Замовити дисертацію ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ КОНФУЦІЯ У КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОМУ ВИМІРІ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, аргументовано її актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, розкрито методи роботи, схарактеризовано джерельну базу, наукову новизну, практичне значення, відображено апробацію результатів дисертаційного дослідження, вміщено відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі “Наукова біографія Конфуція як джерело вивчення формування філософсько-педагогічних ідей мислителя” проаналізовано і систематизовано джерела, наукову та публіцистичну літературу з теми дослідження, визначено вплив суспільно-історичних умов Давнього Китаю і його матеріальної культури на формування світоглядних уявлень видатного давньокитайського мислителя Конфуція (551 – 479 рр. до н.е.), висвітлено розвиток духовної культури стародавніх китайців, що стала основою формування педагогічних ідей ученого. Також схарактеризовано основні етапи життєвого і творчого шляху Конфуція, виокремлено ключові періоди педагогічної діяльності Учителя.

На основі аналізу першоджерел і джерел, присвячених життєдіяльності та філософській спадщині Конфуція, встановлено, що, по-перше, основний його твір "Бесіди та судження" ("Лунь юй"), в якому відображено гуманітарні проблеми буття, можна вважати лише умовно автентичним, однак, згідно з науковою китайською традицією, авторство, як і у випадку з твором "Весни та Осені" (хроніки "Чуньцю"), приписують саме Конфуцію. На межі V – IV ст. до н.е. з’явилися і одночасно існували кілька паралельних текстів твору "Лунь юй", але згодом, у 213 р. до н.е., вони були публічно спалені під час гоніння на конфуціанців у добу імператора Цінь Шихуана (246 – 210 рр. до н.е.). На початок ІІІ ст. до н.е. в Китаї було відомо три різних тексти: "Бесіди та судження з царства Лу" ("Лу Лунь юй"), "Бесіди та судження з царства Ці" ("Ці Лунь юй"), "Бесіди та судження, записані старими знаками" ("Гувень Лунь юй"). Уніфікація текстів та зведення в один варіант відбулися наприкінці правління династії Рання Хань (ІІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.), майже через 500 років по смерті Конфуція. Згодом, в епоху династії Тан (VII – X ст.), текст "Лунь юй" викарбували на кам’яних стелах. Саме цей, найстаріший з артефактів, як варіант текстів і зберігся до наших часів.

По-друге, визначено, що джерельну базу і першоджерела вчення Конфуція становлять канони, до яких входять не тільки твори, авторство котрих визнається за Конфуцієм, а й твори, які він, згідно з усталеними китайськими науковими уявленнями, редагував, а також твори, під впливом яких він зростав як мислитель.

З’ясовано, що найбільшого значення серед 13 канонів у Китаї надавали дев’яти основним і найважливішим, об’єднаним у "Дев’ятиканонник" ("Цзю цзін"). Володіння ними становило зміст гуманітарної освіти і вважалося необхідним в Китаї для успішного складання державних іспитів майбутніми чиновниками, починаючи з епохи Хань (206 р. до н.е. – 220 р. н.е.) і аж до початку ХХ ст.

У ході дослідження з’ясовано, що вивчення педагогічної спадщини Конфуція пов’язане зі значними труднощами, спричиненими особливостями джерельної бази дослідження. До них відносимо:

– відсутність автентичних творів Конфуція, що зумовлює складність встановлення автентичності думок мислителя;

– специфічність змісту творів, написаних у вигляді сентенцій-афоризмів стародавньою китайською мовою, що потребує тлумачення неявних контекстів;

– необхідність для осягнення спадщини Конфуція вивчення канонічних давньокитайських творів, які частково містять його ідеї і слугували освітнім каноном у Китаї протягом тисячоліть;

– багатозначність ієрогліфічного письма (тексти творів написані стародавньою китайською літературною мовою веньянь – стародавніми писемними знаками);

– необхідність усвідомлення і врахування відмінностей у ментальних конструктах східного та західного світорозуміння.

