Замовити дисертацію ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ-СИРІТ У ПОЛЬСЬКІЙ ПЕДАГОГІЦІ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ :

У вступі обґрунтовано актуальність обґрунтованої теми, визначено мету, об’єкт, предмет; сформульовано завдання; охарактеризовано методи дослідження та джерельну базу; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення дисертації; подано відомості про апробацію та впровадження результатів дослідження, структуру дисертації.

У першому розділі – “Виховання дітей-сиріт як історико-педагогічна проблема” – здійснено аналіз стану дослідженості спадщини польських педагогів міжвоєнного періоду в Україні та Польщі, проаналізовано основні дефініції дослідження “виховання”, “опіка”, “діти-сироти”, “безпритульні діти”, “діти вулиці”, охарактеризовано передумови розвитку проблеми виховання дітей-сиріт у Польщі.

Дослідження проблем виховання дітей-сиріт відбувається на стику декількох наук – теорії та методики виховання, історії педагогіки, соціології, соціальної педагогіки, психології. Характер її презентації є досить широким, однак соціально-педагогічна складова проблеми сирітства представлена фрагментарно, особливо в історичному контексті. Аналіз наукових досліджень з проблеми виховання дітей-сиріт дав можливість розподілити опрацьовану нами літературу на дві групи джерел: перша – загальнотеоретичні праці вітчизняних науковців з проблеми виховання дітей-сиріт, знедолених і безпритульних дітей; друга – праці польських педагогів міжвоєнного періоду, в яких висвітлено теоретичні й практичні аспекти виховання дітей-сиріт, наукова література, що вийшла друком у другій половині ХХ – початку ХХІ ст. про їхній життєвий шлях і творчий доробок.

Здійснений у дисертації аналіз наукової літератури свідчить, що вивчення творчого доробку польських педагогів міжвоєнного періоду як в Україні, так і Польщі має різну інтенсивність. Наукова інтерпретація педагогічної спадщини здійснювалася паралельно, але не однаковою мірою. Цей процес проходив від визнання до пошуку шляхів упровадження їхніх ідей і напрацювань у практику. Розвиток педагогічних ідей та опікунської практики Ю. Бабіцького, К. Єжевського, Я. Корчака, К. Лісецького залежав від суспільно-політичних, соціально-правових та економічних умов.

Усебічний аналіз джерельної бази із визначеної проблеми дав підстави стверджувати, що поняття “виховання дітей-сиріт” з його різноманітним тлумаченням займає важливе місце в педагогічній, психологічній, історичній, соціологічній, юридичній науці. Дослідження дефініції “виховання дітей-сиріт” показало його тісний зв’язок з поняттям “опіка над дітьми-сиртами”, а також відмінність і спільність між “опікою” і “вихованням”. Зазначено, що це, по суті, дві різні ділянки людської діяльності, які мають різні генезис, цілі й зміст діяльності. У процесі виховання відбуваються зміни в особистості з погляду на нормативний ідеал (суспільне очікування), а результат цих дій залежить від системи цінностей, які визначають вихованці. Опіка здійснюється незалежно від того, яку систему цінностей визнає підопічний і чи прагне він змін, що йдуть у напрямі визнання суспільно апробованих норм. Під терміном “опіка над дитиною” педагоги розуміли не тільки забезпечення дітей необхідними засобами для задоволення їх матеріальних, вікових чи постійних потреб, а й увесь спектр відповідальності за долю підопічних, тобто за допомогу і догляд, запобігання суспільній деградації підопічного, психофізичний розвиток і навчання, формування творчої особистості.

Здійснений аналіз наукової літератури показав, що явище сирітства супроводжує людство від початку його існування. З найдавніших часів суспільство намагалося протидіяти сирітству, керуючись релігійними і гуманістичними мотивами. Педагогічна думка має давні витоки виховання сиріт і базується на загальнолюдських цінностях – гуманізмі, співчутті, бажанні допомогти, милосерді, добрі, доброчесності, сумлінні, любові, шляхетності тощо. Аналіз української історіографії з проблеми виховання дітей-сиріт у польській педагогіці міжвоєнного періоду свідчить, що вчені лише принагідно зверталися до їхнього творчого доробку.

