ПРАВОВІ ЗАСАДИ УЧАСТІ УКРАЇНИ В СНД У КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, визначено його об’єкт, мету, завдання, методологічні та теоретичні основи, розкрито новизну і практичне значення роботи.

У Розділі 1 «Теоретичні проблеми міжнародного інтеграційного процесу» розкрито сутність основних теоретичних проблем міжнародних інтеграційних процесів та охарактеризовано особливості процесу міжнародної регіональної та міжрегіональної інтеграції.

У підрозділі 1.1. «Поняття та сутність глобального інтеграційного процесу» розглянуто основні доктринальні підходи до визначення поняття глобалізація, а також виділено основні обставини, що зумовлюють активні процеси глобалізації. Крім того, встановлено, що глобалізація та інтеграція є взаємопов’язаними явищами.

Відзначено, що перші міжнародні інтеграційні процеси почали відбуватися наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. завдяки поширенню торгівлі й інвестицій в глобальному масштабі, а також новим технологіям у сфері виробництва товарів, транспорту та зв’язку. На сучасному етапі основним поштовхом до інтенсифікації інтеграційних процесів стає технологічна революція у сфері інформатики, телекомунікаційних і цифрових технологій.

Встановлено, що сьогодні міжнародну інтеграцію розглядають передусім в економічному аспекті, адже міжнародні економічні зв’язки залишаються основою міжнародних відносин. При цьому вказується, що інтеграція відбувається не лише в економічній сфері, а стосується всіх сфер життєдіяльності людини, зокрема: політичної, правової, соціальної, культурної тощо.

Активна інтеграція пояснюється зростанням економічних, політичних, соціальних та культурних зв’язків держав, появою нових викликів та завдань, які потребують спільного вирішення. Під міжнародною інтеграцією розуміється сукупність процесів, що спрямовані на консолідацію держав через створення та функціонування організацій, призначених для вирішення спільних питань та задоволення спільних інтересів в економічній, правовій, соціальній, політичній, гуманітарній, військовій та інших сферах життєдіяльності.

Наголошено, що найефективнішою формою міжнародного співробітництва є міжнародні організації. Вони можуть набувати різних форм та масштабів, бути універсальними (ООН), спеціалізованими (ЮНЕСКО, СОТ, МОП), регіональними (ОБСЄ, СНД), субрегіональними (Бенілюкс, ОЧЕС, ГУАМ). Така форма співробітництва передбачає беззастережне виконання зобов’язань, взятих на себе згідно зі статутом.

Незважаючи на окремі відмінності сучасних інтеграційних утворень, вони мають ряд спільних рис та закономірностей функціонування. Виділено п’ять основних етапів (або рівнів) розвитку міжнародної інтеграції. Перший етап полягає в укладанні преференційних торговельних угод. Другий передбачає створення Зони вільної торгівлі. Третій – утворення Митного союзу. Четвертим рівнем інтеграції є Спільний ринок. П’ятий рівень інтеграції –Економічний союз. Відзначено, що теоретично можливим є і шостий рівень інтеграції – створення «Політичного союзу». Водночас наголошується на тому, що оскільки така форма інтеграції передбачає передачу національними урядами більшої частини своїх функцій у відносинах із третіми країнами наддержавним органам, вона є малоймовірною.

У підрозділі 1.2. «Особливість процесу міжнародної регіональної та міжрегіональної інтеграції» розкрито зміст і правову природу «регіоналізації» міжнародних відносин у контексті глобалізації.

У дисертації доведено, що регіоналізація проявляється через створення та функціонування регіональних інтеграційних об’єднань. Виділено основні передумови створення економічних інтеграційних блоків, серед яких, зокрема: схожість рівнів економічного розвитку держав, що інтегруються; територіальна близькість; спільність економічних, територіальних та інших проблем.

На основі проведеного аналізу характерних особливостей та ознак міжнародних інтеграційних утворень встановлено, що єдиним регіональним угрупуванням, яке пройшло через усі етапи економічної інтеграції, є Європейський Союз. Це регіональне інтеграційне об’єднання сьогодні є найуспішнішим та являє собою величезний єдиний ринок з єдиною валютою. ЄС було засновано як суто економічний союз, що з часом перетворився на організацію, діяльність якої охоплює всі сфери суспільних відносин.

За результатами дослідження обґрунтовано, що інші регіональні інтеграційні об’єднання на сучасному етапі спрямовані на досягнення економічних цілей. Серед таких утворень розглянуто такі, як: НАФТА, МЕРКОСУР, КАРІКОМ, АСЕАН, КАФТА та АТЕС.