Встановлено, що наративні й інтерпретаційні студії з конфуцієзнавства китайських авторів почали з’являтися в епоху Хань (221 р. до н.е. – 206 р. до н.е.). Виділяємо три періоди у створенні таких праць. Перший період – часи династії Хань, коли у 136 р. до н.е. конфуціанство було визнано офіційною державною ідеологією і на основі конфуціанських канонів запровадили систему державних іспитів для чиновників (найважливіший соціально-ідеологічний інститут китайської держави до початку ХХ ст.). Зібрані в одне ціле і відкоментовані конфуціанські книги почали відігравати у Китаї не тільки роль священних канонічних книг, але й порадників на всі випадки життя. Велика кількість інтерпретацій праць Конфуція пояснюється тим, що їхні тексти не були (і не є) абсолютно зрозумілими читачам, бо містять багатозначні положення, побудовані на складних і неявних асоціаціях. Саме цим пояснюється необхідність створення розлогих тлумачних текстів, кількість і обсяг яких у сотні разів перевищує обсяг канонічних книг. Зазначеним періодом датується і перша біографія Конфуція, написана великим китайським істориком Сима Цянем (140 – 81 рр. до н. е.). Другий період – формування "Чотирикнижжя" та поява одного з найвідоміших коментарів до висловів Конфуція, створеного видатним ученим-конфуціанцем Чжу Сі (1130 – 1200 рр.). Третій період – поява праць провідних китайських конфуцієзнавців кінця ХІХ – ХХ ст.

Дослідження показало, що творча спадщина Конфуція невідривна від епохи, в якій він жив. Систематизація відомостей про перебіг суспільно-історичних процесів у Давньому Китаї, починаючи з ХІ ст. до н.е. і до кінця періоду Чуньцю (770 р. до н.е. – 476 р. до н.е.) дала можливість окреслити основні трансформації в економічній, політичній та суспільній сферах життя, що вплинули на розвиток суспільно-політичної та філософської думки, зокрема сприяли появі філософських шкіл, і активізацію розроблення політико-етичних теорій, питань управління державою, унормування поведінки громадян, які вмотивовували й наукові інтереси Конфуція. З’ясовано, що у пошуках соціально-морального ідеалу він надавав виключного значення опорі на духовну спадщину минувшини своєї країни.

Осмислюючи витоки ідей і переконань великого Учителя, до основних чинників впливу на становлення його особистості відносимо родину, а саме виховання у високоморальній сім’ї аристократичного походження, де мати глибоко шанувала традиції та сформувала в сина загострене відчуття справедливості, а також приклади з життя славетних родичів-предків. Крім цих чинників, на формування педагогічних домінант філософських поглядів мислителя вплинули історичні приклади з життя видатних громадських діячів Давнього Китаю.

Виокремлено і схарактеризовано три основні періоди педагогічної діяльності Конфуція: перший (у віці 30 – 35 років) – початок педагогічної роботи, набір і навчання перших учнів, створення власної школи; другий (37 – 50 років) – мандрування різними князівствами з метою практичного застосування своїх знань, поява яскравих особистостей серед учнів, популяризація ідей Конфуція серед різних страт населення; третій (зрілі роки) – вчителювання у своїй школі, редагування мислителем стародавніх творів, запис учнями його думок і повчань.

У другому розділі “Основні педагогічні канони спадщини Конфуція у контексті освітніх традицій давніх китайців” висвітлено та систематизовано відомості про започаткування і перебіг у Давньому Китаї освітніх процесів, які передували епосі Конфуція і на засадах яких "зросло" його вчення. Висвітлення стану освіти у Давньому Китаї дало змогу з’ясувати філософсько-освітні основи поглядів мислителя, на які він спирався, і визначити новації, котрі він здійснив у галузі освіти.

З’ясовано, що доконфуціанська система західночжоуської освіти (ХІ–VIII ст. до н.е.) була невід’ємною складовою функціонування чиновницького апарату, політики та релігійних культів. У цей період освіта у західночжоуському Китаї мала чіткий гендерний (для дівчаток не передбачалася шкільна освіта) і становий характер, проте, незважаючи на притаманну їй елітарність, вона розвивалася, мала ієрархічну структуру. Школи династії Західна Чжоу поділялися на два основні типи: "державна школа", або "столичні навчальні заклади" (госюе), та "сільська школа", або "місцеві навчальні заклади" (сянсюе). Столичні навчальні заклади госюе створювалися для навчання та виховання молодого покоління чжоуської знаті і поділялися на вищий та нижчий ступені, відповідно до віку та рівня розвитку учнів. Учні вивчали шість мистецтв, що відповідали таким навчальним предметам: ритуал, музика, стрільба з лука, керування колісницею, лічба та письмо.