Виділено передумови, які сприяли розвитку проблеми виховання дітей-сиріт у Польщі у міжвоєнний період: суспільно-політичні (асоціації з війною і боротьбою за незалежність, боротьба вчительства і прогресивних політичних угруповань за реалізацію основного права дитини на навчання, за можливість навчання кожної дитини в семилітній загальній школі, за гарантії найздібнішим дітям-сиротам доступу до середніх і вищих шкіл, усвідомлення суспільством потреб, а також права осиротілої дитини на опіку, виховання й навчання, фізичний і психічний розвиток); економічні (соціальні катаклізми, економічна криза, руйнування, бідність, епідемії, залучення неповнолітніх дітей-сиріт і безпритульних дітей з 10 – 12 років до праці); соціально-правові (усвідомлення необхідності творення системи опіки над осиротілою дитиною, започаткування благодійно-доброчинної опіки, підготовка програмних та організаційних проектів щодо побудови публічно-правової опіки, упровадження опікунських питань до конституції, законодавче санкціонування права дитини на опіку та виховання).

У міжвоєнний період плідно працювали створені на початку ХХ ст. громадські організації й об’єднання, а також виникали нові доброчинні товариства. які мали на меті допомогти сиротам і знедоленим дітям. Метою діяльності Товариства сиротинських гнізд, заснованого у 1908 р., було скерування дітей до прийомних сімей, створення дитині атмосфери доброзичливості і тепла, оскільки це є умовою нормального розвитку. Опіку над дітьми здійснювало і Робітниче товариство приятелів дітей, завдання якого полягало у допомозі родинам і державі у їх вихованні. Одним з найкращих був осередок у м. Жулібож. Діти отримували фахову медичну і виховну опіку. Товариство організувало ігрові майданчики, ляльковий театр, дидактичні засоби, а також розпочало співпрацю з родичами, згуртовувало молодь і дітей з селянських і робітничих родин. Товариство замінило благодійні інституції, а його представники зосереджували увагу на допомозі дитині через громадськість. Також було запроваджено систему самоврядування і різноманітні гуртки за інтересами.

Встановлено, що педагогічна діяльність, розпочата в кінці ХІХ ст., у міжвоєнний період розвивалася і вдосконалювалася. У ІІ Речі Посполитій були прийняті закони, які уможливили відповідну організацію піклування над дітьми-сиротами, позитивно впливали на їхню долю.

У другому розділі – “Проблема виховання дітей-сиріт у педагогічній думці Польщі (1918 – 1939 рр.)” –розкрито зміст основних концепцій виховання дітей-сиріт у польській педагогіці міжвоєнного періоду, інституційні форми, роль і завдання вихователя у житті дитини-сироти, обґрунтовано основні напрями використання творчого доробку польських педагогів у сучасній Україні.

З’ясовано, що міжвоєнний період характеризується появою багатьох концепцій виховання дітей-сиріт, пошуком і вдосконаленням різноманітних форм опіки, опікунсько-виховної системи, яка опирається на діагностику і трактування дитини як суб’єкта, подоланням недоліків інституційного виховання дітей, формуванням виховного середовища, удосконаленням методів навчання і виховання. Виникли нові виховні системи Ю. Бабіцького, К. Єжевського, Я. Корчака, К. Лісецького, які уможливили результативне входження дітей у доросле життя. Їхні старання були спрямовані на те, щоб сироти не відчували відсутності любові, й у своїх установах створили сімейну атмосферу. Педагоги поєднували наукові знання з практикою, впроваджували у життя засаду партнерства у процесі виховання. Особистість дитини педагоги розглядали як індивідуальність, яка має право на розвиток і повагу.

Аналіз педагогічної спадщини Ю. Бабіцького, К. Єжевського, Я. Корчака, К. Лісецького у контексті розвитку польської й української педагогічної думки, світової гуманістичної педагогіки дає підстави стверджувати, що польські педагоги внесли низку оригінальних елементів у теорію і практику виховання дітей-сиріт. Гуманістична сутність цих систем передбачала можливість вільного розвитку кожної особистості, прояву її індивідуальності; створення умов самовиховання, саморозвитку і самореалізації розглядалося як мета і результат виховання дітей. Бажання працювати з дітьми, поліпшити їхню долю, змінити їхнє життя – кредо життя Ю. Бабіцького, К. Єжевського, Я. Корчака, К. Лісецького. Незважаючи на відмінні соціальне становище, сімейну ситуацію, базову освіту, досвід роботи з дітьми, їх об’єднувала любов до дітей, прагнення допомогти їм.

