КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми. Характеризується стан її наукової розробки, визначаються мета, основні завдання, об’єкт та методологічні засади дисертації. Сформульовані наукова новизна, одержані теоретичні та практичні результати.

Розділ перший «Конституція України як основне джерело трудового права України» присвячений дослідженню спеціальної літератури та змісту Конституції України щодо вивчення основних засад регулювання трудових відносин та співвідношення таких засад з іншими правовими категоріями, дослідження яких уможливило досягнення поставленої мети.

У підрозділі 1.1 «Соціальна сутність сучасного трудового права та її конституційні витоки» з’ясовуються основні критерії, що характеризують цю важливу ознаку трудового права. Зокрема, наголошується, що визначальна роль тут належить соціальній функції цієї галузі, яка в сучасних умовах повинна розширюватися, включаючи до сфери трудового права дедалі нові й нові права та свободи людини у сфері праці.

Аргументовано доводиться, що трудове право як галузь вітчизняного права є основою соціального права. Останнє визначається як своєрідна правова спільність, що об’єднує низку самостійних галузей права, для яких пріоритетним вважається соціальний захист громадян, котрі з об’єктивних причин потребують допомоги держави.

Соціальне право в нашій країні повинне ґрунтуватися на проголошених у Конституції України правах та свободах людини і громадянина (конституційних витоках). Йдеться передусім про право на працю, право на належні, безпечні та здорові умови праці, заборону примусової праці, право на заробітну плату, не нижчу визначеної законом (ст. 43), право на відпочинок (ст. 45) тощо.

На підставі проведених досліджень робиться висновок, що конституційні норми спрямовують сучасне трудове право на послідовне закріплення, розвиток і захист усього комплексу соціально-економічних прав та свобод людини у сфері праці, а також забезпечують співпрацю між працівниками та роботодавцями, збалансовуючи їхні взаємосуперечливі інтереси, що свідчить про його соціальну сутність.

Підрозділ 1.2 «Юридична природа конституційних положень, що визначають основи регулювання праці в Україні» містить ґрунтовне дослідження конституційних положень, що визначають основи регулювання праці в Україні. Вони, на нашу думку, визначають подальший розвиток законодавства України в сфері праці. Це дає підстави називати такі норми чи їх сукупність конституційними засадами права.

Зокрема, конституційними засадами пропонується вважати такі конституційні положення, на яких базується право як система норм. Вони мають найвищу юридичну силу, визначають зміст всіх інших норм, закріплених законами та підзаконними нормативно-правовими актами.

Аргументовано доводиться, що конституційним засадам притаманні всі ознаки, що їх мають звичайні засади права. Крім цього, вони наділені особливими рисами, що є властивими тільки для них. Це насамперед їхня найвища юридична сила та закріплення таких засад виключно в Конституції України.

Доводиться, що конституційні засади виражаються в Конституції України безпосередньо або опосередковано. Безпосереднє закріплення має місце в тих випадках, коли у формулюванні норми втілюється певна правова засада. Наприклад, право на працю, право на відпочинок, заборона примусової праці. Опосередкованими засадами вважаються засади, що не закріпленні в конституційних нормах, але можуть бути логічно виведені з них. До таких засад належать право на оплату праці, право на захист трудових прав тощо.

У дисертації зазначається, що конституційними засадами трудового права є закріпленні в чинній Конституції України основоположні та керівні норми-принципи (сукупність норм), які з огляду на їх найвищу юридичну силу визначають зміст трудового права.

Підрозділ 1.3 «Конституційні положення, що визначають засади регулювання трудових відносин» присвячено дослідженню різних за своєю значущістю конституційних положень, що регулюють трудові відносини в нашій державі.

Особлива увага приділяється дослідженню сфери поширення конституційних засад на трудові відносини. Такі засади пропонується поділяти на загальні (стосуються усіх галузей права) та спеціальні (поширюються на конкретну галузь права). При цьому конституційні засади, що притаманні декільком галузям права, мають міжгалузевий характер. Таким є, зокрема, право на працю.

До загальних конституційних засад належать положення Основного Закону, які проголошують повагу до прав людини, свободу та рівність, заборону будь-якої дискримінації, демократизм, єдність юридичних прав та обов’язків, загальну обов’язковість норм права, відповідність права загальнолюдським цінностям, відкритість законів тощо.

Наголошується на тому, що з огляду на призначення конституційних засад трудового права України є можливість поділяти їх на засади здійснення права на працю та захисту трудових прав працівників.

