ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУБСИДІАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ФІЗИЧНИХ ТА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ В УКРАЇНІ ТА НІМЕЧЧИНІ (ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ) Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано положення, які містять наукову новизну, окреслено практичне значення дисертації, вказано про апробацію результатів дослідження, зазначена кількість публікацій за темою дисертації.

Розділ 1 «Поняття субсидіарної відповідальності фізичних та юридичних осіб в Україні та Німеччині як виду цивільно-правової відповідальності» складається з 2 підрозділів і містить дослідження поняття цивільно-правової відповідальності та субсидіарної відповідальності як її виду.

У підрозділі 1.1. «Поняття цивільно-правової відповідальності» дисертантка звертає увагу на те, що цивільне законодавство України і ФРН не містить легального визначення поняття цивільно-правової відповідальності.

У вітчизняній цивілістиці існують чотири основні концепції поняття цивільно-правової відповідальності (відповідальність як санкція, відповідальність як обов’язок, відповідальність як правовідносини, відповідальність як система певних цивільно-правових засобів).

У Німеччині теорії цивільно-правової відповідальності у тому вигляді, в якому вона представлена в українській цивілістичній науці, не існує, хоча відповідні питання вивчались і нині розглядаються в юридичній літературі. Майже до середини ХХ ст. основним предметом дослідження німецьких науковців було поняття санкції. На початку другої половини ХХ ст. німецькі цивілісти в основному досліджувати не санкції, а «майнову відповідальність». Така особливість предмету наукових досліджень німецьких правознавців зберігається і сьогодні. При цьому для позначення відповідальності в сучасному цивільному праві Німеччини і в тексті НЦУ використовуються, як рівнозначні, терміни: Haftung («майнова відповідальність»), Verantwortlichkeit («відповідальність»), Verantwortung («відповідальність»). Проте, незважаючи на багатоманітність термінології, що використовується в НЦУ для позначення цивільно-правової відповідальності, у всіх випадках під останньою розуміється обов’язок зазнати певних майнових наслідків правопорушення.

На підставі порівняльно-правового аналізу основних доктринальних і законодавчих положень про цивільно-правову відповідальність в Україні та ФРН автор дійшла таких висновків: оскільки в обох країнах цивільно-правова відповідальність є видом юридичної відповідальності, то її можна розглядати як субінститут у рамках інституту юридичної відповідальності; оскільки реалізація заходів цивільно-правової відповідальності відбувається в рамках цивільних охоронних правовідносин, тобто заходи відповідальності існують як елемент тих правових зв’язків, що виникають у результаті вчинення цивільного правопорушення, то цивільно-правову відповідальність можна розглядати і як цивільні охоронні правовідносини; оскільки юридична відповідальність є спеціально юридичним засобом впливу на поведінку суб’єктів права, то цивільно-правову відповідальність можна розглядати і як засіб правового впливу на поведінку учасників цивільних правовідносин.

Підрозділ 1.2. «Субсидіарна відповідальність як вид цивільно-правової відповідальності» присвячений загальній характеристиці субсидіарної відповідальності як виду цивільно-правової відповідальності.

Проаналізовано історичний розвиток інституту субсидіарної відповідальності. Зроблено висновок, що незважаючи на те, що субсидіарна відповідальність бере свої витоки ще у римському праві, її правова природа до цього часу недостатньо досліджена. В Стародавньому Римі витоки додаткової (субсидіарної) відповідальності в деліктних правовідносинах можна виявити у ноксальній відповідальності, у випадках filius familias, при шлюбі sine manu, поруці та деяких з римських квазіделіктів. Витоки субсидіарної відповідальності в Україні можна віднайти ще в юридичних джерелах Київської Русі, зокрема, в положеннях про поруку в «Руській правді» та Статутах Литовського князівства (1529, 1566, 1588 рр.).

Поняття субсидіарності в Німеччині спочатку було сформульовано в рамках католицького соціального вчення, згодом було трансформовано в «бюрократичний принцип доцільного формування організаційної структури держави загального благоденства» і лише після цього стало розглядатись як повноцінна правова категорія. У вітчизняній цивілістиці існують три основні точки зору щодо правової природи субсидіарної відповідальності: 1) цивільно-правове зобов’язання (обов’язок); 2) різновид зобов’язань із множиною осіб; 3) спосіб забезпечення виконання зобов’язань. У Німеччині такого різноманіття думок щодо правової природи субсидіарної відповідальності не спостерігається. Проте на підставі аналізу наукових досліджень цієї проблематики автор дійшов висновку, що принципові підходи до правового регулювання відносин субсидіарної відповідальності в Україні і Німеччині є подібними, оскільки інститут субсидіарної відповідальності базується на розумінні субсидіарності як загального принципу.

