ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ЕКСТРАДИЦІЄЮ ОСОБИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету і задачі дослідження, його об’єкт, предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у практичній та навчально-науковій діяльності, наведено дані про апробацію і публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації.

Розділ 1 «Поняття прокурорського нагляду за екстрадицією особи» складається з двох підрозділів і присвячений висвітленню теоретичних і методологічних аспектів екстрадиційної діяльності та прокурорського нагляду відповідно до кримінально-процесуального законодавства України.

У підрозділі 1.1. «Інститут екстрадиції у кримінальному процесі України» подається аналіз інституту екстрадиції, його ролі і місця в сучасному праві. Уточнена сучасна концепція екстрадиції і форми реалізації, яких вона набуває у відповідності до вимог чинного законодавства України та інших нормативно-правових документів.

Автором звертається увага на той факт, що до цього часу має місце неоднозначність розуміння поняття екстрадиції серед юристів.

Найбільш спірними слід вважати визначення екстрадиції, що включають у себе елемент правового статусу особи, яка підлягає видачі, у якості злочинця (правопорушника). Таке визначення на цей час є досить поширеним у сучасній юридичній енциклопедичній науковій літературі.

У той же час, автор вважає за необхідне приєднатися до наукової позиції Т.С. Гавриша, який наголошує на недопустимості використання терміну «видача злочинців» як такого, що суперечить конституційному принципу презумпції невинуватості.

У ході дослідження встановлено, що особа, яка підлягає видачі, може перебувати в статусі обвинуваченого (підозрюваного), або підсудного (засудженого). У той же час, необхідність включення правового статусу особи до дефініції терміну «екстрадиція» є спірним.

Автором також висловлюється позиція, відповідно до якої, зведення екстрадиції до видачі безпідставно звужує ті можливості, що на сьогодні реально має в своєму розпорядженні інститут екстрадиції, оскільки, частіше за все, питаннями видачі екстрадиційна діяльність не вичерпується.

Крім того, екстрадиція відрізняється від видачі і передачі за своїм змістом, оскільки включає в себе стадію порушення ініціативи про передачу (видачу) особи; процес прийняття рішення з даного питання компетентними органами двох держав; стадію оскарження прийнятого рішення; власне процес передачі (видачі) особи; легалізацію вироку судом тієї держави, яка прийняла особу.

У ході дослідження отримані висновки про те, що на сучасному етапі розвитку вітчизняної юридичної науки екстрадиція остаточно сформувалася в якості окремого інституту права. Незважаючи на те, що процеси, пов’язані з удосконаленням процедур видачі тривають і донині, у цілому сам факт існування даного інституту є беззаперечним. Як наслідок – прокурорський нагляд за екстрадицією слід розглядати в якості самостійного напряму діяльності органів прокуратури.

Питання правової природи екстрадиції – тобто належності до певної галузі права – наразі в науці залишається дискусійним. У той же час, автор вважає за необхідне приєднатися до наукової позиції тих дослідників, які вказують на перевагу норм кримінально-процесуального характеру в регулюванні екстрадиційних правовідносин. Таким чином, дослідження нормативно-правового регулювання суспільних відносин у сфері екстрадиції, а так само і прокурорського нагляду в даній галузі пропонується реалізувати, у першу чергу, із застосуванням наукового інструментарію кримінального процесу.

У підрозділі 1.2. «Поняття, функціональне призначення й межі прокурорського нагляду за законністю екстрадиції особи» зроблений науковий аналіз сутності прокурорського нагляду, предмету і меж його реалізації.

Одним із найважливіших проблемних питань у теорії прокурорського нагляду за законністю екстрадиції осіб залишається відсутність понятійного апарату, який би адекватно відображав досліджувані в даній сфері явища й створював достатні гносеологічні основи для ефективної діяльності всіх суб’єктів, які беруть участь у екстрадиції. Дана проблема негативним чином впливає на можливість успішної розробки законодавчих та інших нормативних актів, що регламентують прокурорський нагляд у цілому та нагляд за законністю екстрадиційної діяльності зокрема.

Автором звертається увага на той факт, що питання про сутність прокурорського нагляду, його місце в системі інших державно-правових інститутів, предмет і межі його здійснення дотепер залишається дискусійним. Особливе місце вказаних питань у юридичній науці обумовлене їх вирішальним значенням для практики, а отже і для забезпечення режиму законності в цілому.

При проведенні екстрадиції, прокуратура займає особливе становище, обумовлене специфікою її діяльності.