Доведено, що теоретичні напрацювання польських педагогів міжвоєнного періоду щодо змісту виховання дітей-сиріт є важливими і значущими. Виховання опиралося на основну засаду: найважливішим добром є добро дитини. Започаткована ними система опіки, створені інституції (будинки дитини, сиротинські гнізда, прийомні сім’ї, ясла, табори, півтабори тощо) вдосконалювалися, а їхні ідеї, зокрема, виховання працею, і сьогодні використовують у роботі з дітьми. К. Єжевський, Я. Корчак, Ю. Бабіцький великого значення надавали формуванню характеру дитини. Вона повинна насамперед здобути професію, бути вихованою, працьовитою, відданним Батьківщині громадянином. Вивчення їхнього творчого доробку дало можливість виокремити етапи виховання в опікунській установі (етап дбайливої опіки і виховання; етап професійного навчання, гартування характеру; етап самостійності й відповідальності за одержане виховання та навчання). Кожен з них охарактеризовано у дисертації.

З’ясовано, що педагоги намагалися створити для дитини природні умови для розвитку, домашню атмосферу, зробити все, щоб діти-сироти не відчували відсутності любові. Сироти і півсироти могли отримати опіку у будинках дитини, опікунських станціях або у прийомних сім’ях.

Обґрунтовано, що вибудовуючи систему виховання дітей-сиріт, педагоги особливе місце відводили самоврядуванню. Його найважливіші органи – Товариський суд, Рада самоврядування і Дитячий сейм. Всі вони знайшли висвітлення у дисертації.

Досліджено, що у міжвоєнний період зростає зацікавлення професією опікуна-вихователя, впроваджуються різноманітні форми його підготовки і перепідготовки. Організацією перекваліфікації вихователів займалася Г. Радлінська, уважаючи при цьому, що постійне напруження уваги, сильні переживання за долю дітей виснажують їхню фізичну й духовну силу. Я. Корчак уважав, що період активності вихователя в інституціях не повинен перевищувати двох років. Працю вихователя окреслено як “нелюдську”, як “повільне вмирання у муках”. До вихователя Ю. Бабіцький ставив такі вимоги: готовність передчувати різноманітні можливі події у групі дітей; уміння заглянути у глибину душі дитини; легітимність ідейних переконань з ідейними переконаннями громадськості, до якої належить установа; здатність удосконалюватися, постійна молодість, пластичність, оптимізм, найширше розуміння віри в ідеали, красу, правду, авторитет; організаційні вміння; володіння додатковою спеціалізацією з музичного, фізичного, технічного виховання, форм виховної роботи та інших. Модель вихователя – це взірець для дітей і молоді, але він має право на помилки, хиби; має право бути смішним, як і кожна людина. Важливо, аби він прагнув до вдосконалення. На модель вихователя у міжвоєнний період накладалися обмеження іншого типу. Недостатня підготовка вихователів до виконання завдань, низький престиж їхньої професії, погані умови роботи не сприяли досягненню позитивних результатів в опікунській роботі. У розв’язанні багатьох справ вихователі не брали участі. Найбільш важливою проблемою була освіта вихователів.

Позитивними надбаннями досліджуваного періоду є багатостороння діяльність польських педагогів щодо створення належної нормативної бази функціонування різних інституційних форм, співіснування інституцій різних типів і форм власності, врахування конкретних історичних особливостей і регіональних умов виховання дітей-сиріт. Педагоги боролися за справедливі умови розвитку дитини, дбали про її право на незнання і любов, гідне життя і задоволення потреб, справедливість, ввічливість і щирість. Ці засади були культивовані в будинку сиріт, де найменші могли дізнатися про ці поняття, а інші – впроваджувати їх у життя.

