НАУКОВА КОНЦЕПЦІЯ ПОКОЛІНЬ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА МЕХАНІЗМ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено зв’язок з науковими програмами, планами, темами, охарактеризовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію та впровадження, а також щодо кількості публікацій.

Розділ 1 «Історіографічна та теоретико-методологічна характеристика наукової концепції поколінь прав людини» складається з двох підрозділів, у яких здійснено історіографічний огляд становлення прав людини, розкрито теоретичні засади наукової концепції поколінь прав людини, висвітлено методологічні рівні пізнання поколінь прав людини.

У підрозділі 1.1 «Історіографія формування поколінь прав людини та джерельна база дослідження» здійснено аналіз та систематизацію наукових джерел, присвячених проблематиці поколінь прав людини, виділено основні етапи розвитку прав людини.

У стародавніх народів на Сході та Заході – в єгиптян, вавилонян, персів, греків, римлян, євреїв, індусів, китайців та інших превалюють міфологічні уявлення про місце людини у світі, а рівність людей обґрунтовувалася однаковими природними умовами їхнього походження з Космосу, «неба». В античному полісі звичаї та мононорми, зберігаючи стосунки з природою, починали трансформуватися в бік захисту гідності громадян. Полісна демократія дала поштовх для виникнення певного простору свободи, що створило умови для рівних політичних прав у громадян цього полісу.

Виникнення у І ст. н.е. в межах Римської імперії християнства надає новий зміст та сенс античним поглядам на права людини. Спираючись на ідеї Цицерона, християнська теологія розвинула концепцію природного права, як абсолютного щодо існуючих та діючих на той час законів. Тобто пропагувалась загальна рівність людей як «дітей Божих» та їх всезагальна свобода.

У період Відродження та Реформації відбулося становлення раціонального досвіду гідності. Представники раціоналістичної теорії прав людини визнавали всіх людей рівними від природи, наділеними природними правами, вільною волею та розумом. Держава, на їх думку, виникла внаслідок договору, а відносини між нею та індивідом мали будуватися лише на приписах норм права. В епоху Просвітництва особлива увага приділяється необхідності розповсюдження знань, за допомогою яких будуть поширюватись нові цінності та ідеали – гуманізм, повага до прав людини тощо.

У другій половині ХVІІІ ст. в Європі на основі гуманістичних, ліберальних та природно-правових поглядів, ідей та концепцій формується наукова концепція прав людини, основними ідеями якої були: 1) поняття прав людини базується на особистій свободі та політичній участі особи у формуванні державної влади; 2) ідея свободи, рівності, братерства є провідною ідеологією революційних та визвольних рухів ХVІІ–ХVІІІ століть, що зумовило необхідність формування державної влади «нового типу». Прогресивні ідеї просвітників Європи були використані та розвинуті американськими мислителями у період визвольної боротьби колоній за незалежність.

На початку ХХ ст. спостерігається тенденція соціалізації прав людини, відбувається демократизація суспільно-політичних процесів. Акції протесту набувають соціалістичної спрямованості, а одним із гасел є розширення кола соціальних прав особистості. Отже, класичний підхід до прав людини, пов’язаний з утвердженням ідеї вільної, автономної особистості, був кардинально змінений. Права людини розширили свій соціальний простір, зникло протистояння влади та індивіда і вони почали розглядатись як партнери, а державу змусили звернути увагу на соціально незахищені прошарки населення.

Дві світові війни, ряд революцій, військових переворотів та озброєних протистоянь, тоталітаризм, спротив суспільства державним органам дозволили усвідомити, що права людини слід розглядати не лише як наукову, теоретичну чи законодавчу проблеми окремої держави чи народу, а як, насамперед, першочергове завдання та принцип морально-етичної та гуманістичної організації всього світового співтовариства.

У кінці ХХ – на початку ХХІ ст.ст. спостерігаються процеси зближення національних правових систем, уніфікуються норми, що містять права людини та механізми їх забезпечення, активно використовуються міжнародні стандарти прав людини. Ці процеси свідчать про вплив глобалізаційних процесів на змістовну характеристику прав людини.