Автор доводить, що предметом прокурорського нагляду за законністю екстрадиції є дотримання законних прав і свобод громадян у ході реалізації екстрадиції, а також законність рішень, що приймаються відповідними органами. Об’єктом прокурорського нагляду в досліджуваній сфері є конкретизована робота вищезгаданих суб’єктів, згідно з законом.

Головними завданнями прокурора на даному напрямку його діяльності є попередження й припинення порушень прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що включені до процесів екстрадиції, а також – забезпечення встановлених законодавством умов і порядку проведення процедур екстрадиції.

Порівняльний аналіз прокурорського нагляду та суміжних напрямів діяльності уповноважених органів, таких як судовий та відомчий контроль у розрізі процедур екстрадиції свідчить про те, що незважаючи на певні спільні ознаки (у першу чергу, йдеться про спільність завдань, що полягають у захисті прав людини в ході екстрадиції), прокурорський нагляд і судовий контроль за екстрадицією мають суттєві відмінності. Зокрема, прокурорський нагляд за екстрадицією непередбачений міжнародними документами та реалізується виключно на підставі національного законодавства України. Органи прокуратури крім реалізації функцій нагляду, беруть безпосередню участь у процедурах екстрадиції. Для системи прокуратури характерною є наявність чітких субординаційних відносин між її складовими, у тому числі – в питаннях реалізації функцій прокурорського нагляду за екстрадицією.

Так само, прокурорський нагляд і відомчий контроль за екстрадицією також мають ряд суттєвих відмінностей. Зокрема, для суб’єктів здійснення прокурорського нагляду та відомчого контролю характерними є відмінності в визначених завданнях. Відомчий контроль є внутрішнім, у той час як прокурорський нагляд завжди зовнішній. Для прокурорського нагляду забезпечення ефективності процедур екстрадиції не є метою, а виступає як побічний напрям діяльності.

Розділ 2 «Прокурорський нагляд за кримінально-процесуальною діяльністю щодо екстрадиції особи» складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню особливостей реалізації прокурорського нагляду у ході видачі особи в Україну, а також видачі особи іноземній державі.

У підрозділі 2.1. «Прокурорський нагляд за екстрадицією особи в Україну» автором звертається увага на те, що на цей час порядок реалізації прокурорського нагляду за екстрадицією особи в Україну незакріплений кримінально-процесуальним законодавством. Натомість – відповідні положення знайшли своє закріплення у відомчих документах Генеральної прокуратури України.

Функції прокурорського нагляду за екстрадицією особи в Україну безпосередньо покладені на прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, військових прокурорів регіонів та Військово-Морських Сил України, Дніпровського екологічного прокурора, міських, районних, міжрайонних та прирівняних до них прокурорів.

Забезпечення контролю за діяльністю підпорядкованих прокуратур щодо нагляду за додержанням вимог міжнародних договорів і чинного законодавства України та їх застосуванням покладене на міжнародно-правове управління Генеральної прокуратури України.

Основними напрямами прокурорського нагляду за екстрадицією особи в Україну визначено: забезпечення неухильного додержання підпорядкованими прокурорами та органами досудового слідства вимог статті 453 КПК України щодо видачі особи (екстрадиції); вивчення в прокуратурі обласного рівня матеріалів кримінальної справи стосовно встановленої або затриманої за кордоном особи, за наслідками – складання висновку щодо обґрунтованості звернення, наявності умов для екстрадиції такої особи та відповідності документів органу досудового слідства вимогам міжнародних договорів і чинного законодавства України; забезпечення додержання вимог міжнародних договорів та статті 454 КПК України стосовно виданих в Україну осіб щодо межі кримінальної відповідальності у кримінальних справах, що розслідуються органами досудового слідства або розглядаються судами України; у разі встановлення порушень – невідкладне вжиття заходів прокурорського реагування та інформування Генеральної прокуратури України.

Зважаючи на те, що одним із важливих напрямів прокурорського нагляду є контроль за правильністю оформлення запиту про видачу, чітким дотриманням його змісту та форми відповідно до міжнародних стандартів у сфері кримінального судочинства, автором, виходячи з вимог міжнародних документів, наданий ряд рекомендацій щодо змісту даного документу.

У підрозділі 2.2. «Прокурорський нагляд за екстрадицією особи до іноземної держави» автором звертається увага на комплексність правового регулювання прокурорського нагляду взагалі та про аналогічний характер регулювання нагляду за екстрадицією осіб до іноземної держави зокрема.

Дослідження нормативного підґрунтя прокурорського нагляду за екстрадицією особи до іноземної держави дозволило конкретизувати основні критерії оцінки ефективності даного напряму діяльності органів прокуратури, завдання прокурорського нагляду за законністю екстрадиції осіб до іноземних держав та функції суб’єктів даного виду нагляду.