Місцеві навчальні заклади сянсюе, які організовувалися у тогочасних адміністративних районах для дітей пересічних землевласників та деяких заможних селян, були невеликими і складалися лише з молодшої школи. Зміст навчання у місцевих школах сянсюе практично не відрізнявся від змісту навчання у столичних школах госюе, хіба що був дещо скороченим його варіантом.

В епоху Західної Чжоу в Китаї існувало розмаїття вчительських спеціалізацій – даси, шичжи, баочжи, леши. Вчителі даси у столичних школах госюе викладали мораль, яка мала формувати у дітей уявлення про норми поведінки; розвивали мовлення, навчали цитувати вислови стародавніх мудреців, декламувати вірші, формулювати і висловлювати власну думку та відповідати опонентам; викладали мистецтво танцю, яке охоплювало сім видів. У вчителів шичжи діти вивчали: три аспекти моралі – моральність, співчуття як основу будь-якого вчинку, терпимість у ставленні до батьків; три елементи поведінки – шана до батьків, поціновування дружби, слухняність у ставленні до старших. Учителі баочжи викладали знання з шістьох мистецтв та шістьох ритуалів. До шістьох мистецтв входили: п’ять видів обряду (весільний, траурний, військові церемонії, обряд нагородження, церемонії гостинності); шість видів мелодій; п’ять видів пострілів з арбалета; п’ять видів протидії натиску ворога на колісниці; шість видів письма (символи, піктограми, ідеограми, фонограми, мовленнєві зразки, іншомовні запозичення); шість видів лічби (вимірювання площі поля, невеликих площин, об’єму рису, ділення, торговий облік, облік транспортних засобів, підрахунок прибутків та збитків, рівняння, вимірювання площі трикутників та прямокутників). Шість ритуалів – ритуал жертвування предкам, ритуал гостинності, придворний ритуал, весільний та траурний ритуали, військовий ритуал. Вчителі леши навчали шести видів танців.

Зміст освіти у Західній Чжоу був спрямований насамперед на те, щоб вдосконалювати підготовку молоді до державної служби. Знання матеріального виробництва та з природничих наук у той час не вважалися пріоритетними і важливими. Підкреслимо, що у цьому полягала одна з істотних особливостей освіти періоду рабовласницького суспільства у Китаї.

З настанням періоду Чуньцю (VIII – V ст. до н.е.) державна, або "палацова", освіта почала занепадати, тому що, з одного боку, правитель та владні аристократи були зайняті веденням постійних війн і не приділяли уваги освітній галузі, а з другого, вона перестала відповідати суспільним вимогам і об’єктивно потребувала змін, оскільки право на здобуття освіти, монополізоване правителем та аристократією, не поширювалося на переважну частину населення. Регрес державної освіти привів до піднесення приватної освіти як нового типу навчання і виховання. Унаслідок тогочасних соціальних та політичних зрушень сформувався прошарок освічених людей, які називали себе "служиві" (ши). Вони не мали багатств і володінь, проте знання, здобуті ними у процесі самоосвіти, здебільшого завдяки вивченню стародавніх трактатів, давали їм можливість збирати навколо себе учнів та засновувати школи шу – приватні домашні школи.

Доведено, що розвиток приватних шкіл періоду Східна Чжоу сприяв відокремленню освітнього процесу від суто політичного життя, натомість зміцнів зв'язок освіти з суспільними запитами, розширилися можливості її здобуття. Приватну школу Конфуція в історії китайської педагогіки визнано віхою зміни "палацової освіти" на якісно нову – "освіту для народу".

Учення Конфуція з’явилося у складний період в соціально-політичному житті Китаю (занепад моралі як серед правителів, так і серед простолюддя, нескінчені завойовницькі війни). Мислитель прагнув витіснити з повсякденного життя людей негативні та гріховні явища за допомогою моральних повчань і дотримання давніх зразків моральної досконалості. Конфуцій намагався виховати новий тип людини, яка могла б згодом перетворитися на досконалу людину, або "благородного мужа" (цзюнь-цзи), тобто особистість з високими моральними якостями, освічену та виховану у дусі дотримання ритуалів і Дао, а також покори владі. Перелік моральних достоїнств, притаманних цзюнь-цзи, містив чотири важливих поняття вчення Конфуція – жень (гуманність), вень (культура як сенс буття), хе (право вільного волевияву) та і (моральний обов’язок).

