КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ОХОРОНИ АБО ВИКОРИСТАННЯ НАДР Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається її зв’язок із науковими програмами, планами та темами, розкривається мета і задачі, об’єкт та предмет дослідження, зазначаються методи, які використовуються для досягнення поставленої мети, характеризується теоретична та емпірична бази дослідження, формулюється наукова новизна одержаних результатів, з’ясовується теоретичне і практичне значення цих результатів, надаються основні положення, що виносяться на захист, міститься інформація про їх апробацію, структуру й обсяг дисертації.

Розділ 1 «Об’єкт та предмет порушення правил охорони або використання надр» складається з двох підрозділів та висновків.

У підрозділі 1.1 «Об’єкт порушення правил охорони або використання надр» зазначається, що серед різноманіття концепцій об’єкта злочину до сьогодні найбільш універсальною залишається теорія суспільних відносин. З позиції цієї теорії загальним об’єктом злочину є сукупність суспільних відносин, що знаходяться під охороною законодавства України про кримінальну відповідальність. На підставі аналізу існуючих наукових підходів до розуміння родового об’єкта злочинів проти довкілля автор доходить висновку, що таким об’єктом розглядуваного злочину слід визнавати сукупність однорідних суспільних відносин, що забезпечують існування, охорону, раціональне використання, оздоровлення і відтворення безпечного для життя та здоров’я навколишнього природного середовища і які у зв’язку з цим охороняються єдиним комплексом норм, що містяться у розділі VIII Особливої частини КК України. Що стосується видового об’єкта злочину, виокремлення якого не є поширеним у науці кримінального права, то з урахуванням структури навколишнього природного середовища (літосфера, біосфера, гідросфера та атмосфера) він визначається як суспільні відносини, які забезпечують охорону і раціональне використання природних об’єктів, що належать до такої геосфери навколишнього природного середовища, як літосфера. Виходячи із близькості безпосередніх об’єктів злочинів, до цієї групи пропонується відносити забруднення або псування земель (ст. 239), незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель (ст. 239¹), незаконне заволодіння землями водного фонду в особливо великих розмірах (ст. 239²) та безгосподарське використання земель (ст. 254 КК). З огляду на те, що злочин, передбачений ст. 240 КК, належить до поліоб’єктних злочинів, то на рівні безпосереднього об’єкта доцільно виокремлювати основний та додаткові безпосередні об’єкти злочину. При цьому основним безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини у сфері охорони й раціонального використання надр. До складу вказаних суспільних відносин входить їх предмет (соціальні інтереси щодо необхідності охорони та раціонального використання надр), суб’єкти (держава в особі відповідних державних органів, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, різні громадські об’єднання, організації тощо) та соціальний зв’язок (діяльність з раціонального використання надр або з їх охорони). Спричинення шкоди об’єкту кримінально-правової охорони відбувається шляхом розриву соціального зв’язку між суб’єктами цих суспільних відносин. Додаткові об’єкти злочину, передбаченого ст. 240 КК, поділяються на обов’язкові (суспільні відносини, які забезпечують життя чи здоров’я особи, а також екологічну безпеку) та факультативні (відносини власності, безпеки виробництва тощо).

У підрозділі 1.2 «Предмет порушення правил охорони або використання надр» розглядається предмет злочину, яким визнаються надра як об’ємно-площинний простір, що розташований під поверхнею суші та дном водних об’єктів у межах території України, її континентального шельфу і виключної морської економічної зони, і який містить: корисні копалини, ділянки підземного простору, родовища корисних копалин, що виходять та знаходяться на поверхні землі, тощо. З приводу корисних копалин зазначається, що вони є хоча і основною, але не єдиною необхідною для потреб суспільства частиною надр. Надра як предмет злочину характеризуються загальними та спеціальними (додатковими) ознаками. При цьому загальними ознаками надр є фізична, соціальна та юридична. Фізична ознака надр вказує на їх представленість у матеріальному світі і характеризується розміром, межами та місцезнаходженням надр. Соціальна ознака вказує на нерозривний зв’язок предмета злочину із суспільними відносинами як об’єктом злочину. За цією ознакою надра є тими предметами злочинів, наявність яких або додержання щодо яких особливого правового режиму є умовою нормального функціонування суспільних відносин. З точки зору юридичної ознаки предмет досліджуваного злочину прямо вказаний у законі, але з огляду на бланкетний характер диспозиції ст. 240 КК його зміст не розкривається, що зумовлює необхідність звернення для з’ясування ознак та специфіки його правового статусу до положень екологічного законодавства.

