Замовити дисертацію УЧЕНІ РАДИ В СИСТЕМІ ДІЯЛЬНОСТІ УНІВЕРСИТЕТІВ УКРАЇНИ XIX СТОЛІТТЯ :

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність проблеми дослідження; визначено об’єкт, предмет, мету і завдання роботи; аргументовано концепцію, методологічні засади, методи дослідження; окреслено джерельну базу; розкрито наукову новизну, практичне значення здобутих результатів; визначено особистий внесок автора; викладено форми апробації та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі – «Ґенеза діяльності вчених рад у зарубіжній і вітчизняній системах університетської освіти» – висвітлено роль і місце колегіальних органів у структурі університетів Західної Європи XII-XIX століть, досліджено витоки їх становлення в контексті розвитку вітчизняних вищих навчальних закладів (XVI-XVIII століття).

У процесі наукового пошуку встановлено, що ґенеза європейської системи вищої освіти безпосередньо пов’язана з виникненням «ідеї університету», яка набула практичного втілення на теренах Європи протягом XII-XIII століття, пройшовши у своєму розвитку низку трансформаційних змін. У науковому просторі до сьогодні не існує єдиного підходу до періодизації розвитку західноєвропейських університетів. Найбільш поширеною у вітчизняній історіографії є періодизація, запропонована німецьким ученим Петером Моравом, в основу якої покладено три базові типи університету: докласичний, класичний та посткласичний. Типологічну єдність університетів докласичного типу (XII –XVIII ст.) забезпечували так звані «материнські університети» Болоньї, Парижа, Оксфорда та Кембриджа, які представляли собою «цех учених». Виникнення університету нового типу (класичного) пов’язане з процесами, що охопили Європу «близько 1800 року», в основі яких лежав перехід університету від корпорації до державного закладу. Така трансформація розпочалася в німецьких землях протягом XVI – XVIII століть і знайшла остаточне втілення в Берлінському університеті (1810 р.), створивши підґрунтя для формування «національних» моделей класичного університету: австрійської, французької, англійської, російської тощо. Ідеї, що лягли в основу «класичного» університету (автономія, академічні свободи, навчання через дослідження, відповідальність за формування громадянської позиції), залишалися актуальними до другої половини ХХ століття. Однак, через масовий характер навчальних закладів, притаманний постіндустріальному суспільству, вимоги глобалізації університети зіткнулися з новими проблемами й були змушені започаткувати процес кардинальних змін, що в цілому триває донині.

З’ясовано, що структура університетів Західної Європи як докласичного, так і класичного типу, передбачала функціонування загальноуніверситетських колегіальних органів, які в межах усталених моделей мали різні назви – рада, сенат, консисторія, собор, консиліум тощо. Формування організаційних засад їх діяльності розпочалося ще в умовах становлення й розвитку «паризької» моделі університету і знайшло найбільш повну регламентацію під час утвердження базових принципів класичної («німецької») моделі університетської освіти. Склад та коло повноважень загальноуніверситетських колегіальних органів закріплювалися в університетських статутах й залежали від багатьох факторів: збереження ознак корпоративного самоврядування, ступеня підпорядкування університетів органам церковної, міської чи державної влади, утвердження академічних свобод, успадкованих традицій, завдань університетської освіти тощо. Проте діяльність саме цих органів в організаційно-управлінській структурі університетів Західної Європи XII – XIX століть сприяла реалізації провідного принципу організації університетської освіти – автономії й колегіального самоврядування. Поступово, зосередивши у своїх руках функції законодавчої влади, вони стали тією управлінською інституцією, рішення якої були обов’язковими для виконання всіма університетськими структурами.

Виявлено, що ґенеза колегіальних органів (рада, директоріум, консисторія, професорська конференція) в системі діяльності вищих навчальних закладів України (XVI – XVIII ст.) набула специфічних рис, оскільки процес розбудови системи вищої освіти в означений історичний період відбувався за умов суперечливого поєднання «місцевого», «польського», «австрійського» та «російського» проектів. У межах «місцевого» освітнього проекту (Острозька академія, братські школи, Києво-Могилянська академія) діяльність представницьких колегіальних органів не набула поширення. Цей факт пояснюється двома обставинами: по-перше, подібна практика ще не набула усталеної форми в університетській освітній традиції Західної Європи і була характерним явищем переважно для німецьких університетів; по-друге, функціонування вищих навчальних закладів на території України в означений період обумовлювалося національними чинниками, успадкованими від братських шкіл, керівництво якими спиралося на принципи звичаєвого права. Ці принципи знайшли відбиття ще за часів Київської Русі у вічевій організації управління общиною й передбачали чітке розмежування повноважень між вічем (зборами дорослого й вільного населення) й обраними на ньому посадовими особами. Виключення становив «Проект» Батуринського університету, що був розроблений за німецьким зразком і передбачав широку автономію й право на самоврядування. Згідно з «Проектом», верховна влада делегувалася загальноуніверситетському колегіальному органу –Директоріуму.

На підставі аналізу історико-педагогічної літератури встановлено, що «польський» проект вищої школи, котрий знайшов утілення у Львівському університеті (1662-1773 рр.), через повне підпорядкування Єзуїтському ордену, виключав діяльність професорських колегій на зразок чинних в університетах Західної Європи ради чи сенату. Утвердження загальноуніверситетського колегіального органу (консисторії) в організаційно-управлінській структурі Львівського університету бере свій початок лише з 1774 року, коли названий навчальний заклад набув рис «австрійської» моделі університету.

У дослідженні акцентовано увагу на тому, що розбудова «російської» моделі університету відбувалася під впливом політики так званого «освіченого абсолютизму», який виключав корпоративну природу вищої школи та її право на самоврядування. З огляду на це, практика діяльності Петербурзького і Московського університетів, що функціонували в межах Російської імперії протягом XVIII століття, допускала функціонування лише такого дорадчого органу, як професорська конференція (загальні збори). Разом із цим, вироблений Комісією народних училищ «План» університетів 1787 року, згідно з яким планувалося відкриття вищих навчальних закладів і в українських землях (Чернігові, Батурині, Катеринославі), хоча й орієнтувався на «австрійську» модель, проте усував членів професорської корпорації від керівництва університетом. Згідно з «Планом» 1787 року, у вітчизняних університетах запроваджувалося так зване «університетське правління», яке об’єднувало ректора, деканів, скарбника (обирався щорічно із числа професорів університету) та двох секретарів, які призначалися куратором.

Отже, у вітчизняній вищій школі (XVI-XVIII ст.), на відміну від європейських університетів, зважаючи на низку об’єктивних чинників, представницькі колегіальні органи (рада, сенат, консисторія) в організаційно-управлінській структурі не набули усталених форм, а відтак і законодавчого унормування.

У другому розділі – «Організаційно-теоретичні засади діяльності вчених рад університетів України XIX століття» – обґрунтовано етапи та виявлено провідні тенденції діяльності вчених рад університетів України XIX століття; систематизовано погляди вчених, педагогів, громадських діячів досліджуваного періоду на роль, значення, функції вчених рад у структурі вітчизняних університетів; визначено нормативно-правове забезпечення їх діяльності.