Визначено, що ядром філософсько-педагогічної концепції Конфуція була гуманність, яку характеризували: визнання людини соціальною цінністю, проголошення необхідності виховувати особистість з високими моральними якостями; відмова від станової та майнової нерівності щодо здобуття освіти; встановлення гуманних стосунків між учителем і учнями. До дискусійних аспектів педагогічної концепції Конфуція відносимо те, що всі види фізичної праці, відповідно до тогочасних світоглядних традицій, мислитель вважав справою неосвічених, простих людей, тому ігнорував трудове виховання і здобуття знань виробничого характеру.

З’ясовано, що китайські дослідники визнають Першого Учителя Китаю видатним новатором у педагогіці, бо він використовував такі нові для свого часу підходи до освіти, як позастановість у доборі учнів, дотримання рівності у стосунках "учитель – учень", відвертості і щирості у взаєминах; використовував індивідуальний підхід до учнів; практикував навчання без примусу; оцінював успіхи учня не за рівнем його ерудиції або набутими шкільними навичками, а за вмінням застосовувати отримані знання.

Звертаючись до творів учнів Конфуція та дослідників його біографії і спадщини, які зберегли чимало фактів про його побут, життєві звички, поведінку та характер, ми реконструювали образ педагога, який впродовж більш як двох з половиною тисяч років був ідеалом і прикладом для наслідування у країнах Далекосхідного регіону. На основі реконструкції портрета Конфуція-педагога стверджуємо, що він уособив образ ідеального вчителя. Вважаємо, що істинна велич Конфуція полягає у його щирій любові до людей, інтересі до особистості у сукупності всіх її виявів і властивостей, і саме цим можна пояснити те, що його ім’я пережило тисячоліття.

Узагальнення здобутих у процесі дослідження результатів дає підстави для таких висновків:

1. Завдяки аналізу та систематизації джерел з теми дослідження встановлено, що, по-перше, автентичність творів Конфуція є умовною, однак прийнятою світовим науковим співтовариством. Згідно з китайським історико-науковим каноном, Конфуція визнають автором історичної хроніки "Весни та Осені" ("Чуньцю"), редактором книг "Книга пісень" ("Ши цзін"), "Книга історії" ("Шу цзін"). Написані його учнями та послідовниками книги "Бесіди та судження" ("Лунь юй"), "Бесіди та розмірковування Менцзи" ("Мен-цзи"), "Велике вчення" ("Да сюе"), "Вчення про середину" ("Чжун юн") є зібраннями його філософсько-етичних і педагогічних міркувань, що й дає підстави зараховувати їх до творів Конфуція. По-друге, китайські науковці вважають, що вчення Конфуція представлене насамперед у творі "Лунь юй" (IV ст. до н.е.), і розглядають його як своєрідний підручник з педагогіки.

Хронологічно створення праць про видатного мислителя у Китаї розпочалося ще за часів династії Хань у 136 р. до н.е., коли конфуціанство отримало статус офіційної державної ідеології, а книги вченого почали вивчати і коментувати. Знання доконфуціанської і конфуціанської класичної літератури стало освітнім каноном, а також необхідним критерієм для успішного складання державних іспитів майбутніми чиновниками. Крім того, ця література почала відігравати в історії конфуціанського Китаю роль, аналогічну тій, яку відіграли Святе Письмо та Коран в історії християнських та ісламських країн.

Встановлено, що китаєзнавство (синологія) залишається малодослідженою галуззю гуманітарної науки, особливо в Україні. Історіографічний аналіз показав, що тематично найбільшу частину праць з конфуцієзнавства, які опубліковано за межами Китаю, становлять студії, присвячені висвітленню вчення китайського філософа у єдності з вивченням духовної спадщини Китаю. Менша за обсягом частина досліджень присвячена вивченню конфуціанських творів і їх текстологічному тлумаченню та інтерпретаціям різних аспектів вчення Конфуція. Лише поодинокі дослідження звернені до його педагогічних поглядів.

Такий стан вивчення культурної спадщини Китаю і, зокрема, надбань Конфуція пояснюємо складністю оволодіння китайською мовою, особливо давньокитайською літературною мовою веньянь та ієрогліфікою, необхідністю освоєння широкого спектра культурологічних знань з історії Китаю для проникнення у суть ідей та поглядів Конфуція й інших представників філософської думки.

