ФОРМА ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ДОГОВОРУ ТА НАСЛІДКИ ЇЇ НЕДОТРИМАННЯ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, вказано на її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, задачі, об’єкт і предмет дослідження, розкрито методологічну основу роботи, сформульовано її наукову новизну, висвітлено практичне значення одержаних результатів, наведено перелік апробацій результатів дослідження, відомості про публікації за темою дисертації.

Розділ перший “Загальна характеристика категорії “форма цивільно-правового договору”” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Цивільно-правовий договір як інститут цивільного права” автор підтримує та додатково обґрунтовує точку зору науковців, які вважають, що договір як категорія цивільного права повинен розглядатись лише в двох якостях: як юридичний факт та як відповідне зобов’язальне правовідношення. При цьому вказується на відсутність підстав для виокрем­лення такої сутності договору, як “договір-документ”, оскільки останній є лише однією із форм договору-юридичного факту.

Дисертантом зазначається, що договором як юридичним фактом є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, яка характеризується поєднанням двох взаємо­залежних та взаємообумовлених елементів: змісту (умов договору, які в сукупності відтворюють домовленість сторін) та форми (способу волевияв­лення, за допомогою якого об’єктивовані умови договору). Договір як правовідношення є сукупністю договірних зобов’язань, які виникають на підставі договору-юридичного факту.

Підрозділ 1.2 “Поняття “форма цивільно-правового договору” та її пра­вове значення” присвячений дослідженню правової природи форми договору та аналізу її значення.

Зокрема, дисертантом встановлено відсутність підстав для поділу у вітчиз­няному цивільному праві договорів на “формальні” та “неформальні”, оскіль­ки форма є необхідною умовою існування всіх договорів, в тому числі реальних та таких, що підлягають державній реєстрації.

Водночас, якщо для консенсуальних договорів форма дозволяє встановити момент їх укладення, то при укладенні реального договору досягнення домовленості між сторонами у певній формі до передачі майна є потенційно правовстановлюючим юридичним фактом, виникнення якого законодавець ставить у залежність від іншого юридичного факту (передачі майна, або вчинення інших дій, спрямованих на виконання договору), що у сукупності утворює особливий юридичний склад.

За результатами аналізу наукових праць дисертант приходить до висновку, що всі існуючі визначення досліджуваного поняття можна поділити на дві категорії залежно від підходу автора до форми договору як до способу виявлення волі сторін договору, або як до способу його фіксації.

Водночас обґрунтовується, що фіксація як можливість подальшого відтво­рення волі сторін не є обов’язковою ознакою форми договору, оскільки є неможливою при його укладенні в усній формі, в тому числі з використанням конклюдентних дій або мовчання.

Автором також доводиться, що для кваліфікації способу виявлення волі як форми договору необхідним є закріплення такого положення на рівні право­вої норми, що дозволяє розмежувати форму договору від інших доказів воле­виявлення сторін, які можуть виникати при укладенні договору. При цьому відображенням діалектичної єдності змісту та форми будь-якого явища є наявність у формі договору його змісту (умов) як обов’язкова ознака форми договору.

За таких обставин, формулюється авторське визначення форми цивільно-правового договору, під якою пропонується розуміти встановлений законом спосіб волевиявлення сторін щодо змісту (умов) цивільно-правового дого­вору. При цьому зазначається, що оферта та акцепт за правовою природою є правочинами, а тому форма договору, на відміну від форми правочину, є поєднанням двох або більше способів волевиявлення сторін (форм оферти та акцепту), які, за загальним правилом, повинні співпадати.

Автором доводиться, що категорія “форма договору” охоплює поняття “форма укладення договору”, і включає в себе, по-перше, поведінку сторін в частині виявлення волі щодо укладення договору (власне “форму укладення договору”) та, по-друге, об’єкти матеріального світу у вигляді документів, які можуть виникнути в результаті такої поведінки.