Проведений історико-педагогічний аналіз дозволив у межах досліджуваного періоду виділити й обґрунтувати чотири етапи діяльності вчених рад університетів України. Ураховуючи той факт, що саме соціальні, політико-правові, економічні й ідеологічні процеси разом з педагогічними задають параметри освітньої політики й виступають фундаментом для встановлення періодизації (О. Сухомлинська), нами було визначено такі критерії для обґрунтування етапів: соціально-економічні й політичні зрушення досліджуваного періоду, які виступали об’єктивними чинниками проведення університетських реформ; особливості урядової політики в галузі вищої освіти, що були відображені в університетських статутах, постановах, розпорядженнях, циркулярах Міністерства народної освіти й визначали ступінь реалізації принципу автономії й колегіального самоврядування у вищій школі; спектр делегованих ученим радам функцій, що визначали напрями їх діяльності; особливості формування особового складу вчених рад.

Перший етап (1804 – 1834 рр.) – етап офіційного визнання й законодавчого оформлення діяльності вчених рад. Протягом цього етапу було закладено основи університетської автономії, серцевину якої складав принцип колегіального самоврядування. Реалізацію окресленого принципу на практиці втілювала вчена рада – загальноуніверситетський колегіальний орган. Характерною рисою етапу стала розробка нормативно-правової бази, яка регулювала механізм створення й функціонування вчених рад вітчизняних університетів, а саме: комплектування особового складу (із ординарних і заслужених професорів) на засадах виборчого права, установлення процедури скликання й проведення засідань, визначення функцій (навчальна, наукова, судово-поліцейська, фінансово-господарська, громадсько-просвітницька й адміністративна) та порядку розмежування повноважень учених рад із іншими управлінськими структурами (ректором, правлінням, факультетськими радами), унормування ступеня підконтрольності й форми підзвітності органам державної влади (попечителю й міністру).

Разом із цим, цей етап мав певні особливості, що позначилися на дієвості вчених рад. Так, функціонування відкритого в Україні Харківського університету на засадах автономії й колегіального самоврядування в перше десятиліття (1804 – 1814 рр.), з одного боку, забезпечило визнання вченої ради в якості «вищої інстанції з вирішення всіх університетських справ», з іншого, – зумовило надзвичайну її активність і продуктивність, незважаючи на досить широкий спектр функціональних обов’язків. У цей час рішення ради відзначалися тактовністю й аргументованістю, що досягалося завдяки «гуманності її членів», наявності в них «духу свободи», «любові до справи й освіти». Однак, у роботі ради простежувалися й недоліки, викликані, в першу чергу, боротьбою партій, що формувалися із представників вітчизняної й іноземної професури.

Зміна урядового курсу й запровадження політики «керованої демократії» у 20-і роки XIX століття призвели до появи «духу апатії й байдужості» в роботі вченої ради. Це зумовлювалося низкою чинників, а саме: посиленням прямого втручання попечителя й міністра в роботу вченої ради; намаганням обмежити її виборче право призначеннями посадових осіб; появою численних інструкцій; висловлюванням незадоволення роботою; винесенням доган за недосконале ведення діловодства; зниженням компетентності особового складу, що стало наслідком переслідувань іноземних професорів й відсутності власної системи підготовки наукових кадрів.

Спроба змінити «республіканський устрій» вітчизняних університетів стала очевидною вже під час розробки проекту статуту університету Св. Володимира (1833 р.), ключовими ідеями якого стали посилення влади попечителя, відособлення адміністративної частини в структурі університетського управління й позбавлення з огляду на це вчених рад господарської, фінансової й частково громадсько-просвітницької функцій.

Другий етап (1835 – 1862 рр.) – етап перерозподілу повноважень учених рад на підставі реформування системи управління вітчизняними університетами. Прийняті на цьому етапі урядові документи чітко визначили механізм перебудови вищої школи, в основі якого лежала концепція «Самодержав’я, Православ’я, Народність», що відповідала принципам державного централізму й спрямовувалася на обмеження університетської автономії й колегіального самоврядування. Цьому етапу було притаманне позбавлення вчених рад судово-поліцейської, фінансово-господарської й адміністративної функцій, запровадження процедури затвердження їх рішень попечителем навчального округу й передача у сферу компетенції останнього керівництва навчальними закладами округу, послаблення залежності від учених рад правління й зосередження в руках цієї організаційно-управлінської структури скасованих функцій загальноуніверситетських колегіальних органів, знищення університетського суду й виведення з-під юрисдикції вчених рад судових справ, уведення в практику системи призначень на адміністративні посади в університеті сторонніх осіб (цивільних або військових) без погодження в раді.

Характерною ознакою визначеного етапу стало й те, що діяльність учених рад вітчизняних університетів, зокрема Харківського і Київського (Св. Володимира), не була сталою, а нагадувала своєрідну криву. Так, незважаючи на низку обмежувальних заходів, що призвели до звуження сфери компетенції загальноуніверситетських колегіальних органів, запровадження дріб’язкової регламентації й підконтрольності попечителю (друга пол. 30-х – серед. 40-х рр.), у діяльності вчених рад простежувався суттєвий підйом, що пояснюється, по-перше, оновленням професорсько-викладацького складу й підвищенням його професійної компетентності на підставі налагодження роботи Дерптського педагогічного інституту й уведення в дію системи наукових відряджень і стажувань за кордоном; по-друге, звільненням учених рад від копіткої адміністративно-господарської роботи й зосередженням уваги на розв’язанні справ навчального й наукового характеру.

У період реакції (кін. 40-х –серед. 50-х рр.) загальний компроміс між правлячим режимом і системою колегіального самоврядування у вітчизняній вищій школі було порушено, внаслідок чого діяльність учених рад була паралізована. Причини застою крилися в запровадженні процедури призначення ректора й деканів, забороні запрошувати на вакантні кафедри професорів іноземних держав, призупиненні публічних захистів дисертацій, уведенні вимоги щодо обов’язкового затвердження навчальних програм міністром, прийнятті постанови про обмеження переліку викладання навчальних курсів, підпорядкуванні університетів владі генерал-губернаторів, низькому рівні матеріального забезпечення професорів тощо.

Кінець 50-х – початок 60-х років XIX століття, що позначилися зміною ідеологічного курсу й лібералізацією університетського життя, сприяли пожвавленню роботи вчених рад. Така тенденція зумовлювалася поверненням ученим радам виборчого права щодо головних посадових осіб університету, ліквідацією обмежень з приводу публічності проведення наукових досліджень, кадровими змінами керівників навчальних округів, поновленням закордонних відряджень і стажувань, залученням учених рад до розробки й обговорення положень реформи університетської освіти.

