ДОСУДОВЕ ПРОВАДЖЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначені його мета і завдання, об’єкт і предмет, методичні, теоретичні та емпіричні основи. Сформульовані положення і висновки, що визначають наукову новизну. Розкривається практичне значення отриманих результатів і апробації дисертації.

Розділ 1 “Сутність досудового провадження у кримінальному процесі України” присвячений дослідженню поняття, функціонального призначення досудового провадження і процесуального статусу суб`єктів, які його здійснюють.

У підрозділі 1.1. «Поняття і функціональне призначення досудового провадження у кримінальному процесі України» аналізує точки зору учених-процесуалістів щодо системи кримінального процесу.

Погоджуючись в цілому із висловленим В.С. Зеленецьким положенням про те, що стадії є притаманними лише для полістадійного (багатоступеневого) процесу, окрім якого існують ще й дослідчий, сумарний, слідчий і система судових процесів, дисертант обґрунтовує, що останні також розвиваються у загальній системі стадій. Інша справа, що ці стадії мають особливий характер і обумовлені декількома чинниками, серед яких головним є специфіка кримінально-процесуальної форми. Застосування тієї чи іншої форми обумовлює кількість і зміст стадій у досудовому провадженні.

У разі застосування звичайної процесуальної форми досудове провадження послідовно проходить стадії дослідчого провадження, досудового розслідування, порушення державного обвинувачення. У випадку застосування протокольної (скороченої, спрощеної, сумарної) форми встановлення обставин злочину досудове провадження складають стадії протокольного провадження та порушення державного обвинувачення.

Кожне провадження у загальній системі кримінального процесу виконує власні функції.

Основною (генеральною) функцією досудового провадження є підготовка кримінальної справи до розгляду у суді першої інстанції. У процесуальному плані це означає формування і формулювання обвинувачення, яке буде виконувати роль кримінального позову до суду (після затвердження прокурором обвинувального висновку), а у гносеологічному - підтвердження обвинувачення доказами, достатніми для розгляду справи у суді (доведеності вини), а також збирання даних про особу, необхідних для справедливого вирішення питання про її покарання.

Здійснений у цьому підрозділі аналіз дозволив авторові дисертації сформулювати визначення поняття досудового провадження, як частини кримінального процесу, що складається зі стадій дослідчого провадження, досудового розслідування і порушення державного обвинувачення (протокольного провадження і порушення державного обвинувачення), функціональним призначенням якої є підготовка кримінальної справи до розгляду і вирішення у суді першої інстанції.

У підрозділі 1.2. «Суб’єкти, які здійснюють досудове провадження» дисертант відзначає, що здійснення функцій досудового провадження покладено на визначені законом державні органи та їхніх посадових осіб. Для забезпечення ефективного здійснення функцій досудового провадження зазначені суб’єкти наділені компетенцією, яка у зв’язку з тим, що вона реалізується під час провадження у кримінальних справах, називається кримінально-процесуальною компетенцією.

Автор дисертації погоджується із висловленою у юридичній літературі позицією, згідно з якою структуру кримінально-процесуальної компетенції утворюють три елементи: 1) кримінально-процесуальна функція; 2) предмет відання; 3) повноваження (Л.М. Лобойко). Однак, на думку дисертанта, є правомірним твердження про те, що до структури кримінально-процесуальної компетенції входить і юридична відповідальність.

Далі дисертант розглядає найбільш дискусійні питання компетенції органів досудового розслідування, прокурора і судді під час досудового провадження, як то: співвідношення кримінально-процесуальної компетенції органів дізнання і досудового слідства; кримінально-процесуальна функція слідчого; підходи до визначення функціонального призначення суду (судді) у досудовому провадженні.

Розділ 2 “Загальні положення і система досудового провадження у кримінальному процесі України” присвячений дослідженню загальних положень та системи досудового провадження.

У підрозділі 2.1. «Загальні положення досудового провадження у кримінальному процесі України» автор дисертації зазначає, що загальні положення (правила, умови) є притаманними для більших чи менших за обсягом частин кримінально-процесуальної діяльності.

