СУДОВИЙ КОНТРОЛЬ НА ДОСУДОВИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА: НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД Автореферат

У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми дисертації, її теоретична і практична значущість, визначено об’єкт та предмет дослідження, а також мету й завдання, які ставив перед собою дисертант; розкрито ступінь наукової розробки та наукову новизну; вказано форми апробації та впровадження одержаних результатів.

Розділ 1 – “Поняття, зміст та межі судового контролю у кримінальному судочинстві України та зарубіжних країн” – складається із двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Співвідношення понять судовий контроль, прокурорський нагляд та відомчий контроль” на основі аналізу наукової літератури та поглядів фахівців дано авторське визначення судового контролю як здійснюваної у встановленому законом порядку діяльності суду, що ініціюється внесенням скарги чи подання з метою перевірки законності та обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод громадян або наявних підстав доцільності такого обмеження.

Характеризуючи співвідношення понять “судовий контроль”, “прокурорський нагляд” та “відомчий контроль”, дисертант доходить таких висновків: 1) їх наявність розглядається як процесуальна можливість виправлення помилки на досудових стадіях кримінального судочинства; 2) вони виконують різні функції, поряд із загальними мають власні завдання, конкретні владні повноваження та предмет відання; 3) суд з урахуванням процесуально встановленого порядку діяльності досить обмежений у своїх можливостях, водночас його визнають найбільш дієвим, надійним та ефективним. Нагляд прокуратури також виступає надійним механізмом захисту порушених прав і свобод громадянина й у тих випадках, коли повноважень інших органів (у тому числі контрольних) недостатньо для того, щоб самостійно поновити порушене право або звернутися до суду; 4) начальник слідчого відділу та прокурор можуть здійснювати свою діяльність і без відповідної скарги, на підставі займаних посад, для суду факт звернення є обов’язковим. Водночас судовий контроль має ширші повноваження, ніж прокурорський нагляд та відомчий контроль, оскільки під час отримання судового дозволу об’єктом перевірки стає як діяльність прокурора, так і діяльність начальника слідчого відділу; 5) за своєю природою прокурорський нагляд та відомчий контроль несуть юридичну відповідальність за законність проведення всього досудового розслідування, а судовий контроль – за законність лише тих процесуальних та слідчих дій, проведення яких відбувається за згодою суду; 6) керівні вказівки начальника слідчого відділу в ряді випадків допомагають виключити втручання прокурора та звернення до суду.

У підрозділі 1.2 “Межі судового контролю на досудових стадіях кримінального судочинства” визначення припустимих меж судового контролю базувалось на необхідності врахування повноважень суду, наявності в нього реальних засобів перевірки законності та обґрунтованості рішень. Межі судового контролю зумовлені особливостями процедури здійснення як запобіжного, так і наступного судового контролю. Саме в цьому значною мірою виявляються переваги судового контролю над іншими видами контролю та нагляду.

Зокрема, у ході дослідження встановлено, що під час проведення попереджувального судового контролю частіше використовуються такі способи, як розгляд судом: 1) подання слідчого про взяття особи під варту; 2) подання про продовження строку тримання під вартою обвинуваченого; 3) подання слідчого про поміщення обвинуваченого до медичного закладу для проведення судово-медичної або судово-психіатричної експертизи; 4) давання судом дозволу на провадження окремих слідчих дій чи оперативно-розшукових заходів.

Способами здійснення наступного судового контролю частіше слугують: а) перевірка законності й обґрунтованості провадження окремих процесуальних дій; б) розгляд скарг на дії і рішення, що починаються на досудовому етапі.

Крім того, автором окремо виділені та піддавалися аналізу такі основні форми (напрями) реалізації судового контролю за законністю та обґрунтованістю: 1) застосування заходів процесуального примусу; 2) дій та рішень органів кримінального переслідування, що обмежують конституційні права та свободи громадян; 3) слідчих дій, що обмежують конституційні права та свободи громадян.

Аналізуючи вимоги чинного кримінально-процесуального законодавства та досвід окремих зарубіжних країн (зокрема КПК Арменії, Республіки Білорусь, Естонії, Казахстану, Російської Федерації, Молдови та ін.), дисертант дійшов висновку, що рівню конституційної захищеності не відповідає застосування слідчим самостійно таких заходів кримінально-процесуального примусу, як відсторонення обвинуваченого від займаної посади (ст. 147 КПК України) та накладення арешту на майно (ст. 125 КПК України). Такі слідчі дії, на його думку, повинні проводитися за вмотивованою постановою судді.

Розділ 2 – “Завдання судового контролю на досудових стадіях кримінального процесу” – складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Завдання судового контролю на стадії порушення кримінальної справи” зазначено, що контрольна діяльність суду на стадії порушення кримінальної справи обумовлена тим положенням, що суд, на відміну від прокурора і слідчого, не є представником органу обвинувачення, він також не представляє сторону захисту. Ця обставина передбачає неупередженість і незалежність суду, слугує надійним гарантом законності й обґрунтованості рішень, що приймаються ним. В останні роки кількість розглянутих скарг на постанови про порушення кримінальної справи коливається в межах 11–12 тис., з яких задовольняється 26–30%. Про відмову в порушенні кримінальної справи, зокрема в 2010 р. було розглянуто 10,6 тис. скарг, з яких задоволено 43,6%. Подібна тенденція спостерігалась і в 2009 р. Водночас дисертант зауважує, що судовий контроль поки що, на відміну від постійного та безперервного прокурорського нагляду, має епізодичний характер.