Третій етап (1863 – 1883 рр.) – етап інтенсифікації діяльності вчених рад і поширення важелів їх впливу на всі сфери університетського життя. Саме цей етап виявився найбільш цінним у діяльності вчених рад університетів України, оскільки поновлення статутом 1863 р. автономії й права колегіального самоврядування сприяло тому, що професорські колегії перетворилися на «живий орган» в організаційно-управлінській структурі університету. Незважаючи на те, що окремі десятиліття в межах третього етапу мали свою специфіку, загальні його риси виявилися в тому, що вчені ради набули статусу «вищої інстанції» з вирішення не тільки навчальних і наукових, але й господарських, судових і громадсько-просвітницьких справ. Їм передавалися в підпорядкування правління, поновлений університетський суд, інспекція зі студентських справ; за радами закріплювалося право враховувати «місцеві особливості» у розв’язанні питань життєдіяльності окремого університету; діяльність останніх підлягала не лише звітності, але й гласності. Проте окремі рішення вчених рад, зокрема щодо обрання посадових осіб і допоміжного університетського персоналу, реорганізації кафедр, відрядження вчених із науковою метою за кордон, ухвалення правил внутрішнього розпорядку й проведення іспитів на здобуття наукових ступенів все ж вимагали погодження попечителя й затвердження міністра. У такий спосіб влада залишала за собою право контролю за діяльністю загальноуніверситетських колегіальних органів й університетів у цілому.

Установлено, що найбільшою інтенсивністю діяльність учених рад університетів України характеризувалася протягом другої половини 60-х – початку 70-х років, оскільки саме в цей період на них покладалася повна відповідальність за дієздатність університетів. Натомість у другій половині 70-х – на початку 80-х років XIX століття, внаслідок відходу уряду від ліберального напряму й намагання повернути університетам «втрачений статус державної установи», звинувачення професорських колегій у «самовладді», інтенсивність роботи вчених рад суттєво знизилася. До того ж, із компетенції вчених рад було вилучено судово-поліцейську функцію, що фактично призвело до позбавлення останніх морального й адміністративного впливу на студентське середовище.

Четвертий етап (1884 – 1906 рр.) – етап формалізації діяльності вчених рад і поглинання їх функцій іншими управлінськими структурами. Особливості панівної протягом цього етапу освітньої парадигми (ліквідація автономії університетів і позбавлення їх права колегіального самоврядування, запровадження адміністративного централізму й цілковитого підпорядкування вищих навчальних закладів міністерському впливу й контролю, регламентація всіх сторін організації навчального процесу й науково-дослідної роботи, введення системи призначень на професорські й адміністративні посади) визначили характер і провідні тенденції діяльності вчених рад університетів України на межі XIX – ХХ століть. Початок цього етапу (1884 р.– серед. 90-х рр.) ознаменувало відсторонення вчених рад від управління університетом, перетворення їх на «виконавчий орган Міністерства народної освіти» й «координуючу інстанцію» у зносинах факультетів з попечителем. Учені ради позбавлялися фінансової, господарської, судової функцій, які передавалися до компетенції інших управлінських структур, зокрема, попечителя, ректора, факультетських рад, інспектора зі студентських справ. Під час розгляду навчальних і наукових питань учені ради обмежувалися виключно справами, рішення з яких завершувалися формулюванням: «прийняти до відома або виконання». До того ж утрата загальноуніверситетськими колегіальними органами права на самопоповнення й виборність керівних посадових осіб уможливила доступ до членства в радах осіб, «відданих престолу» й зумовила перетворення професорських колегій у «слухняних провідників урядової політики на місцях».

З кінця 90-х років XIX століття до 1906 року діяльність учених рад розвивалася під позитивним впливом часткової демократизації та лібералізації університетської освіти, що знайшли відображення в «Тимчасових правилах про управління вищими навчальними закладами відомства Міністерства народної освіти». Ученим радам було повернено виборче право, а саме: обирати ректора й проректора, а також професорів на вакантні кафедри на конкурсній основі. На них покладався обов’язок забезпечувати «природній рух в організації навчального процесу» й підтримувати порядок і дисципліну в студентському середовищі на підставі поновлення судової функції. Активність учених рад університетів України простежувалася й у напрямі обговорення питань щодо бажаних змін статуту 1884 року, ініційованого урядом. Так, «Проект» нового статуту (1906 р.), укладений на підставі пропозицій учених рад, передбачав запровадження системи колегіального самоврядування й повернення вченим радам статусу «вищої інстанції», що регулює всі сторони університетського життя. Однак, названий проект не здобув офіційного визнання, а діяльність учених рад і надалі продовжувала регламентуватися численними інструкціями, що лише коригували положення чинного статуту 1884 року.

У процесі дослідження встановлено, що питання про роль «колегіального начала» в системі діяльності університетів було одним із ключових у вітчизняній публіцистиці впродовж усього досліджуваного періоду. Представники прогресивно налаштованої частини суспільства ліберального спрямування (В. Вернадський, С. Кавелін, Д. Каченовський, М. Пирогов, Я. Степанов та інші), вказуючи на суттєві переваги колегіального самоврядування, характеризували його як «тверду огорожу проти свавілля» (М. Пирогов), «повільні, але досить дієві ліки проти будь-яких хвороб» (Д. Каченовський), «головний нерв академічного життя», «повітря, без якого увесь «corpus universitatis» перетворюється на мертве тіло» (Я. Степанов). Натомість представники консервативних кіл (М. Гиляров-Платонов, А. Георгієвський, М. Любимов, В. Пуришкевич, М. Катков, Д. Толстой, Ф. Симоненко та інші) були більш жорсткими в оцінках названого феномену й висловлювали сумніви щодо колегіального начала як «єдиної прогресивної сили». Названі автори наголошували на тому, що колегіальне самоврядування здатне вести тільки до «вузької корпоративної винятковості», «кумівства», «розвитку особистих інтриг», «створення держави в державі». Вони вбачали в ньому «систему управління потроху всіма й ніким», «систему загальної безвідповідальності».

З огляду на це, серед учених, педагогів, громадських діячів досліджуваного періоду існували суттєві розбіжності в оцінках ролі, значення, функцій учених рад як виразників колегіального самоврядування у вітчизняних університетах. Зокрема, науково-педагогічна громадськість ліберального спрямування поділяла думку про те, що справжнє здійснення «колегіального начала» вимагає участі загальноуніверситетського колегіального органу в усіх найважливіших напрямах університетського життя. Тому її представники наполягали на необхідності:

- посилення «автономії» вченої ради: самостійно розпоряджатися бюджетними коштами; стежити за їх доцільним використанням; утримувати під своїм наглядом усю адміністративну частину університету; керувати навчальною діяльністю в інтересах науки й освіти краю; нести відповідальність щодо законності й правомірності своїх дій (М. Пирогов);

- поширення її компетенції не лише на навчальні й наукові, але й господарські та фінансові справи (М. Пирогов, А. Бекетов, проф. І Утін, проф. Березін);

- підпорядкування правління вченій раді, перетворення його на «виконавчий орган» останньої (С. Кавелін, В. Вернадський, члени ради Харківського, Київського та Новоросійського університетів);

- розмежування повноважень між ученою радою й факультетами, як-от: закріплення за факультетами права затверджувати програми, розподіляти навчальні курси, контролювати діяльність наукових гуртків, надавати стипендії й грошову допомогу, клопотати перед радою про розширення навчально-допоміжної бази (проф. І. Утін, члени ради Харківського, Київського та Новоросійського університетів);

- збереження за вченою радою виборчого права (К. Тімірязєв, В. Вернадський, проф. Алексєєв);

- розширення особового складу шляхом надання права голосу ад’юнктам і доцентам, котрі читають самостійну науку (М. Сперанський, проф. І. Утін).

