ВИХОВАННЯ ГУМАНІСТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ ШКОЛЯРА У ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ О. А. ЗАХАРЕНКА Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, стан дослідженості проблеми, її зв’язок із науковими програмами, планами, визначено об’єкт, предмет, мету, задачі дослідження, сформульовано теоретичні основи, розкрито наукову новизну, методи, практичне значення роботи, особистий внесок здобувача, наведені дані щодо апробації та впровадження результатів.

У першому розділі – «Теоретичні засади науково-педагогічної спадщини Олександра Антоновича Захаренка» – на основі вивчення літературних та архівних джерел розкриваються теоретичні основи досліджуваної проблеми, її ґенеза та стан розробленості у філософській, психологічній і педагогічній літературі; аналізується зміст, сутність і структура гуманістичних цінностей особистості; розкриваються погляди зарубіжних та вітчизняних представників педагогічної теорії і практики на проблему виховання гуманістичних цінностей особистості, зокрема – розуміння О. Захаренком сутності та значення гуманістичних цінностей для формування високоморальної особистості.

Аналіз проблеми формування гуманістичних цінностей особистості в історико-генетичному аспекті показав, що аксіологічна сфера особистості була актуальною за часів первісної людини і залишається такою на сучасному етапі. Найперші антропологічні концепції виникли в епоху античного світу і належали Сократу, Аристотелю, Цицерону. Подальшого розвитку вони дістали в епоху Відродження (Б. да Монтеманьо, Ф.Петрарка, В. да Фельтре та ін.). Концепції вчених ХVII ст. (наприклад, Б. Спінози) та епохи Просвітництва (І.Кант, Дж. Локк) розвивалися на принципах гуманізму. У ХХ столітті ця проблема набуває нового звучання у діяльності видатних педагогів (Дж. Дьюї, С.Шацький, А.Макаренко, В.Сухомлинський та ін.) і працях представників сучасної педагогічної науки. Аналіз педагогічної літератури свідчить про наявність декількох напрямів у вивченні проблеми формування цінностей та розвитку ціннісних орієнтацій особистості. Аксіологічний напрям представлений працями О.Булиніна, В.Гриньова, В.Сластьоніна, Т.Смирновата ін. Діяльнісний підхід розглянуто В.Анненковим, І.Бехом, С.Вершловським, Н.Нікітіною, М.Чобітьком. Особистісний аспект є визначальним у роботах В.Дзюби, О.Медведенко. Значення системного підходу наголошується такими науковцями, як Є.Андрієнко, І.Лушніковим, М.Ситніковою, О.Ярмоленко та ін.

Аналіз дослідницьких матеріалів уможливив висновки щодо внеску О.Захаренка у теорію виховання гуманістичних цінностей особистості школяра як педагога-гуманіста, науковця і практика, творця авторської виховної системи, упровадженої у Сахнівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, в якій він працював директором з 1966 по 2001 роки. Науковці Л.Березівська та Н.Побірченко звертають увагу на те, що з точки зору особливостей історичної епохи О.Захаренко був першопроходцем, коли почав у 70-х роках ХХ ст. створювати соціокультурне середовище як особливо-важливий елемент освітньо-виховної системи Сахнівської школи, та визначають атмосферу того часу як таку, що характеризувалася розростанням явища «подвійної моралі», яке пагубно впливало і на зрілих людей, й на підростаюче покоління. У системі шкільної освіті воно проявилося у тому, що всі ланки навчально-виховного процесу були заідеологізованими.

На підставі вивчення друкованого доробку О.Захаренка здійснено аналіз його науково-теоретичної спадщини і з’ясовано погляди на сутність поняття «гуманістичні цінності», які він розглядав на основі аналізу базових категорій «цінність», «гуманність», «гуманістичний». Гуманність педагог розумів як людяність, співчуття, людинолюбство і ставлення до кожної людини як найвищої ціннoсті. У відповідності до гуманістичної аксіології, цінності – це особливий вид реальності, який існує у тісному зв’язку з людиною та об’єктивним світом. Тобто основою цінності може бути об’єктивна реальність, продукти творчості людини та зміст її свідомості. Головною ознакою цінності є те, що вона обов’язково є антропогенною, оскільки виникає у процесі людської діяльності й осмислення, під час оцінювання людиною інших людей, суспільства, існуючих у суспільстві ідей, предметів культури й природи.