Принципи кримінального процесу і загальні положення (умови, правила) окремих (і всіх) стадій кримінального процесу є усталеними у теорії поняттями. Питання ж про виокремлення загальних положень, характерних для досудового провадження, у вітчизняній літературі не ставилося.

Загальні положення досудового провадження визначені як встановлені кримінально-процесуальним законодавством і обумовлені принципами кримінального процесу єдині для дослідчого провадження, досудового розслідування і порушення державного обвинувачення правила, що виражають характерні особливості досудового провадження і визначають найбільш суттєві вимоги, що ставляться до порядку провадження процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень.

Автор обґрунтовує, що систему загальних положень досудового провадження складають такі: 1) вчасний початок досудового провадження; 2) строки досудового провадження; 3) писемність досудового провадження; 4) одноосібність провадження; 5) розподіл предмету відання між органами і посадовими особами, які здійснюють досудове провадження; 6) поєднання гласності і таємниці (конфіденційності) досудового провадження. У дисертації подано докладну характеристику кожного із зазначених положень.

Підрозділ 2.2. «Система досудового провадження у кримінальному процесі України» складається із трьох пунктів.

У пункті 2.2.1. «Дослідче провадження» розглянуто діяльність із прийняття, реєстрації, перевірки і вирішення заяв та повідомлень про злочини.

Дисертант повністю поділяє висловлену у теорії кримінального процесу точку зору (В.С. Зеленецький), згідно з якою назва провадження, змістом якого є прийняття, реєстрація, перевірка та вирішення первинної інформації про злочини, має визначатися із застосуванням слова «дослідчий». Водночас у дисертації зазначається, що термін «дослідчий кримінальний процес» певною мірою «конкурує» із терміном «кримінальний процес». Найбільш прийнятним для позначення діяльності, здійснюваної до моменту прийняття рішення про порушення кримінальної справи, на думку дисертанта, є застосування терміну «стадія дослідчого провадження».

У дисертації розглянуто питання щодо застосування у стадії дослідчого провадження примусових заходів, зокрема затримання.

Автор дисертації вважає, що затримання від самого його початку до звільнення особи має перебувати під контролем суду. Тому не має вирішального значення буде особа затримана до порушення кримінальної справи чи після прийняття цього рішення. Реалізація у законодавстві пропозиції щодо затримання підозрюваного до порушення кримінальної справи цілком узгоджуватиметься із положеннями Конституції України. Бо остання встановлює лише граничний строк затримання особи і не визначає на якій стадії досудового провадження може відбутися затримання.

У пункті 2.2.2. «Дізнання і досудове слідство» ці дві форми стадії досудового розслідування, як структурного елементу досудового провадження, розглянуті у контексті співвідношення між собою.

Автор з’ясовує такі важливі для теорії кримінального процесу, кримінально-процесуального законодавства і практики його застосування питання: 1) чи не дублюють дізнання і досудове слідство одне одного; 2) якщо так, то якими є причини цього дублювання і наскільки дублювання заважає ефективній реалізації завдань досудового провадження щодо швидкої підготовки справи до розгляду у суді та забезпечення прав суб’єктів кримінального процесу.

Розглянувши питання про те, чи залежить ефективність кримінально-процесуальної діяльності від форми досудового розслідування, дисертант відзначає, що результативність процесуальної діяльності, залежить, у першу чергу, від застосовуваних засобів цієї діяльності. Кримінально-процесуальний закон як для дізнання, так і для досудового слідства встановлює один і той же набір засобів діяльності – кримінально-процесуальних дій та кримінально-процесуальних рішень.

У цьому підрозділі автор доводить, що повернення до дізнання із закінченням його обвинувальним висновком у тому вигляді, як воно існувало до 1993 року (без участі захисника, без дозволу на ознайомлення потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача на ознайомлення з матеріалами кримінальної справи по завершенні розслідування), суперечить сучасним уявленням про права людини та європейським стандартам кримінального судочинства.