До перших, на нашу думку, належать положення, що закріплюють право на належні, безпечні та здорові умови праці, право на відпочинок, право на оплату праці, а також заборону примусової праці.

Конституційні положення, які стосуються захисту трудових прав громадян професійними спілками та іншими уповноваженими працівниками органами, а також право на страйк чи інші не заборонені законом засоби захисту трудових прав становлять другу групу конституційних засад.

У розділі другому «Конституційні засади здійснення права на працю в Україні» досліджено основні форми реалізації права на працю, серед яких основне місце закономірно відводиться трудовому договору, а також охарактеризовано низку конституційних засад трудового права, які спрямовані на забезпечення реалізації громадянами нашої держави свого права на працю.

Підрозділ 2.1 «Основні форми реалізації права на працю за Конституцією України» присвячений дослідженню різних форм реалізації права на працю. Такими є зайняття особою підприємницькою діяльністю, укладення цивільно-правових договорів, вступ на військову службу, службу в органах внутрішніх справ тощо. При цьому основне місце серед них займає трудовий договір.

Перевагами трудового договору щодо інших форм реалізації права на працю є, зокрема, те, що він є найбільш ефективною формою використання найманої праці, дає можливість реалізовувати свої здібності до праці без господарського ризику та гарантує соціальний захист у разі настання страхових випадків.

Автор наголошує також, що реалізація права на працю в будь-якій формі має місце за умови здійснення його особою добровільно. У зв’язку з цим не можна вважати формами реалізації права на працю відбування особою покарання у виправних центрах та проходження нею альтернативної (невійськової) служби.

Підрозділ 2.2 «Право на належні, безпечні та здорові умови праці» присвячено дослідженню поняття, змісту та проблемам реалізації цього права як конституційної засади трудового права.

Пропонується визначати право на належні, безпечні та здорові умови праці через термін «справедливі та сприятливі умови праці», оскільки в такій інтерпретації воно закріплене в більшості міжнародних актів, які ратифіковані нашою державою.

Доводиться необхідність класифікації нормативно-правових актів, які забезпечують реалізацію права на належні, безпечні та здорові умови праці, на загальні й спеціальні. Перші регулюють відносини, які визначають вплив цього права на всіх працівників, а також відображають у загальному його особливості щодо окремих категорій суб’єктів. Натомість акти, які визначають забезпечення права на належні, безпечні та здорові умови праці певних категорій працівників або навіть галузі господарства, є спеціальними.

Запропоновано закріпити у вітчизняному законодавстві додаткову відповідальність недобросовісних роботодавців, які систематично не виконують вимоги законодавства щодо дотримання права на належні, безпечні та здорові умови праці. Зокрема, пропонується виплачувати відшкодування за шкоду, завдану життю і здоров’ю працівника під час виконання ним своїх трудових обов’язків за власний рахунок, а не за кошти страхових фондів.

У підрозділі 2.3 «Конституційні права на оплату праці та відпочинок» досліджуються поняття, зміст та проблеми реалізації ще двох важливих конституційних засад трудового права.

Виходячи із неоднозначного розуміння понять «оплата праці» та «заробітна плата» в науковій літературі та законодавчій практиці, пропонується своє бачення розв’язання цієї проблеми. У роботі наголошується, що поняття оплати праці є більш значущим та охоплює заробітну плату, виплату працівникові доплат, надбавок, премій, гарантійних виплат тощо.

Заробітна плата визначається як обчислена переважно в грошовому виразі плата за виконану працівником роботу, передбачену трудовим договором, що її роботодавець зобов’язаний виплачувати систематично та своєчасно.

Чимало уваги присвячено з’ясуванню особливостей права на відпочинок. Вважаємо, що право на відпочинок є складним за своєю суттю, оскільки налічує декілька самостійних різновидів часу відпочинку, на які працівник має право. Такими є перерви протягом робочого дня, щотижневий відпочинок, щоденний відпочинок, вихідні дні, святкові й неробочі дні та відпустки. Ненадання будь-якого із цих видів відпочинку можна вважати порушенням конституційного права на відпочинок.

Зазначається, що деякі види часу відпочинку, закріпленні сучасним законодавством, потребують нової інтерпретації. Так, передбаченні галузевим законодавством неробочі дні фактично не встановлюють якогось додаткового виду часу відпочинку. Вони насправді охоплюються поняттям святкових днів.

У зв’язку із впровадженням державної програми підтримки малого підприємництва пропонується закріпити в законодавстві відпустку без збереження заробітної плати для працівників, які хочуть організувати власний бізнес та визначити її термін тривалості на один рік.

