| Короткий зміст: |
Узагальнюючи погляди сучасних учених (Л. Березівська, Н. Борисенко, А. Вихрущ, Л. Горбоніс, Н. Дагбаєва, С. Дерябо, І. Зайченко, М. Кисельов, А. Ковальов, М. Колесник, О. Кононов, В. Крисаченко, О. Лучко, Т. Мантула, Ж. Масенко, Т. Мацейків, З. Нагачевська, Б. Панасюк, І. Парапан, Н. Пустовіт, О. Семеног, В. Скребець В. Скутіна, Т. Собченко, М. Стельмахович, О. Сухомлинська, А. Толстоухов та ін.) та результати аналізу змістовного наповнення ідеї єдності людини і природи дано таке визначення поняття: ідея єдності людини і природи це перспективна соціоприродна світоглядна орієнтація у взаємовідносинах людини і природи, яка реалізовується на трьох основних рівнях природовідповідної освіти – на рівні внутрішньої природи (природа людини); на рівні зовнішньої природи (навколишнє природне середовище); на рівні національної природи (етноприроди) – та мати міцну духовну основу: морально-естетичне ставлення до природи як вияв духовності особистості (емоційно-естетична взаємодія, етико-гуманістичне ставлення, екологічний імператив).
На основі аналізу проблеми взаємодії людини (суспільства) і природи у філософській, психологічній, педагогічній, екологічній літературі розкрито сутність, системність, дифузійність ідеї єдності людини і природи.
Зміна і накопичення наукових уявлень вимагає переосмислення більш загальних світоглядних позицій, в тому числі, про людину та її місце в навколишній природі. Такий системний розгляд слугує методологічним обґрунтуванням оцінки наукових знань в галузі педагогіки, психології, екології і філософських уявлень при виникненні протиріч між ними в контексті проблеми єдності людини і природи.
У дослідженні показано, що єдність людини і природи як основа світоглядних орієнтацій сучасного суспільства обумовлюється подальшим розвитком процесу пізнання, що виявляє природу в самій людині, а в природі – ступені розвитку свідомості, це призводить до усвідомлення взаємозалежності людини і природи (А. Льовочкіна, В. Назарук, О. Рудоміно-Дусятська, В. Скребець, Ю. Швалб та ін.)
Двоїстість природи людини (підсвідомо-деструктивна і розумово-відповідальна сутності) формують основу принципу природовідповідності виховання. Такий підхід до розуміння виховання у єдності з природою дозволяє обґрунтувати пріоритетність духовно-моральної складової у вихованні, що визначає основу цілісного розвитку особистості як повноцінного представника суспільства та органічної частки навколишньої природи.
За результатами дослідження встановлено, що в педагогіці, психології та в низці інших наук необхідність становлення єдиного цілісного стану людського організму напряму пов’язана з природними факторами. Це відображується в мобільних реакціях її тіла, психіці і свідомості на дії природи (О. Базалук, Ю. Іванов, В. Ясвін). Психологічний аспект ідеї єдності людини і природи розкриває первинний зв’язок людини з природою: від чутливості, через емоційні складові, до свідомого особистісно-ціннісного (суб’єктивного) ставлення людини до об’єктів і явищ навколишньої природи. Системний аналіз психологічних механізмів, які в сукупності формують почуття співпричетності, відповідальності, органічної єдності з природою (ставлення як об’єктивний, реально існуючий зв’язок між людиною і природою, і одночасно як суб’єктивна реальність, яка відображається людською свідомістю; вплив психологічних релізерів (за С. Дерябо) – ключові стимули, що впливають на процес формування суб’єктивного ставлення особистості до природних об’єктів; об’єктна детермінація – різноманітні види фізичної стимуляції, які безпосередньо впливають на організм і сприймаються різними органами чуттів; суб’єктифікація – наділення об’єктів світу природи суб’єктністю, тобто властивостями, якостями і функціями суб’єкта, в результаті чого вони відкриваються як суб’єкти; принцип орієнтації на позитивний потенціал стимулів полягає в тому, щоб педагогічно доцільно організувати вплив на учня таких стимулів, що поступають від природних об’єктів, які актуалізують, "вмикають" певні психологічні механізми розвитку екологічної свідомості) дозволяє отримати психологічне підґрунтя цього процесу, на основі якого можна будувати відповідну педагогічну концепцію – систему методичних принципів, методів і прийомів, що цілеспрямовано конструюються у відповідності з тими чи іншими психологічними феноменами, які проявляються в процесі взаємодії людини з природними об’єктами.