На підставі проведеного у цьому підрозділі дослідження дисертант робить висновок про те, що поділ досудового розслідування на дві форми – дізнання та досудове слідство – позбавлений логіки. Більш того, він стає на заваді виконанню завдання щодо швидкого розкриття злочинів.

Пункт 2.2.3. «Порушення державного обвинувачення». Наявність у структурі кримінального процесу самостійної стадії досудового провадження, якою є порушення державного обвинувачення, вперше у вітчизняній процесуальній теорії обґрунтував В.С. Зеленецький

Дисертант наводить додаткові аргументи на користь існування цієї стадії, зміст якої становить діяльність одного із учасників кримінального процесу - прокурора. При чому цей учасник займає провідне місце у кримінальному процесі. Бо саме завдяки його рішенню (про порушення державного обвинувачення) і діям (направленню до суду кримінальної справи з обвинувальним висновком) суд зобов’язаний спочатку попередньо, а потім і у головному судовому розгляді вирішити основне питання кримінального процесу – питання про винність особи і її покарання.

Прокурор зацікавлений у тому, щоб обвинувачення ґрунтувалося на допустимих, достовірних, належних доказах, котрі утворюють сукупність, що є достатньою для порушення державного обвинувачення і підтримання його перед судом.

Функціональне призначення прокурора у кримінальному процесі взагалі і у його досудових стадіях зокрема обумовлює і підстави участі прокурора у кримінальних справах.

У стадії порушення державного обвинувачення прокурор виконує функції нагляду за законністю і кримінального переслідування, але лише до того моменту, доки він не прийме рішення про затвердження обвинувального висновку. З цього моменту він перестає бути наглядачем за законністю у діяльності органів досудового розслідування і перетворюється на «чистого» обвинувача.

Розділ 3 “Процесуальні засоби досудового провадження” присвячений дослідженню кримінально-процесуальних дій та кримінально-процесуальних рішень у досудовому провадженні.

У підрозділі 3.1. «Кримінально-процесуальні дії у досудовому провадженні» автор дисертації констатує, що у теорії кримінального процесу предметом багатьох досліджень були слідчі дії; дослідчі пізнавальні дії.

Для виконання завдань дисертаційного дослідження автор вважав за потрібне з’ясувати питання про те, у якому співвідношенні перебувають ці два види пізнавальних (процесуальних) дій. Про тісний зв’язок пізнавальних засобів досудового провадження між собою свідчить те, що протягом не одного десятиліття у теорії кримінального процесу обговорюють можливість використання пізнавальних засобів досудового розслідування (слідчих дій) для виконання завдань дослідчого провадження, тобто до порушення кримінальної справи.

Автор дисертації вважає, що пропозиції, висловлені науковцями щодо допустимості провадження слідчих дій до прийняття рішення про порушення кримінальної справи, можуть бути реалізовані у кримінально-процесуальному законодавстві. Застосування кримінально-процесуальної форми від моменту надходження заяви, повідомлення чи іншої інформації про злочин, не несе у собі жодної загрози правам та законним інтересам особи, якщо слідчі дії будуть здійснюватися під контролем суду.

У стадії досудового розслідування виконується найбільший обсяг кримінально-процесуальних дій як пізнавальних, так і не пов’язаних із пізнанням обставин злочину. До числа останніх дисертант відносить: пред’явлення обвинувачення (ст. 140, 144 КПК); оголошення суб’єктам процесу про можливість застосування кримінально-процесуальних санкцій (оголошення підозрюваному чи обвинуваченому про те, що у разу порушення ним підписки про невиїзд, вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом - ч. 2 ст. 151 КПК); дії, які не вирішують долю кримінальної справи, але мають суттєве значення для реалізації прав «вразливих» категорій суб’єктів (вжиття слідчим заходів піклування про неповнолітніх дітей заарештованого - ст. 159 КПК або майна ув’язненого, яке залишається без нагляду - ст. 160 КПК) та інші.