Що стосується спеціальних (додаткових) ознак надр, то враховуючи двоїсту природу надр, вони поділяються на два види: 1) екологічні, до яких належать природність їх походження, перебування у тісному взаємозв’язку і взаємозалежності з іншими природними об’єктами, невіддільність від природного середовища завдяки людській праці, здатність надр забезпечувати сприятливі умови життєдіяльності людини, та 2) правові – імперативність (проявляється у виключності права власності українського народу на надра, в особливому правовому режимі надр та чіткій регламентації законодавством територіальних меж права власності народу на надра) та вилученість надр із цивільного та господарського обороту (надра не можуть бути предметом купівлі-продажу, дарування, спадкування, внеску, застави чи відчужуватися в іншій формі). Сукупність цих ознак предмета злочину дозволяє відмежувати склад порушення правил охорони або використання надр від суміжних злочинів, зокрема, від злочинів проти власності, а також від адміністративних правопорушень.

Розділ 2 «Об’єктивна сторона порушення правил охорони або використання надр» містить чотири підрозділи і висновки.

У підрозділі 2.1 «Загальна характеристика об’єктивної сторони порушення правил охорони або використання надр» надається визначення об’єктивної сторони злочину та розглядаються її обов’язкові та факультативні ознаки, виходячи з того, що ст. 240 КК об’єднує різновиди злочину з матеріальним складом, для яких обов’язковими ознаками є суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки та причинний зв’язок між діянням та наслідками (ч. 1, ч. 2 у фрагменті, що стосується порушення правил використання надр, якщо це створило небезпеку для життя, здоров’я людей чи довкілля, та відповідні їм діяння, передбачені частинами 3 та 4 цієї статті), та злочин з формальним складом (незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення – ч. 2 ст. 240 КК), об’єктивна сторона якого вичерпується лише суспільно небезпечним діянням. Інші об’єктивні ознаки злочину (спосіб, засоби, знаряддя, місце, обстановка та ін.) є факультативними для аналізованого злочину, за виключенням різновидів злочину, передбачених частинами 3 та 4 ст. 240 КК, де місце та спосіб є обставинами, що обтяжують відповідальність.

У підрозділі 2.2 «Суспільно небезпечне діяння» відмічається, що злочин, передбачений ст. 240 КК, може бути вчинений шляхом дії (коли особа неналежно виконує встановлені правила охорони або використання надр чи вчиняє дії, що заборонені такими правилами) та бездіяльності (яка має місце у випадку невиконання у повному обсязі або в частині вимог, передбачених встановленими правилами, за умови, що особа була зобов’язана їх виконати відповідно до цих правил та мала у даних конкретних умовах реальну можливість для цього). Але найбільш характерним для цього злочину є поєднання кількох актів дії та бездіяльності, якими одночасно порушується сукупність різних правил (змішане діяння). Різновидами злочину, передбаченого ст. 240 КК, є: порушення правил охорони надр (1), порушення правил використання надр (2), незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення (3). При цьому з огляду на те, що будь-який вид використання надр повинен супроводжуватися їх охороною, розмежування перших двох різновидів діяння можливе за характером самого використання надр. Якщо використання надр є правомірним, то допущене при цьому порушення вимог у галузі їх охорони за умови створення небезпеки для життя, здоров’я людей чи довкілля є злочином, передбаченим ч. 1 ст. 240 КК. Однак, якщо користування надрами є неправомірним і супроводжується ще і порушенням правил охорони надр, то вчинене охоплюється ч. 2 цієї статті і додаткової кваліфікації за ч. 1 не потребує. Що стосується незаконного видобування корисних копалин загальнодержавного значення, то воно є різновидом порушення правил саме використання надр. Пряма ж вказівка на нього у диспозиції ч. 2 ст. 240 КК зумовлена його найбільшою поширеністю серед усіх інших різновидів цього злочину. При цьому незаконне видобування корисних копалин загальнодержавного значення являє собою простий одиничний злочин або продовжуваний злочин із заздалегідь неконкретизованим умислом, момент закінчення якого пов’язується з можливістю продовжувати цей злочин доти, доки існує така можливість.

Підрозділ 2.3 «Суспільно небезпечні наслідки» присвячений дослідженню різновидів наслідків у складі порушення правил охорони або використання надр. Наводяться додаткові аргументи на користь визнання створення небезпеки самостійним різновидом суспільно небезпечних наслідків та обґрунтовується виправданість такого підходу законодавця до конструювання диспозиції ст. 240 КК посиланням на високий ступінь ймовірності настання реальних наслідків, неможливість людини змінити розвиток подій після втручання у природне середовище. Встановлюється, що для злочину, передбаченого ст. 240 КК, характерна наявність основного наслідку у вигляді порушення природного балансу в надрах та погіршення їх якісного стану та додаткових суспільно небезпечних наслідків, прямо зазначених у законі, які пов’язані зі створенням небезпеки чи спричиненням реальної шкоди суспільним відносинам, що забезпечують життя, здоров’я людей, раціональне використання та охорону навколишнього природного середовища. Ґрунтовному дослідженню підлягає кожний з цих наслідків, на підставі чого подальшого розвитку набувають положення щодо тлумачення змісту понять, якими вони визначаються.