Як показало дослідження, педагогічне втілення ідеї єдності людини і природи базується на: сучасній філософській концепції діалектичної єдності людини і природи В. Крисаченка, Ю. Мєлкова, Б. Панасюка, А. Толстоухова, С. Ягодзінського, згідно з якою природа і людина розглядаються як цілісна динамічна система, що перебуває в постійному історичному розвитку; гуманістичному універсалізмі (принципи всеєдності, цілісності, спільності) як сучасному філософському напрямку, який намагається інтегрувати в собі синтез міжпредметної комплексності, гуманістики та природної гармонії (В. Данилова, В. Гарпушкин). Двосторонній зв’язок між людиною і природою в межах даної системи, окрім суто біологічної єдності, забезпечується завдяки головному соціальному адаптивному механізмові культурних традицій, що активно пропагують природоцентризм як основну світоглядну орієнтацію українців.
З точки зору педагогічної науки, головною метою розвитку людини у єдності з природою є визрівання цілісної духовної особистості, яка здатна творчо реалізувати закладені природою і суспільством задатки і можливості, як у власних життєвих інтересах, так і в інтересах суспільства, а також у гармонії з природою і з розумним використанням природних факторів.
Кардинальні рішення у сфері психолого-педагогічної діяльності стосовно впровадження ідеї єдності людини і природи в реальний процес шкільної освіти сьогодні пов’язані з принциповою зміною характеру відносин людини з природою, і тому особливого значення набуває пошук механізмів і засобів перетворення мотиваційно-споживацької сфери особистості (перш за все людини, яка розвивається), відповідних установок і цілей в її перетворюючій діяльності, в практичній взаємодії з природою, вироблення готовності до певного розуміння її (природи) і відповідальності за власну поведінку. Необхідно "повернутися до природи" через чутливість, враження, розуміння нероздільності з нею, і це – найбільш складне виховне завдання.
Аналіз періоду другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в контексті розвитку ідеї єдності людини і природи дав підстави стверджувати, що в цей час проблема взаємозв’язку людини і природи наповнилася новим змістом, що зумовлювалося, по-перше, низкою соціально-економічних й суспільно-політичних реформ 60-х років ХІХ століття, які спричинили суттєві зрушення в освітній сфері, по-друге, – активними процесами збереження національних культурних традицій в народному середовищі з боку національної інтелігенції як основа культурницького етапу національного відродження в Україні.
Поступово вводяться науково-педагогічні, психологічні і природничі знання, обговорюється їх зміст, користь; набувають сили ті напрямки, що орієнтують вчителя на активне ознайомлення учнів народної школи з природою рідного краю через систему природничо-економічних знань. З початком ХХ століття, відчуваючи можливі наслідки бурхливого економічного, наукового, технологічно-промислового розвитку, серед наукової інтелігенції формується філософська світоглядна орієнтація, що засновується на розумінні органічній єдності людини і природи, на необхідності їхнього співрозвитку (коеволюції).
З’являються перші глибокі екологічні дослідження (К. Рульє, М. Сєвєрцев), що вплинули на поширення наукових знань про природу серед різних верств, сприяли розвитку найпрогресивніших педагогічних ідей, появі в Росії й Україні численних товариств дослідників природи, активними членами яких була учнівська і студентська молодь та передова частина громадськості.