На основі аналізу та вивчення досвіду практичного використання спадщини польських педагогів у сучасних умовах, переосмислення виховних концепцій з позицій сучасної педагогічної науки, нами виявлено, що творче використання педагогічних ідей польських педагогів може здійснюватися на двох рівнях – теоретико-методологічному та практичному. Вважаємо, що у професійній підготовці майбутніх педагогічних працівників спадщину відомих польських педагогів доцільно вивчати на ціннісному (визначає ціннісні орієнтації польських педагогів і сучасного українського соціуму), методичному (передбачає вивчення концепцій виховання дітей-сиріт, педагогічного інструментарію виховної роботи), вузькопрофесійному (поглиблене вивчення соціальними педагогами, вихователями, працівниками будинків-дитини, шкіл-інтернатів творчого доробку й опікунської практики польських педагогів міжвоєнного періоду, впровадження удосконаленої моделі організації дитячого колективу на засадах самоврядування у діяльність українських освітньо-виховних установ тощо) напрямах. У вищих педагогічних навчальних закладах уважаємо за доцільне ввести розроблену нами програму спецкурсу “Виховання дітей-сиріт у польській педагогіці: минуле і сьогодення”, що забезпечить формування у майбутніх педагогічних працівників вольових якостей, сили характеру, основ педагогічної майстерності.

Зазначено, що окреслені особливості можуть бути використані для розробки визначальних напрямів подолання соціального сирітства, вдосконалення соціальної опіки і виховної роботи з дітьми-сиротами у ХХІ ст.: перехід від фактологічної до методологічної парадигми, що передбачає створення нових концепцій виховання на діяльнісному та модерністському підходах; удосконалення форм і методів виховної роботи, упровадження педагогічних технологій, реалізація ідеї особистісно орієнтованого виховання; актуалізація ідей гуманізму, милосердя, формування моральних ідеалів і етичних норм поведінки в суспільстві; розвиток самостійності особистості, зростання ролі педагогічного менеджменту в будинках дитини, зростання ролі самоменеджменту; демократизація виховання, вільний вибір форм, методів і засобів виховного впливу, професіоналізація виховної діяльності; розширення мережі спеціальних структур з подолання сирітства та меж виховання і навчання дітей-сиріт з метою органічного входження до системи неперервної освіти для всіх.

Дослідження та узагальнення творчого доробку польських педагогів міжвоєнного періоду у царині виховання дітей-сиріт дало змогу визначити перспективи можливого його використання в українському освітньому просторі та зробити такі висновки:

1. Проблема виховання дітей-сиріт є міждисциплінарною, позаяк акумулює наукові знання з педагогіки, психології, соціальної педагогіки, історії, соціології, права та інших наук. У вітчизняній педагогічній думці проблема виховання дітей-сиріт стала предметом досліджень соціальної педагогіки лише у кінці ХХ ст. Історіографія проблеми уможливлює твердження, що вивчення творчої спадщини польських педагогів міжвоєнного періоду і в Україні, і Польщі має різну інтенсивність – від визнання до пошуку шляхів упровадження їхніх ідей і напрацювань у практику. У вивченні спадщини польських педагогів міжвоєнного періоду щодо виховання дітей-сиріт виокремлено такі періоди: 1) 1918 – 1945 рр. – популяризація досвіду виховання дітей сиріт на шпальтах польськомовних педагогічних часописів; 2) 1945 – 1988 рр. – розвиток опікунської педагогіки як науки в Польщі; 3) кінець ХХ – початок ХХІ ст. – науково-педагогічний аналіз спадщини польських педагогів міжвоєнного періоду в Польщі (з 1988) та Україні (з 1991), значне поширення в європейському освітньому просторі.

Усебічний аналіз наукових першоджерел дав можливість розкрити теоретико-методологічні підходи до трактування дефініцій “виховання”, “опіка”, “діти-сироти”, “безпритульні діти”, “діти вулиці”. Їхнє вивчення й аналіз свідчать про відмінність та спільність між “опікою” і “вихованням”. У дисертації обґрунтовано, що це дві різні ділянки людської діяльності. У процесі виховання відбуваються зміни в особистості з погляду на нормативний ідеал (суспільне очікування), а результат цих дій залежить від системи цінностей, які визначають вихованці. Опіка здійснюється незалежно від того, яку систему цінностей визнає підопічний і чи прагне він змін, що йдуть у напрямі визнання суспільно апробованих норм.

