СПІВВІДНОШЕННЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО І НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність та необхідність розгляду обраної теми дослідження, розкрито мету та головні дослідницькі завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, визначено наукову новизну та можливості практичного застосування роботи, наведено відомості про апробацію та публікації результатів дослідження. Ґрунтовне вивчення проблеми співвідношення норм міжнародного і національного права дозволило покращати теоретико-правове дослідження ролі, меж та засобів правового регулювання інтеграційних, міжнародних процесів у світі.

Розділ 1 «Методологія дослідження співвідношення норм міжнародного і національного права» складається з трьох підрозділів, присвячених визначенню загальнотеоретичних підходів щодо визначення критеріїв співвідношення норм міжнародного і національного права, сучасним напрямам дослідження форм взаємодії норм міжнародного і національного права, характеристиці аналізу первинних елементів систем міжнародного і національного права.

Підрозділ 1.1. «Загальнотеоретичні підходи щодо визначення критеріїв співвідношення норм міжнародного і національного права» присвячено проблемі співвідношення норм міжнародного і національного права в силу гострої практичної значущості сучасного міжнародного права та національних правових систем. Досліджувана проблема довгий час вивчалася виключно юристами-міжнародниками. Загальнотеоретична юриспруденція розглядалась ученими як теорія внутрішньодержавного права, до предмета якої не входить взаємодія між системами міжнародного та національного права, тим більше – між окремими їх елементами, якими є норми права. Специфіка дослідження зумовила звернення до робіт з теорії норми права, принципів права, доктрин співвідношення міжнародного та національного права, проблематики взаємодії норм міжнародного та національного права, імплементації міжнародного права до національних правових систем тощо.

Категорія норми права справедливо вважається центральною конструкцією юриспруденції, що зумовило її аналіз авторами та представниками всіх відомих у минулому та чинних у сучасності парадигм праворозуміння. Проаналізовано співвідношення загальнолюдських принципів права з такими поняттями як «основні принципи міжнародного права», «загальновизнані принципи права» та «загальні принципи права». Охарактеризовано основні підходи щодо співвідношення норм міжнародного і національного права. Виявлено, що співвідношення принципів міжнародного та національного права не досліджувалося і на загальнотеоретичному рівні залишається відкритим. Більшість досліджень присвячено співвідношенню міжнародного та національного права як систем права або як правових систем, тоді як співвідношення такого основного елементу будь-якої системи права як правова норма залишається на периферії досліджень попри всю важливість цієї проблематики. Існує велика кількість галузевих досліджень співвідношення окремих інститутів, джерел права тощо, що вимагає загальнотеоретичного узагальнення.

У підрозділі 1.2. «Сучасні напрями дослідження форм взаємодії норм міжнародного і національного права» розглянуто багаторівневість методологічного інструментарію, який включає підходи, принципи, методи, концепти, серед яких важливе місце посідає концепт примату методу у цій поліструктурній системі. Використано філософський (загальнонауковий), спеціально-науковий та конкретно-проблемний рівні дослідження. Зазначено, що кожен із рівнів дослідження має свою специфіку пізнавальних підходів, принципів та методів й об’єктивується у вигляді конкретних шляхів пізнавальної діяльності.

Визначальну роль відіграє системний підхід. Системоутворюючим елементом у кожній із досліджуваних у роботі систем є норма права, яка зумовлює різноманітні варіанти співвідношення правового регулювання відповідних суспільних відносин засобами міжнародного та національного права. Цей підхід дозволив з’ясувати сутність усіх наявних на сьогодні доктрин співвідношення норм міжнародного та національного права, визначити їхні компоненти та зв’язки між ними. Синергетичний підхід доповнив та розвинув системний підхід, сприяв вивченню динаміки розвитку досліджуваної системи.

Визначальну роль для цього дослідження має ієрархізація як складова системного підходу та як його специфікація. Ієрархічна будова для системи діючих правових норм є інтегративною, системотворчою, яка надає їй аксіоматичного характеру. Важливе значення при дослідженні мав інформаційний підхід, сутність якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об’єкта, процесу або явища в природі і суспільстві у першу чергу виявляються й аналізуються найбільш характерні для них інформаційні аспекти, які істотним чином визначають їхній стан і розвиток.