Міжрегіональне співробітництво й міжрегіональна інтеграція є найважливішими елементами сучасного розвитку міжнародного співтовариства. У загальносвітовому масштабі вони становлять синтез взаємодії глобалізації та регіоналізації. Міжрегіональні інтеграційні утворення дозволяють ефективно використовувати можливості політичної кооперації держав різних регіонів на новому рівні економічної та міжкультурної взаємодії, а також забезпечувати стабільність і сталий розвиток із урахуванням нових викликів та загроз. Яскравим прикладом міжрегіональної інтеграції є КАФТА – інтеграційне об’єднання, що поєднує США та країни Центральної Америки, а також Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, до якого входить двадцять одна держава з чотирьох континентів світу.

Таким чином, сучасні тенденції міжнародних відносин характеризуються активною регіональною та міжрегіональною інтеграцією.

У Розділі 2 «Організаційно-правові засади діяльності СНД у контексті міжнародної міжрегіональної інтеграції» розкрито основні питання міжнародної правосуб’єктності СНД, розглянуто інституційну структуру СНД, а також досліджено основні напрямки її діяльності.

У підрозділі 2.1. «Правосуб’єктність СНД як міжнародної міжрегіональної інтеграційної організації» відображено основні доктринальні підходи до розуміння концепції правосуб’єктності міжнародних інтеграційних організацій у цілому та СНД зокрема.

У ході дослідження при визначенні поняття правосуб’єктність міжнародної організації використано практику Міжнародного Суду ООН, яка відіграла значну роль у формулюванні концепції правосуб’єктності міжнародних організацій. На основі проведеного аналізу консультативних висновків МС ООН було виділено три різні формулювання (критерії, принципи) присвоєння правосуб’єктності міжнародним організаціям:

1) організації мають ті правоздатності і повноваження, що випливають із прямого наміру (лежить в основі їхніх статутів) як необхідні для виконання їхніх обов’язків (прямий намір);

2) організації мають ті правоздатності і повноваження, необхідність яких випливає із необхідності виконання їхніх функцій;

3) організації мають ті повноваження і правоздатності, що є необхідними для виконання їхніх визначених функцій.

Консультативні висновки Суду свідчать про складність визначення обсягу міжнародної правосуб’єктності міжнародної організації та про недостатність застосування лише об’єктивних критеріїв, що притаманні визначенню міжнародної правосуб’єктності держав.

При дослідженні питання про міжнародну правосуб’єктність СНД акцент зроблено на міжнародно-правову доктрину та нормативно-правові акти, на основі яких діє СНД. Розглянуто основоположні документи, які визначають правовий статус і, відповідно, правосуб’єктність СНД, а саме: Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 р.; Протокол і Декларацію від 21 грудня 1991 р. та основний документ СНД – Статут, який було прийнято 22 січня 1993 року.

Відзначено, що відповідно до Резолюції ГА ООН 48/237 від 30 березня 1994 р. СНД отримала статус спостерігача в Генеральній Асамблеї ООН. Крім того, СНД бере участь у роботі Генеральної конференції ЮНЕСКО та Європейському економічному комітеті ООН тощо. Зазначається, що це лише формальна сторона реалізації правосуб’єктності СНД.

Правосуб’єктність СНД формувалася з певними особливостями, не характерними для інших міжнародних організацій. Зокрема, це пов’язано з постійною «міграцією» держав пострадянського простору в СНД та з СНД, а також невизначеністю статусу ряду держав щодо цієї організації, у тому числі й України. Відповідно до консультативного висновку, винесеного Економічним Судом СНД у 1998 році, правосуб’єктність СНД випливає з положень її Статуту. Однак Співдружність виступає як суб’єкт міжнародного права вже з огляду на те, що вона реально існує і діє у міжнародних відносинах.

Зроблено висновок, що правосуб’єктність Співдружності є її невід’ємною характеристикою, атрибутом існування і не потребує додаткового (офіційного) визнання як такого зі сторони держав, зокрема держав-членів, або зі сторони інших міжнародних організацій. Також наголошено, що СНД не має наднаціонального характеру, що було закріплено в статутних документах цієї організації.

У підрозділі 2.2. «Інституційно-правова основа функціонування Співдружності Незалежних Держав як інтеграційного регіонального об’єднання» розглянуто організаційно-правову структуру СНД як міжнародного інтеграційного об’єднання та визначено особливості функціонування її головних органів.

У ході дослідження встановлено, що організаційно-правова структура СНД є досить розгалуженою та складною. У рамках Співдружності діє 82 органи, з яких 66 – галузевого співробітництва.