Автор вважає, що час для оскарження постанови про порушення кримінальної справи особою, щодо якої порушено кримінальну справу, повинен бути обмеженим 7-денним строком з дня отримання копії постанови чи повідомлення прокурора про відмову скасування постанови, як і можливість оскарження постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, передбачену ст. 236-1 КПК України. Такий строк буде урівнювати права різних учасників кримінального процесу та осіб, інтересів яких стосується порушення чи непорушення кримінальної справи, та відповідати принципу змагальності і диспозитивності, закріпленому ст. 16-1 КПК України. З огляду на вищенаведене запропоновано зі ст. 236-7 КПК України виключити ч. 4, а ч. 1 викласти в такій редакції: “Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину може бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, з дотриманням правил підсудності протягом семи днів з дня отримання копії постанови чи повідомлення прокурора про відмову в скасуванні постанови”.

У підрозділі 2.2 “Завдання судового контролю на стадії досудового розслідування” розглянуто роль суду в забезпеченні законності та обґрунтованості рішень слідчого на досудових стадіях провадження у кримінальній справі.

Повноваження суду на досудових стадіях дисертант аналізує відносно двох груп залежно від їх правової природи. У першій групі досліджувалися питання, що пов’язані з проведенням слідчих і оперативно-розшукових дій та застосуванням примусових заходів, які обмежують конституційні права людини. У другій – повноваження, що полягають у розгляді скарг на дії та рішення органу дізнання, слідчого та прокурора, що випливає з аналізу положень ряду норм кримінально-процесуального законодавства.

Виходячи з того, що, реалізуючи свої повноваження на досудовому розслідуванні, суд так чи інакше втручається у вирішення питань, пов’язаних з кримінальним переслідуванням, що створює можливість виникнення певної загрози для незалежності та об’єктивності суддів при подальшому судовому розгляді. Тому зміст судового контролю за органами досудового слідства автором вбачається в тому, щоб забезпечити особі гарантію захисту своїх прав та інтересів у суді. Особа, права якої порушуються на стадії досудового слідства, не позбавлена судового захисту і має перспективу такого захисту, а суд, згідно з чинним законодавством, має широкі можливості в поновленні прав та інтересів особи. Такий контроль повинен забезпечити гарантію оскарження всіх рішень, діянь органів досудового слідства, прокурора, які здатні завдати шкоди конституційним правам і свободам учасників кримінального судочинства або утруднити доступ громадян до правосуддя.

Таким чином, суттєве розширення повноважень суду на стадії досудового розслідування забезпечує можливість запобігання незаконному обмеженню конституційних прав учасників кримінального судочинства, а в разі потреби – швидкого й ефективного їх відновлення. Крім того, це дає змогу ввести певні елементи змагальності на цьому етапі провадження у справі. Разом із тим аналіз законодавства в частині регламентації цього напряму діяльності суду свідчить про необхідність його подальшого вдосконалення.

На основі проведеного дослідження автор обґрунтовує, що примусові освідування та ексгумація трупа повинні проводитися на підставі рішення судді, що буде відповідати ст. 29 Конституції України та ст. 298 Цивільного кодексу України. Аналогічні норми закріплені і в КПК деяких зарубіжних країн.

Дисертант також вважає за необхідне доповнити ч. 9 ст. 187 КПК України таким положенням: “Після скасування арешту, накладеного на кореспонденцію, та зупинення зняття інформації з каналів зв’язку слідчий зобов’язаний роз’яснити особі, стосовно якої були проведені ці слідчі дії, можливість оскаржити постанову про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку у вищому спеціалізованому суді”. У разі встановлення судом незаконного проведення зазначених слідчих дій особа має право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, визначеному Законом України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду”. З метою реалізації особою наданого їй права пропонується також п. 1-1 ст. 2 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” після слів “…обшуку, виїмки…” доповнити словами “накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв’язку”.

На думку автора, в законі слід передбачити право зацікавлених осіб, які подають до суду скаргу на постанову про закриття кримінальної справи, за їх бажанням ознайомитись з усіма матеріалами закритої кримінальної справи. Це дасть їм можливість обґрунтувати у скарзі до суду свої міркування стосовно незгоди з рішенням органів досудового розслідування, а іноді й упевненість у тому, що рішення про закриття кримінальної справи прийнято законно та обґрунтовано.

Розділ 3 – “Судовий контроль за обмеженням конституційних прав та свобод людини і громадянина на досудових стадіях кримінального процесу” – складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Судовий контроль за оперативно-розшуковою діяльністю” розглянуто проблеми дотримання законності при здійсненні оперативно-розшукових заходів.