За результатами аналізу наукових праць та чинного законодавства робиться висновок, що форма договору має наступне правове значення: є необхідною умовою існування всіх договорів; право сторін на вибір форми договору є елементом свободи договору; є основним доказом, який під­тверджує факт укладення та остаточний зміст договору, дозволяє відмежу­вати його від попередніх переговорів; визначає момент укладення консен­суальних договорів (за винятком тих, що підлягають обов’язковій державній реєстрації).

У підрозділі 1.3 “Історія розвитку форм цивільно-правових договорів” встановлено, що, як і переважна більшість основоположних категорій сучас­ного цивільного права, форма договору бере початок з римського приватного права. Основними досягненнями його у цій сфері стало остаточне розмежу­вання понять “форма” та “зміст” договору, що відобразилось у створенні договірної конструкції консенсуального договору, форма якого не регулю­валась правом. Крім того, саме в цей період виникли вербальні та літеральні контракти, що стали праобразами сучасних усної та письмової форм догово­рів, а також правова конструкція реального договору, яка була перехідним етапом між формальними та неформальними договорами.

Напрацювання римського права були сприйняті на території сучасної України та знайшли відображення у формальних усних формулах періоду Руської Правди та поступовому поширенні письмової форми договору, участі свідків та посадових осіб в укладенні договорів, закріплених у Литовських статутах.

Після входження значної частини територій України до складу Російської імперії питання форми договору визначались переважно актами Російського царства, а пізніше Російської імперії. При цьому, якщо Соборне уложення Олексія Михайловича 1649 року та Права, за якими судиться малоросійський народ, 1793 року врегульовували виключно письмову форму договору, то у Зведенні законів цивільних вже містився поділ форм договору на усну та письмову, розмежовувались поняття “форма” та “форма укладення” дого­вору, було закріплено принцип свободи вибору форми договору та сфор­мульовані наслідки недотримання письмової форми у вигляді заборони посилання на покази свідків.

Останнім етапом розвитку форми договору, за висновком дисертанта, стало післяреволюційне законодавство спочатку радянської, а потім незалеж­ної України. Незважаючи на протиставлення радянського права дореволю­ційному, положення про форму договору, напрацьовані російським законо­творцями, без суттєвих змін були сприйняті ЦК УРСР 1922 та 1963 років, а пізніше і ЦК України. Відмітною ознакою законодавства радянського періоду стала спроба посилити вплив держави на цивільний обіг спочатку шляхом встановлення обов’язковості нотаріального посвідчення договорів за участю державних підприємств та установ, а потім шляхом встановлення обов’яз­кової письмової форми договорів за участю юридичних осіб. Сучасні положення ст.ст. 205, 639 та 640 ЦК України заклали нове підґрунтя для дискусій в частині існування нотаріальної форми договору та правового значення державної реєстрації договорів.

Другий розділ “Різновиди форм цивільно-правового договору за ци­вільним законодавством України” включає в себе три підрозділи.

У підрозділі 2.1 “Усна форма цивільно-правового договору” зроблено висновок, що усною формою договору є форма, яка характеризується відсутністю фіксації змісту договору на матеріальних носіях. При цьому авто­ром обґрунтовується, що конклюдентні дії та мовчання не є окремими від усної форми способами виявлення волі, натомість разом із словесним спосо­бом волевиявлення можуть використовуватись для укладення договору в усній формі.

Дисертантом зазначається, що конклюдентні дії можуть полягати виключ­но у діях (активній поведінці) сторін (однієї із сторін), оскільки бездіяльність (пасивна поведінка) за своєю сутністю є мовчанням, яке і доктрина, і законо­давство відрізняє від конклюдентних дій, а відтак висловлюється пропозиція про внесення відповідних змін до ч. 2 ст. 205 ЦК України.

Незважаючи на те, що конклюдентні дії є способом волевиявлення, який може використовуватись для укладення договору в усній формі, як виняток, за допомогою конклюдентних дій договір може бути укладений і в письмовій формі у випадку акцептування конклюдентними діями письмової оферти, з огляду на що ч. 3 ст. 639 ЦК України слід доповнити положенням, за яким “письмова форма договору вважається дотриманою, якщо письмова пропози­ція укласти договір прийнята в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 642 цього кодексу”. При цьому автором доводиться, що для акцептування письмової оферти конклюдентними діями не обов’язковим є повне виконання умов оферти, натомість достатнім є вчинення стороною будь-яких дій, спрямова­них на виконання умов письмової оферти.

