ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ІНСТАНЦІЙНОЇ ПОБУДОВИ СИСТЕМИ СУДІВ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ УКРАЇНИ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито його зв’язок із науковими планами та програмами, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи, наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача у їх одержанні, а також подано інформацію про апробацію основних положень дисертації, публікації та структуру роботи.

У першому розділі «Становлення інституту судових інстанцій в Україні», який складається з двох підрозділів, акцентовано увагу на історичному зародженні, становленні та розвитку судових інстанцій у державних утвореннях на території сучасної України, проведено порівняльно-правовий аналіз інстанційної побудови та її нормативного закріплення в законодавстві європейських країн англосаксонської і континентальної правових сімей.

У підрозділі 1.1. «Розвиток інституту судових інстанцій на територіях сучасної України (історико-правовий аспект)» зазначено, що інстанційна побудова судів часів Русі та Галицько-Волинського князівства не запроваджувалася, хоча формально надавалося право на оскарження судового рішення (присуду). Це мало продовження в нормах литовських статутів та пов’язувалося з утворенням кількох судових інстанцій для вирішення спору. У період національно-визвольного руху 1648-1654 рр. характерним стало нашарування судів різної компетенції, що діяли як суди першої інстанції. Під час перебування етнічних українських земель у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії (1774–1918 рр.) з метою забезпечення оскарження судових рішень створювалася триінстанційна система судів. Запровадження заходів судової реформи 1864 р., проведеної в Російській імперії, дало змогу створити судову систему з чіткою інстанційною побудовою.

Відродження національної державності (1917-1921 рр.) розглядається як період здійснення переходу від російської системи судочинства до створення і початку функціонування національних судових органів та реалізації спроб побудови триінстанційної вертикалі адміністративних судів. Однак ведення бойових дій, часті зміни влади та її внутрішня нестабільність визначили домінантну роль військового (надзвичайного) судочинства.

Початок радянського періоду характеризується спрощенням судових процедур, відсутністю вищих інстанцій та повною залежністю судових органів від адміністративних. Створення моделі тоталітарного державного режиму призвело до функціонування позасудових карально-репресивних органів, що мало наслідком системні порушення засад судочинства, а судові інстанції забезпечували «законність» постановленого вироку. У роки відбудови народного господарства було створено три інстанції спеціалізованих судових органів відомчого спрямування та спеціальних судових органів у системі МВС. Результатом проведення реформ у період 1960-1990 рр. стала побудова триінстанційної системи судочинства, яка, хоч і на рівні декларацій, але відповідала загальновизнаним стандартам.

Як основа для розмежування судових ланок та судових інстанцій убачаються положення Концепції судово-правової реформи від 28 квітня 1992 р. та приписи Конституції України 1996 р. Прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. уперше визначило інстанційність як принцип побудови системи судів загальної юрисдикції. Але неоднозначне розуміння судової інстанції має наслідком визначення в окремо взятій судовій процедурі (адміністративній) судових органів, діяльність яких суперечить загальноприйнятим правилам інстанційної побудови судів. У такому сенсі законодавчі приписи унеможливлюють реалізацію конституційних положень щодо забезпечення державою права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, а встановлення законом випадків, що визначають порядок перегляду судових рішень у визначених категоріях справ, звужує право особи на справедливий суд.

У підрозділі 1.2. «Міжнародно-правовий досвід функціонування судових інстанцій» аргументовано, що традиції правових систем загального та континентального права орієнтовані на забезпечення процесуальних (повноважних) умов, необхідних для ухвалення законного та справедливого судового рішення у судах усіх інстанцій; надання судового тлумачення спірним правовим положенням (судові рекомендації), а також формування відповідних висновків вищими судовими інстанціями (так званий процесуальних контроль); забезпечення можливості відкриття повторного (або нового) провадження у справі, що зумовлюється виявленням нових істотних обставин, які вказують на помилковість прийнятого рішення. Континентальна модель судової системи у контексті дисертаційної роботи характеризується тим, що діяльність судів забезпечується розвинутим законодавством, судовий прецедент використовується досить рідко, а судова система має багатоступінчастий, інстанційний характер. Інстанційне окреслення будь-якої судової системи залежить від того, яким чином організовані стадії судового провадження та за яким принципом відповідно до цього створені суди. Загалом системи судів європейських країн мають багатоступінчасту, ієрархічну структуру для гарантування всебічного дослідження й оперативного вирішення правових спорів та забезпечення однакового застосування норм права в державі.

У другому розділі «Інстанційна організація судів загальної юрисдикції України», який складається з трьох підрозділів, здійснено аналіз чинного законодавства про судоустрій і судочинство в частині теоретичного обґрунтування, організації та функціонування судових інстанцій, а також розглянуто співвідношення понять «судова ланка» і «судова інстанція».

У підрозділі 2.1. «Теоретичні аспекти запровадження та реалізації інстанційної побудови судової системи» з’ясовано, що на конституційному рівні інстанційність прямо не передбачена серед принципів побудови системи судів загальної юрисдикції, але визначена у законодавчих приписах. Законодавцем допущено буквальне розширення кількості конституційних принципів побудови системи судів загальної юрисдикції, що стало можливим шляхом системного тлумачення норм розділу VIII «Правосуддя». Тому необхідним є внесення доповнень до частини 1 статті 125 Конституції України в аспекті конституційного визначення інстанційності як одного із принципів побудови системи судів загальної юрисдикції. Побудова та функціонування системи судових інстанцій лежать у площині застосування правил загальної теорії систем, за якими системоутворюючим фактором виступає захист судом прав і свобод людини, а результатом взаємодії судових інстанцій – врегулювання суспільних відносин шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур.