Розглянуто повноваження вищого органу Співдружності – Ради глав держав, на яку покладено завдання вирішувати принципові питання функціонування всього об’єднання, а також рекомендувати сторонам процедуру і методи врегулювання будь-якого спору між державами – членами Співдружності. Досліджуються також функції і повноваження Ради глав Урядів у контексті координації співпраці органів виконавчої влади країн СНД в економічній, соціальній та інших сферах.

Також проаналізовано повноваження інших статутних органів – Ради міністрів закордонних справ СНД, Ради міністрів оборони держав – учасниць СНД, Ради міністрів внутрішніх справ держав – учасниць СНД, Ради командуючих прикордонними військами, Економічного суду СНД та Міжпарламентської асамблеї СНД.

Наголошується, що важливу роль в інтеграційних процесах відіграють галузеві ради. Саме завдяки діяльності органів галузевого співробітництва СНД реалізовувалися такі найважливіші напрямки діяльності в економічній сфері, як формування загального електроенергетичного ринку держав – учасниць СНД, функціонування ринків найважливіших видів сільськогосподарської продукції, та розглядалися проблеми насінництва і селекції сільськогосподарських культур, використання механізмів правової охорони і захисту інтелектуальної власності, розробка міждержавного стандарту в галузі енергозбереження та енергоефективності, ліквідація бар’єрів при здійсненні міжнародних автомобільних перевезень, забезпечення безпеки залізничного транспорту, питання в сфері інформатизації та інші.

У підрозділі також досліджується юрисдикція Економічного Суду СНД, який діє з метою забезпечення однакового застосування міжнародних угод, укладених між державами – членами Співдружності, та до сфери повноважень якого входить вирішення міждержавних економічних спорів.

Окрему увагу було приділено дослідженню МПА СНД, оскільки саме цей орган виконує «квазіправотворчу» функцію. На основі проведеного аналізу статутних документів СНД та, зокрема, Конвенції про Міжпарламентську Асамблею СНД 1995 року встановлено, що Міжпарламентська Асамблея є міждержавним органом СНД. Водночас зроблено висновок, що Міжпарламентська асамблея є міжнародним органом СНД зі своєю власною міжнародною правосуб’єктністю, а це нехарактерно для статутних органів міжнародних організацій.

У підрозділі 2.3. «Стан та основні напрями діяльності СНД на сучасному етапі» здійснено аналіз основних напрямків діяльності СНД відповідно до її установчих документів.

На основі аналізу положень Статуту СНД виділено 9 основних напрямків діяльності організації: забезпечення прав та основних свобод людини, координація зовнішньополітичної діяльності, співробітництво у формуванні і розвитку спільного економічного простору загальноєвропейського та євразійського ринків, митної політики, співробітництво з розвитку систем транспорту та зв’язку, охорона здоров’я та навколишнього середовища, питання соціальної та міграційної політики, боротьба з організованою злочинністю, співробітництво в галузі оборонної політики й охорони зовнішніх кордонів. Однак цей перелік не є вичерпним, а держави можуть розширювати сфери свого співробітництва.

Встановлено, що найбільшою, з точки зору охоплених питань, є сфера економічного співробітництва. У цій сфері прийнято цілий ряд міжнародних угод, серед яких Договір про створення економічного союзу 1993 р., Договір про створення зони вільної торгівлі 1994 р., Договір про створення Платіжного союзу держав – учасниць СНД 1994 р. та Договір про зону вільної торгівлі 2011 р.

Економічна сфера включає такі секторальні галузі, як: сільське господарство, митні та податкові питання, торгівля, розвідка, використання та охорона надр, виставкова діяльність, страхування, промисловість, транспорт, енергетика тощо. Саме домінування економічних інтересів держав-членів надає об’єднанню інтеграційного характеру. Державами – учасницями СНД було підписано ряд документів, що регулюють економічне співробітництво в окремих галузях.

Констатується, що основні напрями міжнародного співробітництва в рамках СНД розвиваються за практикою та, виходячи з досвіду інших інтеграційних утворень, зокрема Європейського Союзу. У підрозділі проведено паралелі між формуванням інтеграційних сфер у СНД та ЄС. Так, прагнення та конкретні кроки СНД зі створення різних галузевих «спільних просторів» відповідним чином кореспондується з формуванням «спільних політик» у рамках ЄС, економічний напрям співробітництва – з торговельною та сільськогосподарською політиками ЄС, співробітництво у сфері безпеки в рамках СНД – зі спільною зовнішньою та безпековою політикою ЄС. Однак, на відміну від СНД, Європейський Союз лише нещодавно (зі вступом у дію Лісабонського договору у 2009 р.) інтегрував до своїх політик сфери космосу та туризму, співробітництво в яких вже тривалий час є сферами взаємодії держав – членів СНД.