Досудове провадження має ознаки інквізиційності, тобто відбувається в умовах таємності, а тому потребує додаткових гарантій реалізації прав суб’єктів. На думку автора, доцільним було б вручати суб’єктам досудового провадження «лист» із переліком прав, а у протоколі лише робити відмітку про це, а також про факт роз’яснення прав. Подібне врегулювання цього питання дозволило б уникнути зайвого переписування прав у протоколах слідчих дій, а суб’єктам, які залучаються до участі у провадженні, постійно мати «під рукою» перелік своїх прав.

У стадії порушення державного обвинувачення суб’єктом провадження процесуальних дій може бути лише прокурор, який виконує наступні дії: направлення прокурором справи до суду (ч. 1 ст. 232 КПК); повідомлення обвинуваченого, до якого суду направлена справа (ч. 2 ст. 232 КПК); відкликання прокурором із суду справи, по якій попередній розгляд ще не відбувся (ч. 4 ст. 232 КПК). Усі процесуальні дії у стадії порушення державного обвинувачення позбавлені пізнавальної спрямованості, що визначається специфікою змісту діяльності у цій стадії.

Отже, у стадіях дослідчого провадження і досудового розслідування можуть бути проведені як пізнавальні процесуальні дії (дослідчі і слідчі), так і інші процесуальні дії, а у стадії порушення державного обвинувачення – лише останні.

У підрозділі 3.2. «Кримінально-процесуальні рішення у досудовому провадженні» зазначено, що результати процесуальної діяльності органів, які здійснюють кримінальний процес, із виконання його завдань у остаточному підсумку виражаються у прийнятті й виконанні передбачених кримінально-процесуальним законом рішень.

Оскільки кримінально-процесуальні рішення були предметом дослідження у багатьох теоретичних роботах, автор у цьому підрозділі торкається лише проблемних питань прийняття кримінально-процесуальних рішень у досудовому провадженні. Проблемність вирішення цих питань у теорії і на практиці обумовлена «підключенням» у 1996 році, а потім і у 2001 році до прийняття кримінально-процесуальних рішень такого суб’єкта як суд.

Дисертант розглядає три таких питання.

1. Наскільки обґрунтованим є наділення суду повноваженнями щодо судової перевірки рішень, якими розпочинаються окремі стадії досудового провадження ?

Розглянувши висловлені у літературі точки зору щодо оскарження рішення про порушення кримінальної справи, автор констатує, що ще в період внесення відповідних змін до КПК, а також відразу після внесення, вони не сприймалися позитивно керівництвом відомств, у яких функціонують органи досудового слідства. Анкетування практичних працівників органів дізнання і досудового слідства показало, що 94 % опитаних виступають за скасування встановленого КПК права суду зупиняти виконання слідчих дій за результатами розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи.

Автор доходить висновку, що судова перевірка кримінально-процесуальних рішень, якими починають окремі стадії досудового провадження, може перетворитися на легальний спосіб уникнення винними покарання і незабезпечення прав громадян, які постраждали від злочину.

Зупинення процесуальної діяльності шляхом зупинення кримінально-процесуальних рішень може бути негативним як у досудових, так і у судових стадіях кримінального процесу, але найбільш небезпечним воно є для його досудових стадій, які є найбільш наближеними у часі до вчинення злочину.

Суд, безумовно, повинен контролювати досудову діяльність у частині рішень, що ухвалюють органи дізнання, слідчі і прокурори, але законодавчі положення щодо цього повинні бути поміркованими, не ставити під загрозу ефективність і якість розслідування кримінальної справи, а отже і реалізацію прав та свобод заінтересованих його учасників.

2. Етапи прийняття кримінально-процесуальних рішень, які є предметом судового контролю під час досудового провадження, є елементами цілісної процедури чи окремими рішеннями ?

Автор дисертації розглядає це питання на прикладі рішення про обрання запобіжного заходу взяття під варту. У вирішенні питання про взяття під варту задіяні слідчий, прокурор та суддя, повноваження яких розподілені по певних етапах: 1) складання слідчим подання; 2) погодження подання прокурором; 3) розгляд суддею подання і прийняття відповідного рішення.