Ознайомлення з матеріалами приватного архіву родини Захаренків, який містить понад 300 джерел, дало можливість встановити, що педагог акцентував увагу на визначній ролі цінностей у житті людей, оскільки вони, за його переконанням, набувають функцій орієнтирів і смислів, складають основу індивідуальних і колективних суджень, вчинків, виконуючи тим самим нормативні та регулятивні функції. Отже, поняття «цінність» трактувалося педагогом як сукупність предметів та явищ, включених у соціальну реальність, яка визначає міру вільного розвитку особистості та суспільства. У відповідності до такої трактовки цінності мають гуманістичний характер і пробуджують у людині все найкраще, що в ній закладено. Таким чином, область гуманістичних цінностей – це вся область людського існування. Найголовніші серед них – це ті, що складають основу усіх інших проявів та цінностей і пов’язані із фундаментальними смислами людського існування. До їх числа належать такі цінності, як життя, любов, сім’я, народження та виховання дітей, свобода, праця, відпочинок, знання, творчість та ін.

Виявлено, що О.Захаренко поділяв думку своїх попередників щодо тлумачення гуманістичних цінностей у своїй сукупності як унормованого культурного коду, який впливає на поведінку людини, визначає механізми регуляції її стосунків з іншими суб’єктами, спрямовує характер потреб і цілей особистості.

Узагальнення результатів вивчення концептуальних ідей авторської теорії виховання О. Захаренка дозволило встановити, що вони ґрунтувалися на принципі дитиноцентризму і переконанні, що Дитина є частиною природи і центром Всесвіту, на усвідомленні унікальності кожної дитини і розумінні важливості всього, що відбувається в дитячій душі. Серед інших визначальних принципів педагог виокремлював системність, цілісність, комплексність, інтеграцію, використання діяльнісного підходу, креативність тощо. Формування гуманістичних цінностей особистості, на думку О.Захаренка, має відбуватися у суб’єкт–суб’єктній взаємодії, яка охоплює усіх учасників навчально-виховного процесу: школярів, батьків, педагогів, представників громадськості. Становлення особистості відбувається у колективі за умови збереження унікальності кожної дитини.

У розділі зазначено, що О.Захаренко приділяв увагу різним джерелам формування гуманістичних цінностей, серед яких найважливішим вважав родину школяра, оскільки вона є тією ланкою, через яку здійснюється зв’язок поколінь, передаються духовні надбання молодшим членам роду від старших. Ця думка була покладена ним в основу «Енциклопедії шкільного роду» – книги-реліквії, в якій було зібрано інформацію про всіх випускників Сахнівської школи з 1954 по 1998 роки. Крім сім’ї, невичерпними джерелами загальнолюдських цінностей він вважав історію українського народу, його культуру, природу рідного краю.

Дослідження теоретичної спадщини і практичного доробку науковця засвідчило, що він надавав великого значення інтеграції таких складових навчально-виховної системи школи, як «педагог», «вихованець», «середовище» у цілісну систему шляхом організації цілеспрямованої діяльності з опанування мікро-, мезо-, макросередовища, тим самим визнаючи середовище одночасно метою і засобом спільної діяльності усіх його суб’єктів. Намагаючись подолати недоліки уніфікованої словесної системи виховання, що була притаманна педагогіці радянської доби, О.Захаренко втілював у Сахнівській школі діяльнісний підхід до виховання. На його думку, наявність конкретних ситуацій, які спонукають школяра до здійснення вчинку, допомагають перетворенню його із об’єкта виховного процесу, на якого спрямований вплив дорослих або однолітків, на суб’єкта особистісно орієнтованої діяльності і, врешті решт, господаря власного життя.