За результатом дослідження мовчання як способу виявлення волі сторін договору автором робиться висновок, що воно може використовуватись для укладення договору виключно за умови попередньої активної поведінки (дій) іншої сторони (сторін).

Підрозділ 2.2 “Письмова форма цивільно-правового договору” містить дослідження особливостей правового регулювання письмової форми дого­вору, під якою, за висновком автора, слід розуміти встановлений законом спосіб волевиявлення сторін щодо змісту (умов) договору з фіксацією його змісту на певному носієві без участі третіх осіб. При цьому дисертантом доводиться, що термін “проста письмова форма”, який використовувався ЦК УРСР 1963 року, є невдалим, оскільки відображає не ключові ознаки цієї форми, а протиставляє її більш складній нотаріальній формі.

Автор поділяє та додатково обґрунтовує точку зору науковців, які вважають, що так звана “електронна форма” договору на сьогодні є не самостійною формою договору, а способом волевиявлення, за допомогою якого договір може бути укладений у письмовій формі. Водночас, дисер­тантом зауважується, що за своєю правовою природою виявлення волі з використанням електронних засобів зв’язку містить цілий ряд ознак, що відрізняють її від “звичайної” письмової форми, а тому у недалекому майбутньому можна очікувати на його відокремлення у самостійну форму договору з окремими правовими наслідками.

Як зазначається автором, при укладенні договору у вигляді одного або кількох письмових документів обов’язковими елементами його форми висту­пають наявність тексту, що виражає зміст договору, підписи сторін, а також, у деяких випадках, скріплення договору печатками. При цьому підписом, як обов’язковим елементом простої письмової форми договору, є набір письмо­вих знаків, що дає можливість ідентифікувати особу підписанта та засвідчує його волю до настання правових наслідків, викладених у змісті договору.

При укладенні договору з використанням засобів електронного зв’язку обов’язковими елементами його форми виступають наявність тексту, що виражає зміст договору, у вигляді електронних даних, а також електронні цифрові підписи осіб, які укладають договір. При цьому вказується, що електронний цифровий підпис, як обов’язковий елемент електронної форми договору, є видом електронного підпису, отриманого за результатом крипто­графічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується, дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача, а також підтверджує факт його ознайомлення з змістом договору і надання згоди на його укладення.

З метою усунення неточностей у регулюванні форми договорів, що укладаються однією юридичною особою від імені іншої юридичної особи, в частині скріплення таких договорів печатками, ч. 2 ст. 207 ЦК України пропо­нується доповнити абзацом третім, за яким “у випадку вчинення правочину від імені юридичної особи іншою юридичною особою такий правочин скріплюється печаткою юридичної особи, яка вчиняє правочин”.

За результатом аналізу чинного законодавства автором встановлено, що в якості обов’язкової письмова форма договору встановлюється: по-перше, залежно від суб’єктного складу учасників відповідних відносин; по-друге, при укладенні договорів щодо цінного майна; по-третє, при укладенні окремих видів договорів залежно від їх предмету, а також при укладенні договорів у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

У підрозділі 2.3 “Нотаріальна форма цивільно-правового договору та суміжні правові інститути” за результатами аналізу наукових праць, чин­ного законодавства та практики його застосування встановлено, що, незва­жаючи на відсутність у ч. 1 ст. 205 ЦК України посилання на нотаріальну форму договору, на сьогодні і доктрина, і судова практика визнають фактичне її існування. За таких умов висловлюється твердження про необхідність закріплення у ч. 1 ст. 205 ЦК України можливості вчинення правочину в усній, письмовій та нотаріальній формах.

Аналізуючи сутність нотаріальної форми договору, дисертант приходить до висновку, що під вказаним поняттям слід розуміти встановлений законом спосіб волевиявлення сторін щодо змісту (умов) договору з фіксацією його змісту на певному носієві за участю нотаріуса.