На основі проведеного дослідження робиться висновок, що сутність судового контролю за використанням матеріалів ОРД у кримінальному процесі полягає в дослідженні судом юридичних та фактичних підстав для прийняття законного та обґрунтованого рішення про проведення ОРЗ, що обмежують конституційні права та свободи громадян. Зазначений вид діяльності здійснюється з метою запобігання незаконному обмеженню та безпідставному порушенню конституційних прав громадян і їх відновлення у випадку встановлення порушень закону.

Зазначений вид судового контролю за використанням матеріалів ОРД, на думку дисертанта, є попереднім у зв’язку з тим, що у кримінальному процесі суддя, приймаючи зазначене рішення, лише оцінює наявність чи відсутність юридичних та фактичних підстав для проведення ОРЗ, самі ж дії, передбачені ч. 2 ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, ще не проведені. У випадку відсутності юридичних та фактичних підстав суддя відмовляє в наданні дозволу на проведення ОРЗ, що обмежують конституційні права та свободи громадян.

На думку дисертанта, нелогічною є норма (ч. 2 п. 10 ст. 14 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”), що передбачає право прокурора при винесенні протесту зупинити проведення оперативно-розшукових заходів, дозвіл на які дано судом, оскільки таке положення фактично нівелює призначення судового контролю за ОРД та перевищує повноваження прокуратури. Крім того, ця норма суперечить ч. 5 ст. 97, ч. 4 ст. 187, ч. 1 ст. 354 КПК України.

У підрозділі 3.2 “Судовий контроль за застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу” проаналізовано співвідношення функцій суду, прокурора та органу досудового слідства щодо застосування заходів процесуального примусу.

Основною ознакою кримінально-процесуального примусу виділено обмеження конституційних прав і свобод людини. При цьому не має значення, чи усвідомлюється це особою, до якої цей захід застосовується, або ні.

Погоджуючись з тим, що судовий контроль більшою мірою, ніж прокурорський нагляд, відповідає вимогам міжнародних стандартів у сфері охорони прав і законних інтересів особи на досудовому слідстві, автор вважає, що проста заміна прокурорського нагляду на судовий контроль проблему підвищення гарантій прав особи вирішити не може. Зумовлено це тим, що сам по собі судовий контроль за застосуванням примусових заходів просто фізично не здатний охопити всі сторони такої діяльності органів, що здійснюють досудове розслідування злочинів. Вирішити це завдання пропонується шляхом об’єднання можливостей судового контролю і прокурорського нагляду за досудовим слідством.

Окремо дисертант розглядає засоби судового контролю, застосування яких є важливим гарантом прав і законних інтересів осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину. Один з них пов’язаний з розглядом подання слідчого про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді взяття під варту і, відповідно, з перевіркою судом законності й обґрунтованості затримання. Другий спосіб – пов’язаний з оскарженням затримання в суді. Відповідно до чинного законодавства, скаргу затриманого негайно надсилає до суду начальник місця попереднього ув’язнення і розглядає суд одночасно з поданням органу дізнання чи слідчого про обрання запобіжного заходу, чи, якщо скарга надходить після обрання запобіжного заходу, її розглядає суд протягом трьох днів з часу надходження.

У підрозділі 3.3 “Судовий контроль за отриманням дозволу на проведення окремих слідчих дій” висвітлено питання судового контролю за провадженням окремих слідчих дій, пов’язаних з проведенням обшуку, виїмки, накладенням арешту на кореспонденцію і зняттям інформації з каналів зв’язку та їх оглядом і виїмкою, оглядом житла.

Стосовно здійснення судового контролю за отриманням дозволу на проведення зазначених слідчих дій дисертант звертає увагу на низку невирішених проблем, які, на його думку, полягають у такому:

1) чинним кримінально-процесуальним законодавством чітко не сформульовано поняття житла та іншого володіння особи;

2) форма вираження “достатніх даних”, що є підставою для проведення обшуку, в законодавстві не конкретизована;

3) дуалістичне нормативно-правове врегулювання арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку як слідчої дії та оперативно-розшукового заходу на стадії порушення кримінальної справи.

У цьому сенсі спірними та невирішеними є питання щодо можливості проведення цієї слідчої дії до порушення кримінальної справи, що передбачено ч. 3 ст. 187 КПК України, оскільки відповідно до ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” передбачено аналогічний оперативно-розшуковий захід, для проведення якого необхідне заведення оперативно-розшукової справи. Проведення цього оперативно-розшукового заходу узгоджується і не суперечить ч. 5 ст. 97 та ч. 2 ст. 65 КПК України. Отже, законодавче закріплення можливості проведення слідчої дії, що полягає в арешті на кореспонденцію і знятті інформації з каналів зв’язку до порушення кримінальної справи, на думку автора, є необґрунтованим, оскільки тоді виникає питання, які матеріали може надати до суду слідчий, котрий не має права на здійснення оперативно-розшукової діяльності, адже слідчі підрозділи не є суб’єктами ОРД і на стадії порушення кримінальної справи повноваження та можливості слідчого вкрай обмежені.