У підрозділі 2.4 «Причинний зв’язок» розглядаються особливості розвитку причинного зв’язку при порушенні правил охорони або використання надр. Зазначається, що причина настання суспільно небезпечних наслідків має характер системного цілого, структурні елементи якого лише у сукупності набувають здатності породжувати наслідок. Під час дослідження причинного зв’язку обґрунтовується необхідність штучного ізолювання із загальної системи взаємозв’язку двох ланок розвитку причинного зв’язку – між діянням і проміжним (основним) наслідком, а також між проміжним (основним) та похідним (додатковим) наслідком, і вже після цього встановлення причинного зв’язку між цим діянням та похідним наслідком загалом, що дає підстави для твердження, що причинний зв’язок є опосередкованим.

Розділ 3 «Суб’єктивні ознаки порушення правил охорони або використання надр» складається з двох підрозділів та висновків.

У підрозділі 3.1 «Кримінально-правова характеристика суб’єктивної сторони порушення правил охорони або використання надр» наголошується на теоретичній та практичній значимості роздільного розгляду психічного ставлення особи до діяння та його суспільно небезпечних наслідків та робиться висновок, що цей злочин може бути вчинений або зі змішаною формою вини, яка наявна у випадку поєднання прямого умислу до діяння зі злочинно самовпевненим чи недбалим ставленням до наслідків, або тільки з необережності (злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості). В цілому такий злочин слід визнавати необережним, виходячи зі психічного ставлення особи до наслідків, які перетворюють адміністративне правопорушення у кримінально-каране діяння. Щодо незаконного видобування корисних копалин загальнодержавного значення зазначається, що як різновид злочину з формальним складом воно може бути вчинене з прямим умислом і, як виняток, – зі злочинною недбалістю. Однак з огляду на те, що необережне вчинення зазначеного різновиду діяння не має рівня суспільної небезпечності, достатнього для визнання його злочином, висловлюється пропозиція включити до диспозиції ч. 2 ст. 240 КК безпосередню вказівку на умисний характер цього діяння. Під час дослідження мотивів злочину здійснюється їх класифікація на три групи: 1) негативні (прагнення до власного благополуччя за рахунок заподіяння шкоди довкіллю, іншим людям тощо), 2) нейтральні (потреба у харчуванні, одязі, обігріві житла) та 3) позитивні (виплата заробітної плати працівникам підприємства або недопущення скорочення його штату, задоволення потреб місцевого населення у прісній воді та ін.) та робиться акцент на переважанні корисливих мотивів вчинення аналізованого злочину.

У підрозділі 3.2 «Суб’єкт порушення правил охорони або використання надр» детальному аналізу піддаються загальні ознаки суб’єкта злочину (фізична особа, осудність та вік). На підставі аналізу чинного національного законодавства та законодавства зарубіжних країн підкреслюється недоцільність визнання юридичних осіб суб’єктами злочинів проти довкілля з огляду на невідповідність основним принципам та інститутам кримінального права, а також наявність достатньо ефективного механізму притягнення юридичних осіб за вчинення порушень у цій сфері до адміністративної та цивільно-правової відповідальності, які передбачають санкції не лише майнового (штраф, конфіскація майна, відшкодування завданої шкоди), але і організаційно-правового характеру (заборона здійснювати певні види діяльності, ліквідація та ін.). З урахуванням цього доводиться необхідність розмежування понять «суб’єкт злочину» (фізична особа) і «суб’єкт юридичної відповідальності за вчинене суб’єктом злочину суспільно небезпечне діяння» (юридична особа). При цьому зазначається, що суб’єктом злочину, передбаченого ст. 240 КК, є будь-яка особа, як приватна (81,8 % випадків), так і службова особа (15,9%) та особа, що виконує професійно-виробничі функції (2,3 %).

Розділ 4 «Обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність за порушення правил охорони або використання надр» містить два підрозділи та висновки.