У сучасній юриспруденції дослідницькі підходи та методи тісно взаємопов’язані між собою і навіть можуть мінятися місцями, займаючи різні щаблі методологічних сходинок (прикладами тому можуть бути історичний підхід та методи історичної науки – історико-генетичний, історико-типологічний, історико-системний, герменевтичний підхід та герменевтичний метод тощо).

Охарактеризовано спеціально-наукові методи: формально-юридичний, історико-генетичний, порівняльно-правовий, герменевтичний.

Зазначено, що всі методологічні засоби використано комплексно, у системі, яка виключає їх суперечливість.

У підрозділі 1.3. «Первинні елементи систем міжнародного і національного права» розглянуто наукову літературу, що свідчить про існування значної розбіжності у розумінні категорій та понять, які становлять предмет цього дослідження. Пропонується визначення категорійного апарату дослідження, який ґрунтується на критичному осмисленні наукових досягнень у цій сфері.

Національне право (національна правова система) розглядається як конкретно-історична сукупність права (законодавства), юридичної практики та пануючої правової ідеології конкретної держави.

У зв’язку з відсутністю загальноприйнятого визначення міжнародного права та його історичною мінливістю в доктрині залишається проблема пошуку адекватного визначення міжнародного права, яке охоплювало б його основні риси і чітко виражало його сутність.

Міжнародне право (міжнародна правова система) – це правова система, що складається з принципів і норм, якими регулюються відносини між її суб’єктами – державами, міжнародними організаціями тощо. Особливостями системи міжнародного права є те, що вона не входить до будь-якої національної системи права і не включає норм національного права.

Принципи права – це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що сьогодні є дискусійним поняттям у вітчизняній науці.

Принцип міжнародного права – юридично узагальнене правило поведінки суб’єктів міжнародного права у конкретній сфері правовідносин.

Норма права – це правило поведінки загального характеру, встановлене або санкціоноване компетентним органом держави, що має загальнообов’язкову силу, регулює суспільні відносини в інтересах громадян та суспільства, передбачає відповідальність перед державою у разі порушення цієї норми.

Норма міжнародного права – це створене узгодженням суб’єктів формально визначене правило, яке встановлює для них права та обов’язки, існування яких забезпечується юридичним механізмом.

Поняття співвідношення норм міжнародного та національного права визначено як складну історично сформовану, відносно стійку систему взаємодії, взаємовпливу та взаємозалежності різнопорядкових правил суспільнозначущої поведінки суб’єктів права. Указівка на історичний аспект співвідношення покликана акцентувати увагу на зумовленості співвідношення норм міжнародного та національного права факторами історики-правової реальності. Для досучасного міжнародного права взаємовплив та взаємозалежність між нормами цих двох систем права були мінімальними.

Виявлено, що в науці уявлення щодо категорійного апарату дослідження, правові поняття, як і всі наукові поняття, мають тенденцію до розвитку й удосконалення відповідно до поглиблення знань про правову реальність. Відбувається зменшення обсягу понять, у результаті чого збільшується його зміст. Формуються видові або конкретні поняття, наприклад, «національна правова система» «регіональна правова система», «міжнародна правова система»; «норма національного права», «норма міжнародного права» «принципи національного права», «принципи міжнародного права».

Розділ 2. «Загальне та особливе у нормах міжнародного і національного права» складається з трьох підрозділів, присвячених виокремленню загального та особливого у принципах міжнародного і національного права. Проаналізовано класифікації та структуру норм міжнародного і національного права. Виявлено узгодженість міжнародного і національного права, юридико-технічні аспекти втілення міжнародних норм у національну правову систему.

Підрозділ 2.1. «Принципи міжнародного і принципи національного права: загальне та особливе» присвячено аналізу принципів міжнародного і національного права та виявленню їх співвідношення.

Наголошено на тому, що принципи міжнародного права становлять ієрархічну систему, яку очолюють норми jus cogens, до яких більшість фахівців міжнародного права відносять: повагу територіальної цілісності, непорушність суверенітету, неприпустимість рабства, катувань та геноциду. У свою чергу, ці принципи входять до більш широкої категорії загальновизнаних норм та принципів міжнародного права. Крім того, зважаючи на фрагментацію міжнародного права, формування галузей міжнародного права, визначено наявність галузевих принципів міжнародного права.