Проаналізувавши історію розвитку прав людини, автор з’ясував, що з плином часу вони набувають нових якостей, що дозволяє розширити та змінити оцінку їх можливостей, а в певний період вони стають навіть підґрунтям для докорінної зміни їх сенсу. Проведений аналіз та узагальнення наукових розробок концепції прав людини, джерел, що висвітлюють процеси зародження та становлення прав людини, дозволив здобувачу виокремити шість етапів їх розвитку: 1) космополітичний; 2) теологічний; 3) позитивістський; 4) соціальний; 5) інтернаціональний та 6) глобалізаційний.

У підрозділі 1.2 «Теоретико-методологічна характеристика наукової концепції поколінь прав людини» розкрито зміст наукової концепції поколінь прав людини та висвітлені основні методологічні підходи щодо розуміння поколінь прав людини.

У ХХ ст. в науковій літературі права людини стали поділяти на групи залежно від часу їх появи у масовій свідомості, їх декларування у політико-правових ученнях, юридичної формалізації, для чого і був введений термін «покоління прав людини».

На підставі проведеного узагальненого аналізу наукових позицій учених дисертант зазначає, що в науковій літературі домінуючою є точка зору про існування трьох поколінь прав людини. Концепція «трьох поколінь» прав людини набула розповсюдження у 70-х роках ХХ ст. Цей підхід використовує часовий критерій для визначення цінностей, що були актуальними для людства в той чи інший період та формування можливостей для їх реалізації.

Перше покоління прав людини сформувалось під час проголошення і законодавчого закріплення ліберальних цінностей, що отримали назву «негативних свобод» («негативних прав»). Ці права є «негативними», оскільки вони обмежують втручання держави у справи людини та соціальних груп. Вони є негативними щодо контролю, який обмежує автономію людини. Права другого покоління виникли завдяки боротьбі народів за поліпшення свого економічного положення, за підвищення культурного статусу (так звані «позитивні права»). Для реалізації цих прав необхідно, щоб держава проводила організаційну, координуючу та інші форми діяльності щодо їх забезпечення. Третє покоління прав людини – це права, що належать народам і націям. Ця ідея виникла у 70-х роках минулого століття, була заснована на принципі солідарності, її підґрунтям стали процеси деколонізації. Це права не індивідів, а насамперед колективів, які можуть бути реалізовані лише спільними зусиллями всіх суб’єктів, що діють у соціальній сфері: індивідів, держав, публічних та приватних об’єднань, міжнародного співтовариства.

Проте, слід зазначити, що концепція «трьох поколінь прав людини» не враховує сучасних глобалізаційних, інтеграційних та інформаційних процесів, досягнень у сферах науки, техніки, медицини, загроз, пов’язаних з експериментами у сфері генетики, відкриттями в галузі біології. Тобто необхідно говорити про існування «четвертого покоління прав людини», що охоплює права, які стосуються автономії особи. Це так звані «соматичні права людини» – право на легку смерть (евтаназію), право людини вільно розпоряджатися своїми органами, сексуальні та репродуктивні права людини тощо. До прав даного покоління також слід відносити інформаційні права та технології, зокрема право на використання віртуальної реальності, а також досить суперечливі права на клонування, легальне вживання наркотичних засобів тощо.

Безумовно, коло прав людини має постійно розширюватись, однак, слід бути надто обережним у цьому напрямі, оскільки, з одного боку, розширення кола визнаних прав людини певним чином посилює правову захищеність особи, а з іншого – кожне «покоління прав людини» спричинить нову логіку узаконювання домагань, що мають назву «права людини», а це може зумовити конфлікт між «новими поколіннями» та «старими», що не підвищить, а навпаки, знизить рівень захищеності людини, особливо коли ці права мають штучний характер.

Методологія поколінь прав людини виступає складовою частиною філософської антропології, найважливішим завданням якої є дослідження природи людини, що виступає джерелом її невід’ємних прав. Основними питаннями дослідження є феноменологія та онтологія, що розкривають покоління прав людини як їх атрибутивну властивість, що формується в контексті соціального буття. Провідне місце серед методологічних підходів вивчення поколінь прав людини належить історичному та системному. Це підтверджується тим, що історичний підхід передбачає конкретно-історичний та історико-емпіричний аналіз проблем поколінь прав людини, включаючи дослідження того, як виникло те або інше покоління прав людини, які основні етапи у своєму розвитку воно пройшло, чим стало тепер і які його історичні перспективи. Системний підхід дозволяє розглядати всі норми, що містять права людини різних поколінь, як систему, яка характеризується єдністю зв’язків і взаємодією з іншими правовими нормами й інститутами.