2. На основі вивчення стародавніх китайських джерел з’ясовано, що у VІ ст. до н.е. у Китаї відбувалися суттєві зрушення в суспільно-політичній (руйнування традиційної структури верховної влади, до чого призвело послаблення влади правителя та посилення автономізації регіонів і владних повноважень удільних князів; перманентний внутрішній розбрат і війни; зовнішні загрози) та духовній сферах життя (відхід від традицій та вироблених у минулому протокольних (ритуальних) правил життя; відмова від пріоритету моральних чеснот, які були цінними для попередніх поколінь; економічна роздрібненість). Зазначені трансформації вплинули на розвиток суспільно-політичної та філософської думки і спричинили появу філософських шкіл, захоплення політико-етичними теоріями, проблемами управління державою, питаннями унормування поведінки громадян. Істотні зміни відбулися й у матеріальному житті, що пришвидшило розвиток науки і освіти. Освоєння та виготовлення виробів із заліза сприяло розвитку землеробства та ремесел, а потреби багатогалузевого матеріального виробництва зумовили інтенсивний розвиток математики, астрономії та інших наук.

Прагнучи посприяти благу Вітчизни, Конфуцій проголошував необхідність запровадження гуманного управління і повернення у тогочасне суспільне буття значущості моралі. У пошуках соціально-морального ідеалу він звернувся до духовної спадщини глибокої минувшини. Конфуцій тлумачив образи предків – богоподібних та напівбогоподібних діячів сивої давнини – як зразки людської поведінки та ефективного правління і ставив їх за приклад своїм сучасникам. Мислитель перетворив легендарних імператорів на історичних осіб і зробив взірцем для формування принципів поведінки у політиці, норм та ідеалів у суспільному і приватно-особистісному житті громадян. Він обґрунтував уведення до реального історичного контексту країни міфічних героїв як справжніх, реальних історичних осіб.

3. Доконфуціанська система освіти була невід’ємним складником функціонування державного апарату та релігійних відправ і слугувала підготовці правителів та чиновників, тому й шкільні традиції спрямовувалися насамперед на забезпечення освіти наступного покоління керівників держави і службовців. Зміст тогочасного навчання становили шість мистецтв (предметів): ритуал, музика, стрільба з лука, керування колісницею, лічба та письмо. У цей період освіта мала становий та гендерний характер (дівчатка до навчання не допускалися), розгалужену структуру, її визначають як елітарну "палацову" освіту.

З настанням історичного періоду Чуньцю (VIII – V ст. до н.е.) через ведення постійних війн та поступове наростання невідповідності освіти суспільним вимогам почався регрес державної освіти, який зумовив піднесення приватних навчальних закладів. Сформувався прошарок освічених людей, які називали себе "служиві" (ши). Ці збіднілі аристократи або грамотні люди завдяки здобутим знанням мали можливість збирати навколо себе учнів і засновувати приватні домашні школи (шу). Приватні школи цього періоду вплинули на подальший розвиток освіти в Китаї у такий спосіб: вони зруйнували старі традиції, засновані на монополії аристократії на освіту; освітній процес почав відокремлюватися від суто політичного життя, натомість зміцнів зв'язок змісту освіти з суспільним життям і його запитами.

Проте дослідники-синологи одностайні у думці, що саме приватна школа Конфуція стала зразком розширення можливостей здобуття освіти, змінила принцип "палацової освіти" на "освіту для народу". Учений узагальнив попередній освітній досвід та створив суспільно-етичне вчення, одна з головних ідей якого полягає в тому, що виховання тотожне необхідності морального становлення і вдосконалення кожної людини. Конфуцій намагався виховати новий тип людини, яка могла б з часом стати досконалою людиною, або "благородним мужем" (цзюнь-цзи). Благородний муж, за Конфуцієм, мав бути освіченою та вихованою особистістю з високими моральними якостями, які відповідали поняттям жень (гуманність), вень (основи культури як сенс людського буття і елементарна вихованість), хе (самостійність мислення, активність, визнання плюралізму думок) та і (обов’язок, моральне зобов’язання, справедливість). Водночас досконалому мужу мало бути притаманне усвідомлення необхідності покори правителю.

4. До філософсько-педагогічних засад вчення Конфуція, яким він підпорядковував свою педагогічну діяльність, відносимо: гуманність, усвідомлення освіти як цінності у житті людини, всестановість освіти, здійснення освіти впродовж життя, психологічний підхід до навчання.

З’ясовано, що гуманність була квінтесенцією філософсько-педагогічної концепції Конфуція. Він тлумачив гуманність як таку любов до людей, що означає "бути в змозі дивитися на інших як на самого себе", проте, на відміну від європейського гуманізму, Конфуцій до поняття "гуманність" включав лояльність до влади та усвідомлену покору їй. Йому також не були властиві ідеї всепрощення.