Принципи національного права також становлять систему:

1) принципи правосвідомості;

2) принципи правоутворення;

3) принципи правотворчості, а серед них – принципи законотворчості і нормотворчості;

4) принципи системи права: а) загальноправові (основні); б) міжгалузеві; в) галузеві; г) принципи інститутів права;

5) принципи структури права: а) загальносоціальні і юридичні;
б) публічні і приватні; в) регулятивні й охоронні; г) матеріальні й процесуальні; д) об’єктивні і суб’єктивні;

6) принципи правореалізації, а серед них принципи правозастосування;

7) принципи правоохорони, а серед них, особливо, принципи правосуддя і юридичної відповідальності.

Охарактеризовано загальновизнані принципи національного і міжнародного права, виявлено загальне та особливе.

Визначено, що однією з актуальних проблем є питання використання загальновизнаних принципів і норм міжнародного права національними судами. Загальновизнані принципи і норми міжнародного права можуть застосовуватися судами у разі суперечності між нормами національного права. Мета такого застосування – подолання юридичної колізії. При цьому загальновизнані принципи і норми міжнародного права застосовуються замість норм національного права. Використання загальновизнаних принципів і норм міжнародного права за необхідності надасть можливість встановити сутність і значення норм національного законодавства. Мета звернення до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права в таких випадках – надати юридичне тлумачення правовій норми, розтлумачити її значення. При тлумаченні загальновизнані принципи і норми міжнародного права і норми національного законодавства застосовуються судом «у взаємозв’язку». Потреба у використанні загальновизнаних норм міжнародного права може виникнути, коли одне і те ж питання в цілому однаково регулюється і національним законодавством, і загальновизнаними нормами міжнародного права.

У підрозділі 2.2. «Загальне та особливе у нормах міжнародного і національного права: класифікація та структура» зазначено, що специфічною для міжнародно-правових норм є їхня внутрішня
структура.

Зазначено, що більшість національно-правових норм складається із трьох частин:

гіпотези – умови, за якої застосовується правило поведінки;

диспозиції – самого правила поведінки;

санкцій – заходів державного примусу, що застосовуються у разі порушення правила поведінки.

Міжнародно-правові норми, зазвичай, містять тільки диспозицію, дуже рідко – гіпотезу і диспозицію, а санкції є взагалі відсутніми. Інколи гіпотези і диспозиції міжнародно-правових норм містяться в різних статтях міжнародного акта, а іноді і в різних актах, які пов’язані між собою.

Санкції, як правило, визначаються в окремих міжнародних договорах і звичаях і не завжди мають визначений характер.

Зазначено, що приписи, які містяться у галузях міжнародного і національного права, можуть бути поділені по різних підставах.

Проаналізовано класифікації норм міжнародного та національного права, визначено їх співвідношення. За юридичною природою і ступенем обов’язковості приписів норми обох галузей права можуть бути імперативними, коли правила поведінки в них є владними, і диспозитивними, коли правило формулюється так, що надається можливість вибору того чи іншого поводження. До імперативних норм міжнародного права відносять основні або загальновизнані принципи і норми міжнародного права, спеціальні (галузеві) принципи і норми (наприклад, принцип свободи відкритого моря, принцип невід’ємного суверенітету держав над своїми природними багатствами і ресурсами тощо) і деякі інші норми (наприклад, норми про дипломатичні привілеї та імунітети).
Переважання у міжнародному та національному праві матеріальних норм не применшує значущості процесуальних правил поведінки. Саме за допомогою останніх забезпечується реалізація матеріальних норм даних галузей права.

За методом правового регулювання, тобто за прийомами і способами правового впливу на відповідні суспільні відносини, норми міжнародного і національного права поділяються на правовстановлюючі, правозобов’язуючі та правозабороняючі. На відміну від норм міжнародного права, національні норми істотно розрізняються між собою за юридичною силою. Вони шикуються в ієрархію у тій же послідовності, що і нормативні правові акти, в яких вони містяться. Із цієї точки зору національні норми диференціюються у вигляді норм, які мають вищу юридичну силу, містяться у конституції, у національному законі, акті глави держави, підзаконному акті, рішенні суду тощо.

