ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ МАЙБУТНІХ ДОКУМЕНТОЗНАВЦІВ ЗАСОБАМИ МЕДІАОСВІТНІХ ТЕХНОЛОГІЙ Автореферат

У вступі обґрунтовано вибір та аргументовано актуальність теми дослідження, його мету, завдання, об’єкт, предмет, зв’язок із науковими програмами, планами і темами, методи дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення, подано відомості про впровадження результатів роботи, публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – „Теоретичні основи формування комунікативних умінь майбутніх документознавців” – розглянуто історичні витоки та становлення спеціальності „Документознавство та інформаційна діяльність”, визначено актуальні проблеми підготовки документознавців в Україні на основі аналізу її сучасного стану й у порівнянні із закордонною практикою; здійснено ретроспективний аналіз змісту педагогічної категорії „комунікативні вміння”, встановлено їх статус у межах компетентнісного підходу та у підготовці фахівця у вищій школі за кордоном.

У дисертації наголошено, що сучасне українське документознавство має певні напрацювання, проте нез’ясованість статусу документознавства як науки, неунормованість його категоріального апарату та неусталеність думок науковців ускладнюють визначення змісту освіти та професійної підготовки майбутніх документознавців, у результаті чого звужується область застосування системного підходу до підготовки фахівців у ВНЗ.

Епістемологічно-історичний та культурно-інформаційний аналіз основних освітніх теорій засвідчив, що педагоги різних соціально-культурних формацій (Я. Коменський, Й. Песталоцці, Й. Гербарт, А. Дістервег) уважають отримання знань, формування умінь і навичок пріоритетом навчання; а деякі – основною цінністю навчання (Д. Дьюї) і громадською чеснотою (Г. Кершенштейнер). Радянські та українські науковці (Ю. Бабанський, М. Ісаєнко, В. Кручек, І. Малафіїк, В. Онищук, В. Сухомлинський, І. Харламов) також акцентують на центральній ролі вмінь, через які в освітньому процесі передається досвід поколінь. У сучасній компетентнісній освітній парадигмі категорія „вміння” не втрачає актуальності, бо є складовою компетенції, визначення якої близьке до поняття складних умінь.

Формуванню комунікативних умінь, насамперед мовних, завжди приділялася особлива увага, бо мова є засобом для передавання інформації в особливій знаковій формі: усній та писемній. Аналіз історичних джерел засвідчив, що спочатку вчені зосереджувалися виключно на усній комунікації (Конфуцій, Сократ, Демокріт, Квінтиліан), яку пізніше поєднано з письмом (тривіуми середньовічної Європи, школи „книжного вчення” Київської Русі, трактати мислителів Відродження), невербальною візуальною інформацією (Я. Коменський), друкованим словом (І. Федоров, М. Смотрицький і Л. Зизанія). Капіталістичне суспільство поєднало комунікативні вміння з підприємництвом, запровадивши вивчення живих іноземних мов і двосторонній діалог між учнем та вчителем (Дж. Локк). Педагогічні ідеї європейських педагогів-мислителів про важливість формування комунікативних умінь вивчали і творчо розвивали українські та російські просвітники: Г. Сковорода,

М. Ломоносов, Л. Толстой, К. Ушинський, Х. Алчевська.

Напрацювання радянських педагогів, які, загалом, охоплювали вузький сегмент спілкування – педагогічне, значно розвинули українські вчені. Зокрема, запропоновано систему класифікації комунікативних умінь (Л. Савенкова); доведено неможливість ефективного виконання професійної діяльності без опанування ними (Л. Дарійчук); встановлено їхні структурні зв’язки в межах окремих складових фахової підготовки у ВНЗ (формування комунікативної культури (В. Барковський), інформаційної компетентності та культури (Н. Баловсяк, Т. Богданова, О. Романишина)); вивчено проблеми формування комунікативних умінь майбутніх фахівців негуманітарної сфери (Л. Дарійчук, М. Ісаєнко, В. Кручек).