Ознайомлення з архівними документами Сахнівської школи (планами, табелем успішності і вихованості, матеріалами підготовки до педрад тощо) дало можливість зробити висновок, що у процесі виховання гуманістичних цінностей школяра педагог використовував категорію «ставлення» як основний показник рівня сформованості тієї чи іншої цінності.

У роботі подано порівняльний аналіз педагогічних систем І.Іванова і О.Захаренка, і це дало підстави зробити висновок про схожість поглядів обох педагогів щодо головних проблем і закономірностей виховання, принципів та підходів до організації виховного процесу. Узявши за основу ідею «педагогіки спільної турботи» свого попередника, О.Захаренко збагатив її власними напрацюваннями та ідеями інших педагогів. Зокрема, в його авторській системі знайшла розвиток ідея щодо багатовимірності зв’язків у системі «середовище – вихованець» і, як наслідок, – відбулося усвідомлення необхідності середовищного підходу до виховання, оскільки середовище є тим засобом, який у великій мірі сприяє розвитку дитини.

Вивчення основоположних ідей авторської педагогіки О.Захаренка дозволило сформулювати основні принципи побудови ефективного виховуючого середовища у контексті наявного соціокультурного простору, визначити психолого-педагогічні особливості виховання гуманістичних цінностей особистості школяра.

У другому розділі – «Реалізація проблеми виховання гуманістичних цінностей школяра у педагогічній спадщині Олександра Захаренка (1966-2001 роки)» – розглядається проблема використання соціокультурного простору як фактору виховання гуманістичних цінностей школярів. Метою передбачено з’ясувати теоретико-методологічні засади використання потенцій соціокультурного середовища для формування підростаючої особистості. Рівень духовно зрілої людини визначається тим, якою мірою її ціннісні орієнтації відповідають соціокультурним нормам суспільства. На думку багатьох учених, духовні цінності людини зумовлюються ззовні та інтеріоризуються у процесі глибокої внутрішньої роботи по засвоєнню норм і цінностей, які утворюють духовну сферу соціокультурного простору. Аналіз літературних джерел свідчить про те, що існує декілька тлумачень таких понять, як «соціокультурний простір», «соціокультурне середовище», «освітній простір», «виховний простір», «виховне середовище». Порівняння теоретичних досліджень науковців та вивчення поглядів О.Захаренко із означених питань дало можливість визначити, які погляди він сповідував і практично втілював у Сахнівській школі.

У розділі наведено визначення понять «простір» і «середовище» та розглядаються їхні характерні ознаки. «Простір» у широкому розумінні означає сукупність пов’язаних між собою умов (матеріальні об’єкти, порядок їх існування, відношення між ними), що можуть певним чином впливати на людину. Поняття «середовище» у психолого-педагогічній літературі трактується як багатозначне: це і середовище життєдіяльності людини, і природне середовище, і освітнє середовище тощо; це поняття включає в себе, крім наявності умов, що забезпечують розвиток людини, ще й присутність людини як суб’єкта взаємодії з оточенням. Категорія «соціальне середовище» може трактуватися у педагогіці у широкому та вузькому сенсі. Коли розглядають макросередовище, то мають на увазі суспільно-політичну сферу, сукупність суспільних відносин, суспільну свідомість і культуру. У більш вузькому розумінні (мікросередовище) предметом дослідження є безпосереднє оточення, з яким людина вступає у взаємодію: сім’я, навчальний колектив, колеги.

Аналіз педагогічних праць науковців (Н.Бастун, С.Бондирева, С. Гершунський, В.Гинецінський, Д.Григор’єв, Б.Ельконін, М.Ільчиков, А.Капська, В.Караковський, Ю.Мануйлов, Л.Новікова, О.Плахотнік, Б.Серіков, В. Слободчиков, В.Степанов, І.Шендрик, І.Фрумін, В.Ясвін) уможливив висновок про те, що більшість із них висловлювали думку щодо надзвичайної ролі соціокультурного середовища, в якому живе, діє і навчається дитина, для розвитку її потенційних можливостей і природних здібностей. Але цінність соціокультурного виховного середовища має значення за умови забезпечення інтегрованого педагогічного впливу на особистість, яка є суб’єктом цілеспрямованої діяльності в процесі соціалізації і саморозвитку – духовного, фізичного, інтелектуального, соціального, психічного.