У підрозділі 2.2. «Організація системи судів загальної юрисдикції в аспекті інстанційного розташування» стверджується, що необхідність вирішення спору по суті та забезпечення права на апеляційне і касаційне оскарження судового рішення створює потребу організації судових інстанцій, що дає можливість виділити окремі стадії судового процесу та відповідні їм судові інстанції. Сутність діяльності судових інстанцій відрізняється за завданнями, обсягом повноважень та місцем в інстанційному розташуванні. Щодо системи судів загальної юрисдикції, то її елементами є відповідні суди, взаємодія ланок яких можлива виключно в інстанційному (процесуальному) аспекті. Вказаний підхід дав змогу дати авторські визначення понять «суд першої інстанції», «суд апеляційної інстанції» та «суд касаційної інстанції».

У підрозділі 2.3. «Судова ланка та судова інстанція: питання співвідношення» вказано, що доведено, що в Україні створено чотири судові ланки (місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України) та три судові інстанції (перша, апеляційна та касаційна). Верховний Суд України, не будучи касаційною інстанцією, але безумовно залишаючись найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, наділений особливими судовими повноваженнями, зміст яких полягає у можливості перегляду рішень судів касаційної інстанції, та повноваженнями конституційно-правового характеру. Аналіз підходів до реалізації правила «одна ланка – одна інстанція» доводить їх різність у більшості європейських країн, хоча вони мають спільну рису щодо вирішення основної проблеми – забезпечення розгляду всіх спорів по суті судами одного рівня (перша інстанція), розв’язання якої є можливим двома способами: або шляхом створення на першому рівні судової системи (перша інстанція) двох видів судів, що спеціалізуються на розгляді незначних спорів і вирішенні більш складних справ відповідно, або запровадження широкого використання медіації. Реалізацією зазначених способів досягається дотримання правила «одна ланка – одна інстанція», розвантаження судів першої інстанції та підвищення якості й оперативності судочинства.

У третьому розділі «Інстанційна модель функціонування системи судів загальної юрисдикції України: проблеми теорії та практики», що складається з двох підрозділів, викладено авторське бачення принципу інстанційності як одного з основних факторів у побудові системи судочинства та окреслено перспективні напрями реформування судових органів у вказаному контексті.

У підрозділі 3.1. «Система судів загальної юрисдикції України як цілісна інстанційна модель» вказується, що діюча система судових інстанцій на сьогодні в повному обсязі не забезпечує потреби суспільства, зокрема в частині діяльності судів першої інстанції. Тому є потреба в запровадженні медіаційних процедур, але за відсутності необхідної кількості кваліфікованих медіаторів прийнятною формою медіації вбачається так звана судова медіація. Раціональним підходом слугує проведення медіації як частини адміністративної діяльності судів, оскільки за згоди учасників процесу формальне судове провадження переривається з метою проведення процедури медіації, яку безпосередньо проводить суддя або науковий консультант. Такий механізм має універсальний характер, сприяє процесуальній економії, розвантаженню судів та може бути використаний у всіх видах судочинства та унеможливлює подальше оскарження судового рішення.

У підрозділі 3.2. «Організація судових інстанцій у контексті реформування судової системи України» обґрунтовано висновок про те, що інстанційна побудова системи адміністративних судів не відповідає рекомендаціям європейських інституцій і лише частково відповідає приписам Конституції України – для судів місцевого та апеляційного рівня. Надання Вищому адміністративному суду України повноважень усіх судових інстанцій провокує ризики негативного резонансу в суспільстві та унеможливлює: 1) ініціювання перевірки рішення суду з боку заінтересованої особи; 2) перевірку правильності судового рішення; 3) забезпечення однакового застосування норм матеріального та процесуального права.

Положення пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України необхідно розуміти так, що питання процедури касаційної перевірки логічно випливають після апеляційного перегляду, але не кожне рішення суду апеляційної інстанції повинно підлягати касаційному оскарженню. Лише за умови проходження апеляційної перевірки судове рішення може стати предметом оскарження в суді касаційної інстанції. Тому побудова судових інстанцій у судах адміністративної юрисдикції потребує оцінки на відповідність приписам Конституції України, як і потребує тлумачення конституційна норма «… крім випадків, встановлених законом». Отже, як модельно, так і фактично у кожному випадку повинна забезпечуватися можливість перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Подальший перегляд судових рішень держава, як правило, забезпечує у тих справах, що мають важливе значення для правозастосування та однакового спрямування судової практики (суд касаційної інстанції).

Правовий статус Верховного Суду України повинен окреслюватися з урахуванням таких вимог: 1) це суд найвищої інстанції з усіх категорій справ із можливістю самостійного допуску найбільш важливих із них для спрямування судової практики; 2) його повноваження з перегляду будь-якої справи, розгляд якої закінчений у судах загальної юрисдикції, повинні слугувати забезпеченню єдиного правозастосування в державі з огляду на складність або важливе значення для суспільства конкретних справ; 3) виконання конституційно передбачених повноважень; 4) це єдиний орган судової влади, що має право конституційного подання, повинен звертатися до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України; 5) обов’язковість постанов Пленуму Верховного Суду України всіх суб’єктів правозастосування; 6) гарантування можливості перегляду справ у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні конкретної справи судом.

У процес реалізації принципу інстанційності у побудові системи судів загальної юрисдикції необхідно виходити з того, що рішення в індивідуальних справах, ухвалені міжнародними судовими установами чи відповідними органами міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, виступають не волею цих органів чи установ, а випливають із міжнародних договорів, ратифікованих Україною. Такі рішення є обов’язковими для держави-учасниці через обов’язковість міжнародних договорів, а їх невиконання означає невиконання нею міжнародно-правових зобов’язань.