ПРОДОВЖЕННЯ ТА ПОНОВЛЕННЯ СТРОКІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми; визначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, охарактеризовано мету, основні задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну й сформульовано положення, які виносяться на захист, розкривається теоретична та практична значущість здобутих результатів, їх апробація і впровадження.

Розділ 1 «Загальна характеристика кримінально-процесуальних строків» складається з трьох підрозділів, в яких досліджується сутність кримінально-процесуальних строків, їх класифікація та порядок обчислення.

У підрозділі 1.1. «Поняття кримінально-процесуальних строків» визначається, що судочинство в конкретній кримінальній справі, як і будь-який інший вид діяльності, є процес, який триває в часі.

Автором обґрунтовано, що в кримінально-процесуальній науці юридичне розуміння понять «термін» і «строк» є тотожним. Здобувач зазначає, що оптимальним і доречним є саме поняття «строк», адже оперування різними термінами, навіть якщо це терміни-синоніми, спричиняє зайву плутанину.

Доведено, що строки виконують роль гарантій швидкості та своєчасності провадження по кримінальній справі, забезпечують захист прав і законних інтересів особи в кримінальному процесі. Відповідно, тільки встановлені в нормах кримінально-процесуального законодавства імперативні обмеження часу здійснення дій та прийняття рішень сприяють забезпеченню швидкості й оперативності досудового розслідування, своєчасному доступу потерпілого до правосуддя та швидкої компенсації йому спричиненої шкоди.

Дисертантом запропоновано теоретичне визначення поняття процесуального строку в кримінальному судочинстві, що охоплює врегульований кримінально-процесуальним законодавством України для реалізації завдань кримінального процесу часовий проміжок, який обчислюється годинами, добами (днями) й місяцями, визначається точною календарною датою та протягом якого особа, що бере участь у кримінальному судочинстві, має право або зобов'язана здійснити певну кримінально-процесуальну дію чи сукупність таких дій в певній послідовності або утриматися від їх проведення.

У підрозділі 1.2. «Класифікація кримінально-процесуальних строків» аналізуються погляди різних вчених щодо класифікації кримінально-процесуальних строків, розглянуто які саме види строків закріплювалися в кримінально-процесуальному законодавстві, встановлено, на підставі яких критеріїв у науці кримінально-процесуального права на різних етапах її еволюції поділяли процесуальні строки на види та визначено, які з цих класифікацій залишаються актуальними на сьогоднішній час.

Із урахуванням різного призначення процесуальних строків у механізмі регулювання кримінального судочинства автором запропонована їх оновлена класифікація: за сферою правового регулювання; за характером регульованої ними діяльності; за формою викладення диспозиції норми права, в якій встановлені строки; в залежності від тривалості відведеного часу, ступеня його обмеження, та способу обчислення; за джерелом встановлення; за ознаками можливості продовження; за функціональним призначенням; за роллю виконання завдань кримінального судочинства; за правовими наслідками їх проходження.

Дисертантом обґрунтовується, що від класифікацій, викладених у працях багатьох учених-процесуалістів, наведена класифікація відрізняється тим, що відійшла від традиційного розподілу строків на строки-періоди і строки-моменти. Здобувач зазначає, що запропонована класифікація може внести певну ясність для пізнання інституту процесуальних строків у кримінальному процесі й сприятиме вдосконаленню організації діяльності правозастосовних органів. Проте, виходячи з загальної теорії інтерпретації правового часу, в кримінальному судочинстві вищезазначена класифікація не може бути вичерпною й закінченою, можливе проведення класифікації і за іншими підставами.

У підрозділі 1.3. «Порядок обчислення кримінально-процесуальних строків» досліджується порядок обчислення кримінально-процесуальних строків із урахуванням сучасного вітчизняного законодавства.

Здобувачем зазначається, що в деяких нормах вітчизняного кримінально-процесуального законодавства чітко не зазначені строки, однак має місце припис щодо негайного виконання тієї чи іншої процесуальної або слідчої дії, тобто вимога дотримання мінімального розриву в часі між вказаними діями. Так, ст. 98-2 КПК України передбачає, що в разі порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані вручити копію відповідної постанови особі, щодо якої порушено кримінальну справу та потерпілому негайно.

На думку дисертанта, законодавець закріпив поняття «негайно» з метою забезпечення своєчасного та швидкого виконання певних процесуальних дій, зволікання з якими може негативно вплинути на забезпечення прав, законних інтересів учасників кримінального судочинства.