У другому розділі "Проблема єдності людини і природи в педагогічній думці України другої половини ХІХ – початку ХХ століття" систематизовано і теоретично узагальнено наукову спадщину представників української педагогічної думки другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (Б. Грінченка, М. Демкова, О. Духновича, О. Кониського, М. Корфа, М. Коцюбинського, С. Миропольського, С. Русової, К. Ушинського, І. Франка) в контексті ідеї єдності людини і природи. Проаналізовано народні природовідповідні традиції виховання як об’єктивне соціально-педагогічне явище. Розкрито основу даних традицій – етико-гуманістичне ставлення до природи, раціональні знання про природу та екологічні уявлення українців.
Розглядаючи народний досвід формування органічної єдності людини і природи з позиції наукової методології, нами виявлено, що він є цілісною емпіричною педагогічною системою (педагогіка народного календаря), яка, базуючись на відповідних принципах, охоплювала кожну особистість систематичними, послідовними і взаємопов’язаними впливами протягом усього життя. Основоположними принципами народної педагогіки є природність і природовідповідність виховання, визнання природної рівності людей, самоцінності і унікальності кожної людини, її нерозривна єдність з навколишньою природою. Ідея єдності людини і природи формує саму сутність народної педагогіки: правильним визнається лише те виховання, яке не суперечить законам природи і спрямоване на досягнення гармонії природно-біологічного, соціального і духовного розвитку людини.
В основу природовідповідного виховання українського народу був покладений ряд принципів: краєзнавчий принцип, у відповідності з яким педагогічні впливи перш за все спрямовувалися на виховання особистісно-ціннісного бережливого ставлення до об’єктів і явищ рідного краю – землі, води, рослин і тварин; принцип аніматизму, згідно з яким весь навколишній світ уявляється людині живим, а відтак кожна його складова вважається живим створінням; принцип натурналізації (В. Скребець) – схильність до співставлення, порівняння, ідентифікації соціального і духовного життя з явищами природи; принцип геокультурної єдності, що передбачає єдність природнокліматичних, астрономічних, біологічних ознак конкретної території, котрі впливають не лише на характер, світогляд людини, а й на вид діяльності, соціальні відносини тощо.
Традиції і звичаї, як уособлення найбільш стійких норм і принципів поведінки людей в суспільному й особистому житті, окреслюючи ідею єдності людини і природи, перш за все виконують регулятивну і виховну функції. Заснований на них процес виховання максимально враховує вікові можливості людини і здійснюється протягом усього життя, тобто безперервно, торкаючись усіх сторін взаємодії суспільства і людини з природою. При цьому виховання здійснюється комплексно, адже включає в себе, окрім пізнавального компонента, ще й ціннісні, нормативні й практично-діяльнісні складові.
Аналіз етнографічних праць представників наукової інтелігенцій другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (Г. Булашева, Т. Зінківського, М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, О. Марковича, М. Номиса, П. Чубинського, О. Шишацького-Ілліча) показав, що ідея єдності людини і природи оформлена у вигляді принципів, приписів, правил поведінки, виражена у звичаях і традиціях культури, в народній творчості, стала однією з якостей національного характеру, особливістю українського менталітету. Виявлена головна особливість традиційної національної системи виховання – глибоке розуміння внутрішньої природи людини, її цілей, вчинків, мотивів діяльності, інтересів, невідривних від навколишнього світу природних явищ (“Гни дерево, поки молоде, вчи дітей, поки малі"; "Яке коріння, таке й насіння"; "На крутеє дерево треба крутого клина"; "Як дуба не нахилиш, так великого сина на доброє не навчиш"; "Добре вогонь горить, як є чим підпалити").