У підрозділі 4.1 «Обтяжуючі кримінальну відповідальність обставини (ч. 3 ст. 240 КК)» зазначається, що ознаки, які підвищують ступінь суспільної небезпечності злочину, доцільно позначати терміносполученням «обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність» (замість «кваліфікуючі ознаки»). При цьому обтяжуючі та особливо обтяжуючі обставини порушення правил охорони або використання надр стосуються всіх різновидів діяння, передбачених частинами 1 та 2 ст. 240 КК. Зазначається, що вчинення діянь на територіях чи об’єктах природно-заповідного фонду визнається обтяжуючою відповідальність обставиною з огляду на особливу їх роль у забезпеченні рівноваги в екологічній системі. Що стосується повторності, яка так само передбачена у ч. 3 ст. 240 КК, то нею охоплюються як випадки вчинення одного й того ж самого різновиду діяння, так і будь-якого іншого з тих, що вказані в частинах 1 та 2 ст. 240 КК.

З урахуванням масштабів шкоди, що спричиняється довкіллю у випадках, коли таку діяльність організовує службова особа, наявності у неї матеріально-технічних, фінансових та адміністративних ресурсів, питомої ваги випадків вчинення досліджуваного злочину службовою особою (15,9 %) та неоднозначності їх кваліфікації у судовій практиці автор пропонує доповнити ч. 3 ст. 240 КК такою обтяжуючою обставиною, як вчинення тих самих діянь «службовою особою з використанням службового становища».

У підрозділі 4.2 «Особливо обтяжуючі кримінальну відповідальність обставини (ч. 4 ст. 240 КК)» розглядаються обставини, що стосуються способів вчинення злочину (підпал, вибух чи інший загальнонебезпечний спосіб) та суспільно небезпечних наслідків (загибель людей, їх масове захворювання чи інші тяжкі наслідки). При цьому зазначається, що кожний із зазначених у ч. 4 ст. 240 КК способів має відповідати ознаці загальнонебезпечності, тобто не лише мати значну вражаючу та руйнівну силу, але й застосовуватися в обстановці, за якої створюється реальна можливість спричинення шкоди одночасно декільком об’єктам – життю, здоров’ю багатьох людей, їх майну, довкіллю тощо. Окрема увага приділяється тлумаченню змісту понять, якими визначаються вказані у ч. 4 ст. 240 КК наслідки. Так, обґрунтовується, що з огляду на найвищу соціальну цінність життя людини для наявності складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 240 КК за ознакою «загибель людей», достатньою є констатація загибелі хоча б однієї людини. Щодо «масового захворювання людей» підкреслюється доцільність визнання ним одночасного або послідовного захворювання трьох і більше людей (залежно від характеру захворювання та небезпеки його поширення для інших людей). Поняття «інші тяжкі наслідки» пропонується визначати з акцентом не лише на шкоду, спричинену людині, але й екологічну та економічну шкоду.

Розділ 5 «Покарання за порушення правил охорони або використання надр» містить два підрозділи та висновки.

Підрозділ 5.1 «Види покарання за порушення правил охорони або використання надр» присвячений характеристиці передбачених санкціями ст. 240 КК видів покарань. Зазначається, що у 66,9 % випадків особам призначається покарання у виді штрафу; у 30,6 % – обмеження або позбавлення волі, від відбування якого особа звільняється, і лише в 1,7 % випадків винним обирається покарання у виді реального обмеження або позбавлення волі. У решті 0,8 % випадків особам призначається основне покарання, не зазначене у санкції, – виправні роботи та позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Така ситуація зумовлена тим, що нерідко цей злочин вчиняється особами внаслідок складного матеріального становища, і суди під час визначення виду і розміру покарання достатньо активно враховують обставини, що пом’якшують покарання, зокрема щире каяття (за результатами узагальнення судової практики – 95,5 %), активне сприяння розкриттю злочину (27 %), відшкодування шкоди (4,2 %), прийняття заходів до отримання дозволів (3,4 %) та ін. На підставі аналізу ефективності практики застосування цих покарань висловлюються судження з приводу необхідності подальшого вдосконалення ст. 240 КК, зокрема, шляхом доповнення її санкцій іншими видами покарання, як основними (громадські роботи), так і додатковими (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю або без такого). Також обґрунтовується доцільність передбачення у санкції ч. 2 ст. 240 КК спеціальної конфіскації незаконно добутого і знарядь видобування.

У підрозділі 5.2 «Призначення більш м’якого покарання та звільнення від покарання» аналізується практика застосування судами положень про пом’якшення покарання (ст. 69 КК) та звільнення винних осіб від покарання, зокрема, звільнення від покарання з випробуванням (ст. 75 КК), яке має місце у 93,4 % випадків призначення покарання у виді обмеження або позбавлення волі, що, на думку дисертантки, не завжди є виправданим внаслідок переоцінки судами значення пом’якшуючих та недооцінки обтяжуючих покарання обставин.