Якщо вважати, що на кожному із зазначених етапів приймається окреме рішення, то законодавець повинен застосовувати імперативний метод правового регулювання кримінально-процесуальних відносин, згідно з яким суб’єкт зобов’язаний діяти у той чи інший спосіб.

Але під час вирішення питання про взяття особи під варту (так само, як і під час вирішення судом інших питань, що виникають під час досудового провадження і потребують контролю суду), ми маємо справу із складним кримінально-процесуальним відношенням, що потребує для свого врегулювання змагального (судового, арбітрального) методу правового регулювання.

Складність правовідношення між суб’єктами вирішення питання про взяття особи під варту визначається тією обставиною, що права й обов’язки суб’єктів визначені нормами права, встановленими і Конституцією і КПК. При чому якщо у КПК містяться суто процесуальні норми, то у Конституції України є як матеріальні, так і процесуальні норми права. Матеріальними конституційними нормами є ті, що визначають наявність у особи права на особисту недоторканність, недоторканність житла, на таємницю листування. А от обов’язок слідчого і прокурора щодо обмеження цього права міститься у процесуальних конституційних нормах та у КПК.

У контексті розглядуваного питання дисертант з’ясовує питання про те, чи повинен суддя брати участь у провадженні слідчих дій, про які він приймав рішення. У літературі це питання є дискусійним.

Автор дисертації підтримує висловлену О.Р. Михайленком пропозицію щодо обов`язкової участі судді, який прийняв відповідне рішення, у провадженні слідчої дії. Під час слідчої дії відбувається суттєве обмеження прав учасників, щодо яких вона здійснюється (або є загроза високої ймовірності такого обмеження). Участь судді у слідчій дії дозволить виключити участь у ній понятих, бо він є кращим «контролером» за законністю діяльності слідчого під час слідчої дії.

3. Чи є суттєві відмінності між поняттями «затвердження», «санкціонування», «погодження» рішень, що приймаються особою, яка провадить дізнання, і слідчим під час досудового провадження ?

Поняття «затвердження», «погодження», «санкціонування» є характерними для досудового провадження, тобто у діяльності органів дізнання, слідчих, прокурорів, для яких є притаманним вертикальне підпорядкування як в організаційному, так і у процесуальному плані.

Дисертант припускає, що оскільки законодавець у різних нормах права, іноді у дуже схожих ситуаціях, у одних випадках вживає один термін, а в інших – інший, то очевидно, що у такий спосіб, він демонструє суттєву відмінність зазначених вище понять одне від одного.

Законодавчого визначення даних понять не існує. Та й сам законодавець іноді їх ототожнює. Так, у ч. 1 ст. 114 КПК йдеться про одержання слідчим від прокурора чи від суду «згоди». Даний термін у слідчій практиці тлумачать поширено і розуміють під ним також санкціонування і затвердження постанов слідчого.

У одних випадках форма дозволу на прийняття рішення у законі прямо вказана (згода прокурора з поданням слідчого про обшук в житлі, затвердження обвинувального висновку), а у інших взагалі про неї не згадується. Так, у практичній діяльності органів дізнання начальник органу затверджує постанови, складені особою, яка провадить дізнання, у яких відображаються найважливіші рішення у кримінальних справах. Погодження начальника з постановою мало б ту саму юридичну силу, що й затвердження.

Викладене вище дозволило дисертантові зробити висновок про те, що поняття «санкція», «затвердження» та «згода» не мають принципових відмінностей. Їхня юридична сила є абсолютно рівною. Тому під час реформування кримінально-процесуального законодавства доцільно визначитися із тим, яке із понять (термінів) слід буде використовувати у тих випадках, де у чинному КПК йдеться про обмеження повноважень (незалежності) слідчого шляхом санкціонування, затвердження чи погодження. На думку автора, цілком прийнятним для цього терміном може бути той, що вжитий у ч. 1 ст. 114 КПК («згода») і який фактично охоплює собою три розглянутих у цьому підрозділі терміна.