У навчальному процесі гуманність виявлялася у визнанні учня (людини) гідним поваги; у відмові від станової та майнової нерівності щодо здобуття освіти; у встановленні рівноправних стосунків між учителем і учнями (створення атмосфери поваги у спілкуванні, плюралізму думок; навчання без примусу; навчання на засадах врахування індивідуально-психологічних особливостей учнів). Гуманність була наскрізною ідеєю освіти, а формування в учня гуманності – метою навчально-виховного процесу у школі Конфуція.

5. Встановлено, що Конфуцій використовував такі методи навчання і виховання: метод забезпечення взаємозв’язку навчання та мислення, оскільки освіта збагачує і поглиблює мислення, а процес мислення невіддільний від навчання; індивідуальний підхід до учнів (підмічав особливості характеру і розумових здібностей своїх учнів і враховував їх розмаїття в освітньому процесі); метод навчання шляхом зацікавлення школяра (для підтримання інтересу у своїх учнів до навчання задіював образне мислення, використовував наочні приклади з повсякденного життя та метафоричні порівняння); метод висновків за аналогією; індуктивний метод викладання знань, що мав сприяти успішному засвоєнню учнями інформації – "від близького до далекого", "від легкого до складного", зокрема, на прикладі побудови сімейних стосунків він навчав правил управління державою. До широковживаних Конфуцієм відносимо і метод навчання на реальних життєвих прикладах. Його суть полягала у використанні характеристик тогочасних відомих людей і правителів для обговорення їхніх вчинків і дій, що давало змогу проаналізувати політичні процеси, які відбувалися, і на цих реальних прикладах пояснити учням, як відрізнити добро від зла (вчитель спрямовував школярів до самовдосконалення за допомогою наведених прикладів діяльності видатних особистостей, викладав свої погляди на політичні, соціальні і культурні питання, пропагував, але не нав’язував свої переконання). Серед інших методів Конфуція-педагога – забезпечення взаємозв’язку теорії та практики (підкреслював важливість навчання та подальшого осмислення здобутих знань для постійного застосування у повсякденному житті, переконував учнів керуватися здобутим знанням у практичній діяльності); діалогічність, або обмін думками (заохочував своїх вихованців до обміну думками, до всебічного обговорення питань, часом не цурався питати поради в учнів і радо сприймав зауваження від них, був незадоволений, коли вони змовчували і не виказували свого негативного ставлення); виховання на власному прикладі (своїми вчинками, силою власного прикладу, а не тільки теоретичними судженнями, Конфуцій формував в учнів уміння слідувати сповідуваним ідеалам).

6. На основі вивчення творів "Лунь юй", "Мен-цзи", "Да сюе", "Чжун юн" відтворено образ особистості Конфуція-вчителя. Йому були притаманні такі якості, як відданість своїм принципам; уміння дослухатися до ближнього і розуміти його; поступливість у буденних життєвих ситуаціях, поблажливість і надзвичайна терпимість до людських слабкостей, проте не безпринципність. Конфуцій дотримувався почуття міри в усьому, крім безупинного прагнення до самовдосконалення. Він не догоджав і не поступався переконаннями вищим за статусом особам, не потурав їхнім неправедним вчинкам, сам чинив відповідно до почуття справедливості і закликав до цього учнів. Був людиною акуратною і виявляв скромність у побуті, йому не була властивою будь-яка залежність від зовнішніх життєвих обставин. Він не жадав слави, матеріальних благ, не терпів користолюбства, обману, ганьби і нещирості. Від своїх учнів Конфуцій вимагав бути пильними у промовах насамперед для того, щоб за словом ішло діло, навчав їх судити про людей не за їхнім зовнішнім виглядом та майстерністю говорити, а за справами і виявом сили духу.

У підсумку зазначимо, що поставленої в дисертації мети досягнуто, а визначені завдання – вирішено. Здійснене дослідження, однак, не вичерпує всієї проблематики педагогічної спадщини Конфуція. Подальшого вивчення та ґрунтовного аналізу потребують твори мислителя і педагогічний контекст, в якому вони виникли. Предметом окремої наукової розвідки можуть бути трансформації ідей філософа в освітньо-культурному процесі Китаю та країн конфуціанського регіону, а також вплив його поглядів на розвиток теорії виховання особистості у цих країнах.