Для забезпечення ефективної роботи вченої ради, викорінення існуючих недоліків (апатії, непотизму, «духу партій») В. Вернадський, С. Кавелін, Д. Каченовський, М. Пирогов, Я. Степанов рекомендували звільнити останню від надмірного «адміністративного опікунства», посилити її авторитет і відповідальність за життєдіяльність університету, створити умови для формування громадської думки, здорової конкуренції, гласності.

Виявлено, що у консервативних колах (М. Гиляров-Платонов, А. Георгієвський, М. Любимов, В. Пуришкевич, М. Катков, Д. Толстой, Ф. Симоненко) діюча вчена рада розглядалася як «потішний парламент», де немає особистої відповідальності, а існує лише насолода від адміністративної влади. Серед основних недоліків у її роботі називалися: багаточисельний склад ради, що «не є гарантом ґрунтовності, неупередженості й своєчасності вирішення справ»; скупчення в раді надмірної кількості різнобічних справ, які відволікають учених від наукових і навчальних занять; «дух партій», що є наслідком нездорової конкуренції й підлабузництва. Для подолання вказаних суперечностей пропонувалися два шляхи реформування колегіального самоврядування. Перший полягав у реорганізації вченої ради, заміні її сенатом на зразок німецьких університетів. За такої умови, на переконання консерваторів, зникне потреба у діяльності правління, а загальні збори професорів здобудуть право обирати ректора й членів сенату, а також брати участь у обговоренні загальноуніверситетських питань. Другий – убачався у виведенні з кола обов’язків ученої ради справ «економічних і бюрократичних» й зосередженні уваги виключно на навчальних проблемах; обмеженні особового складу ординарними професорами; посиленні ролі правління; наданні самостійності факультетам.

На основі аналізу історико-педагогічних джерел визначено нормативно-правові документи, які спрямовували й регламентували діяльність учених рад університетів України у досліджуваний період (університетські статути; іменні укази; рескрипти, затверджені з «Височайшого дозволу»; положення комітету міністрів та різних департаментів; накази, циркуляри, розпорядження й постанови Міністерства народної освіти; пропозиції й розпорядження попечителів навчальних округів; правила, укладені радами окремих університетів). Відповідно до названих документів і на підставі визначених етапів установлено порядок організації роботи вчених рад у досліджуваний період:

- протягом першого етапу планові засідання вченої ради проводилися щомісяця, а надзвичайні – у разі потреби. Право скликання засідань ученої ради покладалося на ректора, який виконував обов’язки голови. На засідання члени ради запрошувалися через спеціальні повідомлення, які надсилалися не пізніше, як за три дні до встановленої дати. Рішення приймалися більшістю голосів, а в разі їх рівності вирішальний голос мав ректор. Члени ради, котрі не поділяли загального рішення, долучали свої думки в письмовій формі до «дневной записки» (протоколу), які до 1819 року укладалися виключно латинською мовою. Ведення діловодства покладалося на секретаря, що обирався із числа ординарних професорів. Рішення ради вважалися недійсними, якщо на засіданні було зареєстровано менше половини ординарних професорів. Відсутнім членам ради ставилося в обов’язок подавати письмову заяву з умотивуванням причини відсутності й власні міркування з винесених на розгляд питань. Балотування використовувалося у разі обрання посадових осіб та ухвалення рішень щодо друку наукових творів за рахунок університету;

- на другому етапі порядок організації роботи вчених рад суттєво не змінився, проте окремі положення зазнали певних коректив, а саме: ради позбавлялися права розглядати й вирішувати справи, якщо на засіданні не було зареєстровано 2/3 від загальної кількості членів; балотування використовувалося й під час виборів професорів на вакантні кафедри; на засіданнях вченої ради вимагалася присутність синдика (уповноваженого від попечителя), якому ставилося в обов’язок стежити за дотриманням норм чинного законодавства й у разі виявлення порушень складати письмову заяву;

- утвердження принципів автономії й колегіального самоврядування під час дії статуту 1863 року сприяли тому, що протягом третього етапу діяльності вчених рад було не тільки значно розширено їх функції, але й приведено у відповідність до вимог часу чинне законодавство. Зокрема, дозволялося запрошувати на засідання ради доцентів з правом дорадчого голосу; звичайні засідання проводити обов’язково один раз на місяць, а надзвичайні – за необхідності та за вимогою не менше десяти членів; використовувати балотування: а) у разі обрання всіх посадових осіб; б) залишення професорів в університеті за вислугою років; в) відрядження молодих науковців за кордон з метою підготовки до заміщення кафедри; г) з усіх питань, рішення яких шляхом балотування вимагали не менше 10 членів ради. Відсутні члени ради набували права передачі своєї виборчої кульки на підставі письмової заяви одному з присутніх членів ради. До справ, які підлягали затвердженню попечителя або міністра, стали долучати думки меншості членів ради. З метою формування громадської думки запроваджувався обов’язковий друк протоколів, як правило, в університетських «Записках» або окремим накладом. Уперше унормуванню підлягали права й обов’язки ректора як голови вченої ради. До того ж, учені ради здобули більше простору у виробленні власних приписів щодо організації роботи відповідно до місцевих умов. Наслідком цього стало укладання «Правил щодо часу призначення засідань ученої ради», «Правил укладання протоколів та проведення дебатів між членами ради», «Інструкції посадовим особам» тощо;

- на четвертому етапі з уведенням у дію статуту 1884 року усталений порядок організації роботи вчених рад зазнав змін, що стало наслідком звуження сфери компетенції загальноуніверситетських колегіальних органів: засідання вченої ради проводилися лише «у разі потреби»; рішення вважалися легітимними за наявності половини від загальної кількості членів; балотування використовувалося тільки у разі проведення виборів лекторів університету; секретар ради призначався ректором і затверджувався на посаді попечителем; друк протоколів призупинився.

Проте, враховуючи той факт, що згідно з проектом статуту 1906 року вченим радам проектувалося повернути статус «вищого органу влади», певних змін потребували організаційні засади їх діяльності. Передбачалося надати вченим радам право здійснювати покладені на них функції як безпосередньо, так і через тимчасові й спеціальні комісії; скликати засідання не лише за потреби, але й на вимогу 10 членів; використовувати балотування під час виборів усіх посадових осіб та в разі призначення грошової винагороди; оприлюднювати протоколи засідань у «повному обсязі або скорочено». Однак, названі приписи в силу об’єктивних факторів так і не набули практичного застосування.