Запропоновано угрупувати документи, якими врегульовані питання прокурорського нагляду за екстрадицією осіб до іноземних держав, за наступними видами: нормативні акти, якими урегульовані загальні питання щодо здійснення прокурорського нагляду в Україні; нормативні акти, якими урегульовані загальні питання щодо здійснення екстрадиції; нормативні акти, якими урегульований порядок реалізації прокурорського нагляду за видачею осіб до іноземних держав. Реалізовано дослідження кожної з наведених класифікаційних груп.

У ході дослідження з’ясовано, що основними критеріями оцінки ефективності прокурорського нагляду за додержанням законів у міжнародно-правовій сфері є: дотримання встановлених процедур, строків, повноти, а також належної якості підготовки та виконання звернень про правову допомогу в кримінальних справах; забезпечення прав громадян та юридичних осіб, інтереси яких зачіпаються при наданні та отриманні міжнародної правової допомоги у кримінальних справах. Своєчасність і повнота дій з усунення порушень закону та притягнення винних осіб до відповідальності, а також вжиття передбачених КПК України заходів до оскарження прийнятих судами рішень, що суперечать вимогам кримінально-процесуального законодавства або міжнародного договору України; повнота та достовірність відображення статистичних показників роботи за зверненнями про правову допомогу в кримінальних справах.

Автором доведено, що одним із головних завдань прокурора на даному напрямку його діяльності є попередження й припинення порушень прав і законних інтересів фізичних й юридичних осіб, які включені до процесів екстрадиції особи до іноземної держави, а також забезпечення встановлених законодавством умов і порядку проведення процедур екстрадиції. Зазначені завдання знаходять свій логічний розвиток у відповідних функціях суб’єктів нагляду за екстрадицією осіб до іноземних держав. У роботі наведений детальний аналіз зазначеного кола завдань.

Результати дослідження основних завдань та функцій, які реалізуються органами прокуратури з метою нагляду за екстрадицією осіб до іноземних держав, свідчать, що основною сферою їх реалізації є діяльність уповноважених органів по застосуванню заходів кримінально-процесуального примусу.

У розділі 3 «Прокурорський нагляд за застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу», що складається з трьох підрозділів, проаналізовані положення прокурорського нагляду за затриманням особи, яка вчинила злочин за межами України, тимчасовим та екстрадиційним арештом.

У підрозділі 3.1. «Прокурорський нагляд за затриманням особи, яка вчинила злочин за межами України» автором звертається увага на той факт, що у кримінально-процесуальному законодавстві багатьох іноземних держав не передбачено такої процесуальної міри, як затримання особи та доставка її в суд під вартою з метою вирішення питання щодо її подальшої екстрадиції.

У вітчизняному законодавстві особливості затримання особи, яка вчинила злочин за межами України, визначені статтею 461 КПК України. Серед іншого, вказана стаття містить основні засади прокурорського нагляду за затриманням особи, яка вчинила злочин за межами України.

На підставі аналізу положень чинного законодавства, автор дійшов висновку про те, що прокурорський нагляд за затриманням осіб, які вчинили злочин за межами України, реалізується шляхом перевірок законності затримання таких осіб, що проводяться на підставах та в порядку, визначеному статтею 461 КПК України.

Перевірка законності затримання особи, яка вчинила злочин за межами України, відповідно до статті 461 КПК України повинна включати в себе: перевірку підстав затримання та перевірку мотивів затримання.

Перевірка органами прокуратури підстав затримання особи, яка вчинила злочин за межами України, має включати в себе перевірку на відповідність загальним підставам затримання, передбаченим статтею 106 КПК України. У випадку затримання особи, яка вчинила злочин за межами України підстави затримання входять до групи, що визначена законодавцем як «інші дані, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину». Також, має бути реалізована перевірка на відповідність підставам затримання, передбаченими відповідними міжнародними документами, що ратифіковані Верховною Радою України у встановленому порядку. Автором звертається увага на той факт, що перевірка органами прокуратури підстав затримання особи, яка вчинила злочин за межами України, у визначених законом випадках також має включати в себе перевірку наявності відповідного судового рішення про затримання особи, передбаченого статтею 165-2 КПК України.

Як свідчить аналіз судової практики, фактично підставами затримання особи, яка вчинила злочин за межами України, є оголошення такої особи у міжнародний (міждержавний) розшук.