Розділ 2 «Підстави та умови субсидіарної відповідальності фізичних та юридичних осіб в Україні та Німеччині» складається з 2 підрозділів, у яких характеризуються підстави і умови цивільно-правової відповідальності та субсидіарної відповідальності в Україні та Німеччині.

Підрозділ 2.1. «Загальна характеристика підстав та умов цивільно-правової відповідальності» містить 4 пункти, що присвячені умовам і підставам цивільно-правової відповідальності.

Автор доходить висновку, що основні положення щодо підстав і умов цивільно-правової відповідальності в Україні та Німеччині принципово не відрізняються. І це є цілком природно, враховуючи належність правових систем обох країн до романо-германської правової сім’ї. В обох країнах до загальних умов цивільно-правової відповідальності відносяться: протиправна поведінка (за німецькою термінологією – порушення обов’язків), наявність шкоди (збитків), причинний зв’язок між протиправною поведінкою (порушенням обов’язків) і завданою шкодою (збитками) і вина правопорушника. Водночас у цивільному праві України розрізняються поняття «склад цивільного правопорушення» і «умови цивільно-правової відповідальності», а у німецькій юридичній літературі поняття «склад цивільного правопорушення» взагалі не використовується.

У пункті 2.1.1 «Протиправна поведінка як умова цивільно-правової відповідальності» автор звертає увагу на те, що у вітчизняній та зарубіжній навчальній і науковій юридичній літературі поняття «протиправна поведінка» та «неправомірна поведінка» зазвичай ототожнюються. Головною відмінністю протиправності в цивільному і кримінальному праві є те, що протиправні дії у цивільному праві можуть бути як винними, так і невинними, а у кримінальному праві – лише винними та прямо передбаченими нормами кримінального права. Таким чином, у цивільному праві протиправність не завжди співпадає з виною, адже в деяких випадках дія може бути протиправною, але невинною.

В німецькому цивільному праві йдеться не про протиправність поведінки як таку, а про «порушення обов’язків». При цьому зміст загального поняття «порушення обов’язків» розкривається через конкретизацію порушень конкретних обов’язків в конкретних випадках. На думку автора, німецький підхід до визначення протиправності поведінки, коли визначається конкретний перелік обов’язків, невиконання або неналежне виконання яких тягне цивільно-правову відповідальність, має як певні переваги, так і певні недоліки. З одного боку, коли на законодавчому рівні чітко визначається перелік обов’язків суб’єкта, легше здійснювати контроль за їх виконанням, з іншого – оскільки цивільні суб’єктивні права та обов’язки виникають як із правочинів, передбачених законом, так і не передбачених, визначити вичерпний перелік обов’язків просто неможливо.

У пункті 2.1.2. «Наявність шкоди (збитків) як умова цивільно-правової відповідальності» вказується, що категорії «шкода», «збитки», «втрата» є одними із основних категорій вчення про цивільно-правову відповідальність.

Дисертант поділяє висловлену в юридичній літературі думку, що шкода – це родове поняття негативних наслідків правопорушення, вона може бути майновою і немайновою (фізичною і моральною).

У роботі робиться висновок, що в німецькому цивільному праві використовується поняття збитків, аналогічне поняттю збитків у цивільному праві України: під ними розуміється зменшення майна, яке не компенсовано приростом майна і яке спричинене порушенням обов’язків відповідальними особами. При цьому поняттям збитків охоплюються як майнові втрати, що вже настали, так і упущена вигода, яка зазвичай очікується.

У пункті 2.1.3. «Причинний зв’язок як умова цивільно-правової відповідальності» з’ясовується питання про причинний зв’язок як умову цивільно-правової відповідальності. Причинний зв’язок між явищами (діянням і шкодою) є об’єктивним явищем, тобто існує незалежно від свідомості людини. При вирішенні питання щодо цивільно-правової відповідальності суб’єкта зазначений зв’язок лише виявляється та усвідомлюється певними особами, зокрема, судом.