Здобувач погоджується з О. Р. Михайленком, який відмічає, що негайність пов’язана швидше із ситуативними обставинами та означає невідкладність проведення визначених законом дій. Тобто за наявності можливості ці дії мають бути виконані негайно. Але в будь-яких випадках «негайність» щодо кримінально-процесуальних дій не може перевищувати 24 години

При цьому, проведене дисертантом анкетування показало, що 89% опитаних практичних працівників вважають, що максимальний строк «негайності» проведення тієї чи іншої процесуальної дії не повинен перебільшувати 24 години. Це є, на думку дисертанта цілком розумним, виваженим і обґрунтованим підходом.

Автором роботи зазначається, що даниною усталеної практики, початком «кримінально-процесуального» затримання вважається момент складання протоколу про затримання в порядку ст.ст. 106, 115 КПК України. Такий стан справ, на думку здобувача, значною мірою послаблює гарантії прав затриманих, які набувають формальних ознак у законодавстві, оскільки ці гарантії чинні лише після перебігу кількох годин, (а іноді – днів) після того, як особа була затримана правоохоронним органом. До того моменту, як прийнято формальне рішення про затримання, підозрюваний не вважається затриманим, і його статус під час фактичного перебування в правоохоронному органі залишається невизначеним до тих пір, доки не буде складено протокол затримання в порядку ст.ст. 106, 115 КПК України.

Дисертант підтримує розробників нового Кримінального процесуального кодексу України, що набере чинності 19 листопада 2012 року, де в ст. 209 зазначено, що особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою.

Такий висновок обґрунтовується результатами стандартизованого інтерв’ювання, при якому 40% опитаних респондентів переконані в тому, що строки затримання особи за підозрою у вчиненні злочину повинні обчислюватися з моменту фактичного (фізичного) затримання.

Розділ 2 «Порядок продовження строків у кримінальному процесі» містить чотири підрозділи, де досліджено особливості процесуального порядку продовження строків на досудових стадіях кримінального процесу України.

У підрозділі 2.1. «Продовження строку затримання за підозрою у вчиненні злочину» висвітлюються питання щодо дотримання строків затримання та порядок їх продовження. В роботі аналізується процесуальний порядок продовження строку затримання особи за підозрою у вчиненні злочину судом.

На підставі аналізу позицій науковців, матеріалів зарубіжної та вітчизняної слідчої і судової практики, результатів проведеного анкетування, а також досвіду Російської Федерації щодо скорочення строку кримінально-процесуального затримання з 72-х до 48 годин, автор обґрунтовує доцільність залишення норми, яка передбачає затримання у кримінальному судочинстві України тривалістю у 72 години.

Дисертант пропонує ч. 10 ст. 106 КПК України викласти в такій редакції: «Затримання підозрюваного у вчиненні злочину може тривати більше сімдесяти двох годин лише за наявності відповідної постанови суду».

З метою покращення ситуації щодо зміцнення захисту прав і законних інтересів громадян, автор роботи обґрунтовує необхідність доповнення ст. 165-2 КПК України ч. 10 та викласти в такій редакції: «Копія постанови судді про продовження строку затримання вручається затриманій особі протягом доби. На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді».

Дисертант пропонує ч. 8 ст. 165-2 КПК України викласти в такій редакції: «Суддя вправі продовжити строки затримання до десяти діб за клопотанням однієї із сторін для пред’явлення додаткових доводів обґрунтованості чи необґрунтованості застосування відносно особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. У постанові про продовження строку затримання зазначаються дата та час до якого продовжується строк затримання».

У підрозділі 2.2. «Продовження строків тримання під вартою» висвітлюються проблемні питання щодо процесуального порядку обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою.

Автор розглядає процесуальний порядок продовження строків тримання під вартою, зазначаючи причини та наслідки недотримання встановленого порядку. В разі, коли подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою надійшло до суду з порушенням строків, суд повинен розглянути подання, та виявивши порушення закону, реагувати окремою ухвалою.

З метою посилення конституційних гарантій прав особи на свободу та особисту недоторканість дисертантом пропонується доповнити ст. 165-3 КПК України положенням про надання обвинуваченому та його захиснику копії постанови про продовження строку тримання під вартою.

Зважаючи на проблеми практичної діяльності досудового слідства, автором обґрунтовується доцільність закріплення в КПК України право слідчого на оскарження рішення судді.