Стосовно перевірки мотивів затримання, автор зазначає, що вони вказані законодавцем виключно для випадків затримання осіб на підставах, визначених як «інші дані, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину». Тобто перевірка мотивів затримання має включати в себе перевірку на відповідність мотивам затримання, передбаченим статтею 106 КПК України для випадків затримання осіб на підставі інших даних, що надають можливість підозрювати особу у вчиненні злочину. Такими є: спроба особи втекти; відсутність зареєстрованого місця проживання чи перебування; відсутність можливості встановити особу підозрюваного.

У ході дослідження питань прокурорського нагляду за затриманням особи, яка вчинила злочин за межами України, автором звертається увага на наступну проблему: за статтею 106-1 КПК України і статтею 3 Закону України «Про правонаступництво України» порядок затримання підозрюваних визначається Положенням про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, затвердженим Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13.07.1976 р. № 4203-ІХ, яке фактично втратило свій регулятивний вплив, оскільки значна частина його норм не відповідає чинному законодавству України.

На практиці це призводить до того, що всупереч європейським традиціям і принципам права значна частина питань кримінально-процесуального затримання (документальне оформлення, порядок утримання і реалізації прав затриманих осіб в ізоляторах тимчасового тримання та ін.) регулюються відомчими нормативно-правовими актами, які не є джерелами кримінально-процесуального права.

З урахуванням отриманих результатів, у додатках надані рекомендації щодо внесення змін до чинного законодавства.

У підрозділі 3.2. «Прокурорський нагляд за застосуванням тимчасового арешту» автором звертається увага на те, що порядок участі прокурора у процедурі тимчасового арешту, врегульований статтею 462 КПК України.

Прокурорський нагляд за тимчасовим арештом у відповідності до статті 462 КПК України здійснюється шляхом погодження подання про застосування тимчасового арешту, яке вноситься до суду органом дізнання. У ході погодження даного процесуального документу, прокурор зобов’язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, встановити наявність визначених чинним КПК України реквізитів подання, наявність запиту та відповідних документів, визначених договором, на підставі яких вирішується питання про екстрадицію, а також відсутність обставин, що перешкоджають видачі або передачі.

Враховуючи, що подання про застосування тимчасового арешту ініціює процес застосування щодо особи запобіжного заходу, зрозуміло що правильність вирішення судом питання про взяття під варту значною мірою залежить від належної якості відповідного процесуального документу. У свою чергу, прокурор, у ході погодження даного документу, має достатні важелі впливу, що дозволяють забезпечити достатній рівень підготовки відповідного подання.

Оскільки чинним КПК України вимоги до форми та змісту подання про застосування тимчасового арешту не встановлені, а також, зважаючи на те, що недостатній рівень нормативної конкретизації повноважень прокурора на даному етапі обрання запобіжного заходу може мати наслідком порушення прав особи в ході застосування тимчасового арешту, автор дійшов висновку про теоретичну і практичну необхідність встановлення вимог, що ставляться до форми та змісту названого документу.

У дослідженні звертається увага на те, що фактичною підставою для застосування тимчасового арешту виступають документи, що містять дані про вчинення особою злочину на території іноземної держави та обрання щодо неї запобіжного заходу компетентним органом іноземної держави. Саме на підставі вказаних документів судом приймається рішення, чи дійсно підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений намагається ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджає встановленню істини у справі або продовжує злочинну діяльність.

При цьому, чинним законодавством під час екстрадиції не передбачена можливість отримання від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного письмових зобов’язань про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, як це передбачено статтею 148 КПК України для інших випадків, коли відсутні підстави застосування запобіжних заходів.

Зважаючи на відсутність у чинному КПК України відповідних положень щодо прокурорського нагляду за додержанням законів під час перебування особи, до якої застосований тимчасовий арешт, у місцях попереднього ув’язнення, автором обґрунтована необхідність додаткового вивчення даного питання. Зокрема, дисертант вважає, що таке обмеження сфери нагляду суттєво знижує ефективність прокурорського нагляду за процедурами екстрадиції в цілому.

За результатами аналізу отримані наступні висновки: прокурорський нагляд за додержанням законів під час перебування особи, до якої застосована процедура тимчасового арешту, у місцях попереднього ув’язнення не закріплений кримінально-процесуальним законодавством в якості обов’язкової складової процедур екстрадиції на відміну від інших визначених законодавцем випадків. Загальні підстави здійснення даного виду прокурорського нагляду встановлені Законом України «Про прокуратуру». Окремі положення, що стосуються прокурорського нагляду за додержанням законів під час перебування особи, до якої застосована процедура тимчасового арешту, у місцях попереднього ув’язнення закріплені в відомчих документах прокуратури України.