Автор звертає увагу на те, що складність проблеми причинного зв’язку спричинила появу багатьох теорій причинного зв’язку, зокрема, теорії рівноцінних умов, теорії необхідної умови, теорії адекватного заподіяння, теорії необхідного та випадкового причинного зв’язку, теорії необхідної причинності, теорії прямого та непрямого причинного зв’язку, теорії можливості та дійсності.

У німецькому цивільному праві домінуючою є теорія адекватного заподіяння (І. Кріз, М. Рюмелін), яка на початку ХХ ст. була сприйнята судовою практикою і якою керуються суди, ухвалюючи рішення про стягнення збитків

Пункт 2.1.4. «Вина як умова цивільно-правової відповідальності» містить дослідження поняття вини як умови відповідальності в українському та німецькому цивільному праві.

ЦК України не визначає поняття вини, а лише вказує умови, за яких особа є невинуватою. За радянських часів у вітчизняній юридичній літературі домінувала «психологічна» концепція вини, згідно з якою під виною розуміли психічне ставлення особи до її протиправної поведінки та її результату. У сучасній цивілістиці країн так званого «пострадянського простору» (в тому числі України) все більше прихильників знаходить «поведінкова» концепція вини.

В Німеччині легального визначення поняття вини законодавство також не містить. Німецькі юристи беруть за основу розуміння вини (Schuld), запропоноване фахівцем в галузі німецького кримінального права Р. фон Франком. В німецькій цивілістичній доктрині вина (zivilrechtliche Verschulden (також Verschuldung, раніше culpa)) визначається, як докір деякого наслідку, тобто осудність за скоєну дію (Vorwerbarkeit). Формами вини є умисел (Vorsatz) та необережність (Fahrlässigkeit).

Вина в німецькому цивільному праві є суб’єктивною умовою цивільно-правової відповідальності та встановлюється як психічне ставлення суб’єкта до своєї протиправної поведінки, в якій проявляється ступінь його зневаги до інтересів контрагента чи суспільства. Поняття вини застосовується як до фізичних, так і до юридичних осіб. Вина юридичних осіб проявляється через винну поведінку їхніх робітників та виходить із спроможності юридичної особи, в особі її органа (керівника), передбачити протиправні дії своїх робітників та своїми діями запобігти їм.

У підрозділі 2.2 «Характеристика підстави та умов субсидіарної відповідальності» автор доходить висновку, що і в Україні, і в Німеччині різноманітність випадків субсидіарної відповідальності обумовлює особливості підстав і умов субсидіарної відповідальності конкретних суб’єктів цивільного права. Оскільки не в усіх випадках субсидіарної відповідальності вона є наслідком вчинення особою (субсидіарним боржником) правопорушення, тому не в усіх випадках вимагається наявність вини суб’єкта субсидіарної відповідальності. В окремих випадках для притягнення особи до субсидіарної відповідальності вимагається наявність додаткових (т.зв. «вторинних») підстав.

Оскільки ЦК України не вимагає встановлення факту недостатності майна боржника, кредитор має можливість спрямувати свою вимогу субсидіарному боржникові одразу ж після простої відмови основного боржника задовольнити вимогу кредитора чи після того, як кредитор не одержав у розумний строк відповіді від боржника. Автор вважає, що кредитор повинен спочатку пред’явити позов до основного боржника. І тільки у разі встановлення у судовому порядку факту недостатності майна основного боржника для задоволення вимог кредитора необхідно притягувати до відповідальності субсидіарного боржника. Саме цей факт і буде підставою виникнення обов’язку у останнього вчинити відповідні дії замість основного боржника. Лише в такому випадку відповідальність додаткового боржника буде кваліфікуватись як субсидіарна.

Розділ 3 «Види субсидіарної відповідальності фізичних та юридичних осіб в Україні та Німеччині» складається з 4 підрозділів, в яких визначаються критерії поділу субсидіарної відповідальності на види і дається характеристика видів субсидіарної відповідальності.

У підрозділі 3.1. «Критерії розподілу субсидіарної відповідальності на види обґрунтовується доцільність виокремлення трьох видів субсидіарної відповідальності (договірної, статутної, деліктної), оскільки і в Україні, і в Німеччині договірна, статутна і деліктна субсидіарна відповідальність мають місце і розрізняються чинним законодавством.

Підрозділ 3.2. «Договірна субсидіарна відповідальність» містить аналіз особливостей договірної субсидіарної відповідальності за законодавством України і ФРН.