Аналіз природничого змісту українського фольклору в педагогічному аспекті свідчить про те, що рідна мова й усна народна творчість виступали одним з головних засобів природовідповідного й культуровідповідного виховання, завдяки якому відбувалося фіксування педагогічного ідеалу народу, акумуляція і передача наступним поколінням через словесність соціально цінного досвіду етносу у взаємовідносинах зі світом навколишньої природи. Фольклор постійно виконував функції адаптації, пізнання, виховання та відігравав роль регулятора по відношенню до взаємодії підростаючого покоління з навколишньою природою ("Горнися до природи – не матимеш пригоди"; "Не тепер по гриби ходити: восени, як будуть родити"; "Ярь (весна) наша отець и мати: хто не посіє, не буде збірати"); впливав на формування екоцентричного світогляду молоді, її поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій в системі "людина-природа" шляхом: 1) розкриття естетичної цінності природи; 2) художньо-поетичного одухотворення природи; 3) словесного вправляння дітей у доброзичливому ставленні до природи; 4) прямих повчань, упереджень, заборон; 5) поєднання екологічного змісту з відповідними обрядами, музичними, драматичними, ігровими елементами; 6) протиставлення двох протилежних типів ставлення людини до природи.
Вивчення вітчизняної педагогічної спадщини другої половини ХІХ – початку ХХ століття дає підстави стверджувати, що мету і завдання виховання українські педагоги зазначеного періоду (Б. Грінченко, М. Грушевський, В. Прокопович, С. Русова, С. Сірополко, І. Стешенко, Я. Чепіга, С. Шелухін, І. Ющишин та ін.) намагалися визначити, виходячи з історичної і соціально-економічної обумовленості процесу виховання на основі глибокого і всебічного аналізу об’єктивно діючих законів і закономірностей розвитку природи, людини, суспільства, спираючись на передові педагогічні ідеї, висновки й положення класиків вітчизняної, європейської та світової педагогіки. Тобто вперше в Україні особистість людини під впливом ідеї єдності людини і природи почала розглядатися як соціоприродна єдність.
Метою врахування внутрішньої природи дитини в навчально-виховному процесі для усіх педагогів виступає реалізація закладеного природного потенціалу індивіда. А широке залучення зразків усної народної творчості як джерела, що акумулює в собі особливості національної природи (етноприроди) українців визначається як необхідна умова продуктивного навчально-виховного процесу та всебічного розвитку національно свідомої особистості. Використання виховних можливостей навколишньої природи у поглядах українських педагогів (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) має характерну особливість: перевага надається безпосередньому, живому спілкуванню дитини з природою як основі інтелектуального та духовного розвитку особистості. Таким чином, природовідповідність навчання і виховання є основою ідеї єдності людини і природи як психолого-педагогічної проблеми.
Духовна сутність взаємозв’язку людини і природи в педагогічній думці другої половини ХІХ – початку ХХ розглядалася як первинна складова ідеї єдності людини і природи. Вплив навколишньої природи на внутрішній світ дитини шляхом інтеріоризації емоційних вражень від побаченого чи почутого створює сприятливі умови для духовного розвитку особистості. Таким чином, органічна єдність людини і природи виявляється у духовній потребі естетично розвиненої, високоморальної особистості постійно спілкуватися з природою.
У результаті системного аналізу творчого доробку представників української педагогічної думки другої половини ХІХ – початку ХХ століття виділено продуктивні науково-педагогічні ідеї, що не втратили своєї актуальності в контексті сучасної педагогічної науки.
Висловлена думка про сенситивний період впливу предметів і явищ навколишньої природи на визрівання особистості дитини. Виникає розуміння про недостатнє використання виховного впливу природи у педагогіці (К. Ушинський).
Здійснений рішучий крок вперед (долаючи рутину і схоластику) до визнання необхідності наближувати навчально-виховний процес народної школи до особливостей природного і культурного середовища свого краю (О. Духнович). Спростовується твердження, що природничі науки є ворожими до релігії і породжують зневіру; розкривається позитивний вплив предметів і явищ навколишньої природи на розумовий, естетичний і моральний розвиток учня (М. Корф).