Дисертант обґрунтовує пропозицію передбачити в судовому засіданні при вирішенні питання щодо продовження строків тримання під вартою обов’язкову участь обвинуваченого та його захисника, оскільки це буде певним посиленням гарантій його прав і законних інтересів.

З метою посилення гарантій прав і законних інтересів обвинуваченого, здобувач пропонує доповнити ч. 3 ст. 165-3 КПК України таким положенням: «Розгляд судом клопотань про продовження строку тримання під вартою за відсутності обвинуваченого в судовому засіданні не допускається, крім випадків перебування обвинуваченого на стаціонарній судово-психіатричній експертизі, а також за наявності інших обставин, що виключають можливість його доставлення до суду, що повинно засвідчуватися відповідними документами».

У підрозділі 2.3. «Продовження строків досудового слідства» висвітлюється загальна характеристика строків під час провадження досудового розслідування та акцентується увага на проблемах їх продовження.

Автор приєднується до думки С.Б. Фоміна, який вважає доцільним закріпити в КПК України норму, що передбачала б більш тривалі строки досудового слідства по багатоепізодних справах, злочинах терористичного спрямування та злочинах, вчинених злочинними угрупованнями.

Дисертант не поділяє точки зору тих науковців, які пропонують право продовжувати строки досудового слідства надати судові, аргументуючи дану позицію тим, що зазначені положення створять невиправдану бюрократичну тяганину самої процедури продовження строків, що знову ж таки негативно відобразиться на швидкості та якості досудового слідства.

Обґрунтовано необхідність доповнення ст. 120 КПК України частиною, в якій би містилося положення про надання копії постанови про продовження строків досудового слідства зацікавленим учасникам кримінального судочинства, а саме: обвинуваченому, його захиснику, потерпілому та його представнику для того, щоб вони мали можливість дане рішення оскаржити. На думку автора, це буде певною гарантією захисту їх прав та законних інтересів.

У підрозділі 2.4. «Продовження строку здійснення провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів» міститься аналіз проблемних питань теоретичного та практичного характеру щодо продовження строків провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів у кримінальному судочинстві.

З метою вдосконалення категоріального апарату, автор вважає доцільним замість громіздкого, невизначеного терміна «протокольна форма» використовувати термін «скорочене досудове провадження».

Проведений аналіз практики спрощеного досудового провадження зарубіжних країн (Великобританія, Німеччина, Франція, тощо) показує, що йому властиві єдині риси, до яких можна віднести: простоту фіксації фактичних даних, оперативність, відсутність громіздких за своєю процедурою слідчих і судових дій, протокольний характер завершення провадження.

Таким чином, автор констатує, що спрощене досудове провадження - це об'єктивно необхідна кримінально-процесуальна форма провадження за певною категорію справ, що здійснюється швидше і з меншими витратами в порівнянні із звичайним досудовим провадженням.

Дисертант обґрунтовує, що скорочене досудове провадження повинно входити в компетенцію органів дізнання, здійснюватися протягом одного місяця, і тільки у справах про злочини невеликої тяжкості, що вчинені. В разі неможливості зібрати в місячний строк всі необхідні матеріали, цей строк може бути продовжено прокурором, але не більш як до 20 діб, однак у подальшому він не підлягає ні поновленню, ні продовженню.

Розділ 3 «Порядок поновлення пропущених строків у кримінальному процесі» складається з двох підрозділів, у яких розглядаються особливості процесуального порядку поновлення пропущених кримінально-процесуальних строків на досудових і судових стадіях у кримінальному процесі України.

У підрозділі 3.1. «Поновлення пропущених строків у досудових стадіях кримінального процесу» визначається, що пропуск процесуального строку, тягне за собою певні негативні наслідки, а саме: втрату реалізації особою свого права на оскарження того чи іншого рішення чи вчинення певних важливих дій, оскільки неоскаржене рішення набирає чинності та посадова особа (орган), яка його ухвалила, при надходженні клопотання повинна відхилити останнє в зв’язку з пропуском зазначеного строку.

Здобувач підтримує точку зору О.Р. Михайленка про те, що поновлення строку – це по суті є його продовженням. Відмінність полягає тільки в тому, що питання про поновлення пропущеного строку вирішується після закінчення основного строку, а продовження – до його остаточного закінчення. Проте, автор зазначає, що відмінність полягає не лише в цьому, оскільки поняття «поновлення» використано кримінально-процесуальним законодавством у значенні отримання втраченого права, після чого строк знову починає рахуватися спочатку, а «продовжувати» – в значенні – збільшувати строк до певної дати чи події.