З метою приведення змісту КПК України у відповідність із чинним законодавством (зокрема Законом України «Про прокуратуру»), а також задля усунення ситуації, коли окремі питання здійснення прокурорського нагляду за тимчасовим арештом регулюються відомчими нормативно-правовими актами, які не є джерелами кримінально-процесуального права, автором пропонується внести зміни до статті 462 КПК України та доповнити її окремими положеннями, що стосуються прокурорського нагляду за додержанням законів під час перебування особи, до якої застосована процедура тимчасового арешту, у місцях попереднього ув’язнення.

Відповідні рекомендації щодо внесення змін до чинного законодавства наведені у додатках.

У підрозділі 3.3. «Прокурорський нагляд за застосуванням екстрадиційного арешту» автором зазначається, що в цілому, механізми регулювання обрання запобіжного заходу у вигляді екстрадиційного арешту на сьогодні в чинному кримінально-процесуальному законодавстві України врегульовані статтею 463 КПК України. Науковий аналіз основних напрямів прокурорського нагляду за законністю екстрадиційного арешту, на думку дисертанта, доцільно реалізовувати виходячи із порядку звільнення особи з-під варти для даного випадку.

Звільнення особи з-під екстрадиційного арешту може здійснюватися: судом – у порядку, передбаченому статтею 463 КПК України «Екстрадиційний арешт»; прокурором області або його заступником за дорученням (зверненням) центрального органу, або за погодженням з відповідним центральним органом – у порядку, визначеному статтею 464 КПК України «Припинення тимчасового або екстрадиційного арешту».

Звільнення особи з-під екстрадиційного арешту судом здійснюється в випадку, коли максимальний строк екстрадиційного арешту, передбачений частиною сьомою статті 463 КПК України, закінчився, а питання щодо видачі особи (екстрадиції) та її фактичної передачі центральним органом не вирішено. Максимальний строк екстрадиційного арешту складає вісімнадцять місяців.

Автор зауважує, що, незважаючи на відсутність прямої вказівки у нормах чинного КПК України, фактично звільнення особи з-під екстрадиційного арешту судом можливе виключно за результатами розгляду скарги особи, до якої застосовано екстрадиційний арешт або її захисника чи законного представника відносно підстав для звільнення з-під варти.

Дисертант звертає увагу на існуюче проблемне питання, пов’язане із забезпеченням участі представника прокуратури у розгляді судом підстав для звільнення особи з-під варти. Так, незважаючи на пряму вказівку в відповідному відомчому документі, положення щодо такої участі у чинному КПК України відсутні для випадку, коли розгляд підстав звільнення особи з-під екстрадиційного арешту ініційований особою, до якої застосовано екстрадиційний арешт, або її захисником чи законним представником.

Відсутність відповідних положень у законодавстві є негативним чинником, що знижує ефективність прокурорського нагляду за процедурами екстрадиційного арешту та екстрадиції в цілому, оскільки відомчі документи Генеральної прокуратури України не є обов’язковими для виконання іншими учасниками екстрадиційних правовідносин – зокрема, судами. Відповідно, фактично в чинному КПК України не передбачені механізми отримання органами прокуратури інформації про відповідні рішення з метою застосування (за необхідності) заходів для запобігання втечі особи та забезпечення в подальшому її видачі.

Урегулювання даної проблеми можливе шляхом включення до чинного КПК України прямої вказівки на необхідність обов’язкової участі уповноваженого представника прокуратури у розгляді питання щодо звільнення особи з-під варти, ініційованого цією особою, її захисником чи законним представником.

Звільнення особи з-під екстрадиційного арешту прокурором області або його заступником здійснюється у відповідності до статті 464 КПК України.

Досліджуючи питання звільнення особи з-під екстрадиційного арешту прокурором області або його заступником, дисертант доходить висновку про те, що чинним КПК України для даного випадку не передбачено можливості застосування заходів для запобігання втечі особи та забезпечення в подальшому її видачі.

Зокрема, у статті 463 КПК України прямо зазначено, що такі заходи можуть бути застосовані виключно в разі звільнення особи з-під варти судом.

На думку автора, незалежно від того, ким приймається рішення про звільнення особи з-під екстрадиційного арешту, у чинному кримінально-процесуальному законодавстві має бути передбачена можливість застосування альтернативних запобіжних заходів.

Враховуючи, що фактичні підстави для звільнення особи з-під варти судом прокурором області або його заступником є тісно пов’язаними між собою (відсутність запиту про екстрадицію як наслідок матиме неможливість вирішення центральним органом питання щодо видачі особи), автор вважає, що існує необхідність передбачити заходи для запобігання втечі крім випадку звільнення особи з-під екстрадиційного арешту судом також і для процедур звільнення з-під варти прокурором.