Розділ 2 «Закріплення прав людини різних поколінь у нормативних актах деяких країн світу та міжнародному законодавстві» складається з чотирьох підрозділів, де автор розглядає особливості формування, розвитку та закріплення прав людини різних поколінь у національному законодавстві країн англо-американської, романо-германської та релігійної правових сімей, а також у міжнародному законодавстві.

У підрозділі 2.1 «Закріплення прав людини різних поколінь у країнах англо-американської правової сім’ї» автор висвітлює процес закріплення прав людини різних поколінь у ведучих країнах англо-американської правової сім’ї.

Закріплення прав людини першого покоління в країнах англо-американської правової сім’ї розпочалося з прийняттям в Англії у 1215 р. Великої Хартії Вольностей. Наступним кроком стало прийняття в тій самій Англії у 1628 р. – Петиції про право, а у 1679 р. – Акта про краще забезпечення свободи підданого та про попередження його ув’язнень за морями. Білль про права, що з’явився в Англії у 1689 р., закріпив свободу слова, виборів до парламенту тощо. Водночас, слід зазначити, що ці акти не охоплюють повний перелік прав людини. Інститут прав людини повною мірою регулюється правилами прецедентного права. Навіть у разі прямого закріплення в законодавчому акті положень про права людини норма починає діяти лише тоді, коли вона буде неодноразово застосована і розтлумачена судами, і в тій формі, а також тією мірою, яку встановлять судді.

Значний вклад у становлення прав людини першого та другого покоління внесли Сполучені Штати Америки. Підтвердженням цьому є прийняття таких документів – Декларації прав Віргінії (1776 р.), Декларації незалежності (1776 р.), Конституції США (1787 р.), Білля про права (1791 р.). Водночас, формування поколінь прав людини у США відбувалося під значним впливом німецьких, французьких, шведських, данських, іспанських та інших правових звичаїв і традицій. Розмаїття культур сприяло становленню демократії і культивуванню передових ідей Просвітництва, а також закріпленню прав людини першого та другого поколінь у цій країні.

У підрозділі 2.2 «Нормативне закріплення прав людини різних поколінь у країнах романо-германської правової сім’ї» акцентується увага на нормативних актах, що закріплювали права людини різних поколінь у країнах-представниках романо-германської правової сім’ї.

Становлення прав людини першого покоління, у країнах романо-германської правової сім’ї, відбулося на рівні природно-правової доктрини, що описувала невід’ємні права індивіда, – право на власність, свободу договорів, сім’ю та спадок тощо. Основні положення цієї доктрини були закріплені у Декларації прав людини та громадянина, що була прийнята у Франції у 1789 р. Преамбула Конституції Франції 1946 р. розвиває положення Декларації прав людини і громадянина й доповнює їх перелік правами людини другого покоління.

Проаналізувавши нормативні документи країн романо-германської правової сім’ї, що містять права людини різних поколінь, автор з’ясував, що в їх основу покладено два підходи до природи прав людини – природно-правовий та позитивістський. Наприклад, у конституціях Франції, Іспанії, Італії це природно-правовий підхід, а конституціях ФРН та Австрії – позитивістський підхід.

Німеччина відіграла одну з провідних ролей при становленні та закріпленні прав людини другого покоління. Так, у 1881 р. було прийнято Маніфест германського кайзера, яким встановлювалася єдина система соціального забезпечення у сфері соціального страхування, а у Веймарській конституції були закріплені право на працю, соціальне страхування у разі хвороби, старості тощо.

Отже, права людини другого покоління сформувалися внаслідок боротьби робітників за покращення свого економічного становища та підвищення культурного статусу, а для цього необхідно використовувати організаційну, планову та інші форми діяльності держави щодо забезпечення цих прав. І значний вклад у цей процес внесли саме країни, що належали до романської групи романо-германської правової сім’ї.

У підрозділі 2.3 «Особливості закріплення прав людини різних поколінь у країнах правової сім’ї релігійного права» автор приділяє увагу специфіці закріплення прав людини різних поколінь у мусульманському та іудейському праві.