Поважність причини пропуску встановленого кримінально-процесуального строку, як оціночне поняття, має визначатися органом, що розглядає клопотання з урахуванням двох груп обставин:

а) обставини, що об'єктивно перешкоджали надходженню клопотання (невчасне вручення копії рішення, непереборна сила (стихійне лихо), відрядження) тощо;

б) обставини, що свідчать про спроби зацікавлених осіб заявити клопотання або подати скаргу.

Адже строк для їх надання для того і встановлено, щоб у кінцевий період часу визначити юридичну позицію сторони.

У контексті аналізу, дисертант зазначає, що за наявності поважних причин, які відповідно доведені в установленому кримінально-процесуальним законодавством порядку, що не дозволили особі своєчасно звернутися зі скаргою, пропущений процесуальний строк у всіх випадках підлягає поновленню.

Автор обґрунтовує необхідність закріплення положення про те, що процесуальні дії або рішення, вчинені або прийняті з порушенням передбаченого законом строку, вважаються такими, що не мають юридичної сили, тобто недійсними, а докази, отримані зазначеним шляхом, - неприпустимими. На наш погляд, зазначену кримінально-процесуальну норму слід закріпити в ч. 1 ст. 90 КПК України, а назву даної статті сформулювати так: «Наслідки недотримання строку та порядок його поновлення». Дана законодавча конструкція, з нашої точки зору, деталізуватиме загальну правову норму, що регламентує принцип законності та наслідки його порушення.

У підрозділі 3.2. «Поновлення пропущених строків у судових стадіях кримінального процесу» розглянуто порядок поновлення пропущених строків апеляційного та касаційного оскарження судових рішень у кримінальних справах.

Реалізація права апеляційного та касаційного оскарження обумовлена його строками. При виникненні питання щодо поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення, учасник судового розгляду повинен довести поважність причини пропуску строку.

Дисертант вважає за доцільне для усунення випадків невиправданого затягування виконань судового рішення доповнити ч. 2 ст. 353 КПК України положенням про безумовне поновлення пропущеного строку апеляційного оскарження. У зв’язку з цим пропущений строк повинен поновлюватися у випадках, якщо копії судового рішення, що оскаржується, були вручені зацікавленим особам після закінчення встановленого кримінально-процесуальним законом строку з дня його проголошення, але за умови, що апеляційна скарга була направлена до суду не пізніше 15 діб з дня отримання ними копії судового рішення.

Зазначене положення на думку автора, має виступати певною гарантією реалізації забезпечення прав учасників кримінального процесу щодо судового захисту, оскільки несвоєчасне вручення копії судового рішення, що оскаржується, не дозволяє сторонам обґрунтувати поважність причини пропущеного строку встановленого законом, з яких, як вони вважають, дане рішення є незаконним, необґрунтованим й несправедливим.

Досліджено питання щодо реалізації гарантованого законом права, якщо в поновленні строку відмовила касаційна інстанція. Адже кримінально-процесуальний закон не передбачає можливості оскаржити в касаційному порядку ухвали тієї самої інстанції про відмову щодо поновлення пропущеного строку. На думку дисертанта, питання про поновлення пропущеного строку повинно вирішуватися тією інстанцією, судове рішення якої оскаржується. Це може бути як перша інстанція, так і апеляційна. В даному випадку проблем не повинно виникати, оскільки касаційна інстанція перевіряє законність ухвали суду про відмову в поновленні пропущеного строку.

Не дивлячись на те, що регламентований законом процесуальний порядок поновлення строку оскарження передбачає вирішення даного питання за клопотанням осіб, що мають право подати скаргу або подання, та тих, які пропустили строк оскарження, на погляд здобувача, було б доцільним передбачити можливість поновлення пропущеного строку оскарження без відповідного клопотання засуджених. Таке рішення повинно мати місце тільки у тих випадках, коли у справі подано скаргу або подання з боку інших зацікавлених учасників кримінального процесу.

Така судова практика, безпосередньо забезпечуватиме ефективне правове регулювання, дозволятиме економити процесуальні засоби та надаватиме засудженим можливість реалізації гарантованого Конституцією України права на оскарження в суді рішень (ч. 2 ст. 55 Конституції України).