У підрозділі 2.3. «Узгодження національного і міжнародного права, юридико-технічні аспекти втілення міжнародних норм у національну правову систему» проаналізовано юридико-технічні аспекти дії будь-яких елементів механізму правового регулювання, які мають передувати узгодженню деяких позицій політико-аксіологічного та аксіологічно-правового аналізу, без чого обговорення проблем правового інструментарію досягнення політичних цілей, ступінь відповідності яких національним інтересам залишається нез’ясованим, буде суто формальним та соціально беззмістовним. З огляду на це, важливим є відокремлення тимчасових і партикулярних політичних інтересів у сфері євроінтеграції від загальнонаціонального політичного інтересу у цій сфері, ціннісне осмислення якого, власне, і буде важливою передумою успішної гармонізації українського та європейського права.

Доведено, що вироблення стійкого консенсусу із принципових політико-правових питань є нагальною необхідністю, без реалізації якої навряд чи можна розраховувати на ефективність євроінтеграційних трансформацій вітчизняного правопорядку.

Визначено, що вивчення та пізнання процесів узгодження норм національного та міжнародного права, включаючи притаманні їм суперечливі тенденції – це глобальне завдання для всіх сучасних країн та всього світового співтовариства. Об’єктивний аналіз надає змогу правильно оцінити ступінь загального та специфічного у політичному, економічному, правовому, науково-технічному, соціально-культурному розвитку країн та адекватну міру правових розбіжностей і міру правової інтеграції. Реалізація цих заходів сприятиме забезпеченню інтеграції правової системи України з європейськими міждержавними правовими системами та встановленню узгодженості національного та міжнародного права в аспекті юридико-технічних засобів втілення міжнародних норм у національну правову систему.

Розділ 3. «Вплив глобалізаційних та інтегративних процесів на взаємодію норм міжнародного і національного права» складається з трьох підрозділів. присвячених визначенню сучасних форм впливу норм міжнародного права на норми національного права, аналізу впливу норм національного права на норми міжнародного права, загальній характеристиці передумов розв’язання колізій та вирішенню проблем співвідношення норм міжнародного і національного права: гармонізації положень національного законодавства з нормами міжнародного права.

У підрозділі 3.1. «Сучасні форми впливу норм міжнародного права на національне право» доведено, що основними способами впливу норм міжнародного права на норми національного права є відсилання, рецепція та трансформація. Відсилання являє собою приклад колізійної норми, що складається з обсягу та прив’язки і безпосередньо не містить правил поведінки (диспозиції). Розрізняються два основні види відсилок – загальна та спеціальна.

При рецепції міжнародно-правова норма дослівно відтворюється в акті національного законодавства.

Рецепція – це, перш за все, сприйняття, визнання і схвалення національною правовою системою норм і принципів наднаціонального права, спрямовані на універсалізацію національного права. Прикладом рецепції є закріплення на національному рівні нормативно-правових приписів щодо прав та свобод людини та громадянина, що містяться в основних міжнародно-правових актах.

Трансформація – це об’єктивне явище, що виражається в різних способах здійснення міжнародних зобов’язань держави через видання нею національно-правових актів. У роботі виокремлено два види трансформації: загальна (генеральна) трансформація та спеціальна (індивідуальна) трансформація. У науці іноді також виокремлюють пряму й опосередковану трансформацію. Так, на думку І.І. Лукашука, при прямій трансформації правила договору породжують тотожні правила в національному праві
в силу самого акта ратифікації або іншого виду прийняття договору. Такий вид трансформації іноді називають інкорпорацією або включенням.

Таким чином, сьогодні широко визнаються можливість і реальна участь міжнародно-правових норм у національному правозастосуванні, у регулюванні певних національних правовідносин. Деякі автори виокремлюють такі способи впливу норм міжнародного права на національне право: гармонізацію, уніфікацію, стандартизацію, імплементацію, адаптацію та як кінцевий результат – універсалізацію. Ці способи часто використовувалися науковцями, однак є вже застарілими для сучасної держави. Такі способи впливу норм міжнародного права на національне право є кінцевим результатом впливу, а не процесом.

Зазначено, що питання щодо співвідношення норм міжнародного і національного права, їх юридичної сили має не тільки теоретичне, але й практичне значення, тому виникає важлива проблема, яка позначається терміном «примат міжнародного права». Концептуальне дослідження цієї проблеми в теорії права має свою історію, яка відображає еволюцію ідей, що стосуються співвідношення міжнародного і національного права.