Отже, впродовж XIX століття з огляду на суспільно-політичні, соціально-економічні чинники, урядові реформи й контрреформи в галузі вищої освіти в університетах України склалася доволі чітка організаційно-управлінська структура, в якій чільне місце посідали вчені ради – загальноуніверситетські колегіальні органи, діяльність яких була спрямована на реалізацію принципу автономії й колегіального самоврядування у вищій школі. Саме в цей період уперше законодавчого унормування набули склад учених рад, порядок підготовки, скликання й проведення засідань, а також спектр делегованих останнім функцій (навчальна, наукова, громадсько-просвітницька, фінансово-господарська, судово-поліцейська). Проте відсутність усталених традицій організації колегіального самоврядування у вітчизняній вищій школі, невідповідність «республіканського» устрою вітчизняних університетів загальному державному курсу Російської імперії, в основі якого лежали принципи єдиноначальності й залежності від «верховної влади»; недоліки в організації діяльності вчених рад університетів України досліджуваного періоду стали приводом для розгортання гострих дискусій з боку ліберально й консервативно налаштованих авторів щодо ролі, значення, функцій загальноуніверситетських колегіальних органів у системі діяльності вітчизняних університетів.

У третьому розділі – «Напрями реалізації функцій учених рад у досліджуваний період» – на підставі аналізу історико-педагогічної літератури, архівних джерел, університетської періодики виявлено й схарактеризовано особливості реалізації покладених на вчені ради університетів України XIX століття навчальної, наукової, громадсько-просвітницької й адміністративної, фінансово-господарської та судово-поліцейської функцій за окремими напрямами.

У дисертації доведено, що, незважаючи на суспільно-політичні, економічні та педагогічні детермінанти, вчені ради університетів України протягом досліджуваного періоду непохитно утримували за собою статус «вищої інстанції» з розгляду навчальних справ, що розподілялися за такими напрямами: організація навчально-виховного процесу в університеті, укладання правил внутрішнього розпорядку й здійснення контролю за їх виконанням, формування професорсько-викладацького й адміністративного складу. Університетськими статутами, міністерськими розпорядженнями й постановами регламентувалася лише частка самостійності загальноуніверситетських колегіальних органів у їх розв’язанні.

Установлено, що з метою забезпечення належного протікання навчально-виховного процесу в університеті на засіданнях учених рад підлягали розгляду справи, пов’язані з установленням порядку викладання предметів на факультетах та розподілом годин на їх вивчення; компонуванням загального розкладу навчальних занять; визначенням норм тижневого навантаження для викладачів; перерозподілом предметів на обов’язкові й необов’язкові для вивчення студентами; удосконаленням способів викладання наук в університеті (запровадження практичних занять, організація юридичної, педагогічної, медичної практик, облаштування навчально-допоміжних установ тощо); пошуком дієвих способів залучення студентів до систематичного відвідування лекцій, серед яких мали місце як примусові (стягнення, утримання під вартою, перебування в карцері), так і корекційні (недопущення до складання іспитів під час переходу на наступний курс, уведення єдиних правил викладання на всіх факультетах); установленням способів контролю за успішністю студентів (організація й проведення напівкурсових, курсових, підсумкових іспитів); поділом факультетів на відділення, об’єднанням і роз’єднанням кафедр, заміною одних іншими у зв’язку з поглибленням спеціалізації тощо.

З’ясовано, що найбільш продуктивно вчені ради університетів України за визначеним напрямом працювали в період дії статуту 1863 року, що пояснюється значним розширенням університетської автономії й колегіального самоврядування, які створили умови для врахування «особливостей» кожного окремого університету в розв’язанні питань навчального характеру. Натомість із прийняттям статуту 1884 року простежується відсторонення вчених рад від їх розв’язання, зумовлене перетворенням останніх у «координуючу інстанцію» у стосунках факультетів з попечителем та міністром. Наразі проекти, що стосувалися об’єднання, розчленування та відкриття нових кафедр, переміщення їх з одного факультету на інший; заходи щодо покращення роботи навчально-допоміжних установ; огляди викладання з розподілом лекцій і практичних занять за днями тижня й годинами, а також навчальні плани, укладені факультетами, лише доводилися до відома вчених рад. Остаточне рішення з цих питань приймало Міністерство народної освіти.

У процесі наукового пошуку виявлено, що, усвідомлюючи відповідальність за унормування внутрішнього розпорядку в університеті на підставі приписів статутів 1804 та 1863 років, учені ради виступали безпосередніми укладачами правил для студентів, як-от: а) про обов’язки студентів і дотримання ними належного порядку; б) про стягнення, яким підлягають студенти; в) про зарахування в студенти університету й допущення сторонніх осіб до слухання лекцій; г) про перехід з одного університету до іншого й з одного факультету на інший; д) про виключення з університету тощо. Контроль за їх виконанням учені ради покладали на обраних зі свого складу інспектора або проректора, повноваження яких також регламентувалися спеціально укладеними правилами. Окрім цього, вчені ради брали активну участь в обговоренні законопроектів щодо забезпечення внутрішньої дисципліни в університетах, ініціаторами яких виступало Міністерство народної освіти (про введення заборони вступати студентам до шлюбу, доцільність відкриття гуртожитків, запровадження форменого одягу, недопущення студентських виступів, дотримання правил пристойної поведінки в аудиторіях тощо). При цьому ради Харківського, Київського та Новоросійського університетів, як правило, пропонували різні підходи до розв’язання порушуваних проблем, а для ґрунтовного їх вивчення й підготовки вмотивованих відповідей практикували створення спеціальних комісій. Проте, посилення студентських виступів наприкінці 70-х – на початку80-х років, що послугували приводом для звинувачень учених рад у неспроможності розв’язання студентських питань, призвело до суттєвого скорочення їх повноважень за цим напрямом. З цього часу розроблені міністерством правила забезпечення внутрішнього розпорядку в університеті спрямовувалися до вчених рад переважно для висловлення «зауважень і побажань» або безпосереднього керівництва ними. Що ж стосується інспекції, то її, як і в період дії статуту 1835 року, було виведено з-під підпорядкування професорських колегій.

Лише на початку ХХ століття під тиском нової хвилі студентських виступів учені ради на підставі «Тимчасових правил організації студентських організацій» стали включати до порядку денного своїх засідань питання, пов’язані з обранням складу кураторів й укладанням «Інструкції» та «Правил проведення курсових зборів».