У дисертації констатується, що попри необхідність комунікативних умінь для успішного здійснення професійної діяльності, у вищій школі України не визначено їх статус у процесі фахової підготовки, сучасні стандарти вищої освіти не дають можливості виділити комунікативні вміння в окрему групу. Водночас закордонні ВНЗ, звертаючи значну увагу на вимоги працедавців до умінь своїх випускників, зосереджуються на формуванні трансферабельних умінь, без оволодіння якими неможливе успішне здійснення професійної діяльності. Спільною ознакою цієї групи вмінь є те, що вони формуються у процесі академічного навчання, а потім переносяться до професійної діяльності. Трансферабельні вміння (комунікативні та інформаційні вміння, уміння бути лідером, управляти проектною діяльністю, працювати в команді тощо) є центральними для професійної компетенції в усіх економічних секторах та на всіх рівнях. У доробку вітчизняних науковців не знайдено відповідника для цієї категорії вмінь.

На основі аналізу стану дослідженості проблеми формування комунікативних умінь майбутніх документознавців у вітчизняній (Л. Демчина, Н. Назаренко) і зарубіжній науці (І. Баштанар) та практиці, у дисертації зроблено висновок, що проблема формування комунікативних умінь майбутніх документознавців розроблена недостатньо, оскільки наявні розвідки залишили поза увагою аспект документальних комунікацій, зокрема читання як його важливу складову; відсутні практичні підходи до впровадження теоретичних напрацювань і новітніх педагогічних технологій (в т.ч. медіаосвітніх) у практику професійної підготовки документознавців.

У висновках до розділу на основі результатів комплексного порівняльного аналізу наукової літератури і дисертацій визначені найважливіші напрямки подальшого дослідження.

У другому розділі – „Організаційно-методичні підходи до формування комунікативних умінь майбутніх документознавців засобами медіаосвітніх технологій” – значну увагу присвячено аналізу методології та опису методики проведення даного дослідження; обґрунтовано доцільність інтеграції інноваційних медіаосвітніх технологій до професійної підготовки у вищій школі; проаналізовано вплив теоретико-методологічних проблем документознавчої науки на фахову підготовку документознавців у вищій школі.

У розділі зазначається, що методику дослідження визначено з урахуванням

сучасних наукових поглядів на теорію й практику наукового пізнання на загальнофілософському, загальнонауковому й конкретнонауковому рівнях із використанням комплексу теоретичних, емпіричних і статистичних підходів та методів наукового дослідження.

Загальнофілософською основою дослідження став діалектичний метод у поєднанні з методологією міждисциплінарного комплексного дослідження, що дозволило усвідомити об’єктивну діалектику формування комунікативних умінь майбутніх документознавців завдяки медіаосвітнім підходам і сформулювати теоретичну модель документної комунікації в цьому аспекті. Наголошується, що за методологічну основу обрано культурну-інформаційну теорію освіти в інформаційному суспільстві В. Лугового, фундаментальною категорією якої є інформація. У поєднанні з епістемологічно-історичним підходом це уможливило здійснення аналізу базових понять: „уміння”, „комунікативні вміння”, „комунікація” та „інформація”.

У дисертації наголошується, що на окремих рівнях дослідження використано загальнонаукові методи та підходи (логіко-історичний, системно-структурний, моделювання). Логіко-історичний підхід дав можливість обґрунтувати історичну перспективу категорії вміння в компетентнісній педагогічній парадигмі та актуальність розвитку комунікативних умінь в інформаційному суспільстві; пояснити сучасні проблеми фахової підготовки документознавців не тільки відсутністю національної традиції розвитку вітчизняної документознавчої науки, але й недостатнім рівнем визначеності щодо взаємної координації наук документознавчого циклу та статусу документознавства в системі наук загалом; вмотивувати історичну доцільність залучення засобів масової інформації до освітньо-виховного процесу у вищій школі. У цьому зв’язку доведено, що медіаосвітні технології належать до інноваційних інформаційних технологій навчання, а впровадження медіаосвіти у вищій школі відповідає загальноєвропейським вимогам до вищої освіти та знаходить підтримку в українських науковців.