Специфіка суспільного розвитку східних країн полягає в приматі суспільно-етатистських структур над індивідуально-власницькими, тобто особа не розглядається як самостійна цінність, а вважається частинкою органічного цілого – суспільства та держави. Саме тому життя людини у цих країнах, регламентоване суспільними установками, звичаями, і будь-яка спроба не погодитися з цим та затвердити свою самостійність і відособленість, карається.

Проаналізувавши нормативні акти з прав людини ісламських країн, автор зазначає, що у Великій Зеленій Декларації Прав Людини в Епоху Мас, яка була прийнята Лівією у 1988 р., містяться основні права людини першого та другого поколінь. Деякі положення Каїрської декларації прав людини 1990 р. є прямими запозиченнями з шаріату. Основні права та свободи розглядаються як частина мусульманської релігії. Отже, ці документи, хоча і закріплюють з деякими умовностями основні права людини всіх трьох поколінь, проте вони не накладають жодних істотних зобов’язань на державу.

Характерна риса іудейського права полягає в тому, що воно регулює життя кожного єврея з тієї миті, коли він прокидається вранці і що робить протягом усього дня. Єврейське законодавство регламентує всі аспекти життєдіяльності нації, регулює взаємовідносини всередині общин і відносини євреїв з іншими народами.

Іудейське право робить чіткий акцент саме на євреїв, а не на громадян Ізраїлю – ізраїльтян. Закон про повернення 1950 р. прямо вказує на те, що право на отримання ізраїльського громадянства і вільний в’їзд в країну на постійне місце проживання надається за національною приналежністю. Закон про громадянство 1952 р. проголошує, що держава Ізраїль існує з метою надання притулку євреям усього світу. У 1992 р. Кнесет прийняв два закони – Основний закон про професійну свободу та Основний закон про гідність і свободу особи, що закріпили права людини першого та другого поколінь і стали першими нормативними документами у цій галузі.

Загальною рисою для країн Сходу є акцентування уваги не на правах людини, а на правах різних груп (етнічних, релігійних, правах народів і т. д.), тобто правах третього покоління.

У підрозділі 2.4 «Закріплення прав людини різних поколінь у міжнародних та регіональних документах» автор аналізує зміст основних міжнародних актів, що закріплюють права людини різних поколінь.

Безумовно, основоположними документами, що закріплюють права людини першого і другого поколінь є Загальна декларація прав людини (1948 р.) та міжнародні пакти про громадянські та політичні, економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), що становлять Міжнародний Білль про права людини. Крім того, дисертантом були проаналізовані й основні регіональні документи – Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Американська конвенція про права людини (1969 р.), Африканська Хартія прав людини і народів (1981 р.).

Окрему увагу приділено аналізу документів, що містять права людини третього покоління: Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам (1960 р.), Декларація про право народів на мир (1984 р.), Декларація про право на розвиток (1986 р.), Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1993 р.), а також документам, що закріплюють права певних груп людей – Конвенція про права дитини (1989 р.), Конвенція про статус біженців (1951 р.), Конвенція про статус апатридів (1954 р.), Декларація про ліквідацію дискримінації щодо жінок (1967 р.), Декларація про права інвалідів (1975 р.) та ін.

Автором проаналізовано сучасні міжнародні акти, що закріплюють права людини четвертого покоління – Конвенція про захист прав та гідності людини у зв’язку з використанням досягнень у сфері біології та медицини (1997 р.), Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи з генної інженерії (1982 р.), Загальна декларація про геном людини (1997 р.), Загальні медичні правила етичної генетики (1996 р.) та інші.

Розділ 3 «Особливості механізму реалізації прав людини різних поколінь в Україні» складається з двох підрозділів, у яких автор здійснив теоретичний аналіз складу механізму реалізації прав людини різних поколінь в Україні, визначає пріоритетні напрями щодо реалізації прав людини різних поколінь. Окрема увага приділена характеристиці діяльності міліції України щодо забезпечення реалізації прав людини різних поколінь.

У підрозділі 3.1 «Структура механізму реалізації прав людини різних поколінь в Україні» автор зазначає, що нині в Україні існує значна невідповідність між нормами, що закріплюють права людини та реаліями їх реалізації.