Вивчення університетської документації дозволило стверджувати, що упродовж XIX століття вчені ради вітчизняних університетів опікувалися розв’язанням одного з найголовніших завдань, яке забезпечує підґрунтя для належної організації навчально-виховного процесу у вищій школі й слугує першоосновою її життєздатності – формуванням професорсько-викладацького й адміністративного складу університету. З огляду на це, вчені ради вдавалися до пошуку й використання найбільш дієвих способів заміщення вакантних кафедр у межах делегованого їм права на самопоповнення професорської корпорації за умов дії виборчої системи. Серед них першорядну роль відігравали: запрошення кандидатів на підставі рекомендацій відомих як вітчизняних, так й іноземних учених; оголошення конкурсу; залучення до викладацької діяльності в університеті найбільш здібних учителів гімназій; підготовка до професури власних випускників; заміщення вакантних посад особами, що вислужили 25-річний термін по навчальному відомству тощо. Критеріями для обрання вченою радою кандидатів на викладацькі посади слугували: наявність відповідного наукового ступеня тієї галузі знань, до якої належала кафедра, ґрунтовність наукових праць, викладацькі здібності, моральність; на адміністративні – «справжній» авторитет серед членів професорської корпорації, здатність вирішувати навчальні й господарські проблеми, усвідомлення значення й ролі університету для розвитку суспільства, незалежність поглядів у питаннях, що торкалися честі й гідності навчального закладу.

Водночас, обмеження виборчого права вчених рад шляхом запровадження системи міністерських призначень на вакантні кафедри, набуття попечителями навчальних округів права опікуватися питаннями щодо викладацьких здібностей, старанності й моральності професорсько-викладацького складу, переміщення центру ваги у розв’язанні кадрових питань з ученої ради до факультетів, що мали місце в умовах дії статутів 1833, 1835, 1842, 1884 років, дали підстави розглядати діяльність учених рад за визначеним напрямом і в негативному вимірі, що характеризувався проявом формалізму в процедурі проведення виборів на заміщення вакантних кафедр, зняттям відповідальності за належний професійний рівень викладацького складу, бездіяльністю стосовно тих викладачів, які відмовлялися жертвувати наукою заради кар’єри й були безпідставно звільнені міністерством із займаних посад.

Використані у розділі фактичні дані довели, що у досліджуваний період учені ради університетів України зберігали за собою статус «вищої інстанції» й з реалізації наукової функції, що передбачала прийняття рішень за такими напрямами: проведення наукової атестації, забезпечення підготовки молодих учених на здобуття професорського звання, стимулювання науково-дослідної роботи викладачів і студентів.

Аналіз історико-педагогічних матеріалів дав підстави дійти висновку, що на законодавчому рівні право вчених рад присуджувати наукові ступені («академічні градуси») знайшло відображення в університетських статутах та «Положенні про випробування на вчені ступені, що витримало чотири редакції» (1819, 1837, 1844, 1864 рр.) На вчені ради покладався обов’язок затверджувати рішення факультетських зборів щодо надання особам, які успішно склали іспити й публічно захистили дисертацію, наукового ступеня дійсного студента, кандидата, магістра, доктора. Останні протягом досліджуваного періоду зазнавали певних градацій і на кінець XIX століття оформилися у двоступеневу систему: магістр – доктор. Проте статус учених рад як «вищої інстанції» у процедурі присудження наукових ступенів не був сталим. «Положеннями про випробування на вчені ступені» 1819, 1837, 1844 рр. діяльність учених рад за визначеним напрямом була поставлена під контроль Міністерства народної освіти, а саме: вчені ради зобов’язувалися доводити до відома міністерства відомості про осіб, затверджених у ступені кандидата й дійсного студента, надсилати примірники дисертацій усіх здобувачів для здійснення цензурного нагляду, видавати диплом вихідцям із податкових станів лише після опублікування відповідного наказу урядового сенату про їхнє звільнення. Утім, це не стало на заваді порушення вченими радами Харківського університету й університету Св. Володимира численних клопотань перед міністерством про внесення змін і доповнень до чинних «Положень…» у зв’язку із виявленими недоліками, як-от: спрощення процедури усних і письмових випробувань; запровадження єдиних програм, що визначали обсяг матеріалу, який виносився на іспит; створення спеціальної таблиці розрядів наук для здобувачів магістерського й докторського ступенів; законодавчого закріплення права присуджувати докторський ступінь без складання іспитів особам, які здобули визнання своїми науковими працями.

З прийняттям статуту 1863 року та «Положення…» (1864 р.) учені ради повернули собі статус «вищої інстанції» у процедурі присудження наукових ступенів, що дало можливість не тільки затверджувати рішення факультетів щодо осіб, удостоєних останніми наукового ступеня, але й самостійно укладати «Правила про терміни й порядок випробувань на звання дійсного студента та наукові ступені»; приймати ухвали з тих атестаційних справ, правила до яких не були чітко виписані в нормативних документах; уносити зміни до переліку розрядів наук, за якими присуджувався науковий ступінь; здійснювати контроль за процедурою проведення випробувань на факультетах; установлювати кількість друкованих примірників дисертацій, необхідних для розповсюдження в науковому середовищі тощо.

Вивчення протоколів засідань учених рад університетів Харківського, Новоросійського та Св. Володимира дало можливість стверджувати, що в переліку справ, які підлягали розгляду на їх засіданнях протягом досліджуваного періоду, чільне місце посідали питання, пов’язані з підготовкою молодих науковців на здобуття професорського звання. Оскільки в період першої половини XIX століття серед способів підготовки наукової зміни найбільш поширеними були стажування у вітчизняних вищих навчальних закладах, наукові відрядження за кордон та навчання в Дерптському професорському інституті, вчені ради здійснювали пошук найбільш «достойних» кандидатів для здобуття професури, укладали інструкції для наукових занять останніх, забезпечували контроль за їх виконанням на підставі вивчення звітів кандидатів, надавали фінансову підтримку молодим науковцям тощо. Проте такі питання, як: остаточне затвердження «маршруту» подорожі «на чужину», подовження терміну наукового відрядження, збільшення встановленого розміру фінансового утримання – все ж передбачали узгодження з міністром, оскільки вимагали використання державних коштів. Із запровадженням 1863 року інституту професорських стипендіатів на вчені ради покладалася цілковита відповідальність як за відбір кандидатів для підготовки до професорського звання, так і здійснення їх підготовки в межах чинних «Правил про відрядження за кордон з науковою метою» (1866 р.) та «Положення про стипендії для тих молодих людей, які закінчили університетський курс і були залишені при університетах для підготовки до професорського звання» (1868 р.). Від цього часу розгляд таких справ, як затвердження стипендіатами осіб, запропонованих окремими факультетами, установлення останнім стипендіального утримання, схвалення інструкції для наукових занять, заслуховування висновків факультетів про виконання стипендіатами укладених інструкцій, надання дозволу на друк звітів молодих науковців в університетських виданнях та Журналі Міністерства Народної освіти під рубрикою «Офіційні статті і новини», відрахування тих, які виявилися «неблагонадійними в науковому плані», набув на засіданнях учених рад систематичного характеру.

Однак, в умовах наступу реакції напередодні прийняття статуту 1884 року вчені ради було звинувачено в неефективному використанні державних коштів для підготовки наукової зміни, «випадковості» обрання претендентів, відсутності «чіткого плану» відтворення професорського корпусу, що призвело до посилення контролю з боку Міністерства народної освіти за їх діяльністю й зумовило перенесення центру ваги у прийнятті рішень з питань підготовки професорських стипендіатів з ученої ради до факультетів.