У Розділі 3 «Правове регулювання участі України в регіональних інтеграційних процесах» розглянуто питання про участь України у глобальних інтеграційних процесах та, зокрема, міжнародно-правові аспекти участі України в інтеграційних процесах СНД.

У підрозділі 3.1. «Правові аспекти участі України в інтеграційних процесах і міжнародних регіональних та міжрегіональних інтеграційних організаціях» розкрито міжнародно-правові аспекти участі України в регіональних та міжрегіональних інтеграційних організаціях.

Україна бере участь у ряді міжнародних регіональних інтеграційних утворень, зокрема Співдружності Незалежних Держав, Організації за демократію та економічний розвиток (ГУАМ), Центральноєвропейській ініціативі (ЦЄІ), Організації Чорноморського Економічного Співробітництва (ОЧЕС) та Євразійському економічному співтоваристві (ЄврАзЕС), в якому Україна є спостерігачем. Було розглянуто основні напрямки діяльності України в рамках цих організацій.

У січні 2012 р. почав функціонувати Єдиний економічний простір (ЄЕП), що є наступним після Митного союзу кроком до економічної інтеграції трьох країн – Казахстану, Білорусі й Росії. Відзначено, що ЄЕП базується на принципі 4-х свобод: свободи руху товарів, послуг, капіталу і робочої сили. У рамках ЄЕП діятимуть єдині принципи і правила конкуренції для всіх господарюючих суб’єктів держав – учасниць ЄЕП, єдині правила підтримки виробників товарів, робіт, послуг. Україна, залишаючись спостерігачем в ЄврАзЕС, продовжує уважно вивчати досвід інтеграційних об’єднань на пострадянському просторі, зокрема Євразійського економічного співтовариства, а також функціонування Митного союзу та Єдиного економічного простору.

У підрозділі 3.2. «Взаємодія України та Співдружності Незалежних Держав у контексті регіональної інтеграції» привертається увага до участі України в інтеграційних процесах, які відбуваються в рамках СНД.

Відзначено, що Україна є однією з держав – засновниць СНД. 12 грудня 1991 р. Верховною Радою України було ратифіковано Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав із суттєвими застереженнями, які стосувалися особливостей застосування принципів міжнародного права стосовно поваги до територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів.

Було встановлено, що Статут СНД, прийнятий ще 22 січня 1993 р., до цього часу не ратифікований Верховною Радою України. Тобто, по суті, Україна не є державою – членом СНД, оскільки не є стороною Статуту СНД. Водночас Економічний Суд СНД у своєму консультативному висновку відзначив, що держави, які підписали та ратифікували Угоду про створення СНД, мають статус держав-учасниць, у тому числі й Україна.

У контексті даного дослідження важливого значення набуває положення частини першої статті 8 Статуту СНД: «на підставі рішення Ради глав держав до Співдружності як асоційований член може приєднатися держава, яка бажає взяти участь в окремих видах її діяльності на умовах, які визначаються угодою про асоційоване членство». З огляду на це положення участь України в діяльності СНД можна було б розглядати як асоційоване членство. Однак ані Україна, ані жодна інша з держав Співдружності угоду про асоційоване членство відповідно до Статуту СНД не підписували.

Україною не підписано і ряд основоположних договорів, які регулюють співробітництво держав – учасниць СНД у військово-політичному та прикордонному співробітництві. Водночас Україна бере активну участь у роботі як статутних органів (за винятком Економічного Суду), так і галузевих органів, що достатньо ускладнює і без цього непевний правовий статус України в СНД.

Показовим у цьому плані є діяльність України у Міжпарламентській Асамблеї (МПА СНД), яка забезпечує багаторівневу та різношвидкісну інтеграцію держав пострадянського простору. Так, три міжнародні договори, які лежать в основі діяльності СНД, визначають статус МПА по-різному. Відповідно до Угоди 1992 р. МПА СНД є консультативним інститутом, відповідно до Статуту СНД 1993 р. – статутним органом, а відповідно до Конвенції про МПА держав – учасниць СНД 1995 р. – міждержавним органом міжнародної організації із власною міжнародною правосуб’єктністю. Постає питання, яким чином орган міжнародної організації одночасно може виступати як самостійна міжнародна організація. Тому таку «систему» доцільно було б вирівняти між собою.

У ході дослідження ролі України в МПА СНД виявлено окремі проблеми функціонування як самої МПА СНД, так і визначення місця України в цій структурі. Встановлено, що Україною МПА СНД розглядається саме як консультативний інститут, оскільки вона підписала лише Угоду 1992 р. Разом із тим, МПА СНД функціонує на основі договору 1995 р. та 1992 р. (у частині, що не суперечить положенням Угоди 1995 р.).