Мета реалізації прав людини певного покоління полягає у правомірному задоволенні індивідом своїх природних інтересів і потреб у повному обсязі. Проте у сучасній Україні далеко не всі права людини належним чином забезпечені. Крім того, цілі реалізації прав людини через правомірну поведінку отримують вираження в її соціально-юридичному результаті. Щодо цілей правомірна поведінка виступає юридичним засобом їх досягнення.

Автор пропонує під механізмом реалізації прав людини різних поколінь розуміти сукупність юридичних засобів, що сприяють втіленню в життя прав людини певного покоління. Як змістовні елементи механізму реалізації поколінь прав людини автор виокремив: права людини, що закріплені у нормативно-правовому акті; юридичні факти; правомірну поведінку при реалізації свого суб’єктивного права у правових відносинах.

Крім того, дисертант наголошує на тому, що права людини різних поколінь не однорідні. Отже, і практика їх реалізації та організаційно-правового забезпечення не може бути однотипною. Упорядкованість, ефективність безпосередньо залежать від ступеня обґрунтованості прав людини певного покоління. Тому визначення приналежності прав людини до конкретного покоління має не тільки наукове, а й практичне значення.

В якості пріоритетних напрямів забезпечення реалізації прав людини різних поколінь в Україні автором виокремлено: реформування системи права та подальше вдосконалення законодавства щодо закріплення прав людини різних поколінь; формування правової свідомості та правової культури громадян через підвищення рівня їх юридичних знань; зміцнення ролі засобів масової інформації в питаннях роз’яснення змісту та механізму реалізації прав людини різних поколінь; налагодження співпраці між державними органами та громадськими правозахисними організаціями щодо нагляду за реалізацією прав людини різних поколінь; поглиблення всебічного співробітництва з міжнародними організаціями та інститутами тощо.

У підрозділі 3.2 «Роль міліції у забезпеченні реалізації прав людини різних поколінь в Україні» проаналізовано роль міліції як суб’єкта забезпечення реалізації прав людини різних поколінь в Україні.

Міліція України посідає особливе місце у сфері реалізації прав людини різних поколінь. Здійснюючи правоохоронну діяльність, міліція забезпечує реалізацію прав людини всіх чотирьох поколінь. Роль міліції та її працівників у забезпеченні реалізації прав людини різних поколінь визначена нормативно-правовими актами, що визначають межі їх правозастосовної діяльності. Кожний із структурних підрозділів міліції, її посадових осіб має свої функції, завдання, керується матеріальними та процесуальними нормами у межах своїх повноважень.

Проведене анкетування дало можливість з’ясувати, що 57 % громадян України вважає, що міліція належним чином не виконує свої функції. А в цілому негативно оцінюють діяльність міліції 61 % респондентів. Громадяни висувають свої критерії визначення ефективності діяльності міліції щодо забезпечення прав людини різних поколінь: 1) бажання працівників міліції враховувати інтереси громадян у своїй роботі; 2) належний рівень професіоналізму, що дозволить ефективно забезпечити права людини; 3) здатність забезпечити безпеку соціуму.

Щодо практичного аспекту діяльності міліції із забезпечення реалізації прав людини різних поколінь, то на сьогодні залишається невирішеним ряд питань, що вносять дисбаланс у гармонійність розвитку українського суспільства та держави. Забезпечення прав людини різних поколінь службами та підрозділами міліції залежить від подолання причин, які породжують їх порушення: недосконалість законодавства (суперечності, прогалини, відсутність уніфікації міжнародних і національних правових норм); недоліки організаційно-управлінської діяльності (нечіткість структурної побудови служб і підрозділів, невідповідність їх завдань і функцій); недостатньо високий рівень правосвідомості та правової культури (правовий нігілізм, ігнорування принципу верховенства права, пріоритет карального характеру діяльності, необізнаність з місцевими національними традиціями тощо); недоліки кадрової політики (низький професійний рівень підготовки кадрів, перепідготовки, проведення професійної атестації кваліфікаційними комісіями та ін.).

При обмеженні прав людини необхідно враховувати головні міжнародні критерії обмеження прав людини, зокрема: визначення кола осіб, які уповноважені обмежувати права людини; порядок застосування примусу; повага і визнання прав інших осіб; межі необхідного обмеження для захисту громадського порядку; поновлення у правах у разі їх порушення тощо.