Розвивається прогресивна тенденція формування високої естетики світосприйняття, здійснення морального виховання на основі активного залучення предметів і явищ навколишньої природи в якості одного з найдієвіших засобів (О. Кониський). Знайшов своє втілення позитивний досвід наслідування загальних законів розвитку природи в контексті навчально-виховного процесу: "Природа безперервно йде вперед, ніколи не зупиняється, не переходить до нового, не закінчивши старого: але почате закріплює, вдосконалює, примножує. Таким є звичайний шлях природи, яким повинна рухатися й школа, що бажає навчати ґрунтовно" (С. Миропольський).
Вперше окреслено шлях до досягнення головного завдання освіти – "... поставити учня в можливо добрі діяльні зносини з усім світом (не тільки з громадянством, а з цілою природою, бо і сам учень мусить почувати себе частиною цієї природи), і для цього потрібний гармонійний розвиток усіх здібностей" (С. Русова). Вміння бачити красу навколишньої природи повинно слугувати основою гуманного ставлення до будь-яких проявів суспільного життя (М. Коцюбинський).
Сформоване переконання, що правильно підібрана мовна форма здатна в повній мірі відобразити всю велич і красу природи рідного краю, що викликає у дитини стійке емоційно-ціннісне ставлення до предметів і явищ навколишньої природи (Б. Грінченко).
Процес інтеріоризації зовнішніх впливів навколишньої природи може виступати дієвим засобом становлення внутрішньої гармонії людини, що "буде виявлятися у порядку наших власних думок, речей, дій, вчинків" (М. Демков). Людина і природа розглядаються як єдиний нерозривний зв’язок, єдина ціль, "бо ж людина є також творінням природи, а все, що вона робила і що може зробити, мусить бути зроблено тільки на основі природних сил" (І. Франко).
Порівняльний аналіз поглядів українських педагогів на проблему єдності людини і природи дає змогу розглядати К. Ушинського як вченого, який заклав наукові, етико-естетичні, народно-педагогічні підвалини ідеї єдності людини і природи, що певним чином підтримувалися, доповнювалися, інтерпретувалися його послідовниками.
Єдність з національною природою (етноприродою), що виявлялася у широкому залучення до змісту елементарної освіти зразків усної народної творчості як джерела неповторного національного світобачення, навчанні природною рідною мовою позиціонувалася як основа культуровідповідного навчання та національного виховання у кожного з досліджених педагогів (краєзнавчий музей та літературне товариство, засновані О. Духновичем).
Спільність поглядів виявляється також і в розумінні духовної основи ідеї єдності людини і природи. А саме – органічне поєднання естетичного і морального як взаємообумовлюючих компонентів виховного процесу у єдності з природою.
Питання організації дитячих екскурсій у природу як один з основних засобів формування ідеї єдності людини і природи найбільш активно пропагували С. Русова, Б. Грінченко.
Характерною особливістю поглядів письменників-педагогів (Б. Грінченко, М. Коцюбинський, О. Кониський) на проблему гармонії у відносинах людини і природи є етико-філософська їх сутність, гуманне ставлення до природи, вітальність, виховання художнім словом.
Значний ступінь подібності у поглядах представників української педагогічної думки другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на проблему єдності людини і природи, що характеризує її як загальнолюдську, глобальну, все ж дозволяє виділити індивідуальне бачення кожної з досліджуваних персоналій.
Характерною особливістю позиції К. Ушинського є, по-перше, науковий погляд на природу людину, її моральні і навчальні вимоги, по-друге, – сентиментально-гуманістичне ставлення до навколишньої природи як вияв природолюбства. Великий педагог акцентує увагу на сенситивному періоді розвитку дитини для формування органічної єдності людини і природи.
Олександр Духнович розглядав природовідповідність як поєднання трьох начал, що гармонійно формують сутність людини: природа, наука і звичай (етноприрода). Ідея єдності людини і природи виявляється і в рамках трудового виховання – О. Духнович вводить у зміст навчання народної елементарної школи такі види занять як: городництво, садівництво, бджільництво.
