосом повинно здійснюватися поза візуальним контактом між особою, що впізнає, та особами, які пред’явлені для впізнання”.

З метою економії процесуальних сил і засобів, запропоновано відмовитись від зайвого формалізму при прийнятті окремих процесуальних рішень, зокрема щодо винесення постанови про зупинення провадження у справі. Навіть у разі невстановлення особи, яка вчинила злочин, слідчий у взаємодії з оперативними підрозділами має вживати узгоджених заходів, спрямованих на розкриття злочину.