Поруч із загальнонауковими підходами та формами дослідження застосовувалися конкретнонаукові методи та дисциплінарні методи, зокрема, соціально-комунікаційний підхід, психолого-педагогічні й соціологічні методи. Доцільність використання одного із базових у дослідженнях соціальних комунікацій методу, соціально-комунікаційного, зумовлюється об’єктом і предметом дослідження, оскільки сферою фахової діяльності документознавців є система соціальних комунікацій, а засоби масової комунікації – це однин із її інститутів. Поєднання системного та соціально-комунікаційного підходів дало можливість, урахувавши статус мас-медіа у схемі документальної комунікації, довести, що медіакомунікативна діяльність є важливою складовою професійної діяльності документознавця; обґрунтувати, що читання є видом комунікативної фахової діяльності документознавця, та встановити необхідні для цього вміння.

Застосування системного методу до предмету дослідження допомогло проаналізувати вплив реалій зовнішнього середовища (запити інформаційного суспільства, потреби фахової діяльності, роль засобів масової інформації) та вимоги

суспільства до результатів сучасної освіти, а також розчленувати педагогічну систему на окремі складові в умовах ступеневої освіти, визначити зміст кожного з її компонентів і виділити суттєві зв’язки між ними; встановити низку педагогічних умов, які б забезпечили успішне формування комунікативних умінь майбутніх документознавців. На цій основі сформульовано гіпотезу дослідження, яка ґрунтується на тому, що рівень сформованості комунікативних умінь майбутніх документознавців значно зросте, якщо їх формування здійснюватиметься у системі, що забезпечує: визнання культурно-інформаційної теорії освіти методологічною основою освіти в інформаційному суспільстві; моделювання процесу формування комунікативних умінь студентів спеціальності „Документознавство та інформаційна діяльність” з урахуванням інтегрування медіаосвітніх технологій до змісту професійної підготовки; дотримання ряду педагогічних умов: системний підхід до підготовки документознавців і формування у них комунікативних умінь у ВНЗ; врахування запитів роботодавців; створення за допомогою медіаосвітніх технологій позитивної професійно значущої мотивації формування комунікативних умінь у студентів; цілеспрямована підготовка викладачів і студентів для роботи з медіаосвітніми технологіями; залучення позааудиторних можливостей; дотримання основних принципів інтеграції медіаосвіти у навчально-виховний процес; упровадження медіаосвітніх технологій в умовах моделювання професійної діяльності документознавців.

На основі вивчення структури й особливостей комунікативних умінь майбутніх документознавців, з урахуванням класифікації комунікативних умінь В. Тищенка і показників розвитку медіаграмотності О. Федорова, встановлено три рівні сформованості комунікативних умінь майбутніх документознавців у результаті застосування медіаосвітніх технологій (високий, середній та низький), які визначаються за чотирма інтегрованими критеріями (мотиваційним, контактним, інформаційним та інтерпретаційним). Подано детальні описи показників і рівнів сформованості комунікативних умінь майбутніх документознавців у процесі застосування медіаосвітніх технологій за окремими критеріями.

У роботі наголошується, що завдяки системно-структурному моделюванню вдалося отримати цілісний погляд на предмет дослідження, результати якого враховано для розробляння структурно-функціональної моделі формування комунікативних умінь майбутніх документознавців засобами медіаосвітніх технологій у процесі фахової підготовки у ВНЗ (рис. 1), що включає такі компоненти: цільовий (встановлює мету формування комунікативних умінь майбутніх документознавців як єдність навчальної, виховної та розвивальної; завдання, які слід виконати на основі певних теоретико-методичних підходів, дотримуючись загальнодидактичних і медіаосвітніх принципів для формування необхідних груп комунікативних умінь); технологічний (визначає медіаосвітні технології, форми роботи і засоби навчання), організаційний (створює педагогічні умови та засоби реалізації поставлених завдань під час суб’єкт-суб’єктної взаємодії студентів і викладачів); результативний (формулює результат на основі критеріально-рівневого підходу від початкового до заключного діагностування).

Логічним продовженням системного підходу при розробленні моделі стало