Автор доходить висновку про подібність окремих положень НЦУ щодо договірної субсидіарної відповідальності та відповідних положень Цивільного кодексу Франції.

В дисертації зазначається, що у сучасному праві зарубіжних країн простежується тенденція відмови від правової конструкції відносин «кредитор – боржник – поручитель» на користь розширення кола зобов’язаних осіб і введення конструкції так званого другого або простого поручительства, подібного до субсидіарної відповідальності поручителя в цивільному праві України.

У підрозділі 3.3. «Деліктна субсидіарна відповідальність» розглядаються окремі випадки зазначеного виду відповідальності. Аналізуючи ч. 2 ст. 1179 ЦК України, автор доводить, що у разі завдання шкоди неповнолітньою особою батьки (усиновлювачі) або піклувальники відповідають не за чужі, а за свої дії – за недостатність нагляду, який вони були зобов’язані відповідно до закону здійснювати стосовно тих осіб, які вчинили недозволені дії. В ЦК України законодавець передбачає можливість покладання відповідальності за шкоду на батьків, позбавлених батьківських прав. Проте це не узгоджується з загальним правилом, згідно з яким батьки (усиновлювачі) або піклувальники мають відповідати, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. А оскільки їх вина проявляється у недостатньому догляді за неповнолітнім, який вони не можуть здійснювати внаслідок позбавлення батьківських прав, то наведене загальне правило порушується. Іншими словами, законодавець відходить від законодавчої логіки, закріплюючи такий обов’язок. Враховуючи зазначене, автор пропонує виключити ст. 1183 ЦК України.

Підрозділ 3.4 «Статутна субсидіарна відповідальність» містить дослідження сутності та особливостей зазначеного виду субсидіарної відповідальності і складається із трьох пунктів.

У пункті 3.4.1 «Загальні положення» автор звертає увагу на те, що багато положень права ФРН базуються на здобутках і розробках католицького права, під впливом якого німецькими юристами була розроблена теорія фікції юридичної особи. В протилежність до положень НЦУ, в ЦК України законодавець спирався на реалістичні теорії юридичної особи. Визначення основних ознак юридичних осіб та їх класифікація, передбачена в ЦК України та НЦУ, сприяє висвітленню особливостей субсидіарної відповідальності юридичних осіб за своїми зобов’язаннями.

У пункті 3.4.2 «Статутна субсидіарна відповідальність юридичних осіб приватного права» міститься характеристика зазначеного виду відповідальності юридичних осіб.

Згідно з ч. 3 ст. 96 ЦК України учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Одним із таких випадків є статутна субсидіарна відповідальність учасників (засновників), виконавчого органу, комісії з ліквідації юридичної особи у разі неспроможності (банкрутства) юридичної особи. При цьому відповідно до п. 4 ст. 96 ЦК України вина вказаних осіб не є обов’язковою умовою її настання.

Автор звертає увагу на те, що німецький законодавець у § 31 НЦУ закріпив відповідальність об’єднання за дії його правління, членів правління або інших, призначених відповідно до організаційного устрою, представників, що може служити аналогією для інших органів об’єднання, таких як загальні збори, наглядова рада, комісія з дисциплінарних питань. В таких випадках відповідальність за збитки, заподіяні третій особі, розуміється як обов’язок їх відшкодувати.

Пункт 3.4.3. «Статутна субсидіарна відповідальність юридичних осіб публічного права» автор доходить висновку, що діяльність юридичної особи публічного права від імені відповідного публічного утворення – як у публічно-правових, так і у цивільно-правових відносинах, – призводить до виникнення зобов’язань, зокрема, з відшкодування завданої такою діяльністю шкоди, для відповідного публічного утворення (держави, територіальної громади). Однак, якщо юридична особа бере участь у цивільних відносинах від свого імені, не здійснюючи публічних функцій, вона саме набуває відповідних цивільних прав і обов’язків для себе. В такому разі публічне утворення при реалізації його субсидіарної відповідальності відповідатиме не за свої власні дії, тобто не за своїми зобов’язаннями, а за зобов’язаннями юридичних осіб публічного права.

Автор звертає увагу на те, що за німецьким цивільним законодавством правовий статус юридичних осіб публічного права як суб’єктів майнового обороту в питаннях відповідальності за дії правління та його членів, а також щодо втрати правоздатності у випадку відкриття конкурсу над майном юридичної особи, прирівняний до правового статусу юридичних осіб приватного права.