У дослідженні увагу зосереджено на категорії «соціокультурний простір авторської школи О.Захаренка» у значенні сукупності матеріальних та духовних цінностей, що були створені людством за час його існування. Частиною соціокультурного простору є соціокультурне середовище, межі якого розширюються в просторі та часі внаслідок його осмислення та пізнання суб’єктами колективної діяльності. Разом з пізнанням та осмисленням особистістю значення матеріально-духовних цінностей відбувається процес набуття досвіду морально-ціннісного ставлення до самого себе як особистості, оточуючих, навколишнього світу, минулого і майбутнього. Саме тому одним із напрямків діяльності педагога, на думку О.Захаренка, має бути створення педагогічно організованого соціокультурного середовища, в якому дитина отримує можливість набути власний соціальний та духовний досвід. Він був переконаний, що сукупність джерел, що впливають на формування і розвиток духовного потенціалу особистості, є детермінуючим фактором у процесі її соціалізації.

У розділі подана характеристика соціокультурного середовища авторської школи О.Захаренка (за методикою векторного моделювання В.Ясвіна) і визначені головні його параметри. Слід зазначити, що О.Захаренко усвідомлював той факт, що досить обмежене середовище звичайної сільської школи має й обмежені можливості, внаслідок чого випускники школи не можуть конкурувати з випускниками міських гімназій, ліцеїв. Для подолання цієї проблеми він активно розширював межі освітнього середовища завдяки змісту навчальних предметів; використанню міжпредметних зв’язків; налагодженню співпраці між школярами, а також між школярами та педагогами, працівниками правління колгоспу та сільської ради; організації екскурсійних та туристичних поїздок за межі області та України.

У процесі дослідження встановлено, що широта соціокультурного середовища Сахнівської школи у значній мірі забезпечувала високий рівень такої структурно-динамічної його характеристики, як інтенсивність, тобто насиченість різноманітними можливостями та впливами за умови концентрованого їх прояву. О.Захаренко підтримував безліч дитячих ініціатив, які переростали у різні форми і методи спільної діяльності. При цьому слід відмітити такий показник, як висока ступінь усвідомлюваності середовища. Це означає свідому включеність і вмотивованість суб’єктів середовища, передбачає особистісну відповідальність кожного за спільну діяльність.

Виявлено, що концепцією діяльності авторської школи О.Захаренка передбачалася чітка координація зусиль усіх суб’єктів навчально-виховного процесу, що характеризує середовище з точки зору такого параметру, як узагальненість. Аналіз середовища свідчить також про його емоційну насиченість, що буває притаманне творчому середовищу (за типологією Корчака).

На думку О.Захаренка, раціональний компонент не повинен бути домінуючим у середовищі. Наявність емоційного компоненту викликає у суб’єктів середовища особистісний інтерес і неформальне ставлення, оскільки саме емоційний акцент суб’єкт – суб’єктних стосунків та суб’єкт – об’єктних ставлень надає середовищу певної привабливості.

Особливого значення набуває такий параметр середовища, як домінантність, оскільки він свідчить про те, яке місце займає конкретне локальне середовище у системі особистісних цінностей суб’єктів і яка міра його впливу на особистість у порівнянні з іншими джерелами впливу. Оскільки особистість відчуває на собі одночасно вплив багатьох факторів, що існують в її середовищі, набуває певного значення такий параметр, як когерентність середовища. Зусилля О.Захаренка як керівника школи були спрямовані на забезпечення гармонійності існування його вихованців в інтегрованому середовищі, яке поєднувало позитивні впливи і нейтралізувало негативні.