Микола Корф обумовлює формування органічної єдності людини і природи введенням у зміст народної елементарної школи предмету малювання. Тим самим педагог розкриває духовний рівень зв’язку людини і природи – формування "почуття природи" шляхом особистісно-ціннісного ставлення до її предметів і явищ в процесі зображення.
Особливого значення О. Кониський надавав використанню об’єктів та явищ навколишньої природи в контексті наочного методу навчання. Естетичне сприйняття природи рідного краю на основі емоційних вражень педагог закладає в основу морального, патріотичного виховання і тим самим формує національно свідому особистість, яка здатна відчути себе невід’ємною часткою як навколишньої, так і національної природи України.
Сергій Миропольський природу дитини розглядає як психофізичний організм, який містить у собі як загальні закони розвитку навколишньої природи, так і закони розвитку індивідуального в особистості. Прийняття ідеї єдності людини і природи як світоглядної позиції можливе завдяки створенню цілої системи правильних суджень екологічної, природоохоронної, морально-естетичної спрямованості. С. Миропольський розглядає цей процес як становлення "істинної мудрості".
У педагогічній концепції С. Русової ідея єдності людини і природи має міцну наукову основу і виявляється у розрізі генетичної теорії, що визначає дитину, як продукт антропологічного розвитку, належності до тієї чи іншої раси, нації, під впливом тієї чи іншої кліматичної зони, тієї чи іншої місцевості (низина, ліс, гори, море, степ). Природовідповідність визначається законом еволюції – усе, що в дитині закладено природою, має розвиватися; біогенетичним законом, який вимагає певної уваги до фізичного розвитку дитини; ґрунтовними риси характеру дитини – егоїзм, лагідність, палкість тощо.
Відчуття єдності людини і природи на духовному рівні у М. Коцюбинського розкривається через естетико-гуманістичну концепцію, в основі якої – ідея духовно-природної єдності світу, часткою якої виступає "людська душа". Тема природи у вченого зазнала нового прочитання і трактується ним в органічному й універсальному зв’язку з духовним мікросвітом людини.
Ідею природовідповідності Б. Грінченко конкретизує принципом пристосування до природи, який передбачає дві вимоги: 1) уникати у вихованні всього, що йде наперекір природі; 2) розвивати і використовувати природні здібності, діяти згідно з природою. Використання виховних можливостей навколишньої природи в педагогічній системі вченого має характерну особливість: перевага надається не безпосередньому спілкуванню дитини з природою, а опосередковується художнім описом предметів та явищ навколишньої природи.
Накопичення досвіду спілкування з природою – основа органічної єдності людини і природи у педагогічних поглядах М. Демкова. В елементарному курсі необхідно не лише повідомляти знання і факти з життя природи, а головний акцент зупинити на тому, щоб кожен факт був результатом власного спостереження учня і давав чітке уявлення про тісний зв’язок, взаємозалежність предметів та явищ в навколишній природі. Формування емоційно-ціннісного ставлення до навколишньої природи, на думку М. Демкова, не можливе без участі поезії.
Думки І. Франка про освіту і виховання були обумовлені його філософськими поглядами. Філософська концепція людини і світу вченого ґрунтується на ідеї єдності людини і природи, з умовою їх постійного контакту. Врахування внутрішньої природи дитини втілюється у І. Франка в ідеї гуманізму, що проникає собою всі настанови мислення про моральне виховання. Цікавим є пояснення І. Франка зв’язку особистості з етноприродою через категорію моральності. Оскільки обов’язок є моральною категорією, то, відповідно, усвідомлення й прийняття індивідом своєї національності як детермінанти особистісної долі є проблемою морального вибору.
Дослідження свідчить, що ідея єдності людини і природи в усіх її аспектах (природа людини, навколишня природа, етноприрода; морально-естетичне ставлення до природи як вияв духовності особистості) виступає спільним знаменником у поглядах видатних педагогів як другої половини ХІХ століття, так і початку ХХ ст. на провідне значення природного і культурного середовища як серцевини природовідповідного навчання і виховання.
|