Незважаючи на те, що відповідно до чинного законодавства договір може бути укладений в нотаріальній формі лише шляхом підписання сторонами єдиного документа, автор приходить до висновку, що сутність нотаріальної форми договору не перешкоджає нотаріальному посвідченню окремо оферти та акцепту, а тому обґрунтовується необхідність доповнення ч. 2 ст. 209 ЦК України абзацом 2, за яким “нотаріальна форма договору вважається дотри­маною у випадку нотаріального посвідчення окремо оферти та акцепту”.

Враховуючи, що однією із головних цілей нотаріальної форми договору є надання йому більшої доказової сили, дисертантом також доводиться необ­хідність закріплення у законі презумпції достовірності нотаріально посвід­чених документів, за змістом якої на сторону, що посилається на їх недосто­вірність, покладався б обов’язок доведення таких обставин, що в більшій мірі забезпечувало б захист інтересів добросовісних учасників цивільного обороту.

Досліджуючи суміжні з нотаріальним посвідченням правові інститути, дисертант приходить до висновку, що, якщо нотаріальне посвідчення дого­вору є самостійною формою договору, то його державна реєстрація є елемен­том публічного права (який, проте, безпосередньо пов’язаний з цивільним правом), що покликаний забезпечити захист публічного інтересу шляхом забезпечення публічності інформації про договір, а тому не є формою договору.

За таких умов, обґрунтованою визнається відмова вітчизняного законо­давця від державної реєстрації зобов’язальних договорів щодо нерухомості з 01.01.2012 та перехід відповідно до положень Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” до реєстрації виключно речових прав на основі титульної (центральноєвропейської) системи реєстрації. Водночас автором вказується на суттєві недоліки вказа­ного закону, які стали наслідком неврахування при його розробці ряду принципових положень такої системи реєстрації, а саме принципу доступ­ності реєстру прав на нерухомість, а також принципу відповідальності держави за помилки, зроблені в даному реєстрі. Відтак обґрунтовується доцільність внесення відповідних змін до законодавства, які б, у тому числі, передбачали відшкодування шкоди, завданої помилками, зробленими в Дер­жавному реєстрі речових прав на нерухоме майно, зі спеціального фонду, створеного за рахунок реєстраційних платежів.

За результатом аналізу системи державної реєстрації у сфері обігу неру­хомості, що запроваджується з 01.01.2012 Законом України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, автором звертається увага на питання захисту прав набувача майна у період з моменту укладення договору (його нотаріального посвідчення) до моменту реєстрації права власності у територіальних органах Міністерства юстиції України, оскільки у цей проміжок часу право власності зберігається за відчужувачем, що дозволяє здійснити йому повторний продаж одного і того ж об’єкту. Як на потенційно ефективні механізмами захисту прав покупця вказується, по-перше, на передачу коштів продавцю, належних йому за договором, лише після реєстрації набувачем права власності на об’єкт нерухомості та збері­гання їх до того часу на депозиті у нотаріуса; по-друге, покладення на нотаріуса обов’язку передати зобов’язальний договір та, можливо, документи, що підтверджують його виконання, на реєстрацію та отримати з метою їх передачі набувачу відповідні правопідтверджуючі документи.

Крім того, незважаючи на притаманність затвердженій судом мировій угоді окремих ознак форми договору, автором доводиться, що остання не є формою договору, оскільки такий спосіб легалізації договору, як затверджен­ня його судом, передбачений лише для одного виду правочину, а відтак він не може бути обраний сторонами за власним розсудом як форма для будь-якого договору.

Розділ третій “Правові наслідки недотримання форми цивільно-правового договору” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1 “Правові наслідки недотримання форми цивільно-правового договору, що не має конститутивного значення” містить висновок автора, що недотриманням форми договору є порушення встановлених законом вимог до письмової або нотаріальної форм договору, які є обов’язковими для укладення відповідного договору. При цьому дисертантом зазначається, що наслідки недотримання встановленої форми договору залежать від того, чи має вона конститутивне значення для договору.