У процесі дослідження встановлено, що для забезпечення розвитку вітчизняних університетів не тільки як навчальних і просвітницьких осередків, але й науково-дослідних установ, учені ради вдавалися до використання потужного арсеналу способів, які б стимулювали науково-дослідну роботу як професорсько-викладацького складу, так і студентства. З метою заохочення до науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу вітчизняних університетів на засідання вчених рад виносилися питання, що передбачали обговорення рефератів, повідомлень, доповідей учених про наукові відкриття й власні дослідження з різних галузей знань; надання дозволу на друк від імені університету наукових праць, посібників і підручників, підготовлених викладачами університету; заснування загальноуніверситетських друкованих органів; затвердження тем наукових доповідей, що пропонувалися для виголошення на святкових актах; надання дозволу на здійснення відряджень з «науковою метою»; забезпечення продуктивної діяльності наукових товариств, що функціонували при університетах; схвалення конкурсних тем, які пропонувалися для розв’язання науковцями й передбачали матеріальну винагороду; зарахування знаних учених до категорії почесних членів університету; удостоєння професорів і викладачів державних нагород і премій тощо.

Опікуючись питаннями стимулювання до наукових занять студентської молоді, учені ради затверджували теми конкурсних творів на підставі подань факультетів; установлювали загальну кількість медалей, що призначалися за кращі наукові розвідки й розподіляли їх між факультетами; надавали дозвіл на друк студентських робіт від імені університету, що були удостоєні золотої або срібної медалі; призначали стипендії, грошову допомогу, а також звільняли від плати за навчання тих студентів, які виявляли потяг до наукових занять на підставі звітів викладачів; пропонували дієві способи залучення до науково-дослідної роботи студентів, як-от: запровадження практичних занять на всіх факультетах (рада Харківського університету), встановлення вимоги обов’язкової підготовки кожним студентом наукової роботи (рада університету Св. Володимира), використання екскурсій педагогічного характеру (рада Новоросійського університету) тощо .

Проаналізовані історико-педагогічні матеріали (протоколи засідань учених рад університетів України XIX ст., звіти про діяльність Харківського, Київського та Новоросійського університетів) дозволили констатувати, що в досліджуваний період діяльність учених рад університетів України була тісно пов’язана з розв’язанням низки питань, що носили громадсько-просвітницький й адміністративний характер і були спрямовані на поширення знань, освіти у суспільстві в різних формах. Найбільш плідно за цим напрямом учені ради працювали в період дії статутів 1804 та 1863 років. Проте позбавлені громадсько-просвітницьких ініціатив згідно з вимогами статутів 1835, 1884 років, професорські колегії все ж не залишалися осторонь проблем, пов’язаних із популяризацією знань у суспільстві. Серед справ громадсько-просвітницького характеру, що виносилися на розгляд учених рад університетів України XIX століття, чільне місце посідали такі:

- обрання складу училищного комітету, призначення візитаторів і заслуховування їхніх звітів про результати проведеної ревізії навчальних закладів округу; відкриття народних шкіл, гімназій, училищ та забезпечення їх належного функціонування (ухвалення проектів будівництва навчальних приміщень, забезпечення навчально-методичною літературою, затвердження навчальних програм, унесення змін і доповнень до них, призначення депутатів від університету для проведення підсумкових іспитів тощо);

- обговорення державних законопроектів, що мали на меті реорганізацію закладів освіти початкової й середньої ланки (проекту облаштування народних училищ, статуту гімназій 1864 року);

- затвердження осіб, що склали спеціальні іспити, у званні вчителя народної школи, гімназії або домашнього наставника;

- сприяння розвитку вищої жіночої освіти в регіоні (схвалення проектів відкриття Вищих жіночих курсів, статуту Товариства допомоги вищій науковій освіті жінок, розробка навчальних програм, правил проведення випробувань на звання вчителя жіночої гімназії);

- організація святкових університетських актів (затвердження програми акту, теми публічної промови, надання дозволу на її друк);

- порушення клопотань про відкриття публічних курсів, надання дозволу викладачам університету й стороннім особам на проведення публічних лекцій, установлення розміру винагороди лекторам, затвердження програм публічних лекцій;

- схвалення заходів з приводу вшанування видатних співвітчизників за їхні літературні й наукові здобутки (укладання тексту адрес, призначення публічних лекцій, започаткування підписки на спорудження пам’ятників);

- надання підтримки у функціонуванні наукових товариств (розгляд і схвалення тексту статуту, поповнення бібліотечних фондів товариств за рахунок примірників університетських бібліотек, виділення приміщень);

- допомога в організації й проведенні наукових з’їздів, конгресів, виставок (обрання складу розпорядчого комітету, делегатів від університету, визначення кола найбільш актуальних проблем);

- сприяння облаштуванню громадсько-просвітницьких закладів і установ (недільних шкіл, громадських бібліотек, читалень, архівів тощо);

- виявлення турботи про дослідження місцевого краю в науково-практичному плані (проведення спеціальних досліджень, які б сприяли поліпшенню санітарно-гігієнічної ситуації в окрузі, благоустрою університетських міст, розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту тощо).

У дисертації з’ясовано, що реалізація вченими радами фінансово-господарської функції на законодавчому рівні знайшла відображення лише в статутах 1804 та 1863 років, що відповідало загальним тенденціям урядової політики в галузі вищої освіти в Україні. Її суть полягала у повній обізнаності членів учених рад щодо фінансового стану університету, здійсненні постійного контролю за виконанням статей університетського кошторису, що формувався із штатних асигнувань і спеціальних університетських коштів (утворювалися за рахунок надходжень від сплати за навчання, одержання матрикул, «патріотичних пожертвувань», залишків штатних асигнувань), загальному керівництві господарською частиною університету.

Установлено, що реалізація вченими радами університетів України фінансово-господарської функції в окреслений історичний період плідно здійснювалася за такими напрямами: розгляд і затвердження університетського кошторису на поточний рік; заслуховування щомісячних звітів правління про фінансовий стан університету; розподіл коштів, призначених згідно з університетськими штатами на розвиток навчально-допоміжних установ; ухвалення кошторису надходжень і видатків спеціальних університетських коштів; розподіл їх за такими статтями, як встановлення розміру додаткової винагороди викладачам і службовцям університету, оплата праці приват-доцентів, літографування лекцій та друк навчальних посібників і керівництв за рахунок університету, передплата журналів, газет, спеціальних видань для університетської бібліотеки, надання грошової допомоги та надбавки до пенсії, виплата «підйомних» тим викладачам, які щойно зайняли викладацькі посади в університеті», лікування викладачів і службовців, поховання тощо; надання дозволу на використання залишків штатних асигнувань на господарські потреби університету; порушення клопотань перед Міністерством народної освіти про виділення кредитів у разі виникнення дефіциту університетського кошторису; затвердження проектів капітального ремонту та будівництва університетських приміщень та навчально-допоміжних установ; розподіл окремих кімнат та будівель між навчально-допоміжними установами факультетів; надання житла в приміщенні університету викладачам та службовцям тощо.