Таким чином, в умовах глобалізації на зміну примату національного права фактично прийшов примат міжнародного права. Якщо раніше участь національних держав у формуванні міжнародного права була більш визначною, то в сучасних умовах державам частіше доводиться зважати на норми міжнародного права, що вже прийняті.

У підрозділі 3.2. «Вплив норм національного права на норми міжнародного права» визначено, що в українському законодавстві питання співвідношення між національним і міжнародним правом певною мірою регулюється Конституцією 1996 року. Водночас слід наголосити на тому, що в Конституції України йдеться не про міжнародне право в цілому, а лише про таке його джерело, як міжнародний договір. До того ж йдеться не про всі види міжнародного договору, а лише про такі договори, які потребують згоди на обов’язковість із боку Верховної Ради України. Між національним і міжнародним правом існують тісний взаємозв’язок і взаємодія. Міжнародне право акумулює досягнення національних систем права. За структурою міжнародне право наближається до їх структури (поділ на дві підсистеми — приватну і публічну, наявність галузей права — міжнародне економічне, космічне, повітряне, морське, гуманітарне тощо), що свідчить про вплив національного права на міжнародне право.

Міжнародне право (у формі міжнародно-правового договору) є одним із юридичних джерел національного права, допускає пряме «входження» норм міжнародного публічного і приватного права в конституційне, цивільне, кримінально-виконавче тощо.

Яскравим прикладом впливу норм національного права на норми міжнародного права є скасування рабства. Ще одним із прикладів впливу норм національного права на норми міжнародного права є впровадження закріплення на міжнародному рівні права на свободу совісті та віросповідання, яке є одним із фундаментальних прав, що закріплені в усіх міжнародних документах, які містять перелік прав людини. Починаючі з другої половини ХХ ст. відбувалось активне формування міжнародної судової та квазі-судової практики захисту цього права, що надало його змісту певної динаміки.

У підрозділі 3.3. «Передумови розв’язання колізій та вирішення проблем співвідношення норм міжнародного і національного права: гармонізація положень національного законодавства з нормами міжнародного права (на прикладі українського законодавства)» проаналізовано один із головних аспектів загальної проблеми співвідношення норм міжнародного та норм національного права, а саме – колізії норм міжнародного права та норм національного права і шляхи попередження та вирішення таких колізій. Науковці виокремлюють такі види колізій, що виникають у процесі взаємодії міжнародного та національного права: колізії між нормами національного та нормами міжнародного права; колізії між міжнародно-звичаєвими нормами, включаючи загальноприйняті принципи і норми міжнародного права, вираженими ззовні у формі міжнародного звичаю, та нормами національного законодавства; колізії між міжнародно-правовими нормами та актами їх тлумачення тощо.

Зазначено, що імплементація як процес виконання державою міжнародно-правових норм відбувається на стадії нормотворчості, на стадії реалізації, у тому числі і застосування права. Колізії між нормами міжнародного права та нормами національного законодавства є лише одним із видів юридичних колізій, що виникають у процесі взаємодії міжнародного та національного права. Специфіка розв’язання питання співвідношення норм міжнародного і національного права в українській державі – включення до нормативної системи певних міжнародних норм, що застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства – визначає першочерговість дослідження насамперед колізій між нормами національного законодавства і нормами міжнародного права, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, які слід віднести до колізій у законодавстві, тому що застосування норм міжнародного права, згода на обов’язковість яких для України надана іншим, ніж парламент, органом, не можуть безпосередньо конфліктувати під час правозастосування з нормами національного законодавства, оскільки безпосереднє застосування таких міжнародних норм в Україні є неконституційним. Тому у цьому разі скоріше йдеться про вирішення колізій у контексті приведення національних нормативно-правових актів у відповідність до зобов’язань, взятих Україною за такими міжнародними нормами права з метою їх належної реалізації.

Таким чином, існування колізій між нормами міжнародного та нормами національного права існують в законодавстві будь-якої держави. Однак, саме їх кількість та наявність обґрунтованих шляхів подолання колізій і свідчить про рівень ефективності національного законодавства.

Проаналізовано питання про гармонізацію національного законодавства з нормами міжнародного права. У сучасному світі відбуваються процеси зближення національних правових систем, налагодження юридичних механізмів їх взаємодії, способів правової інтеграції в Європі, створюються міжнародні судові установи та органи.