Досліджуючи наслідки недотримання письмової форми договору, що не має конститутивного значення, автор вказує на недосконалість законодавчої техніки при розробці відповідних правових норм, що створює підґрунтя для неоднозначного правозастосування у сфері заборони посилатись на свідчення свідків у випадку виникнення спору щодо укладеності такого договору. За таких умов у дисертації обґрунтовується доцільність включення до ч. 1 ст. 218 ЦК України прямої вказівки на те, що у випадку недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, посилання на свідчення свідків заборонене не лише для заперечення, а й для підтвер­дження факту укладення договору. Також зазначається про необхідність вилучення з абз. 2 ч. 1 ст. 218 ЦК України посилання на “одну із сторін”, оскільки укладення договору може стосуватись також прав та обов’язків третіх осіб, на яких формально теж не поширюються правила ст. 218 ЦК України. За таких умов, пропонується викласти перше речення абз. 2 ч. 1 ст. 218 ЦК України в наступній редакції: “Факт вчинення правочину, а також заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами”. Аналогічні за суттю та обґрунтуванням зміни пропо­нується внести і до абз. 2 ч. 1 ст. 1051 ЦК України.

За результатами аналізу правового регулювання форми зовнішньоеконо­мічних договорів, дисертантом робиться висновок про невідповідність наслід­ків порушення форми зовнішньоекономічного договору у вигляді його оспорюваності міжнародній правовій традиції та про відсутність обґрунто­ваних підстав для існування такого роду наслідків. Водночас, враховуючи недоцільність повної відмови від обов’язкової письмової форми для дого­ворів за участю юридичних осіб у теперішній час обґрунтовується необхід­ність поширення наслідків недотримання письмової форми договору, визна­чених абз. 2 ч. 1 ст. 218 ЦК України, на випадки порушення форми зовнішньоекономічних договорів та внесення відповідних змін до ч. 5 ст. 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”.

Досліджуючи у підрозділі 3.2 “Правові наслідки недотримання форми цивільно-правового договору, що має конститутивне значення” наслідки порушення нотаріальної форми договору, автор приходить до висновку, що нікчемний договір за своєю природою є цивільним правопорушенням, яке не тільки порушує суб’єктивні права учасників правовідносин, а й посягає на стабільність торгового обороту. За таких умов метою реституції як обов’яз­кової спеціальної санкції, передбаченої за вчинення недійсного правочину, є в першу чергу захист торгового обороту, як публічного, а не приватного інте­ресу. Відтак дисертантом доводиться необхідність встановлення не права, а обов’язку суду застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи, та викладення ч. 5 ст. 216 ЦК України у відповідній редакції.

Незважаючи на вищевказану правову природу нікчемного правочину, закон містить механізм конвалідації, тобто відновлення юридичної сили договору, укладеного з порушенням обов’язкової форми, що має конститу­тивне значення. Водночас, автор звертає увагу не недосконалість відповідних законодавчих положень, викладених у ч. 2 ст. 218 ЦК України, внаслідок відсутності вказівки на спрямованість дії однієї із сторін на виконання право­чину, укладеного з порушенням письмової форми договору, з урахуванням чого пропонується внести відповідні редакційні зміни до ч. 2 ст. 218 ЦК України.

Дисертантом також зазначається, що існуюче положення ч. 4 ст. 258 ЦК України про встановлення 10-річного строку позовної давності для вимог про застосування наслідків нікчемного правочину не забезпечує повноцінної дійсності такого договору, оскільки вказане положення не перешкоджає стороні, яка наполягає на нікчемності правочину, посилатись на нікчемність правочину за позовом, пред’явленим до неї іншою стороною (наприклад, про стягнення боргу за цим правочином). За таких умов дисертантом обґрунто­вується необхідність введення до складу ЦК України норми, якою було б заборонено посилатись на нікчемність правочину після спливу строку позовної давності для звернення до суду з позовом про застосування наслідків недійсності правочину.