Проведений науковий пошук засвідчив, що виконання вченими радами університетів України XIX століття судово-поліцейської функції також мало місце лише в період дії ліберальних статутів 1804 та 1863 років, коли за університетами як самоврядними юридичними одиницями закріплювалося право «захищати інтереси своїх членів та їхню власність від будь-яких зовнішніх втручань». Реалізація названої функції характеризувалася певними особливостями, як-от: у період дії статуту 1804 року вчені ради виконували функції вищої апеляційної інстанції у системі університетського судочинства (суд ректора й правління), рішення якої можна було спростувати тільки в сенаті. Із запровадженням спеціальної судової установи у вітчизняних університетах – професорського дисциплінарного суду, компетенції якого впродовж 1863-1879 та 1882-1884 рр. підлягали справи щодо «порушення студентами встановлених правил, а також сутичок між студентами, студентами, викладачами й посадовими особами, навіть якщо такі відбувалися поза межами університетських приміщень», діяльність учених рад за визначеним напрямом зазнала певних змін, що виявилися в набутті права обирати з числа професорів університету 3-х суддів і на випадок хвороби або відсутності одного з них 3-х кандидатів; укладати «Правила про порядок діловодства в університетському суді»; затверджувати рішення професорського суду в тому разі, якщо воно стосувалося виключення студента з університету; піддавати обговоренню висновок суду з приводу встановленої провини викладача; узгоджувати окремі приписи «Правил для студентів» з правилами організації судочинства в університеті тощо. З поновленням 1902 року в університетах професорського суду зразка 1863 року, що зумовлювалося посиленням студентського руху, діяльність учених рад стала зосереджуватися навколо пошуку дієвих способів удосконалення чинної системи університетського судочинства (розширення складу суддів, унесення змін до переліку покарань, знищення карцерів, запровадження студентського суду на зразок «Товариського суду честі» тощо), що знайшли часткове відображення в укладених міністерством «Тимчасових правилах про професорський дисциплінарний суд у вищих навчальних закладах».

Отже, реалізація вченими радами університетів України XIX століття функцій, що обіймали різні напрями й форми, мала певні особливості, обумовлені, з одного боку, специфікою обґрунтованих етапів, з іншого, – неоднозначністю підходів професорських колегій Харківського, Київського та Новоросійського університетів до розв’язання університетських питань.

У четвертому розділі – «Творче використання практики діяльності вчених рад університетів України досліджуваного періоду в сучасних умовах» – визначено базові засади організації діяльності загальноуніверситетських колегіальних органів XIX століття, які впроваджено в практику роботи вчених рад вищих навчальних закладів на сучасному етапі; накреслено напрями творчого використання досвіду реалізації функцій вчених рад університетів України досліджуваного періоду в умовах реформування національної вищої школи.

У процесі історико-педагогічного пошуку встановлено, що організаційно-теоретичні засади й напрями діяльності вчених рад університетів України XIX століття співзвучні сучасним процесам реформування вищої школи, що модернізується відповідно до керівного принципу – автономії й самоврядування у поєднанні з відповідальністю. Виявлено, що самоврядування вищих навчальних закладів України III-IV рівнів акредитації реалізується через діяльність колегіальних органів, зокрема вченої ради – виборного представницького органу, коло повноважень якого спрямоване на забезпечення загального керівництва навчальним закладом.

З’ясовано, що незважаючи на трансформаційні процеси радянської доби і євроінтеграційні прагнення сучасності, підвалинами функціонування вчених рад ВНЗ України III-IV рівнів акредитації слугують організаційні засади діяльності вітчизняних загальноуніверситетських колегіальних органів XIX століття, як-от: принципи комплектування особового складу вчених рад, коло їх повноважень, порядок скликання, підготовки й проведення засідань, виконання рішень, ведення документації, що знаходять відображення в нормативно-правових актах з питань вищої освіти, статутах ВНЗ III-IV рівнів акредитації, «Положенні про вчену раду», «Регламенті» її діяльності тощо.

Доведено, що проголошення інституційної, академічної, фінансової автономії вищих навчальних закладів у якості стратегічного напряму державної політики в галузі вищої освіти зумовлює необхідність закріплення за вченими радами статусу самоврядної організації, а не лише колегіального дорадчого органу. Відмінність полягає в тому, що, по-перше, органи самоврядування наділені чітко окресленою сферою компетенції, тоді як колегіальність використовується переважно для підвищення якості й легітимності управлінських рішень і розповсюджується тільки на сферу проблемних зон; по-друге, самоврядування використовується для розв’язання основних питань життєдіяльності організації, у той час як колегіальність набуває актуальності переважно в ситуаціях дефіциту управлінської волі; по-третє, самоврядування характеризується наявністю функцій на всіх етапах управлінського циклу, починаючи від планування й завершуючи функцією контролю, а колегіальність пов’язана переважно з етапом прийняття конкретного рішення. Це, у свою чергу, вимагає розширення переліку функцій учених рад та їх змістового наповнення, подолання формалізму в роботі, посилення відповідальності за ухвалені рішення.

Особливого значення в цьому сенсі набуває творче використання накопиченої в університетах України XIX століття практики діяльності вчених рад у якості органів колегіального самоврядування з реалізації низки функцій, що обіймають такі напрями:

· навчальна (прийняття рішень про введення нових спеціальностей; перерозподіл обсягу навчальних курсів; збільшення варіативної частки змісту навчальних програм; затвердження правил прийому студентів до ВНЗ; укладання правил внутрішнього розпорядку; формування професорсько-викладацького складу на конкурсній основі);

· наукова (остаточне прийняття рішень про присудження наукових ступенів кандидата й доктора наук, присвоєння вчених звань доцента, професора, старшого наукового співробітника з наступною реєстрацією цих рішень МОН України й видачею відповідного документа; визначення механізмів стимулювання перспективних наукових напрямів; надання дозволу викладачам на здійснення відряджень з «науковою метою»; нагородження переможців кращих студентських наукових робіт медалями й почесними відзивами);

· фінансово-господарська (розподіл бюджетних коштів у межах затвердженого кошторису; надання дозволу на використання надходжень від надання платних послуг; установлення розміру оплати праці співробітників ВНЗ за рахунок загальних та спеціальних коштів у межах фінансування ВНЗ; розробка системи призначень стипендій, а також установлення їх розміру в межах стипендіального фонду; розпорядження власністю; надання дозволу на укладання договорів оренди та отримання 100% орендної платні; коригування протягом бюджетного року кошторису у зв’язку зі змінами обсягів доходів і видатків);

· громадсько-просвітницька (обговорення законопроектів про реформування початкової, середньої і вищої школи, внесення змін і доповнень до них; сприяння облаштуванню громадсько-просвітницьких закладів; виявлення турботи про дослідження місцевого краю в науково-практичному плані);

· судова (запровадження й регламентація діяльності дисциплінарних комісій, що розглядають дисциплінарні порушення студентів).