Підрозділ 2.4 «Заборона примусової праці як конституційна засада трудового права» містить ґрунтовне дослідження примусової праці та її заборони з позиції трудового права.

Досліджуються ознаки, за якими можна розпізнати примусову працю. До таких належить: 1) відсутність добровільної згоди працівника виконувати будь-яку роботу; 2) наявність покарання за відмову від виконання такої роботи; 3) приховування роботодавцем відомостей щодо умов праці, які встановленні в роботодавця.

З огляду на ці ознаки пропонується вважати примусовою працею будь-яку роботу або службу, яка вимагається від особи під загрозою покарання, щодо якої працівник не запропонував добровільно своїх послуг чи не погодився на її виконання, у разі поінформованості про умови праці, які встановленні в роботодавця.

Наголошується на необхідності приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних актів, що ратифіковані Україною. Йдеться, зокрема, про надурочні роботи, тривалість яких у нас допускається до 120 год. на рік (і пропонується залишити в ТК України), тоді як за міжнародними нормами їхня тривалість не може перевищувати 60 год.

Обґрунтовується можливість залучення деяких працівників без їхньої згоди до роботи у вихідні та святкові дні тільки задля 1) відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій і негайного усунення їх наслідків; 2) відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, загибель або псування майна.

Розділ третій «Конституційні засади захисту трудових прав в Україні» присвячений дослідженню норм Конституції України, які визначають конституційні засади захисту трудових прав, та гарантій такого захисту.

У підрозділі 3.1 «Захист трудових прав громадян професійними спілками та іншими уповноваженими працівниками органами» розкриваються зміст та особливості конституційних засад трудового права, що полягають у захисті професійними спілками та іншими уповноваженими працівниками органами трудових прав громадян.

Наголошується, що представниками працівників можуть бути або спеціально уповноважені для цього органи (наприклад, профспілка), або інший представник, і навіть фізична особа.

Захист трудових прав працівників залежно від кола осіб, інтереси яких представляються, поділяється на захист трудових прав певного працівника (індивідуальний захист) та захист трудових прав невизначеного кола працівників (колективний захист).

Важливими ознаками колективного захисту є те, що він зумовлений інтересами суспільства і спрямований насамперед на захист життя, здоров’я та добробуту працівників. При цьому неможливо конкретно визначити персональний склад осіб, права та інтереси яких захищаються. Водночас усі особи, права яких захищаються, є переважно не персоніфіковані, але в разі їхнього волевиявлення можуть самостійно здійснювати свій захист.

Досліджуються форми захисту прав працівників представницькими органами. Серед них: участь у соціально-партнерських стосунках; нормотворча діяльність представників працівників; здійснення контролю за дотриманням законодавства про працю; участь профспілок у вирішенні трудових спорів, де вони безпосередньо представляють інтереси працівників.

У підрозділі 3.2 «Право на страйк як гарантія захисту трудових та соціальних інтересів» з’ясовуються поняття і зміст цього права, а також проблеми й перспективи реалізації його працівниками.

Додатково наголошується на ознаках, що характеризують правомірність страйку. Це, зокрема, добровільність та організованість проведення страйку; тимчасовий характер припинення роботи; організація страйку з метою вирішення колективного трудового спору; обстоювання інтересів працівників.

На основі аналізу міжнародно-правового досвіду наводяться аргументи щодо необхідності законодавчого врегулювання проведення так званих нечисленних, а також попереджувальних страйків.

Доводиться, що обмеження права на страйк для деяких категорій працівників, праця яких має для держави першочергове значення, повинно супроводжуватися аналогічним обмеженням і для їхнього технічного та обслуговуючого персоналу.

Підрозділ 3.3 «Захист трудових прав іншими не забороненими законом засобами» присвячений дослідженню деяких інших не заборонених законом засобів захисту трудових прав, які поділяємо на позовні та непозовні.

Обґрунтовується пріоритетність розгляду індивідуальних трудових спорів як різновиду спорів позовного характеру в комісії по трудових спорах. При цьому наголошується на необхідності створення у нашій країні спеціалізованих трудових судів. Вони, на нашу думку, повинні сформувати ефективний, саморегульований і доступний механізм контролю за дотриманням трудового законодавства та посилити гарантії захисту трудових прав працівників.

Непозовний захист здійснюється з приводу встановлення умов праці. Він, за загальним правилом, є колективним, тобто здійснюється стосовно всіх працівників і відбувається в установлений законом спосіб.

Вважаємо за необхідне наділити всі примирні органи, які розглядають трудові спори, можливістю ухвалювати рішення, що матимуть для сторін обов’язковий характер.