2. На розвиток теорії і практики виховання дітей-сиріт у Польщі у міжвоєнний період мали вплив суспільно-політичні, економічні і соціально-правові умови. Діяльність педагогів була спробою боротьби із масштабами сирітства і намаганням забезпечити дітям-сиротам нормальні умови для відповідного морального, культурного й фізичного розвитку. Виховні системи Ю. Ч. Бабіцького, К. Єжевського, Я. Корчака, К. Лісецького спиралися на ідеї сімейного і соціального виховання, перевагу яким надає і сучасна педагогіка. Ці системи є прикладом оригінальної і поступової концепції опіки над осиротілою дитиною, а її автори – творцями не лише опікунської педагогіки Польщі, а й надбанням європейського педагогічного середовища ХХ ст. Зміст виховання ґрунтувався на моральних, національних, валеологічних і громадянських цінностях. Основними принципами виховання були визнання дитини повновартісною людиною, соціальноціннісною особистістю, з повагою до її гідності, вірою в її сили і можливості. Розроблені ними засади виховної роботи з дітьми допомагали створити сприятливі умови для досягнення виховної мети. Пріоритетною позицією педагогів стало прищеплення дитині любові до праці та вміння працювати, формування позитивних рис характеру, прагнення до самостійності, самореалізації, відповідальності. Вибудовуючи систему виховання дітей-сиріт, польські педагоги запровадили систему самоврядування і виховання через працю. Його найважливішими органами були Товариський суд, Рада самоврядування, Дитячий сейм, дошка оголошень, скринька для листів. Про них докладно йдеться в дисертації. Визначальними були ідеї партнерства і демократії.

У ході наукового пошуку виокремлено етапи виховання дітей-сиріт в опікунській установі (перший – етап дбайливої опіки і виховання; другий – етап професійного навчання, гартування характеру; третій – етап самостійності й відповідальності за одержане виховання та навчання).

3. Педагоги Польщі міжвоєнного періоду створили та реалізували на практиці інституційні форми виховання дітей-сиріт: будинок дитини, прийомна сім’я, опікунська станція, сиротинські гнізда, прийомні сім’ї, ясла, табори, півтабори тощо, які знайшли висвітлення у дисертації. Вони окреслили види і форми опікунської діяльності, описали їх, класифікували й виокремили засади, які повинні сприяти нормальному функціонуванню дитини, обґрунтували сутність доброчинної, соціальної, матеріальної, моральної, постійної і тимчасової опіки. Важливим є ставлення до дітей як до повноправного суб’єкта, особистості, що прагне щастя і тепла, розуміння й поваги до її почуттів та емоцій, права на розвиток, сміх, самодіяльність, любов та ін.

4. Ретельний аналіз творчого доробку польських педагогів свідчить, що у виховній роботі з дітьми-сиротами вагоме місце посідає вихователь. Важливим завданням вихователя є формування у дитини ідеалів добра, робота над її розвитком. Для результативної виховної діяльності необхідні захоплення працею з дітьми, низка особистісних рис (терпеливість, делікатність, ясність розуму, прагнення до самовдосконалення), базові знання вихователя, демократичний стиль керівництва, індивідуалізація в опікунсько-виховній роботі. До дітей варто ставити високі вимоги, водночас довіряючи їм, не нищити світ мрій; висувати привабливу мету, переживати радість і смуток, створюючи власним вчинком приклад, гідний на наслідування, знаходити площину порозуміння з дитиною. Особливу увагу педагоги звертали на створення в установі природної атмосфери, а це можна зробити за допомогою почуттів вихователя, теплої усмішки та “таємного зв’язку душ”.

5. На основі аналізу та узагальнення теорії і практики виховання дітей-сиріт у Польщі міжвоєнного періоду, переосмислення опікунсько-виховних концепцій з позицій сучасної педагогічної науки виявлено, що творче використання ідей польських педагогів може здійснюватися на двох рівнях – теоретико-методологічному та практичному. Загальнолюдські цінності (любов, повага до дитини, до її гідності, віра, надія, милосердя, допомога слабшому) та організаційні моменти (вихователь як організатор дитячої спільності, поєднання навчання і виховання, виховання через працю) мають бути вихідними положеннями у використанні творчого доробку польських педагогів, віднайденні аспектів, що можуть бути подібними до тих, які сприяли створенню та реалізації їхніх педагогічних систем. Започаткована благодійно-доброчинна діяльність є важливим етапом переходу до теперішньої системи виховання дітей-сиріт.

Дисертація не вичерпує всіх аспектів досліджуваної проблеми. Перспективними напрямами подальших досліджень вважаємо докладне вивчення виховної системи К. Лісецького, Б. Маркевича, діяльності Товариства приятелів дитини, системи педагогічних засобів впливу на дітей-сиріт, проблему формування творчої особистості в дитячих будинках сімейного типу, форми опіки над дітьми-сиротами в Україні.